ПОНАД ГОРИ, ДОЛИ, ГОНИ – «УКРАЇНСЬКІ ПЕРЕДЗВОНИ»! АБО ДЕСЯТЬ РОКІВ НА ОДНОМУ ПОДИХУ

Четвер, 26 липня 2018 07:54 Автор  Любомир КАЛИНЕЦЬ
Оцініть матеріал!
(5 голосів)

Звісно, можна, як то завше прийнято, натхненно відрапортувати-протрубіти про «круглу» дату гурту під назвою, винесеною в заголовок цього матеріалу, розповівши про урочистий концерт з нагоди його 10-ліття, що святкувалося в суботу, 8 червня. Нашкрябати перелік пісень, винесених на суд глядацької аудиторії, що завітала з цієї нагоди в концертний зал центру «Санта Агата», розташованого в районі Віляверде іспанської столиці. Наголосити на величезному позитивному враженні від почутого та побаченого, а, відповідно, і на захопленні, яке вилилося у гучних аплодисментах і вигуках: «Браво!», «Молодці!», «Дякуємо!», численних букетах квітів, піднесених артистам. Зрештою оприлюднити поіменний перелік учасників колективу, котрих не так уже й багато співає в гурті зараз. Одначе це було б занадто стандартно, прозаїчно, нецікаво. Вони ж, як на мене, заслужили значно більшого.

Peredzvony 1

Peredzvony 2

Власне, мені довго, як мовиться, нічого путнього не спадало на думку, аж поки не визріла ідея якось по-іншому, більш широко, розповісти про співочий ансамбль, який ось уже десятиріччя дарує неперевершені миттєвості спілкування-сопричастя з пісенним мистецтвом. І то де? В країні фламенко, часто-густо перед самими її господарями – іспанцями. Благо, доволі прискіпливо спостерігаю за «передзвониками-дзвіночками» від часу їхнього становлення. Проте, задля цього потрібно було освіжити в пам'яті деякі деталі, покопирсатися в своїх загашниках-досьє. Що вдалося «накопати», зараз самі побачите, шановні панове читачі.

Розпочалося ж усе з банальної ситуації навесні 2008 року. Якось біля храму Доброї Вісті, що неподалік від площі Іспанії в Мадриді, де проводять Богослужіння українці греко-католики, до тоді ще мало кому знаної, а згодом керівника гурту, Лариси Сенів підійшла Марія Дмитрівна Мирга. Будучи від природи наділеною кипучою енергією й творчим неспокоєм, тодішня вчителька української мови та літератури однієї з перших тутешніх українських суботніх шкіл (на цьому поприщі вона трудиться ще й сьогодні) запропонувала Ларисі створити вокальний колектив. Мова тоді точилася про дитячий ансамбль при новоствореній українській асоціації «Наші діти». Спочатку музикант за освітою лише посміялася, сказавши: «Добре, побачимо…» Знаєте: така собі загальна відмовка-«відмазка». А ось наступного разу, коли дві приятельки вже більш серйозно повели мову навколо цього задуму, то Марія Дмитрівна зауважила, що дитячий колектив – це ідея на майбутнє, адже створюватиметься школа при цій таки асоціації. А зараз є думка організувати вокальну групу з дорослих. Лариса наважилася лише запитати зі сумом у голосі: «Де ж узяти цих людей?» На що Марія Дмитрівна миттєво відреагувала, що вже має декого на прикметі. Ось таким чином створилося підґрунтя для вокального ансамблю. А вже 1 червня відбулося його перше зібрання. Як мовиться: куй залізо, поки гаряче.

На моє запитання під час одного з інтерв'ю про те, чи вона із задоволенням взялася за роботу, Лариса відповіла: «Звичайно. Проте завжди важко починати на новому місці з чистого аркуша. Якщо в тебе є люди, котрі мали певне відношення до музики, з такими легше створити колектив. Не кажу музиканти, а бодай співали. У той період я мала аматорів, в яких проглядалося бажання. Ще одне: якщо люди люблять співати, то це ще не означає, що вони можуть це робити в хоровому колективі чи ансамблі. Це дві великі різниці, як кажуть в Одесі: любити співати і навчитися професійно співати…»

Після цього учасники новоствореного колективу з головою поринули в роботу. Починали з малого. На іспанське Різдво, в грудні 2008 року, зорганізували перший концерт у соціально-культурному центрі «Guindalera» на вулиці Pilar de Zaragoza, 28 біля станції метро «Дієго де Леон», в якому відбувалися перші репетиції. Це стало їхнім першим «бойовим хрещенням».

Peredzvony 3

Потім у січні наступного року – ще один виступ. А далі пішло-поїхало: концерт до Пасхальних свят під назвою «Великодні дзвони». Згодом надійшло запрошення від мадридської мерії на спільні концерти «екстранхерів» (іноземців). Словом, це були їхні перші намагання: десь вийти, щось показати, «засвітитися». Може й не дуже гарне слівце, але все ж відображає бажання трішечки заявити про себе. Аби люди побачили, що існує такий український колектив.

Тоді, на зорі концертної діяльності, напрочуд багато доброго зробила для «Українських передзвонів» подружня пара – Наталя Герасимчук і Енріке Гонсалєс. Наша землячка й іспанець, яких доля пов'язала воєдино. Це особистості, котрі мають, дійсно, велику душу і велике серце. Вони допомагали співакам, не дивлячись на те, чи зможуть щось скористати. Не секрет же, що в іспанських умовах за все доводиться платити. Наталя й Енріке вклали, хоч і незначні, проте кошти. Хоча б для того, щоб придбати невеличку «клавішу». А ще зі своєї кишені оплачували копії нот до пісень, без яких неможливо обійтися ні під час репетицій, ні під час концертів. До того ж, коли настали скрутні часи з приміщенням для занять, Енріке дозволив півтора року займатися в його… перукарні. Потім була перерва, пов'язана з технічними причинами. Через ці непередбачені обставини гурт займався то в «Українській світлиці», яку люб’язно надавав Голова асоціації «Українська громада Іспанії за права, честь і гідність українців» Юрій Чопик, то згодом у культурному центрі «Eduardo Urculo» біля станції метро Вентілья, куди артистам вдалося потрапити з легкої руки Ліліани Заяць. Урешті-решт, через тривалий час повернулися до вже облюбованого приміщення, щоправда, не… севільського, а мадридського цирульника Енріке Гонсалєса.

Проте доконаним і цікавим, відповідно, залишається той факт, що українсько-іспанське подружжя причетне ще й до світу пісні. Наталя і досі співає в гурті, залишаючись разом з Зіновієм Голічком «останніми з могікан», себто такими, що входили ще в число перших його учасників. А ось Наталиного чоловічка життєві обставини приперли так, що він був змушений припинити співати. Хоча вдячна публіка ще й досі може згадати, як він «виводив» з усіма хористами українські пісні. А в дуеті з Ларисою Сенів виконував відому пісню, знайому добре з репертуару Хуліо Іглесіаса, «Abrazame» (Обійми мене). Керівник колективу – українською мовою, а Енріке - іспанською. І голос у нього був напрочуд своєрідний – з хриплинкою, як мовиться. А ще він вів концерти по-іспанськи, оскільки без перекладу не обходилося.

Якщо вже мова зайшла про колишніх і теперішніх учасників «Українських передзвонів», то продовжимо, відштовхуючись від уже згаданого Зіновія Голічка. Зіновія Володимировича, як його ще шанобливо кличуть і хористи, і багато хто з наших приятелів-заробітчан. І це не лише данина поваги його статечному вікові, хоча і це немало значущий момент, адже пан Зеник розміняв сьомий десяток. Далебі й надалі зачаровує всіх своїм навдивовижу приємним баритоном, професійним і відповідальним ставленням до будь-якої справи, в тому числі на творчому поприщі, чудовим розважливим і гумористичним характером, своєю добродушністю, люб’язністю, щирістю і т. п. А який ще красень-козак (!) зі своєю пишною, щоправда, посрібленою сивиною, гарно укладеною шевелюрою та хвацькими вусами, що, мабуть, ще й досі зводять з розуму не одну з представниць чарівної статі. Принаймні бальзаківського віку.

Попри це не полишає співати і в церковному хорі української греко-католицької парохії Благовіщення, що розташована в центральній частині Мадрида поміж площею Іспанії і будівлею, де засідає іспанський уряд. А коли час від часу повертається до рідного Львова, то поспішає в храм святого Миколая, де також бере участь у парафіяльному хорі. Такій любові до співу та ще й у такі поважні роки можна лише позаздрити по-доброму.

Усіх колишніх, звичайно, годі назвати, бо колектив змінював свій склад тричі. Проте декого, як кажуть в народі, сам Бог велів відзначити. Серед них і учасниця ювілейного концерту, проведеного ледь більше місяця тому, самодіяльна поетеса, музикант, композитор, співачка Зіновія Шепель. Авторка поетично-співочої збірки віршів і пісень під назвою «Душі моєї спів і смуток…», які вона ще й досі вряди-годи виконує на концертах, у тому числі деколи з «Українськими передзвонами», в складі яких кілька років виступала. Ось і цього разу, під час урочистого виступу з нагоди 10-річчя, вона запропонувала глядачам свою нову композиторську роботу, створивши музику до вірша про маму Галини Бардіної-Куц (мова про яку піде далі).

Михайло Бобак – також з когорти колишніх , а водночас особа, яка має великий співочий досвід. Він був солістом одного з провідних вітчизняних колективів, а саме Волинського народного хору, в ті час, коли ним керував славнозвісний Анатолій Пашкевич. Співає Михайло надзвичайно гарно. Його безподобний тенор має рідкісне забарвлення. Не помилюся, мабуть, коли стверджуватиму, що відому багатьом пісню композитора Богдана Янівського на слова Богдана Стельмаха «Не забудь» Михайло в дуеті з Ларисою Сенів виконували неперевершено.

А як не згадати Ясіра Халіля?

Цього марокканця в гурт припровадила Аня Петрова. Познайомилися вони на одній із зустрічей представників різних міжнаціональних асоціацій. Аня працювала саме у тому напрямку при столичній мерії. Вона ж перша  наспівала Ясірові під гітару дві українські пісні, які запали йому глибоко в серце. Завдяки цьому, він загорівся бажанням співати в українському ансамблі. Єдине, що насторожувало керівничку, як він буде це робити, не знаючи мови і не розуміючи нічого. Проте, як виявилося, в нього є специфічний дар до цього. Словом, він записував арабською усі наші слова: диктуєш текст по-нашому, а він кожну літеру відтворює на слух арабською. При цьому, ще й прекрасна вимова притаманна йому. А найголовніше – дуже гарний тенор. Ті дві пісні, про які згадувалося вище ,– «Ой яка я гарна» і «Черемшина» – Ясір виконував сольно. Він, правда, спершу мав трохи мандраж, тому Лариса допомагала йому. Публіка, при цьому, сприймала їх надзвичайно тепло. А коли він ще й на кілька наших слів після виконання номера спромагався практично без акценту, то це вже глядачів «шокувало».  

Позаяк, марокканець – людина дуже релігійна. Як сам про себе казав, він – практикуючий мусульманин. Коли надходив час молитви, то навіть під час репетиції відлучався на деякий час, щоб помолитися. Між іншим, у нас чомусь віддавна склалася думка про те, що араби трішечки упереджені до християн. Цей стереотип ламається на прикладі Ясіра, який надзвичайно тепло ставиться до представників інших конфесій. Якось він дуже здивував усіх у період Великодніх свят. Прийшовши на репетицію, привітався: «Христос воскрес!» Присутні замість того, щоб відповісти, як годиться, поопускали додолу нижні щелепи. Це треба було бачити…

А ось про наступних учасників з-поміж другого складу колективу, котрих поправу можна назвати унікумами, нехай розповість сама керівник. Карти їй у руки. Пряма мова:

– Передусім зауважу, що зараз підібралися різні за характером і темпераментом люди. Але їх об’єднує велика любов до української пісні, до нашої культури в цілому. Дехто з них у своєму житті зазнав чимало горя і страждань, пройшов через великі труднощі. Проте їх життєва енергія настільки велика, що просто дивуєшся інколи, звідки вони черпають таку наснагу. Маю на увазі, в першу чергу, братів Романа та Павла Марховських. Чесно кажучи, я у своїй практиці вперше зіткнулася з таким випадком, щоб у співочому колективі виступали особи на інвалідних візочках. І в цьому ми – унікальні. Як і неповторні обидва наші хлопці. Доволі цікавою є історія, як вони потрапили до нас.

Якось ми виступали в Алкалі-де-Енарес. До мене підходить на той час ще директриса суботньої школи «Світанок» Оксана Бац і досить несміливо розповідає, що має племінника, який гарно співає. Запитує, чи не могла би я його послухати з таким прицілом, щоби потім з ним позайматися індивідуально. Погоджуюся. Тоді вона повідомляє, що він на інвалідному візочку. Запевняю, що це зовсім не стоїть на заваді. Словом, Оксана знайомить мене з Павлом. У той час біля нього перебував і його рідний брат Роман – також у інвалідному візку. Але треба було бодай почути голос Павла, тому звернулася до нього, щоб він щось заспівав. Той – надзвичайно сором’язлива людина. І ніяк не міг наважитися бодай на один куплет. Тоді на виручку прийшов Роман, заявляючи: «Що то є? То так просто». Я не довго думаючи: «Якщо так просто, то поможіть братові». І вони починають разом співати. Моє вухо відразу нашорошується, вловлюючи два гарні голоси, тому кажу: «То не лише один співає, а й другий також». А мені ще збоку додають: «Та він ще й гуморески читає».

Ось так у нас ніби «зав’язалося». Я запропонувала обом приїхати на репетицію, аби їм було трішечки легше адаптуватися і розпочати навчання співу. Оксана погодилася. І їх привезли на першу репетицію. Хлопцям сподобалося, то ж вони почали співати.

Проте до чого веду? Хочу сказати, що це надзвичайно рідкісний тип людей. Ці діти, а ми їх так усі називаємо, мають надзвичайно сильний потенціал. Вони настільки сильні духом, що не може не дивувати. Відповідно, дивлячись на них, ми вчимося стійкості. На репетиціях і Павло, і Роман постійно жартують, кидають репліки, які розряджають атмосферу. Дивлячись на хлопців, соромно стає за себе, що інколи розкисаєш, починаєш жалітися. А тут, дійсно, якщо поглянути: хоч їм дуже важко, але в їхніх очах стільки надії та бажання жити, що нам треба всім у них повчитися  отієї жаги до життя. Це – надзвичайні люди. Вони – світлі, і оця аура аж променить. Має цілковиту рацію наша учасниця Зіновія Шепель, коли стверджує, що це – чудові хлопці , які є генераторами доброго настрою в колективі, а також прикладом мудрості, мужності та високої духовності.

Але інколи не один з нас подумає: «Господи, як може бути, що двоє дітей в одній сім’ї прикуті до інвалідних візків?» Тому треба віддати належне їхній мамі – жінці гігантської сили волі. Галина, втративши чоловіка, зуміла, хоч і з титанічними зусиллями, привезти синів до Іспанії. На жаль, доводиться черговий раз констатувати факт про хворобливий стан українського суспільства, де наші владоможці відмовили хлопцям у виданні довідки про непрацездатність. І лише на іспанській землі вони відчули себе повноправними людьми. Це не я кажу, це вони запевняють. Тут брати себе зовсім по-іншому почувають. Смію казати, що і наш колектив додає їм чимало щасливих моментів…

Peredzvony 4

Незважаючи на той факт, що брати Марховські в силу об’єктивних причин не змогли далі співати в гурті, їхнє прізвище й наділі звучить тоді, коли оголошується одна з чергових пісень, а потім називають її виконавців. Так, так, не дивуйтеся, шановні, надміру напружуючи звивини своїх кумполів. Скринька відчиняється дуже простенько. Тепер в «Українських передзвонах» Романа й Павла «заступили» їхні дружини: Мар'яна Марховська-Копит і Оксана Марховська-Праведна. Ось такі несподівані кульбіти можна очікувати від пані-фортуни, яка ще й не на таке здатна. А може це так Всевишній покерував, щоб з'єднати разом люблячі серця молодих людей?..

Як би там не було, але Мар’янка й Оксана мають талант від Бога. І хоч обидві нагадують ніжних-преніжних квіточок, які хитаються у полі від вітру, проте, головне: мають настільки велику силу, що не лише міцно тримаються за землю, а й тягнуться до сонечка. І голосочки у них, неначе дзвіночки. Не можна твердити, що надто потужної сили звучання, але настільки лагідні та світлі, що слухав би і слухав. Коли жіночки разом з Вікторією Гарванко творять тріо, та ще й підтанцьовують, то створюється враження, що це – три рідні сестри.

Доплюсуймо, що вони – надзвичайно скромні та щиросердечні. Як вони допомагають Романові й Павлові! Опікуються ними, неначе лебідки. Подиву гідне, звідки такі молоді особи черпають стільки сил. Між іншим, Оксана має ще й золоті руки, які створюють неперевершені картини з бурштину. Цей вид художнього мистецтва не має численних послідовників. А ось Оксана зуміла осягнути його. І з-під її рук на світ Божий такі диво-полотна з'являються, що не один маститий художник позаздрить! А знаєте, вона ще й відповідну освіту отримала, адже закінчила Волинський національний університет імені Лесі Українки (спеціальність – образотворче та декоративно-прикладне мистецтво). І до приїзду в країну кориди працювала художником картин з бурштину на одному з підприємств Рівного. А тут, в Мадриді й околицях, вже мала парочку персональних виставок.

Це до того, що в «Українських передзвонах» зібралися не лише здібні співаки, але й у цілому талановиті й обдаровані особистості. Є серед них, до речі, і програмісти, і теолог, і музиканти за освітою, і представники інших професій, і учні як іспанських навчальних закладів, так і українських суботніх шкіл. А наймолодшою, безумовно, є дванадцятилітня Вікторія Гарванко – дитина, якій самим Господом-Богом, напевно, подаровано і чарівний голосочок, і неабияку сценічну майстерність. Нічого собі дитина!, - можете сміливо зауважити ви. Тим часом…

«Браво, Вікусю! Молодчинка!» Ці схвальні відгуки можна поправу віднести до юної співачки, перший сольний концерт якої відбувся торік у суботу, 6 травня, в Мадриді. Можливо, це взагалі такого плану перша сольна програма на території всієї Іспанії, коли 11-річне дівчисько зібрало стільки глядачів та цінителів української музики.

Peredzvony 5

Про те, що Віка чудово співає, відомо давно. Її сходження по творчій драбинці відбувається доволі стрімко. Проте цю нелегку стежину вона долає завдяки своєму таланту та працелюбності. Адже добре відомо, яким би сяючим не був талант, його постійно потрібно шліфувати. Очевидно, в цьому заслуга як самої Вікторії, так і її матусі Галини та татка Степана, а також, безумовно, мистецької наставниці юнки та водночас її музичної «хресної мами» Лариси Сенів. Власне, в очолюваному нею гурті «Українські передзвони» Віка не тільки здобула чималу популярність серед глядачів, але й має чудову нагоду і виступати, і спілкуватися з іншими напрочуд талановитими виконавцями.

Вимогливість і професійна майстерність художнього керівника гурту дають свої рясні плоди. Колектив, де б він не виступав, зриває бурю аплодисментів і бажання знову й знову дивитися нові програми. Лариса будує роботу так, що гурт звучить як одне ціле загалом, а солоспів майже кожного учасника є доповнюючим елементом до концертної програми. Тому вона, як правило, є тематичною, а не просто хаотично скомпонованою з окремих номерів. А ось Віка Гарванко в цьому гурті не лише не загубилася, а стала його справжньою яскравою-преяскравою «зіронькою». До того ж не лише співає, але й підтанцьовує, що надає особливого шарму всьому номеру.

Повертаючись усе ж до її першого сольного концерту, то зауважу, що вже вкотре вона вразила глядачів своїм дзвінким і потужним голосочком, неабиякою витривалістю, задиристими підтанцьовками: як українських гостей, так й іспанську публіку. Важливий і такий факт: дуже вдало і зі смаком було підібрано костюми. Таким чином, Вікторія встигала і переодягатися, і змінювати аксесуари, і переобладнувати зачіску, та навіть переосмислювати образ до кожної пісенної речі.

Хотілося б відзначити також і роботу хореографа Олександра Ситнікова. Чудові та запальні танці від його колективу «Кричевчанка» заповнили цей вечір і своєю майстерністю, й енергією та вмінням занурити глядача в культурну глибінь нашого народу.

А хіба могло обійтися без дівчат і хлопців з «Українських передзвонів»? Їхні сильні й гарні голоси лунали у супроводі гучних оплесків протягом двох годин. Керівник гурту Лариса Сенів також виконала в дуеті зі своєю вихованкою декілька пісень, привітавши її з такою важливою для неї подією. Крім цього настановила Віку не зупинятися на досягнутому, а працювати над втіленням у життя своїх мрій і врешті-решт досягти «великої» сцени.

Репертуар Вікторія представила різноманітний. Лунали сумні та веселі пісні українською, іспанською й англійською мовами. Прозвучали пісні «Україна» та «Дощик», які спеціально для дівчинки написала відома співачка та волонтер Христина Панасюк. З ними юна артистка розпочала своє яскраве музичне життя. 

Окрім Віки та вже названих вище Наталі Герасимчук, Зіновія Голічка, Мар'яни Марховської-Копит і Оксани Марховської-Праведної нині в гурті співають також Юрій Якимів, Тетяна Парацій, Йоланда Пахолок, Марія Шевчук, Вікторія Лакус, Андрій Лобода, Василь Велиган. Уже приходять на репетиції і незабаром з»являться на сцені юні Світлана Гоменюк і Роман Климко.

Настала черга, так би мовити «на закуску», і про самого художнього керівника розповісти декілька цікавинок. Передусім Лариса Сенів особистість неординарна, цікава, колоритна. Так-так, саме колоритна, бо її вже не тільки впізнають наші заробітчани, але й виділяють з-поміж інших за талант. Передусім талант диригента, співачки. Зрештою, просто особи, безмежно залюбленої в мистецтво, в рідну Україну, в людей…

Поштовх до музики та співу дала її родина. Батько ціле своє життя грав на скрипці. Мав чеський інструмент, з яким не розлучався. Крім цього опанував мандоліну. І все це, незважаючи на те, що був самоуком. Мама у дівоцтві чудово грала на гітарі. Потім, звичайно, з’явилася сім’я, турботи, і вона це закинула.

Дідусь Микола, тобто батьків батько, ціле своє життя проспівав у чоловічому церковному хорі. Він володів надзвичайним тенором, через що його навіть запрошували у Прикарпатський заслужений ансамбль пісні й танцю «Гуцульщина». Але той відмовився, відчуваючи обов’язок перед родиною. Співочий хист передався і синові Мирославові, доля якого не надто жалувала. За участь у підпіллі ОУН-УПА його ув'язнили на десять років. А потім родина змушена була оселитися на Донбасі: в місті Молодогвардійську, Краснодонського району, Луганської області. Зрозуміло, що в рідні серцю місцини дорога їм була заборонена надовго. Саме тут і з'явилася на світ друга донечка – Лариса. А старша побачила світ у далекому Казахстані, в місті Павлодарі, де відбував покарання татко.

Що дуже подобалося Ларисі, так це те, коли приїжджала в село Нижню Липицю Рогатинського району на Івано-Франківщині (де, власне, проросло коріння її роду) і там ставала свідком давньої традиції: кожного вечора після важкої праці на колгоспному лані гуртом збиратися в колі сусідів і рідних, щоб поспівати. І робили це не будь-як, а звучало трьохголосся. Усе це закладалося в майбутній музикантці ще від маленької.

Одначе, якщо виголосити дівоче прізвище Лариси, то напросяться ще й інші асоціації. Прізвище Людкевич вам нічого не навіює? Так-так, ви не помиляєтеся, шановні: видатний український композитор Станіслав Людкевич – не просто однофамілець диригентки «передзвоників». З розповідей батька Ларисі відомо, що родинні зв’язки поміж ними існують. Хоча й далекі. Якось, згадуючи про цю спорідненість, вона пригадала дідусеві світлини, зроблені в більш зрілі роки, десь під 70, і фото композитора. То на них вони дуже подібні. Єдина різниця, що Ларисин дідо високого зросту, а Станіслав Пилипович – не дуже.

Попри це перелік знаменитостей у її сімействі на цьому не завершується. Його продовжує Народний артист України співак Богдан Сташків, який доводиться Ларисиній мамі племінником. Якщо бути точнішим, то сином її двоюрідної сестри зі села Дички, що на Рогатинщині.

Звісно, що мама також гарно співала, маючи надзвичайної краси сопрано. У свій час, коли працювала у Кривому Розі, була задіяна в художній самодіяльності. Тоді ж їй випала нагода співати в опері Лисенка «Наталка Полтавка». Їй пропонували поступати в театральний інститут, але вона вирішила їхати до свого нареченого - батька Лариси, якому на той час «світила» амністія. З ним вела переписку всі ті роки, які він «відкалатав» у тюрмі. Ще тоді вони збиралися одружуватися.

У контексті цього логічно напрошується висновок, що в генах керівнички мадридського співочого гурту потяг до музики було запрограмовано наперед. Ото ж вона ще змалечку залюбки відвідувала музичну школу в Бурштині (в якому врешті-решт вдалося таки кинути якір її батькам після Донбасу), де навчалася гри на скрипці. А паралельно ще й фортепіано освоювала.

Очевидно, що після закінчення середньої школи перед Ларисою не виникало питання вибору професії. Вона завжди була впевнена, що торуватиме саме музичною стезею. Проте окрім музики ще й залюбки співала, починаючи зі школи і продовжуючи музичною, а згодом у міському палаці культури «Прометей».

Найперше після десятого класу закінчила музично-педагогічне відділення Коломийського педагогічного училища. Її однокурсницею, а також напарницею зі співу була відома українська співачка Алла Кобилянська (надіюся, ви добре пам’ятаєте слова приспіву чи не найпопулярнішої з її пісень:

«А сорочка мамина біла-біла,

А сорочка мамина серцю мила.

А сорочка мамина зігріває,

Я її до серденька пригортаю…»

Після цього готувалася поступати до Київської консерваторії на диригентсько-хорове відділення. На жаль, її мрія про столичну «консу» виявилася нереалізованою. Працювала вчителькою музики в середній школі міста Болехів, Долинського району, на Прикарпатті. Після першого року роботи поступала в Дрогобицький педінститут. У неї, до речі, був «червоний» диплом після Коломиї, то ж вона мала всі підстави, щоб пройти за співбесідою. Але отримала… відмову. Згодом, через кілька років, поступила на заочне відділення музично-педагогічного факультету Івано-Франківського педагогічного інституту.

Яскравим моментом перебування на Долинщині стала Ларисина участь у 1992 році в Першому всесвітньому фестивалі Бойківщини, що відбувався 1992 року в місті Турка Львівської області. Вона взяла участь у конкурсі, який організатори назвали «Княгиня Бойківщини», і стала його лауреатом.

Незабаром життєва стежина припровадила її на заробітки в країну Хосе Карераса, Пласідо Домінго, Монтсеррат Кабальє. Прикметно, що сюди вона спершу навіть не планувала їхати. На горизонті «жевріли» то Німеччина, то Італія, то Англія. Зрештою десятими шляхами, аж через Фінляндію, в 2003 році Лариса потрапила за Піренеї. Що ще дивніше: вона приблизно два роки не зізнавалася жодній живій душі в своїй причетності до співу. Навіть мешкаючи з нашими земляками в одній оселі, не наважувалася співати ні під час днів уродин, ні на інших застіллях, оскільки боялася зізнатися навколишнім, що вона, в недалекому минулому дипломований музикант і неабияка співачка, а ще вчителька музики, змушена покинути рідні краї, щоб працювати простою служницею, прибиральницею. Проте вона, стиснувши зуби, змогла подолати всі перепони, що виникли на її дорозі.

У нашому з нею інтерв’ю п’ять років тому на запитання поділитися думками про тодішні «Українські передзвони» та її особисті внутрішні почуття, Л. Сенів роздумувала ось як (сьогодні її сентенції навряд чи суттєво змінилися б): «Не встигла оглянутися, як збігло уже понад чотири роки. Проте зауважу, що найбільший приплив творчої енергії в мене виник торік у вересні, коли до нас влилася значна кількість нових людей. Якщо полічити, у нас тоді зібралося майже 20 осіб. Але не тільки від кількості, а й від якості багато залежить. Це – основа. І хочу сказати, що цього разу прийшли особи, які мають і голосові дані, і потенціал, і бажання. Головне, що вони ще й хочуть навчитися, а це багато важить. Адже, якщо попадають люди, які думають, що вони геть усе знають, то з такими колектив не створиш. Коли ж приходять співаки, які щось знають, але прагнуть до вищого, то це – гідне похвали. Зараз у мене, власне, такий колектив, і я ним дуже задоволена.

Цікаво, що в даний момент ми маємо ще й велику вікову різницю. Є люди, яким 65, а є двадцятирічні. Чесно кажучи, спочатку сумнівалася чи вони вживуться, чи зможуть спілкуватися, чи прийматимуть усе як належне. Звичайно, є поміж ними ще й середня вікова категорія. То ж мене тішить, що склалися, направду, теплі відносини.

Знаєш, добре кажуть: віддаючи, ти береш. Тому під час нелегкої праці отримую, звичайно, і насолоду. Є моменти, коли відчуваю, що щаслива. Бо роблю те, що люблю і хочу робити. Це – моє життя. Але, але, але… Так хочеться, щоб ця моя насолода і щастя були гармонійними та повними. Що маю на увазі? Була б ще більш щаслива, якби мала цей колектив в Україні. А так, він – моя віддушина. Якби цього не було, не знаю, як би сприймала усе навколишнє».

Нарешті дозвольте замовити слово про групу технічного забезпечення, без якої, звичайно ж, не обходиться жоден виступ «передзвоників». Передусім згадаймо особу в трьох іпостасях, якою вона виступає: і адміністративного керівника колективу, і ведучої концертів, і мами солістки Віки Гарванко. Веду мову про Галину Бардіну-Куц, без чиєї копіткої праці не було б творчого злету всього колективу. Хто знає ці сторони творчості, той розуміє як їхні труднощі, так і вагу. А ще, як виявилося, Галина пише вірші. Один з них, про маму, поклала на музику Зіновія Шепель, створивши таким чином, прегарну пісню. У цій же адмінгрупі важливі місця відведено як для Степана Гарванка (татка Віки та чоловіка Галини), який здебільшого виконує багато допоміжних функцій, а також «задокументовує» концерти на відео, так і для звукооператора Георгія Фердмана (зятя Гарванків-Бардіних).

За десять літ творчий доробок «Українських передзвонів» постійно поповнювався яскравими виступами, з'явилося також кілька напрочуд цікавих і вдалих тематичних програм. Усіх їх годі перелічити. Проте хотілося б зробити наголос на двох значущих концертах, що відбулися буквально упродовж одного тижня позаторік. Спершу в неділю, 22 травня, в каплиці святого Ізидора (Ermita San Isidro) в Ґетафе, де моляться вірні Української православної церкви Константинопольського патріархату та 29 травня у парохії Благовіщення (храм Доброї Вісті) Української греко-католицької церкви на Арґуелєсі. А там, шановні, скажу вам відверто, було на що подивитися і послухати!

Peredzvony 6

Peredzvony 7

Зізнаюся чесно, такого концерту давно вже не спостерігав. Маю на увазі, так би мовити, наших «доморощених», тобто виступи українських виконавців і творчі колективи Мадрида та його околиць. Послухали б ви, добродії (ті, що не прийшли), які гучні оплески лунали, а вигукам «Браво!» (а інколи «Бравіссімо!») не було кінця-краю. Направду, високий професійний рівень виконання, різножанровість пісень, цікавий сценічний образ, культура співу та поведінки, шикарна палітра костюмів – все це характерно для «Українських передзвонів».

Але дозвольте ще й загострити вашу увагу на такому моменті. Ви зауважили в яких парохіях відбулися концерти? Я зауважив, адже цей факт засвідчує, що релігійних «шламбаумів» перед артистами уже не ставлять. Як і відходить на останній план те, представники яких конфесій співають у колективі. Найперше, щоб це було дійство, на яке варто глянути і послухати, щоб винести найкращі враження. Зрештою, щоб відпочити душею. Власне, всі ці критерії притаманні гуртові. І за ними уважно спостерігали як вірні, так і священнослужителі каплички в Ґетафе, зокрема отець Богдан Матвіїв, котрого неодноразово можна помітити на багатьох концертних програмах.

Ще один акцент. Творче обличчя колективу розвернулося на 180 градусів. З’явилися речі різнопланові: народні пісні («Ой зелене жито», «Під облачком», «Гиля, гиля, сірі гуси», «А ти, дівча») переплітаються з релігійними («Марія», «Алилуя»), сучасними («Ріка-печаль», «Тумани», «Тримай»), патріотичними («Мати-еміґрантка», «Кленова балада», «Я – українка»), ліричними («Дикі гуси», «Але ж я тебе любила», «Життям заплачу»). У програмі також звучать і колискові, і жартівливі (чого тільки вартує композиція «Мамай»?!), і дитячі («Засмутилось кошеня»). І від цього, безумовно, в цілому концерт тільки виграє. Направду, він набуває саме того змісту, який озвучено у назві «Передзвони душі». Вона, душа, під час пісень, виконаних повним складом, дуетами, тріо чи сольно наповнюється лагідними малиновими дзвонами-передзвонами, від яких виникає відчуття, яке важко навіть з чимось порівнювати. Ну, хіба що з летом душі у небесах. Сподіваюся, що вам таке добре відоме, коли від переповнення щастям, хочеться літати.

Звісно, варто назвати поіменно всіх учасників програми: благо – їх не так уже й багато. Це, згадана мною, Вікторія Гарванко – зіронька, яка так стрімко сходить не мистецькому небосхилі, і творчий потенціал якої, як і її талант загалом, уже помітно неозброєним оком. Ще одна юна солістка – Юля Гапчук, переливчасті тембри якої не могли не вразити, як і її манера виконання. Юрій Якимів, Іван Голяк, Тарас Задоріжний співають і сольно, і удвох, і утрьох. І їхні голоси чудово доповнюють один одного, створюючи чудову звукову симфонію. Наталя Герасимчук і Марія Шевчук, хоч і не солюють, проте без їхніх приємних голосів годі уявити загальне звучання колективу. А які у них обидвох театральні дані? Ого-го!

Безперечно, у такому високому мистецькому рівні колективу лежить заслуга художнього керівника гурту Лариси Сенів. Знаю достеменно, що вона вже готувалася поставити крапку в своїй творчій біографії. Та все ж любов до прекрасного перемогла. І за це їй особлива подяка та шана, що після деякого затишшя, представила свій новий витвір – унікальний, пречудовий, прекрасний, прегарний.

Не забудьмо наймолодших артистів, які беруть участь у концертних програмах: сестричку та братчика Яринку та Маркіяна Якимівих. Ви зауважили, напевно, що це прізвище повторюється. Так-так, ви не помиляєтеся, адже Юрій Якимів – це їхній татусь. Можливо, невдовзі вся їхня дружна сімейка разом залунає.

Хоч і насиченим, але напрочуд цікавим з творчої точки зору видався у вокального гурту цей рік. Оскільки в червні виповнювалося десять років з часу створення колективу, то в його учасників визрів задум влаштувати своєрідний звіт. Ото ж усі їхні виступи і були спрямовані на те, щоб найкраще підготуватися до ювілею.

Peredzvony 8

Peredzvony 10

Peredzvony 11

Peredzvony 12

Peredzvony 13

Peredzvony 14

Peredzvony 15

Кілька разів колектив брав участь у різноманітних заходах, влаштовуваних господарями столичного району Віляверде - іспанцями, до якого, власне, і «приписані» наші співаки. А найзначущішим у цьому ряду став фестиваль української культури, організований і проведений уперше. В квітні солістка «Українських передзвонів» Вікторія Гарванко та художній керівник взяли участь у 1-му Міжнародному конкурсі української культури «Сузір'я гармонії», що проводився у Валенсії. Звідтіля вони повернулися не з порожніми руками. Віка стала володарем першої премії в номінації «соло – народний вокал». А також разом з Ларисою отримали дипломи лауреатів другої премії в номінації «дуети і тріо». І, звичайно, ж яскравою сторінкою в їхній творчій біографії стала участь у фестивалі «Лемківська ватра», проведеного в травні, де вони співали в одній програмі з заслуженими артистами України Валентиною та Ярославом Теплими (дует «Два кольори»), а також з відомої сучасною естрадною співачкою Софією Фединою.

Ще одним здобутком колективу став прем'єрний показ вистави Михайла Старицького «Не судилось», у якій учасники гурту і ролі виконували, і співали. Тому всі вони, без винятку, – мо-лод-ці! То ж зичимо їм нових творчих звершень. Надіємося незабаром знову побачити їх на сценічних підмостках й отримати ще більше задоволення хоч від їхньої нелегкої, але такої вдячної праці. Дерзайте, «передзвоники»!

Любомир КАЛИНЕЦЬ, Мадрид.

         

Прокоментувати:

Переконайтесь що ви заповнили усі поля, відмічені зірочкою (*). HTML код не допускається