Соціогуманістичні засади ідеології духовно-інтелектуального забезпечення державотворення в Україні

Понеділок, 23 липня 2018 08:52 Автор  Степан ВОВКАНИЧ
Оцініть матеріал!
(7 голосів)

Кожна країна, яка турбується майбутнім свого народу, прагне опрацювати національну стратегію суспільного розвитку. Стратегія розвитку України має передбачати побудову національного, духовно-інтелектуального, демократичного, культурно-розмаїтого, креативно-інформаційного модерного суспільства з активними горизонтальними і вертикальними зв’язками, інноваційно-динамічною системою вітчизняної освіти, науки, соціальної економіки тощо. Метою такої стратегії є допомога українському народові забезпечити соборність, історичну суб’єктність як суверенній нації, а окремій особистості – як громадянину держави – зберегти національну ідентичність, уможливити всебічну самореалізацію, соціалізацію та досягнення гідного рівня життя, безпеки, охорони здоров’я, спорту, відпочинку тощо. За час Незалежності чинні українські уряди певною мірою, точніше за залишковим принципом займалися наукою, освітою, культурою, медициною, охороною фізичного здоров’я населення та іншими сферами, які традиційно входять, власне, в сферу так званої гуманітарної політики. Є навіть відповідні урядові структури, відповідальні за цю політику. Свого часу її очолювала Віце-Прем’єр-Міністр Світлана Богатирьова, яка нині з Януковичем “в бігах”.

Отже, останні події в Криму, на Сході України, глобалізація гібридної війни Росією свідчать, що неможливо гарантувати цілісність та суверенітет країни, інтеграцію нації у вільний світ та її безпеку в ньому без належного функціонування вітчизняного інформаційного простору, без забезпечення консолідації українського соціуму на фундаменті національної ідеї як ідеологічної духовно-інтелектуальної основи державотворчих процесів. Не може корінна нація зберегти українськість, мати перспективу розвитку, коли вона є не на чужій, але, за Шевченком, не своїй землі, в її інформаційному, але не національному просторі – далі упосліджується мова, культура, герої народу, що дав назву державі. Її патріоти чи не щодень гинуть, адже їх нація – в смертельній небезпеці. У її вітчизняному просторі не тільки окупант, а й антиукраїнська семіотика, дезінформаційна неправда та гібридна чума ХХІ сторіччя – державно-церковна ідеологія «русского міра». Водночас імператив ідеологічного забезпечення розбудови національної держави Україна – не розроблений і до світу належним чином не доносяться месиджі національної Ідеї.

Усе це актуалізує проблему опрацювання ідеологічних засад державотворення і становлення нації, які ґрунтувалися б на сучасних складових національної ідеї як платформі нової соціогуманістичної політики України, що зайняла б ключове місце у стратегічній візії соціально-економічного, духовно-інтелектуального, етнокультурного розвитку і національної безпеки держави, формування належного мас-медійного і кіберпростору, передавання правдивої інформації, зменшення споживацької психології, корупції, злодійства та інших форм девіальної поведінки. Українська нація має усвідомлювати, що попереду «русского міра» йдуть не «зелені чоловічки» і не танки, а – шовіністична російська Ідея з імперсько-демагогічними, самодержавно-накресленими приписами: «Как обустроить Россию». Звісно, за рахунок «всего міра», але України – насамперед! І від «дез» гібридизації Україні не захиститися ні «стіною Яценюка», ні толерантністю. Вони, якщо не мати національного імунітету імперській русифікації, механізму донесення світові правдивих сенсів Ідеї власного розвитку, далі проникатимуть в соціум на капілярному рівні, одурманюючи його і чи не весь цивілізований світ.

Отже, вкрай потрібна нова соціогуманістична стратегія паритетного розвитку нації і людини як науково-прикладна матриця для розробки ефективного ідеологічного інструментарію зміни суспільної свідомості, консолідації та «зшиття» нації в духовному, світоглядному сенсі; для правдивого інформування в українському просторі громадян про прогресивні вітчизняні та світові досягнення з різних напрямків діяльності. Така стратегія має комплексно охоплювати знаннєво-освітній, мовно-культурний, духовно-інтелектуальний, морально-ідеологічний вектори життєдіяльності держави в національно-патріотичному, інтеграційному та цивілізаційному вимірах. Іншими словами, вельми на часі новий соціогуманістичний підхід до буття нації, яка віками пригнічувалася, – то ж нині імперія загрожує її духовному ренесансу та державному розвиткові. Сутність такого підходу має бути, передовсім, науковою, фундаментально-парадигмальною, значно масштабнішою за існуючу практику сучасної так званої гуманітарної політики. А це значить, що науково-методологічні засади запропонованої соціогуманістичної концепції мають бути такими, аби її інституалізація і структуризація унеможливили подальший розгляд в тісному прокрустовому ложі заяложеного розуміння гуманітарної політики як традиційного заходу, що зазвичай обмежується лише наданням разової матеріальної допомоги потерпілим від різних природних (повені, пожежі, землетруси тощо) і неприродних (біженці із зон воєнних дій, термоядерних, хімічних та інших форс-мажорних ситуацій) катастроф чи спекуляції гумконвоями тощо.

Реалії такі, що навіть попередній аналіз дій російського окупанта показує, що наявні втрати, трагічні жертви, кровопролиття та насильну міграцію із Криму і Сходу України, головно, спричинив багатолітній програш інформаційної війни з Росією, а відтак – духовно-інтелектуальний ізоляціонізм, в якому опинилася частина спільноти на зросійщених імперіями (царською і радянською) територіях. Багаторічне антиукраїнська пропаганда, перманентне зомбування російськими ЗМІ людей на територіях, непокритих українським інформаційним духовно-інтелектуальним контентом, безкарність за відкрите знущання над національною символікою, пам’яттю героїв українського народу, цинічне лицемірство, українофобство та постімперська асиміляційна політика – призвели нині до вже гарячої гібридної війни. Такі війни починаються з інформаційних і ними стимулюються. Несумлінні журналісти, запопадливі письменники, одержавлені церковники, продажні соціологи, безвідповідальні популісти-політики свідомо чи несвідомо їх підживлюють і поширюють.

З огляду на це, нагальними завданнями держави є створення загальнонаціональної візії бачення соціогуманістичного розвитку українського суспільства як дороговказу та ідеологічно-інформаційного супроводу модерних державотворчих прагнень української нації, тобто сформування нової парадигми її буття з акцентом на паритетний (бінарний) захист і людини, і нації в контексті розвитку цивілізованого світового розмаїття. Для прориву справді національної української держави необхідна державна Стратегія її розвитку, яка стимулювала б суспільну активність, передовсім, духовно-інтелектуальних еліт, спрямовуючи їх зусилля на ковітальне відродження та розвиток української нації шляхом консолідації усіх громадян, політичних і громадських організацій навколо загальнодержавних інтересів, соціогуманістичних цінностей та духовно-моральних пріоритетів.

Головне завдання цієї наукової статті – визначити основні рамки і напрямні такої Стратегії розвитку України. Що стосується її безпосереднього подальшого впровадження, то це колосальний державний Проект, в якому мали б взяти участь низка профільних наукових інститутів, урядових інституцій і міністерських організацій, відомих вчених-гуманітаріїв з різних сфер суспільно-корисної діяльності, громадські і партійні діячі, моральні авторитети, державотворча національна еліта, початкуючі молоді активісти, які цікавляться ідеологічним забезпеченням державотворчих процесів.

Національна Ідея – духовний обруч державотворення

Насамперед такий Проект має враховувати, що нині на передній план дискусій українського політикууму виступають складові національної ідеї як невід’ємні частини життєдіяльності сучасної спільноти і людини в триєдиному вимірі – етнокультурному, інтеграційному і цивілізаційному. Водночас в Україні немає нічого більш невизначеного, попри те, найчастіше вживаного, особливо високими політиками та урядовцями в позитивному, однак, набагато рясніше, шкода, в негативному контексті (аж до повного заперечення), – аніж дискурс Української Національної Ідеї (УНІ). Сталося так, що не маючи всеукраїнської світоглядної ідеології, щобільше, обпікшись на чужинській монополії тоталітарних режимів, особливо комуністичного, боїмося думкою доторкнутися до своєї Ідеї як своєрідного обруча об’єднання національних сил, їх синергії від ще остаточно не понищеного культурного багатства, історичних традицій. Зокрема до системи духовно-інтелектуального забезпечення державотворчої стратегії як споконвічної мрії жити вільно, бути суверенними, мати свою концептуально-стратегічну програму демократичного розвитку, соборнізації нації, безпеки країни тощо.

Тому програємо інформаційну війну в гібридному протистоянні з північним загарбником, що в минулому мав безпосереднє відношення до формування злочинних імперсько-більшовицьких ідеологій творення т. з."нової радянської людини", побудови світлого "комуністичного майбутнього", врешті, до сучасного "обустройства России", "русского міра" – цього пропагандистського словоблуддя, яке було і є тим імперсько-ідеологічним опіумом, яким споювали і споюють, аби розшматувати і поневолити нас (і не лише нас).

Незалежно від розмаїття поглядів, дискусій і підходів до формувань розмаїття дефініцій УНІ не можна заперечити факти, що історично процес виникнення, становлення та поширення української ідеї проліг від Руси-України, демократичної Конституції Пилипа Орлика, Кирило-Мефодіївського соціального гасла “Україна без холопа і пана” через Міхновське усвідомлення України як національної самостійної держави, боротьбу УНР, її злуку з ЗУНР та визвольно-бойовий клич УПА “здобудеш або вмреш” за неї до сьогоднішніх пошуків і розробки євроінтеграційної стратегії розвитку нашої країни в системі модерних світових держав та досягнень їх життєвих стандартів. І нині чи не щоденні втрати кращих синів України свідчать, що не зникла небезпека агресії сильніших, не канули в Лету їхня ні імперська хіть напасти та поневолити сусіда, ні великодержавний зухвалий мотив анексувати його землі, зробити решту світу – беззахисним, безголосим і безсилим. При цьому цинічно втулюють світові традиційну олжу щодо свого глобального миролюбства, утихомирювача гарячкуватих грузин, українців, молдаван, мовляв, імплементують в євразійському просторі європейські вартості.

Сьогодні ми є свідками кровопролиття на сході України не лише за базові людиноцентричні європейські цінності – людську гідність, свободу, демократію, верховенство закону, толерантність. Українство не захищене і від зовнішньої агресії сусіда, і від внутрішнього рудименту т. з. радянської людини, її загарбницько-ординської психології і євразійського «русского міра». Тому змушене боротися за двовалентний захист людини і нації, їхню соборну єдність і державну суб’єктність, суверенітет й ідентичність, за історичну та сьогоднішню правду, за український інформаційний (і не лише) простір, ресурси, активи, зрештою, за своє буття як вільного народу, за тяглість його розвитку. За таких непростих умов трансформуються цінності, модернізується не лише економіка, а і нових смислів набувають знання, культура, свідомість, їх ролеві функції в безперервності поступу, генеруванні нових ідей, месиджів, брендів, дефініцій тощо.

Гібридна війна дуже девальвувала поняття гуманізму, світового порядку, добросусідства, надаючи їм загарбницького забарвлення і доводячи, що не все людське – людяне. Потрібне інтегрування якостей і людини, і соціуму. Якщо поняття "соціальне" означає людське, суспільне, а "гуманне"– людяне, то їх синтез, власне, становитиме нову "соціогуманістичну" якість, котра більш адекватна ХХІ сторіччю, аніж синтезований політиками новотвір – гібридна війна. Очевидно, не лише як інформаційна, холодна, а як і результат історичного «схрещування» агресивних російських імперій – царської і радянської, білої і червоної, церковно-православної і атеїстичної, брежнєвська і путінська. На тлі спадковості російських імперій українська ідея розвитку національної держави при належному міжнародно-правовому забезпеченні може стати соціальним магнітом, носієм нових соціогуманістичних цінностей та мотивів діянь, які потенційно здатні в майбутньому сформувати духовно-інтелектуальну ідеологічну платформу державотворення міжнародного масштабу. Досягнення цього гарантуватиме державам, що розвиваються, національну безпеку, сприятиме розробці стратегій їхнього розвитку, приєднання до союзів колективного захисту та вільної інтеграції.

Упродовж історії УНІ формувалася саме в соціогуманістичному контексті, який враховує безпеку і людини, і титульної нації. Тобто, як своєрідний комплекс вірувань і духовне кредо народу, квінтесенція патріотичних почувань і лаконічних закликів, гасел національного світобачення та усвідомлення державної незалежності України, суверенності її інтересів. Врешті УНІ установилася як концепт-конструкт духовно-інтелектуального потенціалу нації – себто людей-державотворців і співгромадян, які, спираючись на минуле, нині мобілізують державотворчі сили на здобутки європейського майбутнього, на становлення і консолідацію українського народу як єдиної політико-етнічної спільноти і цілісної одиниці світового співтовариства, що наближає національний ідеал до найвищих досягнень людства в різних сферах розумної його життєдіяльності на шляху прогресу і добробуту.

Отже, запропонований соціогуманістичний концепт УНІ не залишає поза увагою націоцентричність державотворення, є суголосним сучасній інноваційній, інформаційно-просторовій моделі розбудови національної держави, реалізації її євроінтеграційних намірів та впровадженню нової соціогуманістичної парадигми захисту і людини, і нації, зокрема напрямкам, що увійшли в Стратегію сталого розвитку «Україна – 2020». Своєю чергою, аксіологічний підхід до державотворчих процесів актуалізує екзистенційний імператив: не виносити за дужки систему ідеологічного забезпечення, яка ґрунтується на загальноукраїнських інтересах, що акумулюють такі стратегічні пріоритети національної ідеї – Україна:

  • соборна,

  • українська,

  • гідна людини, нації та цивілізованого людства.

Визначивши пріоритетність і базову достатність «СУГ» (соборність, українськість, гідність) як імперативів комплексного (соціально-економічного, просторового, політологічного тощо) їх дослідження в сучасній структурі стратегічних складових УНІ, тобто як стратегем (програм дій) розвитку країни, підкреслимо потребу, по-перше, дотримання міждисциплінарного підходу до їх деталізації при подальшому аналізі в системі державотворення, проектуванні національної безпеки, міжнародних відносин тощо. Іншими словами, вимагає опрацювати комплексний механізм активізації соціального руху знань, інформації як людини, так і нації взагалі По-друге, забезпечити не лише бінарність їх передавання від покоління до покоління, а й оновлення інформаційного продукту, творення нової своєї інтелектуальної власності, достатньої для конкурентоспроможності та суспільного поступу.

Духовно-інформаційна мобільність і людини, і нації як механізм суспільного руху інформації

Позаяк Українська Ідея впродовж великого історичного часу вимушена була розвиватися в умовах антагоністичності до неї імперських ідей, максима яких завжди була такою: народ без національної еліти, а еліта – без мови народу, то її завданням було збереження та творення національного інформаційного простору, який не гнітить, не розмиває тотожність українців, сприяє повнокровно функціонуванню їхньої традиційної система руху знань та вихованню національно свідомої, цілісної людина і ковітальної спільноти. В Україні російський загарбник завжди і насамперед розстрілював слово і продуцентів знань, носіїв національної свідомості. Знищуючи духовно-інтелектуальну еліту України, російська імперія (царська, біла, червона, атеїстична, православна, федеративна) завжди мала за мету – знеособлення людини і знеодержавлення нації. Денаціоналізація цинічно робилася у жорстоко-злочинний спосіб пригнічення, уповільнення, а відтак припинення їх духовно-інформаційної мобільності (ДІМ) як домінанти механізму соціального руху інформації (знань, досвіду), як фактора самодостатності та конкурентоздатності нації, захисту її інформаційного простору, збереження мови, культури, традицій, національної ідентичності та набуття імунітету (опірності) денаціоналізації. ДІМ для українства – це не лише архіважлива суспільна конструкція зв’язку поколінь, механізм збереження історичної пам’яті, а перманентний, природний і вільний суспільний процес передавання сучасниками наступному поколінню традиційної інформації (знань, досвіду), яку вони, успадкували від своїх попередників, зберегли та творчо примножили (приростили на якусь величину ∆І) не лише для збереження своєї етнонаціональної ідентичності (тяглості, спадковості розвитку), а й для того, аби не опинитися на узбіччі науково-технічного, технологічного, соціально-економічного чи будь-якого іншого прогресу як цивілізаційного планетарного явища. Показник дельта інформації (∆І) характеризує рівень творчого потенціалу еліти, інші креативні якості.

Інформаційний рух здійснюється людиною (громадою, суспільством) шляхом традиційного передавання досвіду, навичок "по вертикалі" (від покоління до покоління) як нематеріальний трансферт і творчого генерування нових знань "по горизонталі", здобутих на рівні одного покоління (чи особистості). Якщо в першому випадку домінантна роль належить сім’ї, школі, вишам, то в другому – науці, проектно-конструкторським організаціям, інноваційній, творчо-пошуковій активності і раціоналізаторсько-винахідницькій діяльності. Потенціал (сила, дії, чин, ефект) знань від двох попередніх векторів соціалізується як рівнодійна, побудована на основі їх інтегрування "по діагоналі", що відображає середовищеспроможність нації, її конкурентоспроможність в певних сферах діяльності. Як знаннєвомістка "вертикаль" спадковості (консерватизму, традиціоналізму) розвитку, так і модерна наукомістка "горизонталь" креативної інноваційної діяльності потребують відповідного правового забезпечення, аби прогрес відбувався з урахуванням двох основоположних складових (традиції і новації), оптимальне поєднання, тобто – гармонізація, яких забезпечує тяглість (спадковість) і модерність (інноваційність) поступу.

Що стосується третього вектора "по діагоналі", то він комплексно, у "знятому" вигляді відображає комфортні умови, необхідні для оптимізації середовищеспроможності людини (нації) зберігати як розмаїття форм своєї ідентичності, так і утримувати передові (а, можливо, і лідерські) позиції в динамічних процесах сучасного розвитку людства на рівні високих нанотехнологій, нових ідеологій, "зелених" екологій та інших сфер діяльності. Час адаптувати інтеграційний показник середоспроможножності як доленосний для українців в контексті суверенного їх розвитку у ворожому оточенні. Тоді зважатимуть не лише на фактори зеленого дизайну, а й на інформаційний простір, який не пригнічує (чи, навпаки, гнітить) УНІ, її середовище, а співвідношення використання традиційної та інноваційної інформації – адекватне (не адекватне) потребам розвитку людини, громади і корінного (автохтонного) народу. Цьому має сприяти соціогуманістичність міжнародного права, сила бінарного (двовалентного) захисту прав і людини, і нації, – дієва не лише для сильних світу цього, а й здатна зберегти державницький дім (рідну хату, за Андреєм Шептицьким) кожної ослабленої нації. За сутнісним наповненням запропонований механізм ДІМ нації найбільше спроможний піднести нас до геніального Шевченкового захисного розуміння національної Ідеї – "У своїй хаті – своя й правда, і сила, і воля", до усвідомлення необхідності розвивати освіту, науку, духовно-інтелектуальний потенціал народу, його правосуб’єктність, аби у нас і "мудрість була своя", і спроможність, за Франком, "о власній силі вперед йти".

Це означає, що для розбудови національної модерної держави треба задуматися не тільки над тим, що взяти із світової скарбниці знань (бо завжди вони будуть секонд-хендівськими) для свого розвитку, а й чим оригінальним, ексклюзивно-інсайдерським збагатити інформаційний тезаурус людства, аби не бути "тяглом в поїздах їх бистроїздних", вічним бідним родичем. Тобто працювати на випередження, творити і володіти лідерською інформацією, передовим досвідом у різних сферах діяльності, а не бути "малими і неприготованими" до суспільних транзитів, змін і викликів. Доконечно потрібна, хочемо того чи ні, нова парадигма буття нації. Україні треба сповідувати концепцію сталого (Ріо+20) і збереження тяглості (спадковості, непереривності) розвитку, особливо ослаблених націй, в т.ч. і української, з акцентом не лише на екологію, економіку, а і на соціогуманістичні цінності як духовно-моральні, консолідуючі імперативи збереження середовищеспроможності нації за складних умов і нових викликів. Можна пафосно стверджувати про права сильного, але конституційно-правові рішення не повинні ігнорувати насушні соціогуманістичні проблеми ослаблених. Принаймні у цьому контексті українська освіта, мова, культурні традиції, духовність нації негайно потребують червонокнижного (аналогічно з загрозами зникаючій флорі та фауні) соціогуманістичного захисту як духовний ексклюзив нації, як фундамент її внутрішньої консолідації та інтеграції в світове розмаїття культур. І ці аргументи маємо використовувати в протистоянні сусідів впровадженню Закону України «Про освіту», декомунізацію тощо.

Попри те, вже нині очевидно, що візія майбуття України не в ентропії (невизначеності спільноти, хаосі, безпорядку, маргіналізації та її креолізації), а в негентропії, тобто в гармонізації: а) національних інтересів та загальновизнаних фундаментальних принципів свободи, соціального і економічного добробуту, захисту прав і людини, і нації; б) неоліберальної (в центрі – людина, вільна ринкова економіка) і соціогуманістично-націоналістичної (акцент на розвиток нації і виховання патріотичної любові до батьківщини) ідеологій. Допоки підневільною є нація, не може бути вільною людина, що ідентифікує себе з цією нацією. Безпорядок починається з хаосу в головах спільноти. Національна стратегія починається з утвердження національної Ідеї. Час не давати себе бити націоналізмом минулого сторіччя як ідеологією поневоленої нації, а реалізовувати доктрину вільної людини і модерної нації, які всупереч ослабленню поневолювачами вибороли державну незалежність і стали на шлях самостійного розвитку, побудови інноваційної його моделі, духовного відродження та збереження національної ідентичності, економічного націоналізму і конкурентоспроможності. Шлях досягнення мети один: на основі гармонійного поєднання цих чи дотичних до них ідеологій створити нову парадигму суспільного розвитку – соціогуманістичну, яка комплексно і паритетно захищала б людину і націю як когнітивно необхідне мовно-інформаційне, звукове, візуальне, водночас – природно-ексклюзивне середовище (тло, а відтак простір), де можна було б зберегти та розвивати свою національну ідентичність, ментальність, культуру, промисловість, народні промисли, торгівлю та інші сфери в умовах глобалізації. В Україні зодноріднення глобалізацією посилюється специфікою залишкового постімперського синдрому, покриттям її просторів сучасними «дезами».

Протистояти дезінформаційним атакам окупанта, зберегти високу національну свідомість можна при щоденній допомозі дорожньої карти – духовно-інтелектуального, ідеологічного дороговказу прориву в цивілізований світ. Ключем в Європу є інтелект, високопродуктивна праця національних еліт та напрацьований ними формат УНІ. Цей прошарок спільноти як ядро нації, стає основним продуцентом лідерської інтелектуальної власності, творить креативну мережу подвижників національної Ідеї та нові уклади економіки. Більше шансів на успіх у того, хто зберігає вищі темпи такої мобільності, а її зведення окупантом нанівець – духовно смертельне для поневоленого народу.

Стратегізування національної ідеї та духовно-інтелектуальне забезпечення державотворення в Україні

За умов, коли постійний член Ради Безпеки ООН, користуючись правом вето на його рішення, безбоязно-цинічно нападає на іншого учасника ООН, то справа не лише в їхніх сусідських (регіональних) відносинах, а в ефективності системи світопорядку, зокрема у відповідальності однієї нації (країни) перед іншою, в агресивності (чи неагресивності), моральності їх національних ідей. Мова має вестися з позиції не лише панукраїнсьих проектів, підтримки діаспори, прийдешніх поколінь, світового іміджу України, тобто буття нації в світовому розмаїтті, а й паралельного пошуку захисту її майбутнього від гарячої і холодної (ідеологічно-інформаційної) воєн, не відкидаючи на маргінес історії такі факти: хто упродовж віків нас ділив та нищив етно-лінгво-інтелектоцидами, голодоморами, розстрілами національних еліт як носіїв УНІ, дезінформацією, анексією та загарбанням наших земель.

Це диктує комплексний розгляд УНІ як феномену відродження складних соціально-економічної, культурно-мовної, релігійної, екологічної та інших явищ і процесів; рівно ж – як багатофакторну програму розвитку України, як стратегію (план дій) її уряду на майбутнє, де складові УНІ стануть пріоритетними стратегемами державотворення, підвищать його суб’єктність, субсидіарність, конкурентоспроможність та інші якісні характеристики сучасного управління розвитком країни і нації. Ці інтегральні складові мають залучити усіх патріотів в Україні і поза нею сущих, державотворців провладних і опозиційних кіл, ініціативи інтелектуальних еліт, громадськості, моральних авторитетів і т. ін.

Це проектує розгляд УНІ в тривимірному зрізі. Адже УНІ для українства – це не тільки програма дій на завтра, засвоєння і збереження набутків минулого, його історичних, традиційних інституцій, а й науково обґрунтовані, інноваційно-інтеграційні спрямування сучасників у світоглядному, мотиваційно-ціннісному та інших духовно-інформаційних, просторово-часових вимірах. Це семантичний знак об’єднатися, ідеологічна його широка основа, коротке, але вагоме гасло; рівно ж – стратегічна лоція, за допомогою якої належить привести український корабель в гавань Державності європейського рівня, гідного трудової людини, вільної нації, її цивілізованим викликам національного самоутвердження і добробуту. Окрім цього, УНІ має націлювати на триєдине виконання державотворчих функцій: консолідацію, ідентифікацію та євроінтеграцію нації. Захід давно це здобув, забув і нас не розуміє. Чи не хоче розуміти?

Власне, якщо розглядати УНІ як глибоке семантичне гасло, вдало і лаконічно висловлене, то українцям передусім треба бути не лише націоцентричними, а невпинно керуватися єдиними соборними інтересами, розвивати колективне мислення нації та емерджентно удосконалювати складові ідеї українського державотворення як його якісно нові структурно-функціональні стратегеми, що їх диктує ХХІ сторіччя – Україна: соборна, українська і гідна цивілізованого людства. Формула СУГ (соборність, українськість, гідність) проектує візію і місію сучасної національної ідеї, а її складові мають стати своєрідними СУГестіями, за допомогою яких впливаємо на опрацювання стратегії розвитку держави, якісно модернізуючи її систему через механізм емерджентності. Тобто удосконалюємо як суспільну систему, де людина, нація і цивілізований світ – триєдино-необхідне підґрунтя суспільного розвитку, а складові СУГ – основоположні маркери і орієнтири руху до вершин цивілізації. Це вимагає не лише планування і прогнозування розвитку нації, а і його конкретного стратегізування в рамках УНІ відповідно до інтегративних індикаторів розбудови національної держави в розмаїтому світі, в якому кожен народ понад усе цінує свої інтереси, безпеку, добробт.

Стратегізування – це вищий рівень практики державного управління, що вимагає прийняття нових законів, розробки окремих програм, проектів, стратегій та їх інформаційного, науково-технічного, правового і фінансового забезпечення. Українці не прагнуть керувати світом, гегемонії політичної «багатополярності» під російським, американським, китайським чи будь-яким іншим прапором. Вони «за» розвиток культурного розмаїття, де голоси сильних світу цього не роблять безголосими упосліджені ними ж нації, не перешкоджають створенню для них рівних умов доступу як до світової скарбниці знань, інформації, так і для збагачення і розвитку рідної мови, культури, національних медіа, економіки, освіти, науки тощо. Тільки трансформувавши складові УНІ в стратегеми розбудови, кожен українець і всі разом зможуть відповісти «Хто я?» і «Що зробив для Української держави?». Стратегеми – це ті генеральні напрямні державотворення, за дорожньою картою яких має рухатись та самовіддано працювати і людина, і нація, аби не провалитися (чи не «допомогли» сусіди) в небуття. Власне, тоді нації не занепадають, а, навпаки, трансформувавши екстрактивні (визискні) інститути в інклюзивні, досягають свободи і добробуту, незалежно від багатства їхньої країни. (Анжемоглу Дарон, Робінсон Джеймс. Чому нації занепадають /Пер. з англ. К.: Наш Формат, 2016. – 440 с.). Вчені довели: економічні фактори, природні ресурси не компенсують зло корупції, державної клептоманії та створених інститутів, що обдурюють власний народ, роз’єднують націю, продукують бідність і соціальну байдужість. Україні потрібен національний інклюзив, без олігархату і визиску.

Таким чином, слід зосередитися на поступі духовно-інформаційному, що передбачає не лише територіально-просторову, а й духовно-інтелектуальну соборність українців як єдність та спроможність разом, толокою, синергійно творити власну державу на нових ідеологічно-цивілізаційних засадах, консолідуючись і об’єднуючись ментально, національно. Ми втратили частину території, але не зменшилось почуття соборного патріотизму нації. Це доказ того, що ці почуття формує не проста, а комплексно-інтегрована єдність, що має триєдине підґрунтя: визнання спільної історії минулого, консолідацію бажань територіальних громад сьогодення працювати заради вимріяної держави майбутнього (політична воля впровадження соціально-економічних реформ, євроінтеграція, спілкування українською мовою, єдина національна церква тощо). Ідеологічна доктрина СУГ девальвує популістські метафоричні характеристики майбутнього України як сильної, багатої, квітучої тощо; водночас ставить на канву світових індикаторів національні показники поступу українців (рівень людського розвитку, згуртованість нації, інноваційно-інвестиційний напрям і вимір економіки тощо). Рівно ж – акцентує увагу на модель соборності в духовно-інтелектуальному, мовно-культурному, ідейно-політичному, світоглядному вимірах, що на соціогуманістчних засадах формує, склеює і кристалізує із сірої маси, за Франком, населення націю як національно-свідому спільноту з притаманними їй духовно-якісними характеристиками (усвідомленням національної ідентичності, потреби збереження традицій, виховання патріотизму і згуртованості нації, бажань стати продуцентом нового продукту, передових новацій для дальшого поступу, прориву на світові простори і ринки).

Отже, у широкому плані йдеться про модель поступу на основі реалізації цілого пакету видимих і невидимих активів, які уможливлюють зберегти національну ідентичність в системі аксіологічних (ціннісних) аспектів цивілізованості, що емерджентно забезпечується якісними процесами інтелектуалізації, гуманізації, елітарізації та екологізації. Врешті, створюється спільнота, де головною цінністю стають рівні економічні та політичні права кожного з закличним мотивом Шевченка – «і чужому научайтесь, і свого не цурайтесь!». Лише подолавши скалу перешкод, набувши, за І. Франком, якостей, притаманних розвиненим націям, можемо прокласти «хоч синам, як не собі» дорогу у вільний світ.

Ми приречені вимостити цю дорогу, дотримуючись суспільно утверджених лекал УНІ. При цьому соборність – це не лише інтеграція економік регіонів, не тільки участь в євроатлантичних заходах колективної безпеки, у безвізі і культурно-показових ін’єкціях, а й консолідація на рівні духовних, морально-психологічних характеристик, внутрішньо притаманних людині та нації, їх свідомості та ментальності, які мобілізують, надають їм когнітивно-філософську і світоглядно-об’єднуючу спрямованість. Цьому сприяє здатність лідера об’єднати національною ідеєю народ на побудову і захист власної держави – української України. Ця якість не означає досить поширену зловмисну спекуляцію гаслом: Україна лише для українців. Його затаврував ще Михайло Грушевський, позиціонувавши демократичну думку: якщо ти живеш в Україні та працюєш задля її добра, ти – українець. Українськість не визначається етнічністю, а політична нація – це, всього-на-всього, громадянська нація, що будує державу титульного народу, де націоналіст – це перед усім патріот, який любить свою батьківщину, як поляк любить Польщу, і не більше. Однак, українськість – це ексклюзивний здобуток нації, який треба не лише зберегти, а й розвивати як національну барву в різнокольоровому суцвітті прогресивних досягнень людства. І на цьому шляху не треба нам дорікати довоєнним націоналізмом чи його героями. У кожної нації вони свої і своє їх пошанування.

Світоглядне значення формули СУГ іще в тому, що вона свідчить: не ми перші в цивілізованому світі вимощуємо свій національний шлях розвитку. Тому будьмо гідними розбудови своєї модерної національної держави як багатоаспектного завдання в сенсі вибору кращих якісних досягнень людства із низки його багатогранних вартостей, і не лише екномічних. Гітлерівська Німеччина, колишній Союз чи нинішня Північна Корея нібито були і є консолідованими спільнотами. Але це не та консолідація, не ті лідери, цінності й суспільні норми поведінки та орієнтації. Зрештою, не ті стратегічні пріоритети державотворення, не той інклюзив. Саме запозичення досягнень прогресивного людства з позицій стратегем УНІ не дасть Україні забути, що нині вона на межі щоденного вибору між грубою гібридною силою тоталітаризму і синергією креативу розумного колективного захисту цивілізованого світу, його цінностей та доброчинства. Аби на «межі», скажімо, православ’я і католицизму зберегтися як соборна нація, маємо об’єднатися в Єдину Помісну Церкву – духовну основу соборних діянь добра. Дискурси «національна церква», «демократична держава», «політична нація», «об’єднані територіальні громади», «громадянська позиція», «громадська думка» тощо гармонізуються, відстоюються і соціалізуються в прогресивних рамках УНІ. Це має припинити спекуляцію українськими націоналістами як такими, що: вбивають «всех русскоязычных», вчиняють полякам на українській землі геноцид. Насправді геноцид в Україні відбувався під час Великого Голодомору в 1932-33 роках та в 1944, 1946 роках при депортації кримськотатарського народу і операції «Вісла», коли з рідних земель були виселенні лемки і західні бойки задля знищення їхніх традицій, культури, а часто, шкода, самого біологічного їх існування.

Стратегічні соціогуманістичні пріоритети державотворення

Артикулюючи цивілізованість стратегічних пріоритетів національної Ідеї України, перед усього виокремлюємо важливу її компоненту – соборність. На цьому ще раз наголосимо, адже в нашому дискурсі це поняття означає не лише географічний, територіально-просторовий атрибут, а і віддзеркалює соборну здатність нації разом, в суспільному інклюзиві ефективно творити українську державу за допомогою консолідації і синергії сил усіх громадян, що в Україні та поза її межами проживають. Соборність в рамках УНІ – це духовна єдність народу на своїй землі та сокровенне бажання бути на ній господарем. Лише таке інтегративне розуміння соборності допоможе сформувати єдиний національний економічний, мовно-інформаційний, культурний, релігійний та інші суспільні простори, аби допомогти всім українцям, незалежно від місця проживання, не лише себе ідентифікувати, а й усвідомити соборною державоцентричною нацією. Це особливо важливо для формування українського соціуму як спільноти, в якій діють доцентрові (соборні) та інспіруються ззовні відцентрові (регіональні, українофобські) сили і поля насильницького впливу, представлення українців безбатченками.

Отже, соборність – це не лише інтеграція економік регіонів, а й консолідація народу на рівні патріотичних, духовних і морально-психологічних характеристик, внутрішньо притаманних людині, її свідомості та ментальності. Поняття «Соборна Україна» в триптиху УНІ не тільки об’єднує низку матеріальних (земельно-територіальних, мінерально-природних) економічних, фінансових, інфраструктурних, екологічних ресурсів, а і ідеальних (духовно-інтелектуальних, інформаційних, культурно-освітніх, науково-технологічних та інших) нематеріальних трансферів і активів, людських капіталів та морально-правових норм і соціально-психологічних факторів суспільного поступу. Що більше, якісні та кількісні параметри цього блоку несуть місійні сенси (нові змісти) УНІ та результати, очікування від їх втілення не тільки в практику державотворення в Україні, а в глобальнішому вимірі.

У цьому плані окреслимо специфіку таких завдань:

  • світоглядне виховання молодого покоління в дусі загальнонаціонального розуміння (усвідомлення) давніх традицій державності українського народу, його довголітньої кровопролитної боротьби та важких страждань, аби прийдешні покоління жили в суверенній українській державі, та, врешті, мали достатні мотивації удосконалювати здобуте батьками, захистити історичну справедливість щодо самостійного розвитку на своїй – не чужій землі, в «колі вільних народів» і на фундаменті нових соціогуманістичних людських та міжнародних взаємини;

  • орієнтація мотивів молоді та широкого суспільного загалу на досягнення сучасниками ефекту синергійності та націоцентричності в розбудові такої майбутньої держави;

  • творення спільної візії майбутньої української держави як концепту бачення шляху консолідації нації на співжиття, творення її ідеології державотворчих процесів та аксіології вибору вектора інтеграції в світове співтовариство;

  • досягнення єдності українського народу шляхом усунення потужного впливу асиміляційного чинника сильних світу цього та їх сателітів, які, намагаючись вижити на гостинній українській землі, свідомо чи несвідомо допомагають імперському загарбнику зросійщити Україну, розмиваючи національну ідентичність титульного народу, що дав назву державі в центрі Європи.

Таким чином, феномен соборності України – це насамперед її цілісність і керованість, ціннісні вектори прориву на світові простори, а не регіонально-партійні ідеологеми розриву і поділу населення на сорти, регіони і ринки збуту продукції. Це, передовсім, національно-свідома синергійність діянь людей як організованої спільноти, її ознака як духовно-інтелектуальної соцієтальної «молекули», яку не можна розривати без втрати її якісних характеристик, як не можна їх зберегти без розв’язання проблем культурно-інформаційного середовища та простору.

Принагідно підкреслюємо: – українська Україна – не означає, що вона виключно для етнічних українців, а є самодостатньою для кожного, хто прагне сформувати спільноту та підтримати тяглість (спадковість), потрібну для ковітального відродження і розвитку своєї і титульної нації. Ідеться про утвердження стереотипів, які позиціонували б українську державу в свідомості усього населення як дім нації, як «рідну хату» для всіх, хто хоче зберегти на фундаменті відроджених духовних цінностей, патріотичних почувань, інтелектуальних та культурних кодів й ідеалів українського народу свої традиції. Тобто, шануючи притаманні традиціям корінного народу його норми і правила поведінки, розбудувати на інноваційних засадах та модернізації національної економіки, соціогуманістичної політики модерну державу Україна, гідну нових завдань, економічних укладів, національних інтересів та цивілізованих глобальних і регіональних викликів, розвивати світову різноманітність культур і мов. Тобто феномен самовизначення людини (нації) акумулює низку інших, далеко не другорядних прикмет до слова «українська»: мова, культура, церква, земля, хата, ідея, мрія тощо.

У цьому контексті серед головних завдань згаданого блоку є такі:

– збереження національної ідентичності (тотожності, автентичності) корінного, водночас титульного українського народу після багатовікового його поневолення та імперського нищення;

– інтенсифікування духовного і національного ковітального відродження, де пріоритетом має стати збереження українськості як соборної ознаки національної ідентичності, що вирізняє українців в окреме самобутнє утворення, яке має домінантні ознаки нації: власну землю, питому мову та своє світобачення, лише йому притаманні;

– посилення розбудови громадянського суспільства, поваги українців в глобальному і в регіональному вимірах, гідної толерантної нації, що поважає світову мозаїку культур, зберігає свою автентичність, захищає власний (і не тільки власний) інформаційний простір, не анексує чужі землі, не захоплюється модою мультикультурності, ні піаром творення політичної нації. Вони вдома, у своїй оселі, в об’єднаній територіальній громаді, на обітованій землі будують громадянське суспільство, свою національну державу і свої інклюзивні інституції, урівнюючи в правах усіх і кожного.

Отже, нам, навпаки, треба виробити імунітет (опірність) денаціоналізації України окупантами, які претендують на її національний простір, хочуть диктувати їй державний устрій і вектор інтеграції; нарешті, опрацювати засади життя на «межі» різних просторів (інформаційних, культурно-релігійних, військово-політичних об’єднань тощо) і остаточно утвердити і донести до світу тези толерантності і демократичності нашої УНІ. Однак, природна толеранція не може робити з українців жертв і заложників путінської імперії в час, коли вони більше історично постраждали від притаманної їм толеранції, аніж всі окупанти разом від їхньої агресивності, ксенофобії, радикального націоналізму та інших штучно надуманих злих якостей. Для нації, що живе на «межі», дух референдуму 1 грудня 1991 року – вічний супутник, важкий, як саме життя, але й життєво потрібен, як щоденна дорожня карта для національно-ідеологічного самовизначення і духовно-інтелектуального руху до цивілізованого людства.

При розробці державотворчої Стратегії слід мати на увазі, що складова УНІ – гідна людини, нації і цивілізованого людства – це чи не найбільш інтегративна, адже має акумулювати велич багатств цивілізованого людства за час уярмлення українців. Вона передбачає надолуження шляху створення не тільки належних соціально-економічних, екологічних умов окремій особистості, тобто не лише піднесення рівня матеріального добробуту, досягнення європейських стандартів життя (до яких нація поки що не «дотягує»), а і духовних, ментальних можливостей самореалізації, спілкування, національно-творчого середовища, яке поза «рамами нації», за Франком, поза національною ідеологією ні створити, ні зберегти – неможливо. Це тим більше неможливо, бо українська нація ослаблена імперським етно-інтелектогеноцидом, постімперським синдромом русифікованих національних меншин, особливо це стало відчутно після прийняття Закону «Про освіту». І нині відчувається не тільки подвійний постімперський і посттоталітарний потужній тиск, а і Україна рахує жертви неоголошеної Росією війни. Захист людини можливий в системі безпеки нації, а нації – в системі цивілізованих норм людства та соціогуманістичного світопорядку. Ще раз повторимо максиму: не може бути вільною національно свідома людина, якщо її народ підневільний. Міжнародні засудження агресивних дій Росії, навіть рішучі – неефективні. Путінська Росія далека від каяття за зросійщення України, штучний Голодомор, за розшматування держаної цілісності України, розстріли її національної ідеї. Кровопролиття на її Сході – це кара за вибір європейського вектора інтеграції, спротив постімперській політиці тощо.

Україні самотужки не вистояти. Зрозуміло, що потрібний комплексний міжнародний захист, починаючи від правового до адекватного військового втручання в міжнародні взаємини. Поруч з ОСо України має стояти натовець. У світі відбувається не лише експлуатація людини людиною, а й нації (націй) нацією. Якщо світове співтовариство прийняло Декларацію прав людини, то Декларації захисту прав народів досі немає. Україна зазнала неприкритого (точніше, добре замаскованого) воєнного нападу з боку Росії. У Раді Безпеки ООН цей агресор є постійним її членом і має право вето (!) на рішення цієї міжнародної інституції. На очах світу йде змагання за лідерство сильних, а дехто прагне і в ХХІ ст. стати всемогутнім диктатором керованої (?) демократії, окупувати землі сусіда, диктувати суверенній унітарній державі федеративний устрій, державний статус мови окупанта, вчить толерантності.

Доктрина СУГ небезпідставно ставить перед російськими (і не лише російськими) українофобами світоглядно-фундаментальні, однак, досі дразливі запитання: наскільки ваш шовіністичний націоналізм, на відміну від національного гноблених вами народів – природніший, аби сповідувані вами загарбницько-імперські ідеологеми народно-православного самодержавства, комуно-радянського інтернаціоналізму, сучасного федерального «русского міра» тощо не вважати традиційно русифікаційними в системі поневоления народів і народностей? Наскільки повернення РФ трикольору самодержавства та підняття на щит властивих йому і колабораціоністській визвольній армії Власова георгіївських стрічок – національно адекватні, аби не вважати, що буцімто революційні дії повсталого пролетаріату Росії в 1917 році не були насправді більшовицьким переворотом, організованим Леніним за німецькі гроші? І, нарешті, наскільки імперська практика завоювань і денаціоналізації сусідніх народів, збереження тоталітаризму влади всередині імперії та фальсифікація інформації про загарбницькі її дії як для внутрішнього, так і зовнішнього споживача – домінантна, аби не вважати її постійно-притаманною всім трансформаційним процесам упродовж усієї історії Росії? З іншого боку, чи не найефективнішим способом протистояти цим загарбницько-гібридним діям було і є комплексне підвищення рівня інформованості світу правдою, якості знань як фактора опірності русифікації та синергії систем колективної оборони націй, в т.ч. української.

Побудова Стратегії розвитку України на засадах сучасних складових УНІ передбачає, найперше, аналіз існуючої ситуації у державі, виявлення ключових загроз та протиріч, що не дозволяють запровадити таку ідеологічну основу державотворення вже сьогодні. Зокрема, визначальним має бути питання щодо національної держави титульного народу, єдиної державної його мови, державних символів, орієнтирів розвитку та інтеграції. Тобто існує проблема створення середовища, адекватного для розвитку людини і нації. Необхідно оцінити геополітичні та геокультурні загрози українській нації. Зокрема, такі, як: галопуюча асиміляція етнічних культур в окремих регіонах країни; наголоси на сепаратизмі, федералізмі окремих областей України; нівелювання та дискредитація традиційних українських цінностей, історичної пам’яті, національної семіотики, героїв, подвижників УНІ; депопуляризація української мови, літератури, музики, кінематографу у внутрішньому інформаційному просторі країни та за її межами; нарешті, десуверенізація, десоборнізація та дезінтеграція України у цілому.

З огляду на це, потрібна довготермінова Стратегія розвитку, яка б визначала, пропагувала та захищала цінності УНІ для усіх співгромадян, передбачивши:

  • визначення єдиних ідеологічних пріоритетів розвитку держави, які стали б підґрунтям націєтворення та стимулятором імунітету проти маніпулювання свідомістю українців;

  • захист інформаційного простору та використання для пропагування націєтворчих ідей, культурних цінностей, традицій, звичаїв, обрядів тощо. Нинішня переважна більшість ЗМІ України передає інформаційний контент російською мовою. Отже, привчають населення до неукраїнського культурно-інтелектуального продукту, активізуючи русифікацію і так русифікованого Східного та Південного регіонів, доросійщуючи Україну у цілому. Це деструктивно впливає на національні почуття, виховання патріотизму та духовну єдність українського народу, загострює геокультурні загрози для держави, провокує її дезінтеграцію.

  • формування нової єдиної системи цінностей українців, яка дозволила б об’єднати народ в єдину націю (державної мови, нових зразків української літератури, музики, кінематографу, театру тощо, духовних цінностей) та дозволила б пересічному громадянину ототожнюватися і самоідентифікуватися з нацією, а не з телепропагандою герої боїв в Чечні, Афганістані, телесеріали про ментів та різних асоціальних суб’єктів;

-всебічний розвиток творчої особистості, формування нової української національної еліти, яка стала б для народу, особливо – для молоді прикладом для наслідування, збереження національної ідентичності, ментальності народу, його історичної пам’яті, генофонду тощо.

Визначення основоположних засад української національної ідеї диктує внесення відповідних змін не лише на рівні міжнародних взаємин, а і в нормативно-правову базу України, у стратегію національної безпеки України. Хоча при розробці нової Конституції України майже кожен Президент намагається прийняти її під себе, але введена буцімто демократична норма, що "жодна ідеологія не може називатися державою як обов’язкова", не тільки не суголосна з попереднім записом "суспільне життя в Україні ґрунтується на засадах політичної, економічної та ідеологічної багатоманітності", але і перманентно передається від одного варіанту Основному Законі держави до іншого. Ці розмиті недоречності призвели до того, що Україна досі не тільки не має ідеологічного супроводу свого державотворення і становлення нації, а й девальвовані проблеми актуалізації національної ідеї, пошуку позитивного її історичного тлумачення, наукових досліджень перспектив розвитку в інформаційно-просторовій, інноваційній моделі розбу­дови національної держави за умов одвічних загроз її суверенітету з боку Москви, внутрішніх суперечок щодо євроінтеграційних намірів тощо. Фактично в Україні не тільки немає ідеологічних партій, а навіть окремі члени парламентських фракцій, парадокс(!), – виступають на боці терористів, сепаратистів та інших антиукраїнських елементів.

Це все ставить на передній план порядку денного нагальну потребу закрити, нарешті, спекулювання політиканами запитанням: ідеологічний плюралізм чи монізм, соборність чи федеративність, президентсько-парламентська республіка чи навпаки, пропорційна чи мажоритарна виборча система тощо? Нами УНІ рефлектується як концептуальна база для розробки Стратегії розвитку сучасної демократичної та вільної України, її суверенне право вибирати вектор інтеграції, національних, європейських і загальнолюдських цінностей, за які віддали життя герої не однієї Небесної Сотні. УНІ – це матриця формування національних інтересів та системи національної безпеки. У 2011 році ми провели круглий стіл «УКРАЇНСЬКА НАЦІОНАЛЬНА ІДЕЯ (УНІ) ЯК ДУХОВНО-ІНТЕЛЕКТУАЛЬНИЙ КОД СОБОРНОСТІ НАРОДУ: ЕТНІЧНИЙ, ІНТЕГРАЦІЙНИЙ ТА ЦИВІЛІЗАЦІЙНИЙ ВЕКТОРИ». А перед тим – ще в 1994 році – була проведена міжнародна наукова конференція: «Національна еліта та інтелектуальний потенціал України».

Не претендуючи на остаточність прикінцевих рекомендацій, вважаємо за необхідне наприкінці підкреслити доцільність проведення: подальших досліджень і дискусій з аналогічної проблематики; публічних наукових заходів із залученням вчених, авторитетних небайдужих людей, яким є що сказати з порушених питань; публічних обговорень та інтерактивних діалогів за допомогою аудіовізуальних засобів у всеукраїнському масштабі, відповідних парламентських слухань у Верховній Раді, а відтак – прийняти Закон «Про соціогуманістичні засади ідеології духовно-інтелектуальне забезпечення державотворення в Україні». Перед тим створити панукраїнську мережеву референтуру з числа відомих вчених, політиків, журналістів, інтелектуалів і моральних авторитетів, різних спеціалістів-гуманітаріїв, як-то: правників, політологів, соціологів, істориків,соціальних психологів та ін. Головне, не дати реалізувати постімперські ідеї російських загарбників і українських колабораціоністів федералізувати і «декомпозиціровать» Україну, а відтак – її окупувати по наново відбудованій Берлінській стені, лінії поділу якої та трагічність наслідків – важко передбачити, оскільки вони матимуть не лише український, а і світовий вимір.

Небезпечність ситуації вимагає якнайшвидше надати соціогуманістичній парадигмі як ідеологічній теоретико-методологічній базі духовно-інтелектуального забезпечення державотворення в Україні статусу світового морально-правового імперативу, відповідної міжнародної юрисдикції та потужного колективного євроатлантичного військового захисту. Лише за такого широкомасштабного і комплексного розуміння національної безпеки, ґрунтовного правового і належного військово-політичного забезпечення запропонованого дискурсу можна сподіватися на ефективне втілення універсальних соціогуманістичних принципів захисту держав, що розвиваються, зберегти автентичність ослаблених імперіями народів від неприкритих гібридних війн, від подальших постколоніальних асиміляційних експериментів та шовіністичного залишково-постімперських (посттоталітарних) тисків, умотивованих бажанням агресивних великоросів (знайоме –Ubermenschen) окупувати світ і над ним запанувати.

Заточені в президенти України політики, як і виборці, мають знати, що без ідеї модернізації, без зміни себе – нічого не оновити. Не зміняючись світоглядно, світопорядок – не змінити! Наповнюймо світ добром, а не пустопорожніми промовами і дорогою рекламою. Так, дрібніючи, Україна не запропонує світові, за Ю. Шевельовим, «свою концепцію доби», яка покаже, що деокупація, деолігархізація – лише частини в широкій системі гібридної чуми ХХІ сторіччя. Маючи сміливість читати нації написане спічрайтерами, в якому ти ні за формою, ні за змістом не компетентний, проголошувати під куполом ВР, що встанемо з колін тоді, коли станемо на коліна перед Богом, однак, по-молодечому зберігаючи маніакальне бажання сісти у найвище державне крісло, мусиш бачити далі свого макіяжу, твердо уяснивши: його зміна розуму не додає. Виклики УНІ вимагають одухотвореного інтелекту, а не нахабного цинізму популістів!

Коли Оонівська система безпеки в колапсі, в Україні п’ятий рік Росія вбиває її захисників, видається, що дещо наївно звучить наше твердження: соціогуманістична парадигма – фундаментальний концепт, а введений в науковий обіг дискурс "соціогуманістичний" віддзеркалює бінарну парадигмальну сутність збереження автентичності українців, котра полягає в паритетному підході до гармонізації прав і людини, і нації; потребу їх оберігання за допомогою створення адекватного, сприятливого для розвитку середовища, в його якнайширшому інформаційно-мовному, світоглядному, національно-патріотичному, державотворчому, врешті, геополітичному, геостратегічному вимірах. Однак, масштабність і новизна такого виміру міжнародних відносин змусить серйозно задуматися. Зміна тональності у відносинах між сильними світу цього, бінарний захист людини і нації вимагає якнайшвидше надання цій бінарності статусу світового морально-правового імперативу, а відтак міжнародної юрисдикції і євроатлантичного військового захисту.

Неефективність безпекових структур ООН свідчить: конче потрібне правове зміцнення системи забезпечення міжнародних взаємин, адже у світі відбувається не лише експлуатація людини людиною, а й нації (націй) нацією. Водночас, якщо світове співтовариство прийняло Декларацію прав людини, то Декларації прав народів досі немає. Соціогуманізм у нашому розумінні – це концепт, який синтезує соціальне – людське і гуманне – людяне. Це новий, гідний ХХ1 віку справді соціогуманістичний порядок міжнародних відносин у цивілізованому світі, який викриває фальш поняття "гуманний" в пропаганді Росією «гуманітарних конвоїв», і не девальвує його в слові безплатної міжнародної «гуманітарки» як допомоги бідним. Не ототожнює вислови "людський" і "людяний", адже не все людське – людяне. Одночасно – він диктує комплексний розгляд феномену відповідальності не тільки людини перед людиною в сім’ях, трудових колективах, громадських організаціях та суспільних інституціях, а і нації перед нацією, країни перед країною в планетарно-міжнародному вимірах. Зокрема, висвітлює всю неповагу підписантів Будапештського меморандуму щодо надання Україні гарантій безпеки після добровільної її відмови від третього за потужністю в світі ядерного військового потенціалу, виокремлює значення довіри для майбутнього скорочення країн з атомною зброєю. Соціогуманізм ставить в основу основ оновлення світопорядку не поділ і впливи сильних світу цього, а силу колективного розуму вільних людей і рівноправних націй, право їх вибору вільної інтеграції та підсилює віру в співпрацю не заради визиску і нетрудового збагачення, а для добра для всіх і кожного.

Пропонується розробити і утвердити соціогуманістичну концепцію на культурологічній основі, пам’ятаючи мудрі настанови Махатми Ганді своїй нації, сказані в постколоніальний період: я повинен залишати всі вікна і двері відчиненими, я за те, аби звідусіль усі культури світу припливали до мого порогу, але нічого не може бути таким, що збиватиме мене з ніг і повінь заливатиме мій дім. Пам’ятаючи це, ми умислюємося в українську Ідею як консолідуючий націю інтегральний чинник, надавши їй соціогуманістичниого імперативу як ідеї “сім’ї” у міжнародних стосунках (за якою до найслабших ставляться з найбільшою любов’ю, а голоси сильних світу не мають морального права залишити безголосими постколоніальні народи). Саме її Папа Іван Павло ІІ переніс у третє тисячоліття, у національну і соціальну площину цілих народів та народностей, які прагнуть стати чи вже стали на шлях повернення до своїх духовних витоків. Світ над цією ініціативою Папи на сесії ООН, – проведеною з приводу святкування її п’ятдесятиріччя – не застановився. Однак, ця рефлексія притаманна сузір’ю великих соціогуманістів минулого. Серед них – Вацлав Гавел, який пропагував "силу безсилих" як чинник, вартий уваги, адже, влада безвладних нині конче потрібна для розбудови громадянського суспільства, залучення для цього духовно-інтелектуальної еліти. Гавел унаслідував традиції Масарика.

Узагальнивши їх погляди, препарувавши до українських реалій, можна зазначити, як це зробив Понтифік під час пастирського візиту до Києва, згадуючи Володимира Мономаха: Не дайте сильним світу цього занапастити людину. Проте, шкода, занепадають нації, їх мови та традиції. Лише оберігаючи і людину, і націю, бережемо світ. Не буде вільною людина, допоки підневільна її нація. Не буде вільної Польщі без вільної України, навіть сховавшись під парасолькою НАТО. Дипломати, вчені гуманітарії мають ширше адаптувати рефлексії Ґедройця, Куроня, Бзежинського щодо польсько-українських відносин. Ми маємо усвідомити заклик Папи Івана Павла ІІ і опертися в наших сусідських взаєминах на мудрість каяття – «прощаємо, і просимо вибачення» – як державно-непорушне, щиро-співчутливе та соціогуманістичне, а не відкривати «другий фронт» гібридної війни на радість реаніматологам імперії зла. Чи не розумніше скерованим нині в президенти політикам скористатися історією Великого Князівства Литовського, аби націлити ЄС, як це робить чинний Президент України Петро Порошенко, на активізацію дій сектору сучасної східноєвропейської політики; на синергію зміцнення національної безпеки України, Польщі, Литви, Білорусі та інших країн Балто-Чорноморської гряди. В умовах глобалізації гібридної війни за новий переділ світу та нове «обустройство» старої «империи зла» УНІ світоглядно стверджує цивілізаційну раціональність такого вибору та його перспективно-потужну синергійність в сучасному розділеному світі.

Степан Вовканич

доктор економічних наук, професор, провідний науковий співробітник Інституту регіональних досліджень НАН України, заслужений діяч науки і техніки України, член НТШ, колишній член Папської академії суспільних наук.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Прокоментувати:

Переконайтесь що ви заповнили усі поля, відмічені зірочкою (*). HTML код не допускається