Світоглядні рефлексії перед третім поспіль успіхом «Реала». Частина друга

Вівторок, 15 травня 2018 07:48 Автор  Степан Вовканич
Оцініть матеріал!
(4 голосів)

Футбол – явище глибоко соціальне

135790Футболу, як популярній, колективно-спортивній грі, окрім колосальної феєричності, видовищності та високої соціалізації, має бути притаманною наскрізна прозорість, яка правдиво віддзеркалювала б зовнішні і внутрішні домінанти і гравця, і команди, і суспільства назагал. Тому він, як явище соціально глобальне, має стати не лише транспарентним, а, головне, і державотворчим, для країн, що інтегруються в цивілізований вільний світ. Власне, уваги останньому, на відміну від самої гри, – ні на стадіоні, ні по телевізору не побачити. За те особистісні якості футболіста - не сховати. Адже, якщо у гравця немає стартової швидкості, то цей ганч відразу бачать мільйони. Немає техніки, дриблінгу, вміння грати головою, бити однаково сильно і прицільно з двох ніг – ці недоліки фіксують професіонали. На полі можна визначити внутрішній морально-психологічний клімат і дух команди, який панує в колективі. Не лише специ здалека «чують» корупцію, глядачі з трибун теж можуть запідозрити підставу, домовленість, інші форми девіальної поведінки. Названі неподобства, на жаль, нерідко трапляються у сучасному футболі (і не тільки в українському). З ними нібито борються, хоча їх важко вивести без допомоги самих футболістів, шанувальників їхньої гри, громадськості тощо. Нинішнім олігархам – власникам клубів слід якомога швидше позбуватися непатріотичних діянь і, нарешті, почати дбати про державотворення України і роль футбольного чинника в цьому, вкрай важливому для нації процесі.

Протекція у футболі, як і в будь-якій іншій спортивній грі, не смертельна, якщо спроектована на розширення цієї гри, розвитку таланту спортсмена, а не корупції і нетрудового заробітчанства багатіїв, підкуп тощо. Завдання України: зробити ці явища асоціальними, непродуктивними. Аби вони самі провалювалися і ставали безперспективними навіть за потужного блату, спроможного, як казали колись непересічні радянські вболівальники, влаштувати дівчинку в московський хор хлопчиків або в школу – київського «Динамо». Більше використовувати фактор публічності, залучаючи широку громадськість. Забагато очей притягує футбол як масове видовище, велика суспільна сила скандувань на стадіонах – аби, раніше чи пізніше, потаємне у футболі не стало явним. Звичайно, шкода згаяного часу і України. Як треба її ненавидіти, бути глухим до голосів співвітчизників, захланним до особистого збагачення, щоб заважати розвиватися футболу, ставати йому потужним соціально-культурним чинником розбудови молодої національної держави, маркером патріотичної орієнтації нового покоління гравців. Україна не така багата, аби переплачувати середньої руки зарубіжних футболістів заради бізнесу, а не виховного вітчизняного ідеалу. Вони, окрім того, що спілкуються мовою ворога, нічого не дають для розвитку майстерності молоді, навпаки, позбавляють її ігрової практики. Для наслідування із запрошених варягів впевнено, як на мене, можна виділити хіба що Луїша Фігу – колишнього гравця «Реала».

Не менш прикро дивитися, як подорожують Україною Кубки чоловічої і жіночої Ліги чемпіонів УЄФА майже в російськомовному супроводі. Стає сумно, що футбольні очільники зі славними українськими прізвищами, народившись у простих сільських сім’ях, не можуть сказати сьогодні дітям кілька добрих слів українською. Чому при обговоренні європейських матчів на телеканалах «Футбол-1» і «Футбол-2» далі втулюється українському глядачеві синдром «Тарапуньки і Штепселя», поширюється мовна шизофренічна роздвоєність. Невже не зрозуміло: якби Й. Сабо, як знаний гравець київського «Динамо», заговорив українською, не було б нині такого неприйняття Угорщиною закону «Про освіту», її завзятих потуг заблокувати вступ України в НАТО. Натомість, були б співчуття угорців жахливій русифікації України, яку вони ж щоденно посилюють, нехтуючи вивченням української в школах; засудження Будапештського меморандуму, незаслужено забутого підписантами, що гарантували безпеку без’ядерній Україні після позбуття нею третього в світі за потужністю ядерного потенціалу. А, нарешті, може з’явилися б вдячні громадяни Угорщини, Польщі, інших країн прикордоння, які по-добросусідському усвідомили б, сховавшись під євроатлантичну парасольку захисту, що зарано забувати радянські танки на вулицях Будапешта та Праги - відповідно в 1956 і 1968 роках. Принаймні треба розуміти: українці воюють на Донбасі за справжню інтернаціональну максиму – «за вашу і нашу свободу», а не – за загарбницьке імперсько-радянське гасло: «было вашим, стало нашенским»!

Якби В. Лобановський, знаний футбольний гравець і тренер київського «Динамо», серйозно і з повагою інтелігента, педагога ставився до потреби впровадження україномовного інформаційного середовища у футбольних дружинах України, а не називав це «кордупністю», то і брати Суркіси переправили б нині всю належну суму німецьких грошей за Єрмоленка до славного Чернігова, де, власне, вперше звернули увагу на талант хлопчини. Якби радянські журналісти не «смакували», а строго засудили малоросійство донецького шахтаря, тобто спеціально завчені ним слова, якими він відповів генсеку Горбачову щодо розвитку української мови на Донбасі: «Какая разница «ковбаса» или «колбаса», главное, чтобы была она!»; аби Леонід Кучма не наголосив в інавгураційній промові на наданні російській мові державного статусу, то не було б подальших спекуляцій законом Кивалова-Колісніченка, а відтак, може, не було б анексії Криму та загарбань Луганська, Донецька. Коли в окопах АТО чи нинішніх ООС гине цвіт нації, а олігархи заробляють на перепродажі імпортованих футболістів, що спілкуються мовою ворога країни, то без валідолу говорити про духовно-інтелектуальний потенціал скоробагатьків, їхні морально-патріотичні, соціально-психологічні та інші якості, що принижують українство, яке хоче в своєму домі чути свою мову,– неможливо. З іншого боку, чому дивуватися: адже в Україні не лише регіонали роками вели гуманітарну, в т.ч. і мовну політику, при якій під прикриттям «швидких допомог» російській мові, буцімто вмираючій в Україні від «утисков», газував на червоне світло автотранспорт, вщерть навантажений малоросійством, прямуючи до автострад «русского міра».

В Україні не тільки недостатньо популяризується меценатство західних команд, відомих у спорті особистостей. Що нам відомо про допомогу К.Рональду великими сумами грошей хворим дітям? Окрім цього, він заявив, що хоче після «Реала» повернутися додому і допомагати набутим досвідом розвивати дитячий португальський футбол. Я радий, що у фіналі в Києві він зустрінеться з Салахом – молодою єгипетською зіркою, який, виступаючи нині за «Ліверпуль», чи завтра – за мадрідський «Реал», дбатиме про розвиток вітчизняного футболу так, як це чинить Кріштіану щодо своєї Батьківщини – Португалії. У рідному селі Салах вже побудував школу, профінансував спорудження футбольного стадіону та купив машини швидкої допомоги, різне обладнання для лікарні. Україна не успадкувала традицій меценатства Семеренків, немає сучасної стратегії розвитку футболу як національної системи. Але ми повинні бути вдячні шанувальникам одеського «Чорноморця», що вони два роки тому 2 травня не дали себе обдурити імперською ідеологією «русского міра». А яку високу національну свідомість, патріотизм проявляли шанувальники гри київських динамівців. Як спричинилася до національного відродження у кінці 80-х років т. зв. Львівська футбольна «Клумба». Україна має підтримувати соціальну активність і патріотизм футбольних громадських інституцій. Я радітиму, коли еліта футболу України віднайде себе, як це зробили Пеле, Бакенбауер, Платіні та інші в національному і світовому менеджменті.

Я цю статтю написав за час набагато менший, аніж думав: чи її оприлюднювати?! І надіслав лише тому, що знову українцям незаслужено закидають нетолерантність, ксенофобію. Кажу всім: а) українці історично більше постраждали від своєї запопадливої толерантності, аніж всі чужинці разом від їхньої агресивної нетолерантності як титульної нації; б) в Україні ніколи національне не визначалося етнічним. Михайло Грушевський українцем вважав кожного, хто живе в Україні, любить її та працює заради добра українського народу. А Іван Франко ще у 1913 році наголошував, що «потрібно витворити з величезної етнічної маси українського народу українську націю, суцільний культурний організм, здібний до самостійного культурного й політичного життя, відпорний на асиміляційну роботу інших націй, відки б вона не йшла, та при тім придатний на присвоювання собі в якнайширшій мірі і якнайшвидшім темпі загальнолюдських культурних здобутків, без яких сьогодні жодна нація і жодна хоч і як сильна держава не може остоятися».

Силу Українській державі надає такий соціальний процес, як ідентифікація та самоідентифікація. В окопах ООС немає часу зважатиме на мову, якою розмовляє патріот і захисник України. Водночас, ті, хто відстоюють нині її волю, жертвуючи найдорожчим – своїм життям, як ніхто інший, бачать і розуміють: якби шанувалася на Донбасі українська мова, то мали б сьогодні донеччани і ковбасу, і вугілля, і не було б на їхніх подвір’ях – російських танків, дезінформації і гібридної війни. Вже виразно видно усім, хто хоче бачити: тяжкі злочини чинили ті, хто, розхитуючи національну безпеку, нетолерантно кричали «Рассея», по-ксенофобському розмахував триколором, свідомо чи ні, підігрівав підкинутій російськими технологами мовній карті. Саме її використали і використовуватимуть далі олігархи як партійно-регіональний інструментарій для досягнення переваг у виборному процесі. Вони ж з Януковичем обікрали Україну, обдурили щодо вступу в ЄС, жорстоко побили протестуючих і, налякані всенародним гнівом, боязливо втекли, розпаливши пожежу війни. Нині відбілюються через суд, який всіма силами затягують.

Надіслав цю статтю іще тому, що хочу запитати українців: чому вони через сто років після генія Грушевського умудрилися обрати Президентом України таку ниць, котра, втікаючи, запросила для підтримки своєї влади в Україні чужі війська. Чому нині людині, що самовільно підписала з Путіним провальний для України газовий договір, далі дозволяють пропагувати телекартинки, на яких бабці піарно цілують їй руки, буцімто матері Терезі? Зрозумію, що в тумані дезінформації і несвободи, можна навіть дійти до поцілунків рейок поїзда, яким (і тільки ним) до сусідньої країни може відправитися улюблений усім народом керівник. А ви, вільні люди вільної країни, об’єднаних територіальних громад, зупиніться хоча б на хвилину і подумайте, кого ви знову обираєте?! Чи вони підтримали Грузію в її боротьбі з Росією, чи зустріли приїзд в Київ Константинопольського Патріарха Варфоломія? А сьогодні, витрачаючи гроші на поїздки задля сніданку в компанії Трампа, з високої трибуни ВР повчають народ завченими словами: Україна, мовляв, тоді встане з колін, коли стане на коліна перед Богом. Люди, зупиніться, прочитайте декларації депутатів і замисліться: чому б вашим побожним обранцям не віддати хоча десятину від суми, яку вони витрачають для закордонних роз’їздів, на побудову монументу Соборності України – авторам музики і слів її Державного Гімну – отцю Михайлу Вербицькому і поету Павлу Чубинському?

Хай йшли б до них – представників заходу і сходу України – не лише вболівальники, а й всі патріотично налаштовані і небайдужі люди, не оминаючи місце, з якого революція Гідності скинула комуно-більшовицького ідола, котрий сто років тому віддавав накази розстрілювати УНР та нищити її Соборність. Може, хоч тоді, хоч активні вболівальники допомогли б створити українцям групу інтелектуалів, визначити діяльних моральних авторитетів, що засудять тих народних обранців, високих посадовців, які організували злочинний прорив через державний кордон України Саакашвілі. А відтак - на чолі з ним почали марші по Хрещатику, будівництво наметів для дивовижних зарубіжних і вітчизняних активістів під цілодобовою охороною недоторканих. Власне, останні, нехтуючи роботою у ВР, утепляли намети і готувалися до штурму т. зв. Жовтневого палацу, аби там на постійній основі розмістити штаб Міхо.

Чому б 22 січня, в День Соборності України, біля цього пам’ятника кожного року не вручати лауреатські премії авторам творів з музики і поезії; наукових праць з соціальних наук (політології, соціології, соціальної і політичної психології, націології тощо); спортивних світових досягнень, рекордів, які найбільше сконсолідували націю та прославили Україну? Залучення до процесу визначення лауреатів громадських організацій, в т.ч. з широких футбольних майданчиків, зменшило б, по-перше, невідповідність між потужним духовно-інтелектуальним потенціалом народу та його дефіцитом політичних лідерів. По-друге, стимулювало б залучення національної еліти (наукової, освітянської, письменницької, медичної, спортивної тощо) до активного використання суспільних механізмів елітогенезу, формування системи ідеологічного супроводу державотворчих процесів та опрацювання стратегії їх розвитку. По-третє, зробило б відзначення Соборності України процесом перманентним, суспільно широким, а не одноденним, заформалізованим урядом, чиновництвом та вузьким колом спеціалістів, яких ті, що дуже хочуть стати лауреатами, можуть запросто купити.

Може, якраз за допомогою вболівальників, нарешті, Україна зробить прорив, створить антикорупційний суд, розбереться з отруєнням свого Президента – Віктора Ющенка, а під їх тиском Генеральний прокурор прискорить відкриття кримінальної справи щодо організації Кернесом і Добкіним показово-нетолерантного розбивання кувалдою на очах всієї «ксенофобської» України ювілейної дошки, встановленої у Харкові на честь всесвітньовідомого вченого – Юрія Шевельова. Допоможи, Великий Боже, нашим шанувальникам футболу зробити для України те Добро, яке не під силу ні Уряду, ні Національній Академії наук, ні Могилянці, ні Університетам Шевченка і Франка, ні роз’єднаній Українській Церкві!

Далі буде...

Читайте частину першу за посиланням:

Світоглядні рефлексії перед третім поспіль успіхом «Реала». Частина перша

Світоглядні рефлексії перед третім поспіль успіхом «Реала». Частина третя

 

Прокоментувати:

Переконайтесь що ви заповнили усі поля, відмічені зірочкою (*). HTML код не допускається