Українська письменниця та художниця з Мюнхена Емма Андієвська розповіла, як залишилась українкою на чужині

Четвер, 15 лютого 2018 13:38 Автор  Марта Патика
Оцініть матеріал!
(0 голосів)

Письменниця, художниця з Мюнхена Емма Андієвська удостоєна Шевченківської премії у 2018 році в літературній галузі. Вона – автор понад 40 збірок поезій, казок, романів, намалювала понад 17 тисяч картин. Попри те, що з 12 років проживає за кордоном, вважає себе українкою і пише лише українською. Емма Андієвська народилась 19 березня 1931 року в Сталіно (Донецьк). У 1943 році енкаведисти вбили її батька – відомого хіміка-винахідника, і вона, тоді 12-річна дівчинка, разом із мамою втекла на Захід. У 1957 році закінчила Український вільний університет. Упродовж 1959-1995 років Емма Андієвська працювала на Радіо Свобода.

 2 4 1

Про те, як залишилась українкою на чужині, як творить українською мовою і що для неї означає Україна, Емма Андієвська розповіла в інтерв’ю Радіо Свобода.

– Пані Андієвська, коли дізнались, що Ви обрані лауреатом Шевченківської премії, як зреагували на таку новину з України?

– Це заслуга тих надзвичайних, усіх добрих людей в Україні, які уможливили це, і я їм безмежно дякую. Бо треба було б великий список перерахувати поіменно. Вони всі в моєму серці. Я дуже-дуже тішусь.

– П’ять Ваших книг були запропоновані на здобуття Національної премії в номінації «Література, публіцистика, журналістика» – поетичні збірки «Міста-валети» (2012 рік), «Бездзиґарний час» (2013 рік), «Шухлядні краєвиди» (2015 рік), «Маратонський біг» (2016 рік), «Щодення: перископи» (2017 рік). Чи є серед них найулюбленіша?

 У мене ж і 45-а книжка виходить зараз у Києві – «Дутики». А 46-а лежить і чекає, поки я зберу гроші, бо я все збираю, плачу і роздаю. Отак я живу. Всі книжки несуть максимальне навантаження, а решта – залежить від тих, хто читає. Тільки ж мене мало читають. Дуже мало. Я ж маю казки, і тільки дві казки читають. Все ж таки було б цікаво, щоб трішки більше читали. Але я сподіваюсь, що Шевченківська премія спонукає трішки більше читати. А мені головне, щоб те, що я пишу, дійшло до читача. Я дуже щаслива, що в Полтаві і Києві надзвичайні школярі і читають мене. А молодь – це майбутнє України. Це Україна. А Україна – це надзвичайно, я закохана в Україну!

– Люди, з якими розмовляла про Вашу творчість, зауважили, що їм дуже подобається Ваша українська мова. А як Ви її творите, як вишуковуєте стільки мелодійних слів для прози, поезії?

– Я не творю, я тільки трошечки вивчаю українську мову. А всі такі розумні, які пишуть українською мовою, що не завдають труду її вивчити. Та насамперед треба пам’ятати, що десь у 1937 році були обіжники, щоб усі редакції викидали питоменно українські слова і замінювали їх русизмами. І тепер побутує – учитель, а виявляється, що то учителька. Директор, а то директорка. У нас такої дискримінації не було. Україна ще має рештки матріархату. І в нас дуже ґречно ставились до жінки. Бо одружився з нею, а не на ній…

– Як вдалося не загубитись на чужині, куди Ви потрапили у 12 років, залишитись українкою. Що означає для Вас бути українкою?

– А хто хоче, то нема жодної проблеми. Кожний, хто хоче, той того досягає. Тільки треба по-справжньому не тільки хотіти й чекати, поки з неба будуть вареники самі плигати в рот, а трішки прикладати до того зусиль. А тепер усі біжать із України, щоб швидше розчинитись у чужому морі, геть-геть з України. Це синдром колонії, яка страждає від імперії, яка над нею панує.

Малюнок Емми Андієвської

– Сьогодні в Україні можна почути різні дискусії про двомовність, про те, що через мову країна буцімто поділена, та й конфлікт на Донбасі теж спричинений мовою.

– Та як може бути двомовність?! Двомовність – це смерть України. Що це за двомовність?І Жити і не жити. А Росія має двомовність?

Донбас – питоменно українська земля. Якби не запорожці, які сиділи у дикому полі і в степах і подавали сигнали, коли йшли орди, щоб брати ясир з України! Це питоменно українські землі. Це все брехня, що Донбас не був українським. Так поводилися всі імперії, і особливо імперія, яку ми знаємо. І то не треба собі брехати, треба усвідомити й робити. От я роблю з 12 років. Я могла у кількох культурах бути найкращою. А мені свистали на те. Бо я хотіла, щоб Україна жила.

Для мене було ясно ще в 12 років, коли я буду робити для України, то я приречена на небуття. Все в порядку, то треба ризикувати. А ні: «Я – таке велике цабе. О, Боже. Я, я, я». Треба забути про «я» і трішки науково подивитись. Люди надзвичайні в Україні. Ой, яка Україна!

– Чи присутній Донбас у Вашій творчості, можливо, десь є джерелом натхнення в творчості?

– У мене нема регіонів. У мене є Україна. А Донбас – це Україна! У мене винятку і поділу немає на регіони, бо там, де українець, там Україна. Але українець, а не покидьок, який соромиться говорити українською. Гади! Я вивчила українську мову, як мені було 5,5 років. Ми переїхали з Донбасу, тому що лікар сказав, що я умру. Бо я вмирала від кривавих дизентерій. Я не переношу воду Донбасу. А тоді, за мого часу, переїхати з Донбасу до Києва – це було те саме, що полетіти на Місяць. Але кожна надзвичайна мама зробить усе для дитини, і мама домоглась, що батько влаштував водостанцію поблизу Вишгорода, і там будували будинки, але, як завжди у радянській системі, вони не були готові, і мама мусіла винайняти хату в самому Вишгороді, поки ці доми добудують.

Вперше я почула українську мову, коли мені було 5,5 років. Хоча мама мала за собою десь п’ять генерацій дуже маєтних запорозьких козаків. Але про це я довідалась, коли опинилась на Заході. Мама боялась слово сказати українською. Я не знаю жодної бабуні, як вони називались на ймення. Хто не пережив Сталіна, той не знає, що то був за «рай». Мама вжахнулась від моєї української. «Ребенок омужичивается. Не сметь! На колени, на колени!». Моя мама плакала за дверима, бо мені боліли мої коліна, а я, як «чорт», стояла! Отак почалась моя українізація, я вивчила українську мову і вчу її досі.

– Це при тім, що Ви досконало знаєте кілька мов, а пишете тільки українською.

 Я могла писати різними мовами так, як українською, не кажучи про російську. Але ніколи, ніколи!

– У 1943 році з мамою Ви виїхали на Захід. Як це вдалось тоді? Вже тоді Ваш батько загинув від рук НКВС.

– Тоді це не була еміграція, тоді можна було тільки втекти від смерті або не втекти. Це тепер можна емігрувати. А тоді можна було втекти або бути розшматованим. Мама якимсь чудом ухитрилась, хоч ніхто не знав німецької. Це просто чудо. Це Господнє чудо.

Тепер не знають, як усім добре, поняття не мають. Недобре їм – вони біжать і асимілюються в кожній нації, аби тільки не бути українцями. Ну, хтось же мусить бути українцем! Якщо втратив мову, то нема народу, все, вже посвистали по народові. Тому ніякої двомовності, яка в Англії двомовність, у Німеччині, Франції, Італії? Все залежить від наставлення.

– У 1991 році Ви приїжджали вперше після розпаду СРСР із чоловіком – українським письменником Іваном Кошелівцем – в Україну. Опісля досить часто тут бували. Як змінюється Україна за Вашими спостереженнями?

– Україна немає сили, на жаль, змінюватись так, як мусіла б. Україна подиву гідна і багато посвятних людей, які працюють просто з повною віддачею на Україну.. Я подивляю, прихиляюсь, схиляюсь перед тими людьми і щаслива, що вони є. Треба зовсім усвідомити: якщо хочеш Україну, треба вивчати українську мову. А то бачите, вони не можуть вивчити, всі інші можуть, а української не можуть. Настанова – сила духу, треба, щоб був дух. А чужий дух ніколи не творить свого. За своє треба боротися, дуже боротися. Україна для мене відкривається кожного разу таким фантастичним боком. Що це за надзвичайна країна!

– Як Ви сприймаєте ситуацію на Донбасі? Чи можливе «примирення», чи це звучить у теперішньому конфлікті як «зрада»?

– Яке примирення?! Вирвали «шматок м’яса» і примирення?! Треба, щоб назад повернули, а імперія ніколи не повертає. Це все було розроблено у певних структурах… Вмирають за Україну які герої!.. У мене серце кривавить…Молодість. Молодь, молодь, надзвичайна молодь... Треба називати речі своїми іменами і тоді, відповідно, поводитись. А якщо хто не хоче, а хоче тільки заробляти…

Продовження читайте за посиланням: radiosvoboda.org

 

Прокоментувати:

Переконайтесь що ви заповнили усі поля, відмічені зірочкою (*). HTML код не допускається