Марія Людкевич: „Маємо домогтися, щоби творчість наша таки доходила до людей!“

П'ятниця, 26 січня 2018 06:02 Автор  Богдан Залізняк
Оцініть матеріал!
(1 Голосувати)

Нещодавно, на початку січня 2018 року, Марія Людкевич, відома поетеса, прозаїк, дитяча письменниця, громадська діячка, автор 44 книг, серед яких 27 — для дітей, відсвяткувала два ювілеї — творчий (50-ліття діяльності) і життєвий (70-річчя від дня народження).

Упевненою і твердою ходою увійшла юна Марія в літературу, — пише у вступній статті головний редактор видавництва „Сполом“ Галина Капініст, упорядник книжки „Марія Людкевич: життя і творчість“, — і дотепер Марія Людкевич невтомно, плідно й успішно присутня в ній. Воістину, непереможна хода жінки обдарованої, мудрої, жінки-красуні, жінки-матері — української жінки“.

Про оту ходу львівської письменниці — творчу й життєву — й розмовляємо в інтерв’ю, яке пропонуємо вашій увазі.

MARIYA LYUDKEVYCH

Для мене головне — писати, творчість, те, чим письменник живе…“

Моя любове! Я перед тобою.

Бери мене в свої блаженні сни.

Лиш не зроби слухняною рабою,

не ошукай і крил не обітни! —

читаю у Ліни Костенко. А Ти, Маріє, часто пишеш про любов. Вона — добро для Тебе і тих, хто Тебе оточує? Любов не робить Тебе рабою?

Любов будує, а не руйнує. І до неї треба ставитися так: любов не повинна тобі давати, а ти повинен бути щасливим, радіти і віддавати. Тоді — з любов’ю в тебе діалог.

В поклоні нині перед Богом,

Він з нами. Пізнаю себе.

Я через нього… —

читаю в Тебе. Тобі, справді, вдалося себе пізнати?

Людина себе пізнає ціле життя. І невідомо, чи до кінця пізнає. Але є духовні, Божі постулати, які треба відповідно реалізовувати: як прощати, як співчувати, як любити, як робити добрі справи. Воно тоді чи тобі, чи в поколіннях відбивається. Тому вічні такі теми материнське серце не може не посилати.

Як Ти вважаєш, Маріє, Франкове „дух, наука, думка, воля“ — це домінантні нині поняття для людей творчого напряму?

Це повинно все бути. Але, на жаль, зустрічаємо більше хаосу, нерозуміння, більше беззаконня — того, що не об’єднує нас, а роз’єднує. Люди культури повинні цементувати ці моральні принципи, які для української нації були дуже важливі. Почуття родини, патріотизму, відповідальності, поваги до старших — цього не треба забувати.

Що Ти думала, коли готувалася до наближення важливого моменту — 50-річчя ювілею Твоєї творчості? Що відбувалося згодом у Музеї історії релігії, а також — в обласній бібліотеці для дітей, через кілька днів.

Та який настрій може тоді бути? Все думаю, чи комусь потрібне Слово літератора, як люди його сприймають. А конкретно — підсумовую певний період своєї творчості. На щастя, переконалася, що людям потрібне Слово. Це — оаза добра, ніжності. Тут, на відміну від прагматичного світу, можна думати про вічне, про все, що є в душі.

Щодо заходів — то вони були дуже різні. У Музеї був надзвичайно цікавий вечір — тим, що були всі громадські організації, з якими я працюю, діти, які читали мої вірші, співали пісні на мої вірші — з Львівської української гуманітарної гімназії, де директор — Лариса Василишин, яка надзвичайно дбає, щоб діти ті були на рівні. Гуманітарне навчання в тій гімназії поставлено на високому рівні. Там часто виступають поети, ювілей Антонича відбувався. Словом, форми роботи дуже різні.

А в обласній дитячій бібліотеці захід проводила Лілія Плахтій, директор конкурсу-фестивалю „Галицька осінь“. Мені довелось контактувати з творчою інтелігенцією. У п. Лілії з бібліотекою повна домовленість — вона збирає зацікавлених осіб раз на місяць. Власне, перша зустріч і була зі мною. Слухачами були вчителі, «союзянки», словом — жіноцтво, яке цікавиться культурою. Тут читала я вірш, думалось разом про жіночу долю, про материнські почуття, про те, що жінка вартує в нинішньому суспільстві.

Чи можна сказати, що Тебе ощасливили літературні премії, які присуджували Тобі за 50 років Твоєї творчості, за енергійну працю з дітьми, поезією, Словом — взагалі?

Літературні премії, можливо, переконують поета працювати і далі, що праця і далі потрібна, що є якась користь для суспільства, яке таки потребує знань.

Чи літератор повинен бути водночас і громадським діячем?

Бажано, звичайно. Але це залежить від конкретної людини. Особисто мені подобається, коли літератор має якесь громадське навантаження і приносить щось своє у суспільне життя.

Як нині Тобі здається: життя коротке чи тривале?

(Задумалась глибоко). В принципі, життя коротке. Оглядаючись назад, хотілось би ще багато чого зробити. Бо є вже і розуміння, і досвід. Аби тільки було здоров’я. і добрий клімат в культурному житті суспільства.

Як „час підредаговує нас“? Як Тебе він підредагував?

Фактично підредагував. Бо мрієш одне, а час ставить зовсім інші проблеми. Держава, владні інституції іноді так „тішать“ своїми діями, що мусимо змінюватися.

Коли сама себе перечитуєш, яких думок більше: позитивних чи бачиш, що варто було щось допрацювати?

Коли себе перечитую, відчуваю, що я тоді так думала, відчувала, бачила. І я би там нічого не змінювала. Ба так було тоді. А зараз інакше.

Чи часто Тобі вдається „поєднати“ „зовнішнє середовище“ з „внутрішнім настроєм“?

До цього прагнемо. Особливо, коли пишеться. Є творчий настрій, приходить муза. Митець має створити собі умови: усамітнитися, увімкнути музику, багатофункціональним є вплив природи. Поет прагне створити ситуацію, щоб йому було комфортно. А зовнішні умови цьому не сприяють. Тому треба самому вишукувати, створювати.

У 1998 році, тобто двадцять років тому, Ти писала: „Це неправда, що люди стають прагматичними“. А нині — як?

Життєві обставини, неправда, складні ситуації, в які людину ставить життя… Хоча людина прагнула би бути іншою і дуже б хотіла, щоб так було, як належиться.

— „Перечитав Вашу книжку „Благослови, Маріє““, — писав Тобі Юрій Мушкетик в листі, — і ще раз повірив, що поезія не вмерла“. То як Тобі, Маріє, вдалося врятувати поезію від смерті?

Напевно, якщо пишеш і віриш в те, що пишеш, і створюєш свій поетичний світ у душі, в поезії, в слові, який існує — світ духовний, чуттєвий, жіночий, цікавий, благородний, — люди це читають і сприймають. Якщо люди читають і сприймають серцем, — тоді поезія не вмирає.

І не вмре ніколи?

Та певне.

Роман Лубківський вважав, що „поетичне слово не повинно виходити на майдан. Воно має звучати в храмі і в душі“. Погоджуєшся?

Ну, якщо в ідеалі, — то так. Але є ситуації, коли поезія в інтернеті про війну на Сході розповідає чи про Майдан, — її повинні писати люди, які це пережили.

Чия то була ініціатива — книжку „Марія Людкевич: життя і творчість“ саме так скомпонувати — поєднавши документи, світлини, твори, інтерв’ю, відгуки?

Ініціатива її редактора (себто моєї книжки), головного редактора видавництва „Сполом“ Галини Карпініс.

Вважаю, зроблено чудово.

Знаєш, я побачила, як виглядала книга про Миколу Петренка, вона її „формувала“, мені дуже сподобалося. І я захотіла і свою так зробити. Суть та сама.

Що для Тебе важливіше: поетична діяльність, робота з дітьми, з творчою молоддю чи праця в Спілці письменників в ранзі заступника львівського голови НСПУ?

Це абсолютно різні речі. Для мене головне — писати, творчість, те, чим письменник живе. А без другого крила — моє життя було б бідним. Бо я в душі — педагог, і це життя зв’язане з дітьми. Тому моє життя чарівне, коли я маю і поезію, і творчі контакти як з молодими, так і з колегами-спілчанами. Тому відвідую презентації книжок, цікавлюся культурним життям Львова. Це збагачує, звичайно.

Бувала десь за кордоном — сама чи в складі літделегацій?

Так. У Москві, Мінську, у Празі, Будапешті, у Польщі. Поет повинен, по можливості, бувати за кордоном, бачити культурне середовище різних країн, щоб порівняти, оцінити своє. А також — прагнути, щоб твої твори перекладали іншими мовами.

Я б дуже хотіла багато чого в Спілці змінити…“

— „Виходимо з кола зневіри й біди. Благослови нас, Маріє!“ Благословила Тебе Марія?

Я вважаю, що Матір Божа — заступниця всіх жінок. І молитися до Неї — мені дуже допомагає. В мене є молитва…

Що найбільше увійшло в Твою душу — смереки, папоротники, шовкові мохи чи трави і квіти?

Напевно, це все. Бо це — з мого гірського краю, з дитинства.

З Козаківки, що в Болехівському районі?

Так. Тому в сукупності мені милі гори Карпати, взагалі — хвойні дерева.

А якби Ти була з іншої місцевості?

Був би інший творчий настрій. Ось Леся Степовичка — зі степового краю, з Дніпропетровська. Там інші простори, краєвиди. І її поезія інша, інші доторки до душі поетичних краєвидів.

Чи послухав Твій чоловік Орест побажань Леоніда Талалая, який вважав, що Орест мав би Тебе замикати, щоб Ти „писала, хліб заробляла і славу здобувала“?

Звичайно, я, коли треба, сама себе зачиняю. Я — козеріг.

Чи користується поезія українська, зокрема — для дітей, увагою критики?

Я думаю, що — не дуже, на жаль. А є певні критики, які обслуговують певних письменників. А так не повинно бути. Хоч раз на рік мав би бути огляд книг, які побачили світ. І Національна спілка письменників України (НСПУ) мала б у цьому плані працювати. Нині, на жаль, все відбувається спонтанно.

Чи й справді Ти вважаєш, що „слова живуть в іншому світі, ніж ми?“ Якщо так, то розкажи про той світ їхній.

Ну, напевно, так. Бо Слово має своє абсолютне значення, а людина іноді словами жонглює.

Петро Сорока писав Тобі: „Ваші вірші із „Срібної тіні сосни“ хочеться читати вголос“. в а Тебе буває часом таке бажання — прочитати свої тексти вголос?

Я, коли читаю вголос, то вони звучать інакше, аніж я читаю очима. Тоді, вголос, вірш звучить як музика. І в вірші є якась така таємниця. Коли читаєш вголос, — вірш озвучується.

Кого вважаєш найвагомішим поетом в літстудії „Гроно“, що діяла з 1983 року?

Багатьох. Зокрема, Олеся Дяка, Марію Щунь, Василя Терещука, Василя Куйбіду, Іру Вовк.

Кажуть: жіноча душа — загадка. А чоловіча — ні?

  • Про душу – то так. А про поезію – вона або є, або її немає.

  • В тебе є рядки: «жінки щасливі і нещасні». Котрих більше?

  • Кожен період життя людини може бути і щасливим, і нещасливим. Бо життя складається з чорних і червоних ниток.

Чи довго думаєш, коли підшуковуєш заголовки до своїх книжок?

Коли пишуться вірші, є різні образи. Самі приходять. На базі якогось вірша. Перебираєш десятки. Радишся з друзями: що тобі подобається? Потім вибираєш. Навіть на „Джерельці“ зачитую назви дитячих творів. Адже діти сприймають точніше від нас назви чи віршів, чи книг.

Ігор Калинець на творчій зустрічі висловив Тобі подяку за те, що Ти попросила його написати передмову до свого двотомника „Порив і подив“. А хто, на Твою думку, має бути більш вдячний?

Я думаю, що ми обидвоє вдячні один одному. Я Ігоря Калинця дуже шаную — його творчість, його позицію громадянську. Він все читає, він є в центрі літературного процесу.

Чи пам’ятаєш як Микола Рудик, Твій вихованець з „Джерельця“, свого часу стартував у ньому?

Він приходив ще з молодших класів. І дуже гарно написав книжку про город, бо в нього біля хати був гарний город. І було видно, що хлопчина має дар, бо й мама його — Мирослава Рудик — пише поезію. Він дуже серйозно ставився до поезії: багато читав, не пропускав занять. Я бачила, що він прагнув дуже стати поетом. У газеті „Галицьке юнацтво“ я його друкувала. А це дітей стимулює.

Директор Львівської обласної дитячої бібліотеки Лариса Лугова дуже точно висловилася на промоції: „До нас приходять волонтерки Марії Людкевич, щоб виховати маленьких поетів, аби вони ставали великими“. Як Тобі це вдається?

Дуже приємно, що за 30 років з „Джерельця“ вийшло так багато талановитих людей. Вчаться один в одного. Об’єднуються. Обговорюють перші книжки. Побачило світ 5 альманахів літстудії „Джерельце“. За останні 3-4 роки письменниками стали Володимир Биньо, Мар’яна Тарнавська, Наталія Матолінець. Роксолана Савчин, Ірина Бандурович…

Чи маєш лад в душі?

Якщо в мені утворюється „безпорядок“, то треба починати робити прибирання. Чим я й займаюся: щось викидаю, а щось вдається придбати. А щось розставити по своїх місцях.

Чи відбувається належне стажування за кордоном нашої творчої молоді?

Бажано, щоб було краще. Як буде в подальшому — покаже час.

Коли в Україні створяться умови для самореалізації освіченої молоді?

Залежить і від політиків, і від самої молоді, яка змусить політиків це зробити.

Чи думає взагалі наша влада про те, як допомагати освіті, науці, творчим спілкам?

Зараз ніби почали реформи. А коли і як вони будуть діяти — побачимо.

Як Ти поставишся до думки, висловленої Ігорем Гургулою: „Так вона б (себто Марія Людкевич. — Б.З.) краще керувала Спілкою, ніж інші.“ Ти хотіла б керувати ЛО НСПУ?

Я би дуже хотіла багато чого в Спілці змінити. Але я відчуваю, що моя душа належить творчій молоді і їхній творчості. Займатися адміністративною діяльністю я не люблю… Хоча… Але як є, так є.

Як розпочалась твоя дружба з Лесею Степовичкою, яка назвала вашу дружбу міцною?

Напевно, з творчих зустрічей на Шевченківських святах, на яких ми часто буваємо. Вони відбуваються в різних областях України. У 2014 році — на Черкащині ми познайомилися, на 200-річчі з дня народження Т. Шевченка.

Людина мала би мати свій особистий простір, але не весь світ…“

Розкажи, як Ти формувалася як українська патріотка — україноцентрична людина.

Це нормально відбувалося. Навіть думки іншої не було. Ще родина мого вуйка була вивезена в Сибір Думаю, зрозуміло…

Що вдалося зі Зоряною Білик з „Союзу українок“ разом зробити, якщо мати на увазі виховання молодих (чи з молодих) талантів?

Разом працюємо в Бортятині, у музеї-садибі Б.-І. Антонича. Запрошують нас на творчі зустрічі з педагогами, з дітьми. Майстер-класи з дітьми проводяться. І вони нас запрошують. Діти бували ще і в Лубківського — в Рокитному. Я їх часто друкую в газеті „Галицьке юнацтво“. Словом, нас об’єднує з п. Зоряною плідна дружба з музеєм Антонича.

А взагалі: звідки в Тебе з’явився обов’язок. Точніше — зацікавлення, вчити дітей вміння віршувати?

Та тому, що я в молодості 5 років працювала вчителькою початкових класів. І мені подобається, як діти творять. Вже довелося підготувати і випустити 27 дитячих книжок. Творчі діти — дуже оригінальні, самобутні. Тож хочеться з ними поговорити. Діти дуже оригінально мислять і сприймають світ по-своєму. Я розвиваю в глибину їхнє бачення.

На зустрічі в бібліотеці Ти сказала, що жінки хвилюються, в тому числі – й від поезії, бо „вони все життя молоді“. А чоловіки, на Твою думку, менше хвилюються?

Чоловіки більше сприймають прозу, детективи.

— „Дні розбіглися як ртуть“, — читаю у Твоїй добірці в „Літературній Україні“ за 11 січня. То означає, що дні біжать надто швидко?

Дуже швидко. Нині — надто пришвидшено. Багато років тому можна було і щось зробити у господарстві, і прочитати щось із зарубіжної літератури, а зараз чомусь не встигаєш. Бо, певно, час спрацьований.

Мене, мов гілочку в саду,

Весна до себе пригортає, —

читаю і трохи дивуюся: адже Ти у своїх розмовах у віршах чомусь віддаєш перевагу все-таки осені. Чому?

Осінь викликає більше роздумів про життя — то ж більше пишеться поетичних рядків. А на весну хочеться просто дивитися, вона висвітлює все довкола і в нас самих.

На першій сторінці обкладинки Твоєї книжки з серії „Літературні профілі“ молода Марія Людкевич дивиться догори, я б сказав, радісно й натхненно — догори, видно, в Небесах шукає відповіді. А на останній сторінці обкладинки вже ювілейна Марія дивиться дуже серйозно — але дещо вниз. То — два символи двох вікових категорій?

Це в молодої все попереду. Думки ж у старої — думки=узагальнення. Це, переконливо кажу, вийшло абсолютно спонтанно.

Чи вдасться нам, літераторам, журналістам, взагалі — творчим представникам, бодай трохи „освітити“ людей, аби зрушити з місця певну суспільну закостенілість пересічного українця?

Можливо. Але маємо домогтися, щоби творчість наша таки доходила до людей. На жаль: книжки дорогі, ціни в театрах, наприклад, не дуже доступні. Треба доходити до людей ще з садочків, зі шкіл, щоб культура входила в дитячий світ, щоб вона була ближчою до людей, щоб люди могли скористати зі зробленого в різних галузях культури.

Як Ти вважаєш, інтернет — це досягнення людства, чи біда, яка його колись знищить?

Я розумію, що інтернет — це диво. Коли, скажімо, людина по Скайпу може говорити і бачити інших — в тому числі й в інших країнах. Інтернет — це диво. Але, з другого боку, — людина повинна вміти себе обмежувати. Але, додам, книжку ніхто не відміняв. І не відмінить. Хоча молодь читає багато книжок з інтернету. Тому мусять співіснувати і книга справжня, і книга в інтернеті. Але я не хочу навіть мати вдома інтернету. Людина мала би мати свій особистий простір, але не весь світ.

Біля мене, тоді в Музеї, сидів відомий львівський скульптор Ярослав Мотика. В мене таке враження, в тому числі — і від того, як він реагував на дійство, що він буквально дихав (і дихає взагалі) творчістю. Я маю слушність?

Так, це дуже творча людина. Він любить поезію, буває на багатьох творчих вечорах. Це приємно, коли люди різних видів мистецтва тяжіють один до одного. Мені подобається живопис. А взагалі, кольори стимулюють мене до написання поезії.

Світлана Шлемкевич з Лісотехнічного університету радісно висловилася на заході в Музеї: „Приємно, що є люди, які діями підтримують свої слова“. Це було дуже приємно для мене…

І для мене також. Ми зі Світланою знаємося ще з часів Клубу творчої молоді, з 1983 року. Туди приходили артисти, художники, поети, скульптори. Всі приходили один до одного, де молодь об’єднувалась. Світлана грала в одній з казок Королеву. І ми з того часу дружимо. І мені дуже приємно, що артисти сприймають поезію А науковці цікавляться творчим життям Львова.

Скільки Ти часу працюєш в газеті „Галицьке юнацтво“?

Від 1991 року. Ми цю газету започатковували разом з Тетяною Вергелес і директором Центру Ігорем Сарвіровим. Ми тоді, власне, й придумали разом цю газету, яка б об’єднувала дітей. Це надзвичайно цікаво. Бо діти мало де можуть друкуватися. А ми тут даємо їм таку змогу. А скільки поетів у нас друкувалося!

Фактично ми працюємо в „Галицькому юнацтві“ вже 26 років. Є досвід. Газета виходить раз на місяць. Я також придумала міський конкурс „Літературний Львів. Він проходить вже вдруге. Діти зацікавились, оскільки прагнуть, щоб письменники приходили до школи. Діти пишуть про письменників есеї або про їх книжки. Тоді запрошують їх до себе. Так дітей можна залучати до творчості. Ось бачиш, написали про Андрія Содомору, Ігоря Калинця, Юлію Курташ-Карп, Мар’яну Тарнавську.

Скажи, будь ласка, за 30 років роботи в „Джерельці“ Ти не втомилася?

Студія „Джерельце“ була створена у 1988 році в обласній бібліотеці для дітей. І мене туди запросили. Ми першими в студії шукали по школах творчих дітей.

Через якийсь час дехто з них став членом Спілка письменників?

Так. Першими членами НСПУ з „Джерельця“ стали Галина Крук, Оксана Копак (Кришталева), Оленка Дуб, Ярина Матвіїв. А взагалі членами Спілки стали декілька десятків людей з „Джерельця“.

Які плани в Тебе?

До 30-річчя „Джерельця“, яке настане навесні, плануємо видати книжку.

Чого Тебе не запитав, а ти б хотіла б розповісти про це?

Це цікаво. (Задумалась). Що хотілося б? Щоб оці книжки, які пишемо, приносили радість. Тоді і письменник відчуває, що його праця потрібна, не марна.

Дякую Тобі, Маріє, за розмову. Дай Тобі, Боже, сили й невтомності і надалі не сходити з поетично-молодіжної тематики і діяльності.

Богдан ЗАЛІЗНЯК,

керівник прес-центру наукової журналістики

ЗНЦ НАН України і МОН України,

член НСПУ і НСЖУ, кандидат філологічних наук

Прокоментувати:

Переконайтесь що ви заповнили усі поля, відмічені зірочкою (*). HTML код не допускається