Професор Микола Мушинка: «Я тут, у Львові, маю дуже дорогого друга – Степана Павлюка»

Понеділок, 15 січня 2018 06:44 Автор  Богдан Залізняк
Оцініть матеріал!
(4 голосів)
Мушинка Микола Іванович Мушинка Микола Іванович

Микола Мушинка – фольклорист, літературознавець, історик, мистецтвознавець, культуролог, доктор філологічних наук, іноземний член НАН України, довгорічний голова Асоціації україністів та Наукового товариства ім. Шевченка у Словаччині. Видатний український науковець – автор понад 85 книжок та брошур, понад 360 наукових розвідок – словом, найпродуктивніший україніст не тільки Словаччини.

9 і 10 січня цього року пан Микола виступав на Урочистому зібранні з нагоди 70-річчя академіка НАН України Степана Павлюка, директора Інституту народознавства НАН України, а також на Урочистому відкритті фотовиставки, присвяченої видатному українському фотохудожникові, президентові приватного видавничого підприємства «Світло й Тінь», головному редакторові журналу «Світло й Тінь», професорові Львівської національної академії мистецтв, який, на жаль, 18 листопада минулого (вже) року несподівано відійшов у засвіти, Василеві Пилип’юкові.

Власне, під час другого заходу нам вдалося коротенько поспілкуватися з паном Миколою – вдруге, через 21 рік. Про життя.

  • Пане Миколо! Ми довго з Вами не бачились – ще як у 1996-му. Як нині – чи знаєте Ви себе?

  • (Сміється). Людина до смерті думає, що знає себе, і ніколи себе не пізнає. Це – процес вічний.

  • Куди нині йде Україна?

  • Україна йде, але з великими труднощами. Попередники вірили, то я так само вірю, що тепер можна не раз почути, – іде до Європи.

  • А може, до Європи – не треба. А будувати себе, так би мовити, в себе?

  • Погоджуюсь. Хід України відкритий, власне, в розбудові самої себе.

  • Чи маєте лад в душі?

  • Абсолютно маю. Бо ж відчуваю за собою життя трьох синів, шістьох онуків. А найстарший внук обдарував мене правнуком.

  • Ну, то Ви – багата людина. То ж як склалося подальше життя?

  • Дуже добре. Бо зробив те, що хотів. Хоч багато і не встиг. Добре – дружина, добре – діти, добре – внуки.

  • Де живуть Ваші діти?

  • Один у Моравії, двоє – біля Пряшева. Вже поженились. Кожен має свою окрему квартиру. На Святвечір приїжджали – 13 нас було цього року. То є радісно подивитися, як рідні ростуть. Син пішов у Карлівський університет: культурник – антрополог. Внучка закінчила антропологію. То ж діти, внуки прижилися до моєї вісімдесятки. І «в кожного – своя доля». Василь Пилип’юк зробив мій портрет.

  • Бував Василь на Вашій батьківщині?

  • Так, у Курові моєму бував Пилип’юк, а в сусідньому селі – ми зустрілися з Романом Лубківським і Дмитром Павличком…

  • І коли це було?

  • Десь, здається, в дев’яносто третьому, словом – на початку дев’яностих. Потім часто і з ними, і з Василем зустрічалися у Львові. Я викладав фольклор в Університеті ім. Івана Франка – тоді він був державний.

  • Чи Захід бачить Україну?

  • Бачить, але після лиха – нападу Росії. Пробудився не лише український народ, але й Захід.

  • Як Вам працювалося?

  • Та як? У 1971 році звільнили з університету – п’ять років працював пастухом. Потім, тільки не смійтеся, заборонили мені навіть пасти худобу.

  • Як? Чому?

  • Бо багато людей до мене приходили, спілкувалися. А імперії це не подобалося. Потім – 15 років кочегаром.

  • Але Ви не переставали читати, книги писати й видавати?

  • Звичайно. Мої книги виходили і в Франції, і в Америці, і в Канаді. Друкуючи книги на Заході, я не порушував «трудової дисципліни». Бо в університеті у Пряшеві не можна було ні рядка впорядкувати. А коли працюю як робітник, то, повторюю, не порушую «трудової дисципліни». Реабілітували мене в 1989-му. Але ще до липня 1990-го працював, читав лекції в університеті в Пряшеві, а паралельно – в Українському Вільному Університеті в Мюнхені, де працюю й до сьогодні.

  • Що Україні чекати далі?

  • Що чекати? Буде дуже важкий шлях. Бо є багато пережитків радянської доби… Ще така деталь: крім фольклору, літератури, історії, займався й образотворчим мистецтвом. Мав найбільшу колекцію творів Олекси Новаківського – 50. Подарував я їх незалежній Україні – Національному музею у Львові. Спеціальна комісія оцінила їх в 265 тис. євро. Але я подарував. Колекція складається з 23 оригінальних картин і 28 – графічних робіт.

  • На пам'ять у своєму віці не скаржитеся?

  • (Задумався). Та так…

  • Контактуєте з представниками української еліти?

  • З багатьма. Особливий друг – Дмитро Павличко, дуже добре контактую з Миколою Жулинським. А тут, у Львові, маю дуже доброго друга – Степана Павлюка…

  • Я радий, пане Миколо, що у Вас стільки друзів. Дякую за розмову.

Спілкувався Богдан Залізняк,

керівник прес-центру наукової журналістики

Західного наукового центру НАНУ і МОНУ,

член НСПУ і НСЖУ

10.01.2018 р.

Прокоментувати:

Переконайтесь що ви заповнили усі поля, відмічені зірочкою (*). HTML код не допускається