Академік НАН України Степан Павлюк: «Бог дасть віку і Долі для України»

Вівторок, 02 січня 2018 12:08 Автор  Богдан Залізняк
Оцініть матеріал!
(3 голосів)
Академік НАН України Степан Павлюк Академік НАН України Степан Павлюк

Національній академії наук НАН України у 2018-му – 100 років. Директорові Інституту народознавства НАН України академікові НАН України Степанові Павлюку – 70. А Інститутові, який він очолює – 25.

Про те, як хлопчина зі села Волосянка Сколівського району, що на Львівщині, йшов і дійшов до звання Академіка, про те, якими науковими досягненнями у столітній ювілей НАН України може похвалитися колектив Інституту народознавства НАНУ, в розмові з академіком Степаном Павлюком, з яким ми знайомі (аж не віриться!) понад 40 років.

«Ми змагались поміж собою передусім знаннями про свій край…»

  • Степане, то як академік виростав-зростав?

- Знаєш, у кожної людини місце народження викликає впродовж всього життя незбагненне емоційне піднесення, щось особливе і незрівнянне…

  • А саме?

- Дуже просто пояснюю. Адже саме тут тебе Матуся привела на світ, тут тобі було дароване життя, тут твої рідні почули перший твій голосочок.

  • І який він був той голосочок – мама не розповідала?

- Може й крикливий, що звичайно, було прикметою долі, самозарадності. Врешті, як, мабуть, знаєш, я зростав у багатодітній бойківській сім’ї із значним родинним розгалуженням – Матуся привела нас десятеро на світ, а я був середульшим.

  • Ого! Чесно кажучи, я вже й не пригадував, що Ти виростав у такій багатій родині… То ж якою була «обстанівка»?

- Авторитет батьків, старших у сім’ї був безапеляційним. А їх щоденні буденні вчинки, святкові сімейно-родинні ритуали мали педагогічну місію без настанов.

  • Що змінилося найвагоміше з тих років?

- Стиль поведінки московських окупантів, їх безпрецедентна дикість і немилосердність до місцевого населення – передусім. Вже в 5-6 класах я обурювався несправедливому арешту Татуся. Причому – неодноразовому. І вмощувався у мені гнів, якесь дитяче бачення помсти, але ще, звісно, на рівні дитячого протесту. Запам’яталось мені, п’ятирічному хлоп’яті, тоді ще неусвідомлене сприйняття, коли березневої днини побачив крізь вікно двох дорослих чоловіків, які несли якісь пакунки. Я й раніше чув таке слово – «Тато», зміст якого ще не розумів, але від якого віяло якоюсь ласкою. Коли частував мій ровесник окрайцем купленого магазинного хліба, який приносив йому тато, який працював на колії і мав змогу придбати небувалий тоді делікатес, то я тата уявляв не інакше, як смачною хлібиною.

  • Цікава й вагома, водночас, асоціація.

- Згоден. Так от, якось чую голосний крик Матусі, вереск старших братів, сестрички: «Тато йде із стриком!» Незабутня мить! Адже мені було лиш пів року, як мого Татуся енкаведисти заарештували як «банд-посібника» і «кулака» на стандартних 10 років. Але після смерті «Торквемади» (поетичний вислів Дмитра Павличка) у 1953 році багатьох в’язнів повернули до родин.

  • Зрозуміло. «У політику Ти увійшов». А до книги?

- Досить часто спливає у моїй глибокій пам’яті епізод мойого знайомства з абеткою. Ти вчасно запитав. Я ніяк не міг збагнути, чому мої братики і сестрички, і відходячи, і повертаючись щодня додому, вечорами, при лямпі, гортали якісь книги, щось з них вичитували і писали.

  • Це Тебе зацікавило?

  • Іще й як! Та марно! Зі мною ніхто не мав часу гортати книги, щось розповідати. З притиском в голосі говорили: «Ще малеча. Підеш до школи, де й будеш гортати Буквар».

- І Ти, звичайно, не виступав?

- Я не вгавав – крадькома витягував з полотняних торбинок якісь книжечки і розглядав і щось писане, і мальоване. І, як з’ясувалось, зовсім недарма. Здивував насамперед Матусю, яка навчила мене, такого маленького, промовляти «Отче Наш» і показала мені у молитовнику, на якій сторінці молитва надрукована. І яке ж було її здивування, коли я, знаючи «Отче Наш», вишукував відповідні літери у надрукованому тексті. Тож у першому класі мені доводилось марнуватись, бо весь Буквар я знав майже на пам’ять.

- Словом, у гуманітаристику Ти також гарно увійшов!.. А як вас вчили у Волосянківській школі?

- Та як? Мало хто з учителів звертав особливу увагу на якість освіти сільської малечі. А я пізнавав світ у його багатобарвності, різноманітті історичних процесів, існуючих традицій, подій, фактів при захопленому читанні всілякої художньої літератури.

- Читав будь-що?

- Спочатку так: аби була хоч якась книжка. А вже потім вишукував здебільшого історичну, пригодницьку… У сільській бібліотеці першу книжку попросив – і бібліотекарка дала мені її, хоча був я ще тоді в першому класі.

- А найвищі студії від кого отримав?

- Від брата Михайла, якому поталанило на виняткового вчителя – не лише як історика, а й на вишукану особу – Григорія Дем’яна, коли Михайло відвідував старші класи у Славській середній школі.

- О, Григорій Дем’ян – це була постать! Я його знав також.

- Без сумніву. Він, Григорій Дем’ян, був одержимий, прагнув надавати діточкам ще тоді, в умовах радянських репресій, такі знання, щоб вони формували нових довбушуків, кармелюків, бандер-бунтарів і провідників на визволення свого народу з неволі. Братова наполегливість – прихилити мене до розуміння і вивчення правдивої історії України – була невмолимою. Я, шестикласник, змушений був прочитувати товстезні книжки, та ще й до прочитаного готувати десятки запитань.

Щоб повніше зрозуміти загальні закономірності поступу людської цивілізації, мені довелося, можливо, не опанувати, але – прочитати і підготувати сотні питань до праці Енгельса…

- Енгельса?..

- Так, саме Фрідріха Енгельса – «Походження сім’ї, приватної власності ї держави». Я й дотепер добре орієнтуюсь у процесі еволюції людства до моногамної сім’ї, пам’ятаю про первісне суспільство ірокезів, орієнтуюся в премудрості нагромадження власності і капіталу…

Але найбільшу науку на все життя передала мені моя Матуся – науку любові до всього рідного – родини, народу і Батьківщини. Вчила мене бути благородним і милосердним.

- Степане, відчуваєш, що це вдалося твоїй мамі?

- То вже хай люди кажуть, так Тобі відповім. А Матуся оповідала про героїку Довбуша, часто зі сльозами на очах – про одержимість і мужність лісових повстанців, про їх безстрашність і найвищу самопожертву життям.

Матуся страху не відчувала. І тепер я розумію, чому: адже на її очах керівник НКВД району Бойко, жорстокий нелюд, убив сестру Настасю, активну учасницю бандерівського руху. Іншу сестру Татуся відправили в Сибір на каторгу. Тіло тітки Настасі, як і багатьох інших повстанців, звозили у селище Славське і закидували в трясовину неподалік церкви. Матуся хотіла, щоб ми знали правду, бо вірила, що така правда не залишить її діток байдужими.

- Справді, Ти байдужим не залишився.

- Дякую за добре слово. Хочу ще уточнити, що моє приховане бунтарство виявив і вклав у систему, програму боротьби за незалежність народу Вчитель Григорій Дем’ян. Спочатку – через сферу знань, а потім – і через практичні кроки, інкорпорувавшись у систему влади. Продуманий вишкіл згуртованих навколо себе школярів базувався на пластунських вимогах – любити Бога і Батьківщину.

- Пластуни, їхня практична ідеологія – це для України диво.

- Саме так. Ми змагались поміж собою передусім знаннями про свій край – його історію, традиції, природу. Поїздки Україною, походи, вікторини, зустрічі з відомими постатями – зокрема з Немировичем-Данченком, Вінграновським, Німенком, вченими, професорами, митцями. Тоді ж, під наставництвом Вчителя, ввійшло у мою практику записування фольклорних матеріалів…

- Отже, з’явився, удосконалився вектор науковий…

- Так. І я продовжу: записував я їх спочатку від рідних, зокрема від Матусі, а потім – і від односельців. Матуся виявилася невичерпним джерелом народної мудрості і фольклору, чим захоплювався і мій Вчитель Дем’ян, записавши від неї масу рідкісних балад, пісень, коломийок, а також – дивувався винятковою фольклорною пам’яттю мій колега-односельчанин, доктор філологічних наук Василь Сокіл, який уклав книгу фольклорних записів «Пісні Параски Павлюк».

- Це вже означає, що Ти недаремно прожив – маю на увазі: віддав Мамі синове.

- Та я ще живу, Богдане!

- Звичайно, Степане, звичайно. Що Тобі ще запам’яталося з Твоїх життєвих кроків?

- Вагомою педагогічною школою стала для мене праця інструктора з туризму у літньому таборі «Полонина», що у селищі Славському, керівником якого був Григорій Дем’ян. Багатоденні походи з однолітками, інколи – й по десять днів, по Карпатах, зокрема – маршрутом до Говерли, також виховували в мене особливий стан відповідальності. Набувались організаційні навики, які в житті ще не раз знадобилися. Для пластуна було обов’язковим знайти адекватне вирішення за будь-яких складних обставин. Плекалась вірність у товаристві, базованому на високих християнських моральних і етичних засадах. Бог і Україна – понад усе!

Вчителював у селі Сможе, що на Сколівщині, в якому часто бував Ю. Пілсудський. Вчителюючи, не міг покинути свою пристрасть – стрибки на лещатах із трампліну та біг по 15 км, що називалось двоборством. Взимку мандрував по всій території колишнього Радянського Союзу у складі збірної України як чемпіон України, здобувши цю звитягу на спортивних майданчиках селища Ворохта, що неподалік від Яремча.

«Колектив Інституту зумів мобілізуватися на реалізацію Державної програми…»

- Таким чином Ти вступив до Львівського університету людиною, яка вже знала про Бога і Україну і могла скеровувати до цього інших.

- Так, від 1967 року почалась романтика студентського життя, вимріяна довгими, як мені здавалося, роками. Став посидючим – і з’явилось задоволення від навчання, оскільки спочатку переживав, чи буду успішним у навчанні. Підтягнув на добрий рівень знання німецької мови, додатково вивчив польську.

- А чому саме польську?

- Бо задумав всерйоз займатися дослідницькою працею, звичайно ж – із героїчного минулого України. Прагнув пізнати опришківський рух з його ідеями проти польського гноблення. Відомий дослідник опришківства у Карпатах професор Володимир Грабовецький порадив мені уважно придивитися до мало вивченої теми, яка стосувалася козацьких повстань наприкінці XVI століття і до всього, що стосувалось козацьких збурень до Хмельниччини. Моя проба дослідницького пера вилилась у курсову роботу, яку й успішно захистив. А мої ровесники з хімічного факультету, прочитавши той «курсак», поширили його між студентами.

- То це так перший Твій науковий твір з’явився?

- Так, і ще й дорогий мені. А як мене втішили первістки у районній сколівській газеті про моє сумлінне дослідження про могилу Святослава, що поблизу Сколього, у якому визначив час загибелі князя Древлянської Землі Святослава від найманців братовбивця Ярополка, та рецензії на книгу Большакова про перше видання Шевченкового «Кобзаря», опублікованої у авторитетному літературознавчому журналі «Жовтень» при його головному редакторові, блискучому українському прозаїкові-романісту Роману Федоріву.

- Твій шлях у професійну науку складався непросто?

- О, про це можна було б багато писати. Працював в медичному інституті, в Державному музеї етнографії та художніх промислів АН УРСР, де за три роки підготував кандидатську. Захищав її у Мінську – 1983 року в Інституті етнографії та фольклористики Білоруської Академії наук...

З часом «в люди» виходили антихристи, руйнівники церков і храмів… Вселяв надію Горбачов. У Львові різко проявились вчені академічних інститутів, зокрема Інституту суспільних наук, і творча інтелігенція. Наш осередок із десятьох осіб розробив тактику і програму легалізації Народного Руху як громадської структури. Підготовлений старт передбачав залучити дисидентів – братів Горинів, Івана Геля, В’ячеслава Чорновола, Михайла Косіва, а з провідних вчених – Михайла Голубця, Ігоря Юхновського, Ореста Влоха, з поміж письменників – Романа Федоріва, Романа Іваничука та ін. Зустрічі були блискучими. Ми були окриленими!

- А влада як поводилась?

- Дивно, але влада про оформлення Руху дізналась лише наступного дня. Дія відбувалась у Пороховій вежі, зовсім під боком обкому партії. Але вдалося! Тактичний хід з інкорпоруванням дисидентів у Президію Руху був успішним – в такий спосіб сталася легалізація Хельсинської спілки. Це був 1988 рік.

Створена у 1989 році розгалужена мережа громадського об’єднання Рух стане успішним народним політичним проектом. Велика Рада Руху доволі вдало згуртувала інтелектуальні сили, які зуміли, будучи обрані у Верховну Раду ще УРСР, юридично оформити державну незалежність України, створити реальну основу її економічного, культурного, духовного і політичного розквіту.

- Ти по якому району балотувався у народні депутати України?

- Мені випав Сколівський і Турківський райони Львівщини, звичайно.

- Мав проблеми?

- Були. Але пройшов. Виборчий процес підтвердив, що мої бойки прагнуть волі і соціальної справедливості. Це була революція в душах, у свідомості, хоча, якщо чесно, наслідки її були ще за певним обрієм. Понад тридцять сіл зорганізувалися в Рухівські осередки. З цього приводу я навіть піджартовував: в Карпатах вдалося відновити опришківський рух і дух.

Народна Рада у парламенті працювала доволі злагоджено. Кожен мав певний обсяг роботи, а при потребі – негайні питання вирішували гуртом і досить оперативно.

- Коли вирішив вибрати все-таки науково-педагогічне поприще? Мав дискусію внутрішню?

- Мав. Дякувати Богу, академічна перспектива виявилась таки успішною. Я завжди вірив у свої можливості, завжди у своєму житті покладався на себе – і у сфері не лише власних наукових досліджень. Для мене було вагоміше сформувати наукове середовище із одержимих колег, амбітних, які спроможні адекватно до реальних суспільних, культурних процесів українського народу спростувати брехливе імперське нашарування.

- Ти в якому році очолив Львівське відділення Інституту мистецтвознавства, фольклористики та етнографії ім. М. Рильського АН України?

- У 1991-му.

- І з чого почав?

- Зі зміни статусу академічного осередку – у статус Інституту.

- Вдалося?

- Так. Президент НАН України академік Борис Патон повірив у подану перспективну наукову програму – і вже у лютому 1992 року було розпорядження про створення Інституту народознавства НАН України. До сьогоднішнього дня відчуваю увагу і підтримку цієї унікальної постаті українського сьогодення – Бориса Патона. Завдяки йому Україна зберегла високий рівень наукових звершень у світі, наука уціліла як така. Світовий авторитет вченого і організатора науки Бориса Патона не дозволив схильним до «дерібану» високим урядовцям здійснити злочин і ліквідувати Академію наук України. А спроб було чимало. Спасибі, Борисе Євгеновичу, що вберегли інтелектуальну перспективу української нації!

- Як утверджувався Інститут в науковому середовищі України?

- Передусім, великою кількістю науково якісної друкованої продукції. А взагалі специфіка Інституту полягає у тому, що в його структурі на правах відділу функціонує Музей з унікальними різноманітними колекціями пам’яток народної української та світової культури. Патріархальна експозиція у стилі соціалістичного реалізму та ідеологічними комуністичними догматами вже не мала права на існування. Нині, отже, маємо повністю відреставрований будинок, нову сучасну експозицію європейського вжиткового мистецтва, про яку із захопленням відгукуються зарубіжні фахівці музейної культури. Мені нині аж не віриться, що за неповні п’ять років вдалося здійснити неможливе.

Колектив Інституту зумів мобілізуватися на реалізацію Державної програми з мінімалізації наслідків у гуманітарній сфері ядерної трагедії на Поліссі. Адже катастрофа на Чорнобильській АЕС зумовила значні демографічні переміщення місцевого населення, викликала активний процес руйнування етнокультурної матриці поліщуків, змінила динаміку соціальних процесів, порушила психологічну і біологічну адаптованість, стала не лише екологічною, економічною, але й етнокультурною трагедією.

Увесь обсяг невідкладних дій з метою якнайменших втрат культурної спадщини зони забрудненого Полісся, передбачених Державною програмою, взяв на себе Інститут народознавства НАН України.

Реалізація Державної програми з виявлення, фіксації і збереження етнокультурного комплексу радіоактивно забруднених зон насамперед не дозволила безслідно щезнути унікальній національній спадщині, а також дала можливість заповнити білі плями етнічній історії українського та інших слов’янських народів.

Був запропонований ще один фундаментальний академічний проект «Трансформаційні етнокультурні процеси українського порубіжжя: проблеми дослідження» – з метою вивчення етнокультурної спадщини на етнічно історичних українських землях, яку в науці доцільно називати як етнічна діаспора, у даному випадку – етнічне українське порубіжжя.

- І в чому полягає особливість порубіжжя?

- З огляду історичної освоєності українцями земель, українське порубіжжя має таку характерну ознаку:

- етнічно історичні території не співпадають із сучасним державним кордоном по всьому периметру держави. Підкреслимо, що не існує жодних застережень щодо конституційності і визнаності як в Україні, так і сусідніми державами сучасного державного кордону України;

- історично-етнічні території, що через певні політичні обставини стали частинами сусідніх держав, виявилися живими лабораторіями різних етнічних процесів із різною динамікою їх тривання, внаслідок різнофакторних впливів.

- І скільки української землі «вибрала» для себе Росія?

- 228,6 тис. км2 українських історично-етнічних земель залишається за Росією з населенням понад 5 млн. осіб, з поміж яких було 66% українців. Це так постарався радянський уряд у 1925-26 рр.

- У якому році Тебе обрано академіком НАН України?

- Спочатку – членом-кореспондентом, а у 2011 році – й академіком. З належною увагою сприйняв я від Президентів України Леоніда Кучми, Віктора Ющенка і Петра Порошенка нагородження орденами III-го, II-го та І-го ступенів «За заслуги». Отримати ж відзнаку за підписом Януковича я вважав неприйнятним (з нагоди 20-ліття проголошення Соборності України). Дочекаюсь, Бог дасть віку і Долі для України, що зможу радіти не нагороді, а щоб український народ обрав достойного Президента Української Держави.

- Чи ще щось тривожить нині академіка Степана Павлюка?

- Найбільша тривога мене охоплює від усвідомлення ідеологічної розбалансованості української нації, частина якої демонструє ворожість до українських вартостей, зневажає національні святині та символи, а решта – у пошуку справжнього харизматичного лідера, який би впровадив націю на європейський шлях, яким змогли б дійти до суспільства із справедливим гідним ставленням до Людини і назавжди позбулись азійсько-московського нелюдства.

- Дай нам, Боже! Дякую Тобі, Степане, за розмову і вітаю Тебе з вагомим ювілеєм!

Спілкувався Богдан Залізняк,

керівник прес-центру наукової журналістики

Західного наукового центру НАНУ і МОНУ,

член НСПУ і НСЖУ

29.12.2017 р.

Прокоментувати:

Переконайтесь що ви заповнили усі поля, відмічені зірочкою (*). HTML код не допускається