Італієць Беретті проти «русского міра» в Києві

П'ятниця, 15 грудня 2017 09:49 Автор  Ніна Петриківська
Оцініть матеріал!
(1 Голосувати)

Роздуми над книгою професора Дмитра Степовика «Володимирський собор»*


Напевне, багатьом із нас знайоме відчуття розчарування після походу, скажімо, до якогось музею чи сакральної будівлі в супроводі екскурсовода. Прикрість залишається найперше від монотонного бубоніння такого супроводжувача, сухого викладення фактів. А ще більше — від змісту почутого: скільки там примітивної, а то й застарілої, неправдивої, так часто з ідеологічним присмаком недавнього минулого, інформації! Чи не тому подібна форма отримання нових знань відштовхує багатьох, особливо молодих. Зазвичай із великої групи слухачів на початку до кінця шляху поруч із екскурсоводом залишаються одиниці. 

Натомість поза берегами таких розповідей залишається так багато карколомних і захопливих, патріотичних і виховних сюжетів, пов’язаних із історією створення та побутування того чи того небуденного об’єкта чи експоната. Подібні сюжети здатні заворожити слухача, спонукати його до переосмислення й переоцінки усталеного, звичного. І для цього потрібно не так багато: прагнення мовця добути інформацію з нових джерел, пропустити її через власне серце й подати з любов’ю, небайдужістю та знанням справи. 

Такі ось думки вникли в мене після прочитання свіжої праці добре знаного в Україні й за кордоном науковця Дмитра Степовика.

Такого огрому зібраного з рідкісних джерел і суперечливо інтерпретованого досі різними авторами фактажу, такого захопливого, доступного й переконливого його викладу в контексті суспільно-політичних реалій не однієї історичної доби давно не зустрічав. Книгу читаєш на одному подиху. І враженнями від прочитаного поділюся з іншими.

Стереотип “російськості” церковної української архітектури зламано.

Найперше, інтригує від початку сміливий авторський задум: зламати у вже сформованій читацькій свідомості низку стереотипів та ідеологем, методично й упродовж тривалого часу нав’язуваних ззовні щодо “російського стилю” в церковній архітектурі України загалом і Володимирського собору зокрема, щодо “русскості” його внутрішнього оформлення, передусім малярства, щодо знаковості чи другорядності причетних до його появи персоналій.

Завдання не з легких. Адже історіографія видань про багаторічну й по-справжньому драматичну долю спорудження однієї зі знакових споруд столиці України — нинішнього патріаршого собору УПЦ КП — давня й немала за кількістю праць. Достатньо згадати таких авторитетних дослідників, як Іван Александровський, Володимир Дєдлов, Олексій Зубрицький, Сергій Маковський, Стефан Кульженко.
І в цих, і в інших виданнях підросійської і підрадянської доби існування собору чітко простежується вище окреслена думка про нібито безумовний “російський стиль” пам’ятки. Десятки й сотні екскурсоводів, посилаючись на такі видання, з десятиліття в десятиліття повторювали (та й тепер повторюють) лише імена тих, згадка про яких асоціюється з “русскім міром”: митці Прахов, Васнєцов, Нестеров, Врубель. Не рідше згадували й чотирьох російських імператорів (двох Микол і двох Олександрів), шістьох митрополитів російського православ’я. Кожен із них, а ще наставлені Москвою губернатори, синодальні прокурори на свій лад втручався в планування, будівництво, перебудову, добудову цієї святині українців.

У цьому переліку свідомо не згадували імена справжнього зодчого — великого італійця Олександра Беретті (сина знаменитого Вінченцо Беретті, який навіки прикрасив Київ неперевершеним взірцем західноєвропейської архітектури — червоноколонним університетом) та низки представників української малярської школи з чітко окресленим національним стилем — Пимоненка, Мурашка, Костенка, Замирайла, Яремича, Ковальського.

Як стверджує сам автор, метою потужної імперсько-шовіністичної пропаганди було прагнення вчергове принизити українців: мовляв, у вас нема нічого свого, нате вам “русского стіля”, зрікайтеся себе, зросійщутеся і працюйте на нас!

Потребу переосмислення таких ідеологем і міфів диктував час: на другу половину десятих років третього тисячоліття припадали знакові дати, пов’язані з Володимирським собором: тисяча років від упокоєння хрестителя Київської Руси-України святого рівноапостольного князя Володимира і 120-ліття від часу освячення собору. Отож у конкретиці таких дат історія видатної історичної і культурної пам’ятки потребувала нового прочитання.

Сплав розуму, небайдужості, таланту, патріотизму, працьовитості, наукової сумлінності автора дав своє: поставленої мети досягнуто. Вперше читачеві запропоновано виклад багаторічної історії перипетій із проектуванням, побудовою, мистецькою оздобою собору з урахуванням тих україноцентричних чинників у поведінці і дії багатьох причетних до справи, які були раніше замовчувані чи зігноровані.

Зодчий із Риму відмовився ставити копію московського храму в серці української столиці

З-поміж розвінчаних міфів, чим відрізняється ця книга, — захопливі сюжети про головного архітектора проекту Беретті-молодшого як (із подачі імперських заздрісників і недоброзичливців) сварливого й конфліктного, який живе лише славою батька і який, як католик, не гідний будувати православний собор.

Головний зодчий храму на честь святителя українців князя Володимира увійшов в історію як прекрасний знавець стверджених на той час на європейських теренах стилів неоренесансу й пізнього ампіру. Саме він не захотів повторити у серці Києва копію московського храму Василія Блаженного, про що просили замовники. Бо пам’ятав слова батька, сказані перед смертю (і ці слова згодом увічняться в книзі Беретті-молодшого): “В Україні я — немов в Італії: народ цей своєю вдачею, любов’ю до співів, вродою, побутом, щирістю, незлобливістю дуже схожий на нас. Італія підкорена Австро-Угорщиною, Україна — Москвою. І в цьому наша доля схожа — не так у покорі окупантам, як у незламному бажанні триматися свого — в побуті, культурі, пісні, співучій мові…”.

Із розповіді Дмитра Степовика вперше дізнаємося про більш ніж 30-літню київську Голгофу інтелігентного й талановитого італійця: недоброзичливці не простять йому сміливості назвати у своїй книзі імена справжніх винуватців вад проекту, що призвело до багаторічної драми на будові. Його приватну київську майстерню знищать, а архітектора запроторять у психлікарню, де він і помре 1895 року — за рік до урочистого освячення збудованого ним у муках прекрасного собору. (Як це схоже на нинішню ситуацію із веденням бізнесу іноземцями в суціль корумпованій Україні).

Міфи про імперських ставлеників Васнєцова і Прахова

Розвіються в книзі ще два міфи — про нібито провідну роль у внутрішньому оформленні Володимирського собору петербуржця Адріяна Прахова та в’я­тича Васнєцова.

Автор аргументовано доводить, що кандидатуру Прахова нав’язали Києву “не за фаховість”, а з метою недопущення до розпису собору іконописців Києво-Печерської лаври, де була вже сформована школа образотворчого мистецтва з чітко вираженими національними рисами. Не виключає автор і зловісної ролі Прахова в цькуванні головного архітектора.

Щодо легенди про Васнєцова, то в розмальовуванні собору брали участь близько сотні митців, основу яких складали учні Пимоненка і Мурашка. Настирливо нав’язувати “російський стиль” у Києві цей маляр не міг уже з тієї причини, що перед тим здійснив мандрівку до Італії і добре засвоїв малярські віяння, стверджені в знаменитій Сікстинській Сазі генія Мікеланджело.

Із ґрунтовних Передмови і Післямови та добре структурно скомпонованих за тематичним і хронологічним принципами семи розділів перед очима читача постає собор, будівництво якого, попри неодноразові диявольські спроби, перебувало все ж під Божою опікою. Так, собор ні в архітектурному виразі, ні в стилі малярського оздоблення не став у серці української столиці уособленням “руського міра”; не розвалився через вади фундаментів, спроектованих архітекторами до Беретті; за дві світові війни на нього не впала жодна бомба чи артилерійський снаряд; пережив ганьбу відкритого в ньому більшовиками атеїстичного музею й навали грибків і мікробів, що мали знищити безсмертні творіння малярів; не був утілений і диявольський план його руйнування дощенту заради мракобісного будівництва на його місці бібліотеки комуністичної літератури.

Чому тричі зруйнований храм у Єрусалимі ніколи не відновиться?

Захоплива історія столичного Володимирського собору подана в книзі не лише на тлі українського, а й світового храмобудівництва.

Чи не вперше в українській науково-популярній літературі автор подає вражаючі історії будівництва, неодноразового руйнування й спроб відродження чи перепрофілювання двох найдавніших у світі християнських святинь: Єрусалимського храму та храму святої Софії в Костянтинополі.

У біблійних текстах ми не раз зустрічаємо уривчасті свідчення про кількасотлітню драматичну історію, пов’язану з будовою і руйнуванням у Єрусалимі головного храму боговибраного ізраїльського народу. Але так детально, у хронологічному викладі й логічній причинно-наслідковій послідовності викладу матеріалу професор Степовик робить чи не вперше.

Споглядаючи, вивчаючи і досліджуючи знакові храми світу, автор навертається до сумної історії трьох Єрусалимських храмів і трьох храмів Святої Софії в Костянтинополі, на спорудження яких, цілком очевидно, була воля Божа. Але з цієї ж волі вони тричі перетворювалися на попіл.

Чому?

Автор однозначно вказує на причини неправда, переступи і гріхи народу. Духовні святині грішні люди перетворювали на вертепи ницих розбійників і лицемірних торговців. Нині ці колишні величні храмові території — в руках чужинців, і жоден не має перспектив на відновлення у майбутньому. Епохи різні, релігії різні, наголошує автор, а причина занепаду одна — гріх.

* * *
Двічі перебуваючи на науковому стажуванні в Італії й маючи можливість неспішно вивчати сакральні архітектурні й мистецькі шедеври цього народу, звернув увагу на цікаве явище: сотні й тисячі туристів у багатомовному і багатоликому Римі, здебільшого групами, спрямовуються щодня до численних римських соборів, щоб не лише помилуватися, а й “прочитати”, пізнати, надихнутися дивовижними Біблійними сюжетами, які залишили на стінах цих соборів талановиті маляри світової слави.
Доступно й кваліфіковано написані такими ученими-професіоналами і патріотами, як професор Дмитро Степовик, книги переконливо ламають стереотипи й догми, які нам упродовж століть нав’язували численні речники Московської імперії. Попрощавшись із ними, скоріше пізнаємо і глибше поцінуємо “у своїй хаті свою правду”.
___________
* Дмитро Степовик. Володимирський собор: Історія, архітектура, малярство собору в Києві. Наукове мистецтвознавче видання. — К.: Дніпро, 2015. — 376 с.

Микола ТИМОШИК, 
доктор філологічних наук, професор, журналіст

Джерело: slovoprosvity.org

Прокоментувати:

Переконайтесь що ви заповнили усі поля, відмічені зірочкою (*). HTML код не допускається