Мирослава Гонгадзе: „Я маю свій біль у цій країні!”

Середа, 06 грудня 2017 09:38 Автор  Богдан Залізняк
Оцініть матеріал!
(4 голосів)
Зустріч з Мирославою Гонгадзе, фото МІОК Зустріч з Мирославою Гонгадзе, фото МІОК

Нещодавно, в останній день осені, у Львові сталася довгоочікувана приємна подія: в актовій залі НУ „Львівська політехніка” відбулася зустріч із ведучою, головним редактором і керівником української служби „Голосу Америки” Мирославою Гонгадзе, яку (зустріч) і викладачам та студентам, і іншим зацікавленим львів’янам довелося чекати аж чотири роки. Саме стільки часу, за свідченням ініціатора цієї зустрічі — директора Міжнародного інституту освіти, культури і зв’язків з діаспорою (МІОК) Ірини Ключковської, минуло відтоді, коли почалася розмова про можливі відвідини Мирославою Гонгадзе Львівської політехніки.

Перше слово ведучий зустрічі Андрій Яців, заступник директора МІОК, надав першому проректорові Львівської політехніки Володимиру Павлишу, який, як і згодом, у подячному слові М. Гонгадзе Ірина Ключковська, висловив сподівання, навіть — переконання, що видатна журналістка „Голосу Америки” „надихне наших студентів на створення вагомої журналістської продукції”. Адже Мирослава Гонгадзе — ще й співавтор науково-публіцистичної роботи „Розірваний нерв” — про протестний рух в Україні 2000–2004 років, а також виступає і як експерт із питань України, Східної Європи та Свободи слова на пострадянському просторі.

„Я насправді не хочу говорити, а хочу почути вас, — розпочала діалог М. Гонгадзе. — Для мене важливо почути, як вселити у вас віру, що все — у ваших руках. Ніхто за вас це не зробить. Ви повинні турбуватися самі про себе. Рухатися”.

І справді, переповнена зала зарухалася. Адже багатьом хотілося послухати Мирославу, чудову українську журналістку, яку знає світ. І — що цікаво — сталося так, як, по суті, й програмувала на початку Мирослава: виступ її був нетривалий, а значно тривалішим вийшов діалог: багато цікавих, ґрунтовних запитань і вагомих неординарних відповідей, а по суті — продовження її виступу.

„Українське суспільство є демократичним, — вважає журналіст, — але більше — хаотичним, ніж демократичним. Коли є державні інституції, але Україна, на жаль, не має сильних інституцій, які можуть закласти основу стабільної демократії. Ми коливаємося: вперед — назад. Треба створювати вільні медіа. Українські медіа є сьогодні вільними. Але вони не є незалежними.

У США також є різне. Канал підтримують різні політичні сили. Але є й інші сильні ресурси, які займають незалежну нішу. Так має бути і в Україні”.

Цілком можна погодитися з її міркуваннями. Як і з іншими — також: „Я бачу зміни в українському суспільстві. І перша велика зміна в українському суспільстві — зміна свідомості. Народжується, точніше — відроджується, нація. Вона міцніє. Немає нічого поганого, що б не стало добрим (останнім часом цю думку доводиться чути в багатьох інтелектуалів. — Б.З.). Я абсолютно переконана, що Україна виживе. Дух український загартувався настільки сильно, що ми будемо сприймати цю війну (яку розпочала Росія в Україні. — Б.З.) як ще один крок до згуртування нації”.

Цікавою була відповідь Мирослави на запитання і про ті відмінності, які, очевидно, існують між американськими й українськими медіа: „Відмінностей — неймовірна кількість. Коли я читаю український інформаційний ресурс, у мене болить голова. Все скинуто в одну концентрацію думки. Немає чіткості в формулюванні матеріалів. В Україні вважається: творити алегорію — це робота журналістики. Ні! Це письменники мають творити. Журналістика базується на фактах. А не на ваших власних уявленнях”.

Тут уже можна вступити з Мирославою в дискусію: як нам здається, вагомими є і факти, і „власні уявлення” тих, хто їх подає для розмислів читачів. Хоча журналістка продовжує далі: „В Україні дуже часто українські журналісти будують свої висновки на власних уявленнях. А в Америці дуже чітко розрізняють інформаційний матеріал і ваше власне відображення подій. Ці речі розділені в американській журналістиці. В українській журналістиці поки доберешся до суті, витратиш не одну годину”.

Як на мене, ми, українські журналісти, можемо з цими тезами й посперечатися.

Але Мирослава нас не почує, бо подає конкретний приклад: „У 2008 році — війна РФ у Грузії. Я була тоді в Україні. Я не могла зрозуміти, що відбувається. Люди, дайте мені факти, не треба мені ваших думок. Не вистачає ясності в інформації. І в тій каші ми отак живемо. Ми цією кашею забиваємо свою голову. Це небезпечно”.

Так, небезпечно. Але якраз те, що Ви, Мирославо, стверджуєте. Бо журналістика може бути різна: і виклад конкретних фактів, і їх тлумачення. Принаймні, так вважаємо ми, українські журналісти, що в Україні.

На те, що суди в Україні корумповані, про що почула в запитанні одного зі студентів, Мирослава щиро каже: „Я маю свій біль у цій країні. Я воюю за справедливість уже 17 років. Чи добилась я її? Чи я зможу вам допомогти? Я не можу вам пообіцяти”.

Відповіді Мирослави були переважно фаховими. Вона майже в кожній відповіді закликала: шановні, вчіть англійську, бо без її знання важко бути професійним журналістом; не стійте на місці, розвивайтеся. Констатувала: на Заході, через англомовний ресурс, Росія викладає свої вимоги і „пропозиції”. „Чотири роки Захід шукає, як боротися. Нарешті прийшло розуміння того, що Росія зі світом розпалила „гібридну війну”. Зараз, після виборів у США, тривалого вже розгортання війни РФ з Україною на Сході, стану справ у країнах Заходу, прийшло нарешті розуміння”.

Так, безперечно. Але мусимо сконстатувати: певні думки з приводу поведінки Росії у світі висловлюються, ба більше: йдеться про допомогу Україні, але ще не відбувається її, сказати б, цілеспрямованої реалізації. На жаль. Хоча розуміємо, що не все ще діється і в самій Україні — як з боку владних чинників, так і в самому громадянському суспільстві: „На жаль, від журналістів вимагають бути на барикадах. Я — за реальність, за правду, а не „за Порошенка” чи „проти Порошенка”. Нам треба розуміти, навчитися розбиратися, а не тільки реагувати на конкретні факти. Поки ми самі свідомо, кожен із нас, не почнемо працювати над собою, ми і далі будемо „в таборах”.

То правда. Дякуємо Вам, Мирославо!

Замість післямови. „Нам було дуже важливо почути, як працює ваша служба, як на практиці регулюються журналістські стандарти. І бачити собі своєрідну альтернативу — „Голос Америки”. Але є ще одне: сьогодні тут багато молоді. Щоб ви почули історію особистого успіху! Ми це все почули. І це важливо. Осмислили. Усвідомили… Дякую Вам, пані Мирославо, що Ви знайшли час і дотримали слова!” (Ірина Ключковська, директор МІОК Національного університету „Львівська політехніка”).

Богдан Залізняк,

керівник прес-центру наукової журналістики

Західного наукового центру НЦ НАНУ і МОНУ,

член НСПУ і НСЖУ,

м. Львів

Прокоментувати:

Переконайтесь що ви заповнили усі поля, відмічені зірочкою (*). HTML код не допускається