Куратор Українського музею Чикаго Марія Климчак: Президент Ющенко кликав нас назад. Добре, що не повернулися…

Субота, 11 листопада 2017 06:32 Автор  Марта Патика
Оцініть матеріал!
(1 Голосувати)
Куратор Українського музею Чикаго Марія Климчак Куратор Українського музею Чикаго Марія Климчак

«Ми маємо стільки експонатів, що жодний історичний музей в Україні не може цим похвалитися»

Львів’янка Марія Климчак прибула до США на початку 90-х на «постійне проживання» разом із своєю родиною. Мешкає у Чикаго вже 25-й рік. В Україну з Америки їздить частіше, ніж дехто з Києва до Львова. «Насправді, я з України ніколи не виїжджала – живемо в місті з виразно позначеним українським акцентом, працюю в Українському Національному Музеї, є редактором авторської радіопрограми Українська Хвиля... Виїхала, щоб знайти себе, реалізувати, дати змогу дітям отримати добру освіту та самим будувати професійну кар’єру, відкривати для себе нові можливості», - починає свою історію пані Марія. З 2000 року вона - куратор Українського Національного музею Чикаго. Це - унікальний заклад у світовій українській діаспорі. Сотня тисяч документів і експонатів, що бережуть у собі історію української еміграції. Увесь цей спадок вже 65 років зберігається виключно зусиллями української громади Чикаго.

Нині музей став науковою базою для студентів з України. Вже 11 випускників магістерської програми школи журналістики Українського католицького університету виконали свої роботи в архіві українського музею у Чикаго. Нині тут чекають ще на трьох студентів із цього університету.

Пані Маріє, як ви пов’язали своє життя з музеєм?

Я народилася і виросла в місті-музеї, у Львові. Перед тим, як я приїхала до США, викладала французьку мову, етику і естетику в одному з львівських профтехучилищ. Оскільки аудиторій у центрі міста, де мала пари, не вистачало, я постійно своїх студентів водила музеями. Так і в Чикаго: приводила до музею дітей зі школи українознавства, де одразу по приїзду, розпочала по суботах викладати українську мову та культуру.

Музейна субота із учнями школи українознавства при парафії катедрального собору св Андрія у Блумінгдейл, Ілінойс

Музейна субота із учнями школи українознавства при парафії катедрального собору св Андрія у Блумінгдейл, Ілінойс

Перша моя робота в Америці була пов’язана з міжнародним аеропортом O'Hare. Допомогло знання мов при обслуговуванні пасажирів міжнародних авіаліній. Володію французькою, англійською, українською, російською, польською. Згодом стала в музеї волонтером. Після добудови в 2000 році нового крила, мені повідомили, що «може буде позиція адміністратора». І з 2001 року я вже працюю тут. Це робота, якою, без перебільшення, я живу. Закінчила курс музейного куратора в University of Chicago. Цікаві люди, живе спілкування, досвід в архіві і бібліотеці, організація та проведення виставок, формування експозиції, документація, а ще сотні сторінок дописів про діяльність музею. Приймаємо багато відвідувачів – до 8 тисяч на рік. Для етнічних музеїв - це багато. Ми маємо програми з університетами міста, коледжами, школами, також сівпрацюємо з іншими етнічними музеями. 

«Для Лободи і Ані Лорак нема місця в українському етері Америки»

Паралельно ви працюєте ще й на інших роботах?

Працюю коректором у газетах. Також уже 24 роки продовжую славетну традицію найстарішого радіо в Чикаго. Жодного разу з 1952 року воно не припиняло мовлення. Щонеділі увечері ми з чоловіком маємо ефір. Ведемо власну авторську радіопрограму «Українська хвиля» - маленьке захоплення, яке приносить моральне задоволення. Фінансово втримати програму дуже важко, тому про заробіток на радіо думати не доводиться.

Нині Український Національний Музей у Чикаго – це велика сучасна споруда. Хто утримує комплекс?

Все виключно за рахунок громади. Жодних дотацій від міста, жодних дотацій від України, так, як це роблять державники інших країн для своїх музеїв тут. Іспанський центр утримується Іспанією. Поляки чи литовці мають від своєї держави підтримку, а ми чекаємо на цю підтримку.

Невже жодного разу держава не проявила ініціативу?

Усі високопосадовці, відвідуючи нас, обіцяють підтримку, але як тільки сідають у літак, забувають. Уперше, завдяки старанням Генерального консула України в Чикаго Лариси Герасько, у цьому році ми маємо змогу представити в США разом із Музеєм Майдану в Києві мультимедійну мандрівну виставку, присвячену століттю української революції. Тобто експозиція спонсорована через міністерство закордонних справ України.

Куратор Українського музею Чикаго Марія Климчак

Куратор Українського музею Чикаго Марія Климчак
 

Музей із унікальними документами і експонатами створений виключно українською громадою Чикаго. Розкажіть про неї. Скільки активних учасників, хто ці люди?

Це моя улюблена тема – розказувати про історію українського Чикаго, яка є невіддільною від самого міста, яке свій статус отримує у 1837 році з менш ніж з 4-х тисячним населенням. Маючи вигідне географічне положення між заходом і сходом США, стає головним залізничним вузлом між Східним і Західним узбережжями, і на 1871 рік кількість мешканців досягла 30-тисяч. Того ж року сталася велика пожежа, значна частина міста згоріла і хто знає, можливо, серед тих, хто заново відбудовували місто, були українці.

Вважають, що першим українцем у Чикаго був Антон Байсюра, закарпатець, який приїхав сюди у 1874 році. Коли у 1891 р. інший краянин Петро Вінярський прибув до Чикаго, то оселився в його будинку. Через кілька років було засновано першу угро-руську церкву, яка була на вулиці 4300 S. Seeley St. Єдиним священиком, який доїжджав зі сусіднього штату Індіана, м. Витинг (Whiting), був отець Іван Паркуда. У червні 1903 року було засновано першу парафію, а через два роки збудовано першу греко-католицьку церкву святої Марії в Чикаго за адресою: 4949 S. Seeley Av. Це пояснюється припливом емігрантів і пов’язується з переїздом з Пенсильванії до Чикаго у 1891 році одного з найсвідоміших українців першої хвилі еміграції Володимира Сіменовича (1859-1932), громадського діяча, родом із Бучача. З його іменем пов’язуємо початки культурно-просвітницького життя української Америки. Прибувши у 1887 до США, був редактором тижневика «Америка», організатором кооперативних крамниць у Пенсильванії, активним діячем Українського Народного Союзу. У 1893 році він закінчив медичний коледж у Чикаго і був першим українським лікарем у США.

Окремої розповіді вимагають історії окремих парафій та українців, які були першими, і більш ніж через 100 років, ми вивчаємо той час, позначений феноменом збереження своєї ідентичності на чужині. Сьогодні українські церкви на карті міста зазначені як пам’ятки архітектури – це Український православний катедральний собор св. князя Володимира, Українська греко-католицька катедра св. Миколая, український греко-католицький собор св. Володимира й Ольги, також для туристів рекомендують відвідати Український Інститут модерного мистецтва та Український Національний музей. Люди починали жити, розуміючи, що тут їхній дім, і тому горнулися до своїх церков.

Український Національний Музей-архів у Чикаго засновано музейними подвижниками з України, які емігрували після Другої світової війни з таборів переміщених осіб у 1952 році. Про кожного з них – окрема розмова. Вони провели титанічну роботу, стукаючи у двері усіх громадських та церковних організацій, заохочуючи до співпраці фінансові установи. Восени 1955 року музей придбав триповерховий будинок за адресою: 2453 W. Chicago av. 26 жовтня 1958 року відбулося об’єднання з українським музеєм міста Онтаріо (штат Каліфорнія). У 1992 році музей купив новий будинок за адресою 2249 W. Superior St.

 

Ті українці, які зараз переїжджають до США, належать до якої за рахунком хвилі? Чи продовжують вони традиції чиказького українства?

Ми приїхали вже після проголошення незалежності – це була четверта хвиля. 25 років – і змінюється покоління. Усіх знати неможливо, адже нас коло 100 тисяч. Дуже багато молоді тішить те, що тримаються своєї церкви, діти вчаться в суботніх українських школах, яких у Чикаго шість. Відкриваються нові бізнеси, нові відділи при вже існуючих громадських організаціях, активно підтримуються рух і ініціатива, спрямовані на підтримку української армії, на допомогу пораненинм воїнам. Зокрема при греко-католицькій церкві св. Йосифа створено фонд захисту героїв. Завдяки старанням молодого пароха о. Миколи Бурядника п’ять воїнів пройшли курс реабілітації, ще троє знову в Чикаго оздоровлюються.

Тобто новоприбулі теж гуртуються?

Розумієте, еміграція не може не гуртувати. Усі люди однакові, біда, переживання об’єднують.

В Україні побутує думка, що діти та онуки наших емігрантів асимілювалися і вже не так сильно асоціюють себе з Україною?

Це частково, не на 100% . Зрештою, цей музей підтримують діти, які народжені в Америці.

Сьогодні українська громада Чикаго становить, за приблизними оцінками…

Кажуть, 100 тисяч... Багато людей приїздило у 90-ті, а пізніше, у 2000-ні, почали від’їжджати назад, здебільшого ті, котрі були нелегалами. Але багато залишилося, маючи green card, через 5 років стали громадянами цієї країни. 

Хто з українців Чикаго найбільше доклався до підтримки цього музею?

Це дуже велика відповідальність когось називати. На першому поверсі музею є табличка, на якій вказано, які люди і скільки вклали в музей. Є також українські фінансові інституції, які засновані тут в 50-ті роки: кредитівка «Самопоміч», фундація «Самопоміч», фундація «Спадщина», вони тримають на своїх плечах громаду. Окремо називати когось не буду, бо боюсь образити тих, кого не назву. А засновники доклалися дуже багато. Якщо говорити про першого президента музею, лікаря Мирослава Сіменовича, який приїхав в 1906 році до Чикаго, то до кінця свого життя він був із музеєм, як і інші, які стояли біля витоків, волею долі й нещадної доби відірваних від Батьківщини. Від того, що вони емігрували свого часу, меншими українцями вони не стали. Письменник Іван Багряний в 1947 році в памфлеті «Чому я не хочу вертатися до Радянського Союзу» розповів страшну правду про більшовицький режим. Тож утікачі замість коштовностей і дорогих речей, брали із з таборів переміщених осіб рукописи, книжки і документи. Сьогодні їм нема ціни. І коли ми святкуємо 65 років музею, згадуємо їх, засновників нашого храму.

«Добре, що всі думають, що Україна настільки потужна, що може впливати на вибори в Америці»

Ви підтримуєте культурні зв’язки з Україною. Але, здається, що на зорі незалежності потік українських артистів був більший, ніж зараз.

Так, був більший, дуже багато було концертів. Але артисти (артисти з України. - «Главком») зрозуміли, що діаспора - це не великий концертний зал «Україна», не стадіон, де ти можеш зібрати 30 тисяч людей і дістати гонорар $10-20 тисяч. Тут доводиться вибирати – або ти співаєш перед шанувальниками, які на тебе чекають, а як нагороду отримаєш подяку і оплачений квиток на літак, або співаєш на корпоративах за великі гроші в Україні. Тому завдяки природному доборові сюди приїздять справжні українські зірки... 

На виставці про українську революцію у Чикаго (зліва): куратор Марія Климчак, президент Українського Національного Музею Лідія Ткачук, директор музею Майдану у Києві Ігор Пошивайло, директор Музею книги і друкарства у Києві Валентина Бочковська. (Фото: Галина Парасюк, http://svoboda-news.com)

На виставці про українську революцію у Чикаго (зліва): куратор Марія Климчак, президент Українського Національного Музею Лідія Ткачук, директор музею Майдану у Києві Ігор Пошивайло, директор Музею книги і друкарства у Києві Валентина Бочковська. (Фото: Галина Парасюк, http://svoboda-news.com)

 

Кого ви дійсно любите і чекаєте тут?

«Піккардійську Терцію» обожнюю. Вони в мене всі ночували, прибувши з першим концертом у Чикаго, ми з чоловіком допомагали їм із організацією концерту, як і сестрам Тельнюк, які стали нашими сестрами. Артисти-друзі - Тарас Чубай, Олег Скрипка, Руслана, Марійка Бурмака, Фома, Тарас Петриненко, гурт Kozak System, Анатолій Матвійчук - поет-пісняр, Оксана Муха, скрипаль Олександр Божик, актори театру ім. Марії Заньковецької, Павло Дворський.  24 роки я веду з чоловіком свою авторську радіопрограму Українська Хвиля, щонеділі увечері. Жодної хвилини не було відведено російській пісні чи низько-пробній попсі... Само собою, що для Лободи і Ані Лорак нема місця в українському етері Америки– хай їдуть туди (до Росії. - «Главком»), співають. У нас інший формат, той, якого не крутять в Україні, - у нас українська квота на 100%.

Кого підтримувала українська громада на останніх виборах президента США? І чи відповідає дійсності те, що на відміну від української влади, яка робила ставку на Клінтон, діаспора була за Трампа?

Усе індивідуально, але у своїй масі українська громада була не за Трампа. Тим паче, у штаті Іллінойс, який є «вотчиною» демократів. 

2014-го діаспора покладала великі надії на Порошенка?

На кожного президента, якого вибирають українці в Україні, покладаються надії. Це ваш вибір, не діаспори. Приємно бачити, коли президент вільно спілкується англійською з світовими лідерами, йому подають руку, вітаються виступи президента в Конгресі і в ООН, безвіз у Європу діє...  Але діаспора розуміє й те, що всередині України є чимало чинників, які гальмують поступ. Ворог №1 –  корупція, у якій уся влада, це - популізм і непрофесійність так званих слуг народу, це неправдиві новини від фейкових журналістів. Сьогодні неможливо нічого приховати, тому часто-густо соромно, а швидше сумно, що у країні «шоколадного короля» далеко не солодко.

Повертаючись до 2014-го і дострокових виборів. Складалося враження, що українці Америки не бачили альтернативи Порошенкові. Це так?

Я – громадянка США і не голосувала. Тому я лише спостерігач, але мені вірилось, що будуть зміни, та сталася війна, чого ніхто не міг передбачити. Насправді, більше надій я покладала на часи після Помаранчевої революції. Коли сюди приїздив президент Ющенко, громада навіть пересварилась, кому потрапити на зустріч. Він запевняв, що в Україні чекають на наше повернення. Десь була думка дослухатися, але слава Богу, що не повернулись ані ми, ані наші попередники... Хто б тоді, як не ми, підтримував Майдан, українську армію, протестував перед Білим Домом і посольством Росії у дні Майдану, і тепер, коли Україна не оголосила війну війною, відправляв тонни гуманітарної допомоги, наповнював бюджети Тернопільської, Івано-Франківської областей? Спонукав при зустрічах з громадою українських політиків говорити українською мовою, а не російською?

Як діаспора оцінює скандал, що спалахнув навколо начебто втручання України у американці вибори?

Я особисто ніяк не сприймаю, бо якщо Україна впливає на вибори в Америці, то я живу у космосі (сміється). Мабуть, добре, що всі думають, що Україна настільки потужна, що може впливати на вибори в Америці.

Одна, друга революція, але нічого не змінюється в Україні. У чому проблема? Як ви це бачите з-за океану?

Проблема у нас самих, в українцях. Як можна голосувати за бандитів і нагороджувати медалями зрадників, не притягнути до відповідальності убивць Небесної сотні, вести торгівлю з країною-агресором? Увімкніть українські телеканали, і на вас посиплеться потоком різного штибу шоу з російськомовними ведучими тощо. Саме слово «революція» нічого не змінить, лише люди. На черзі – покоління молодих патріотів, тих, хто повернеться з окопів, а ще інтелектуалів, які здобувають знання власним розумом, а не батьковою кишенею. Такі люди вже є, і це вже їхня доба.

Музей у Чикаго веде активну роботу. Численні заходи: мистецькі, розважальні, культурні. Ви надаєте сприяння навіть українським модельєрам. Які найближчі плани?

Музей покликаний, як це зараз прийнято говорити, покращувати імідж України. І він це робить вже 65 років. Найближчі плани – це наш річний бенкет фадрейзингу, який обєднає чотири хвилі еміграції під одним дахом – час, коли романтики стають реалістами, стукають у кожні двері, шукаючи спонсорів і мецегатів української культури. І нам це вдається. Поняття меценацтва в діаспорі не те що прижилося, воно виховується роками.І тут дозволю собі маленький відступ в історію, про яку варто знати в Україні. Ще під час Першої світової діяльність еміграції була спрямована на матеріальну та морально-політичну підтримку населення Галичини й Буковини, які з перших днів опинилися в епіцентрі війни, а також визвольної боротьби легіону УСС (Українські січові стрільці, добровольчий легіон у складі айстро-угорської армії. – «Главком») Під проводом утвореного у 1917 році Українського Народного Комітету розпочалася масштабна акція збирання коштів на потреби визволення України та жертв воєнних дій. Завдяки його активностіій президент США Вудро Вільсон, спікер парламенту Шамп Кларк, сенатори та конгресмени отримували інформацію про становище в Україні. 24 січня 1917 року конгресменом Джеймсом Гемілом було внесено резолюцію № 350 до Палати Представників, згідно з якою президент мав призначити «Український День» в Америці. Обидві Палати американського конгресу підтримали крок допомоги «жертвам війни на українських землях». 21 квітня 1917 року в Америці було проведено «Український День», під час якого, на заклик президента США, люди складали пожертви на допомогу українцям. При підготовці тексту резолюції українські провідні діячі вперше поруч із словом «Ruthenian» додали «Ukrainian». Присутньому на зустрічі з Вільсоном доктору Сіменовичу з Чикаго було переслано перо президента США Вільсона, яким він підписав відозву 17 квітня 1917 року. Як музейний експонат перо американського президента засвідчує перед відвідувачами Українського Національного Музею в Чикаго майже столітню історію співпраці Америки з Україною через її синів – перших послів українства.

У Чикаго ми організовуємо численні вечори у музеї, проводимо різні виставки, ми живемо повноцінним життям музейників по два береги океану.

Як нині розширюються фонди музею тепер, чим допомагає нова еміграція?

 

Наповнення фондів відбувається виключно за рахунок попередніх хвиль еміграції. Сучасні емігранти беруть участь у житті музею своєю присутністю на відкритті виставок, ці люди не були колекціонерами і не можуть передати речі Шептицького чи доби української революції. Ми живемо в інший час. Я навіть задумуюся над тим, що станеться з історією, якщо загасне монітор, де знайти фотографії часу Помаранчевої революції чи інших подій? А це наше ціле покоління. Потрібен новий формат роботи в музейництві і архівах. У нашому музеї з нової хвилі двоє працівників – куратор і екскурсовод, яка, до речі, є кандидатом історчних наук. Допомагаємо знаннями і своєю роботою, як нова еміграція. Також представники нової хвилі люблять наш музей і це найголовніше.

«Після Помаранчевої революції були спроби повернути раритети музею у Чикаго до України»

Можливо, ви у чомусь конкретному зацікавлені з України?

Насправді, ми маємо стільки експонатів, що жодний історичний музей в Україні не може цим похвалитися. Ці багатства збережено саме тут, тоді як багато чого з музеїв в Україні, вкрадено, продано, перебуває в руках некомпетентних людей. Я хотіла б, щоб олігархи повернули музеям реліквії, у яких вони «позичили». Були намагання після Помаранчевої революції через листи від Міністерства культури України і консульство отримати від музею у Чикаго перелік раритетів з подальшим поверненням Україні. Панове не зрозуміли, що цей музей є народним послом, продовжує працювати, на відміну від ідеологізованих ще недавно радянською системою музеїв в Україні, на засадах, які музейникам дали ще митрополит Андрей Шептицький, Іларіон Свінцицький, Дмитро Яворницький.  Ділитися можна досвідом.

 

Такий музей - унікальний для діаспори?

Ми не єдині. Прекрасний музей є в Клівленді. Він, може, трошки менший, але архів там гарно опрацьований. У Нью-Йорку – гарний музей українського мистецтва. Це дуже важливо: мати такий заклад у світовій бізнесовій столиці. Понад 78 тисяч книжок у бібліотеці у Стемфорді (штат Коннектикут), там же у музеї цікаві колекції творів українських художників, митців діаспори, стародруків. У Детройті зараз починає створюватися новий музей. У Філадельфії діє товариство українського культурного центру. 26 жовтня музейники Північної Америки зібралися у Нью-Джерсі на щорічну музейну конференцію.

В Україні існують фонди на розвиток, підтримку зв’язків з діаспорою, виділяються певні кошти з бюджету на ці потреби. Ці гроші ніколи сюди ще не потрапляли?

Поки що – не потрапляли. Ми сподіваємося на таку підтримку, також хотілося б, щоб не було обділено увагою музеї в самій Україні. Нам потрібно разом берегти свою історію і примножувати культурні надбання. 

Розмовляв Микола Підвезяний

Джерело: Главком (Чикаго)

Прокоментувати:

Переконайтесь що ви заповнили усі поля, відмічені зірочкою (*). HTML код не допускається