Мій перший звіт про конференцію у Франції, - Ганна Онкович

Вівторок, 26 вересня 2017 09:01 Автор 
Оцініть матеріал!
(1 Голосувати)

Почну розповідати про Францію з... людей. Я не знаю, як їх звати... Але вони - справжні...

У Франції один незнайомий чоловік розв"язав за час дороги в потязі (2,5 години) усі мої проблеми, пов"язані з утратою доповіді-постера а аеропорту... Наша доповідь "Нове в медіаосвіті: вікідидактика" на недавню конференцію у Франції була виготовлена завчасно, і я не випускала постер з рук... Маленькі копії лежали в сумці. Але... Цей наш медіатекст під час пересадки залишився в Парижі, в аеропорту, на зупинці потяга. Вийти з вагона й забрати його я не змогла через величезні валізи китайців, котрі закрили прохід... Поїзд рушив... 

Сусід-француз побачив мій стан... Він налаштував наші телефони на українсько-французьке спілкування. Зрозумів мою проблему й став допомагати... Знайшов у Сен Мало, куди я їхала, місця, де можна було б роздрукувати постер з флешки, записав телефони цих установ, зробив позначки на карті у моєму телефоні... 

Не знаю його імені, він військовий, дуже сильний - побачила це, коли він подякував мені за цікаву поїздку, нанизав на себе ТРИ важких рюкзаки і комп"ютер і... відмовився від моєї допомоги :) винести з потягу хоча б комп... У місті, де він виходив, у мене пересадка була незапланована , тому що вранці на залізниці щось трапилось, і квитки згодом почали продавати на пізніші маршрути. Якби все було за розкладом, мій постер не загубився б і я приїхала б на конференцію зранку... Він знайшов, виписав телефони і адреси кількох установ, де мені могли б з флешки роздрукувати новий постер, позначив їх на карті в моєму телефоні, яку завантажив після того, як там розмістив українсько-французький перекладач... Додав: у разі виникнення проблем, я можу переслати на його телефон зображення через інтернет, він роздрукує і передасть мені постер потягом... Насамкінець з"ясував, з якої колії відправлятиметься мій потяг на Сен-Мало і вивів мене на цю колію...

Жінка за першою адресою допомогти не змогла - розмір постера був завеликий. Порадила звернутися за третьою адресою, яку виписав той чоловік, намалювала мені якнайкоротший шлях до друкарської установи. Я пішла шукати... З валізою. Чужим містом, без знання мови... В якійсь аптеці жінка середнього віку запропонувала мені піти разом з нею в магазин неподалік, де роблять кольоровий друк. Пішли.

Роблять, але не такого розміру. Тоді вона через інтернет розшукала адресу, шлях до якої мені було намальовано. Прийшли за тією адресою - робочий день закінчився... Жінка порадила прийти вранці, вибачилась, що не змогла допомогти й повернулась до своїх справ... Я пройшла вздовж тієї установи (кутовий двоповерховий будинок), торкнулась усіх дверей... Приємних несподіванок не чекала... Раптом останні двері від мого дотику відкрилися, і я опинилась навпроти двох чоловіків. Приголомшені, вони сказали, що заклад уже не працює і т.ін., приходьте завтра... Допоможіть - просила я. Згодом вони кудись зателефонували. Прийшла пані, дала свою візитівку. Моя історія пролунала для неї знову. Показала зображене на флешці. Пані переглянула і сказала, що мені треба прийти вранці, бо нема людини, яка працює з кольоровим друком, назвала вартість послуги... Я була згодна на все... Пані подивилась на мене і сказала, щоб уранці добре спала (показала, як - заплющила очі й підклала собі під щоку руки, згорнуті "човником"), постер виготовлять і привезуть на конференцію... Чоловік і пані ще про щось поговорили і... вирішили машиною відвезти мене до готелю... За кілька хвилин чоловік уже допомагав оформлятися в готель, при цьому попередив господаря готелю, що "афіша" буде вранці на місці, щоб я не хвилювалась (господар уранці мені все це повторив). 

От таким був мій цьогорічний перший день у Франції. Наступного дня постер був на місці. Від грошей "за послуги таксі" чоловік знову відмовився.

Дівчата-волонтери на конференції постер швидко причепили куди слід, навколо додали його маленькі копії... Їх кожен міг забрати із собою... 

На цих світлинах люди, котрі допомогли мені в скрутну хвилину... Я не знаю, як їх звати. Насправді їх було більше ... Тож мій перший звіт про конференцію у Франції починаю з них - простих людей, котрі випадково опинились на моєму шляху. Чи - не випадково?..

Автор: Ганна Онкович

Прокоментувати:

Переконайтесь що ви заповнили усі поля, відмічені зірочкою (*). HTML код не допускається