Чи лише одна Німеччина відповідальна?...

Понеділок, 04 вересня 2017 08:21 Автор  Степан Вовканич
Оцініть матеріал!
(5 голосів)

Відносний спокій інформаційного простору України під час літніх канікул політиків (і не лише їх) був порушений тематичною турбулентністю публікації в часопису «День» (7-8 липня 2017р.) перекладу промови американського історика Тімоті Снайдера «Історична відповідальність Німеччини перед Україною». З цією темою він виступив у Бундестазі ФРН. А відтак, 13 липня продовжилося обговорення започаткованої актуальної проблеми у Верховній Раді України на конференції «Німеччина та Україна в Європі: відповідальність за минуле – обов’язки на майбутнє» («День», 19 липня) Однак, схоже на те, що ця важлива для України проблематика, може стати одноденкою і розчиниться у звично-відпускному медійному затишші. Щобільше, це не має дивувати, позаяк «досі в Німеччині немає інституту, який би займався Україною, а в Україні жодного німецького університету», – зазначив в Києві представник Інституту євроатлантичного співробітництва Андрес Умланд.

Захід завжди платив Росії данину – Україною

……«Якби мені п’ять років тому сказали, що ми говоритимемо про історичну відповідальність Німеччини, й у німецькому бундестазі буде така дискусія, я б не повірила, тому що п’ять-сім років тому в Німеччині важко було говорити навіть про якусь участь або роль України як серйозного гравця під час Другої світової війни», – сказала в Києві посол України в Німеччині (2008-2011) Наталія Зарудна. Для майбутнього надзвичайно велике значення мають її слова: «Я хотіла б дожити до того дня, коли ми говоритимемо про історичну відповідальність не тільки Німеччини, а й Росії за всі ті народи, які вона пригноблювала і продовжує вважати меншовартісними». Тому, відштовхуючись від заартикульованої в Берліні Т. Снайдером «універсальної точки зору», яка охоплює період Другої світової війни і сучасних воєнних дій гібридної війни, що Росія нав’язала Україні на її Сході, американський вчений, будучи фахівцем з історії Східної Європи, зокрема тоталітарних режимів,– мав би, на наш погляд, ширше донести світові сенс нинішньої боротьби українців на Донбасі. У час ескалації загроз глобалізації гібридної війни Росією – це упущення може мати критичні наслідки для розв’язання Третьої світової.

Є ще один важливий момент, який не повинен дати піднятій темі стати разовою, а відповідальності розглядатися виключно – як історичній та німецькій. Виступ відомого історика з такої проблематики та й ще – з високої трибуни державної владної інституції провідної країни G7, мав би глибоко відгукнутися в українському політикумі і розширити інтерактивні дискусії. І тут інтелектуальна еліта країни, яка потерпає від гібридної війни, нав’язаної їй Росією, не повинна відпочивати. Недарма, підсумовуючи виступи на київській конференції, керівник Центру ліберальної сучасності Рудольф Фюкс зауважив, що «дуже важливе сприйняття України не лише як жертви, але нації, яка має власну культуру, історію, економіку, щоб вона розумілася як суб’єкт історії, а не лише об’єкт (підкреслено нами – С.В.) великій шаховій дошці супердержав». Тому дещо дивними є тези промови американського історика, в яких українській нації без неї втулюється дуже неоднозначний концепт відповідальності Німеччини не за криваві дії, що ведуться нинішніми неофюрерами на сході України, а, свідомо чи несвідомо, йде їх підміна аналізом злочинів, вчинених Гітлером у минулому. Адже, коли нація в ХХІ сторіччі стікає кров’ю, то передовсім слід пройнятися зупиненням кровотечі, поповненням втрат, а відтак – не допустити подальшого кровопускання на Донеччині, яке – і це очевидно вже всім – не що інше, як імперсько-самовільна кара Кремля за непослух. Істрію вчать чи повинні вчити, аби унеможливити помилки «тут і зараз», і в майбутньому.

Не допомагаймо минулим добивати нескорених – їм і так важко. Рани, спричинені агресією Путіна, кровоточать і просять нагальної радикальної міжнародної допомоги. Щоправда, промовець цю очевидну злочинність Росії і розгубленість Заходу відразу згладжує, заявляючи, що почне з універсальної (?) точки зору, з проблем ЄС, «як і кризи демократії та верховенства права в США, спричинені багатьма речами; одна з них – це якраз неспроможність дати собі раду з певними аспектами історії». Попри те, це не допомогло з’ясувати не тільки артикульовані «важливі питання минулого, а й історії Другої світової війни» назагал. Що і казати хоча б про пунктирне накреслення векторів відповідальності, каяття та, найголовніше, проектів – як допомоги Україні захиститися, перемогти та інтегруватися в цивілізований світ.

У промові відсутня будь-яка дискусія з поведінки Заходу, в т.ч. сучасної Німеччини перед Україною на саміті НАТО в Бухаресті в 2008 році, коли їй не було надано план дій щодо вступу до євроатлантичного альянсу колективного захисту. Що, на думку фахівців, могло б унеможливити майбутні воєнні дії Росії проти Грузії чи України. Не згадуються й анексія Криму. Недаремне німецький історик і представник Німецького товариства зовнішньої політики Вілфрід Їльге на конференції в Києві відзначив: « Ми повинні думати про те, як ми можемо допомогти Україні в правовому плані повернути Крим і захистити Україну перед міжнародними інституціями і організаціями, що не можна миритися з агресією проти Криму і його захопленням, при вирішенні конфлікту ми не повинні повертатися до питання про розподіл на сфери розподілу в Європі». Не згадуються не тільки помилки минулого, зокрема потреба своєчасної і адекватної реакція ООН на анексію Криму, а й в що обходиться українцям гібридна війна на Сході, Заходу – «антитерористична місія» Росії в Сирії, теракти в Парижі, Брюсселі, Англії, важлива низка міграційних проблем, джерельно-пов’язаних з путінським неофюрерством, відновленням «імперії зла». Адже масштаби руйнації від ланцюгової реакції на ці помилки можуть в недалекому майбутньому викликати глобальні катастрофи, доленосні не лише для згаданих країн та міст.

Попри те, ні Україну, що її віддавна тероризує Москва, ні Захід, котрий тривалий час спостерігає це нищення, а нині – вже не тільки співчуває, а й допомагає, спіч Снайдера, на наш погляд, не заохотить світову громадськість синергійно замислитися над ґенезою загальносвітових загроз, які дедалі небезпечніше нависають над долею та цінностями цивілізованого людства. Адже не розглядаються причини можливостей (чи неможливостей) надати Україні для стабільного розвитку «стратегічний план Маршалла-2» чи допомогти іншими довгостроковими соціально-економічними, фінансовими, політично-оборонними заходами. Ба більше, не аналізуються історична відповідальність національних еліт за результати референдумів у Нідерландах, Великій Британії, підтримки введення економічних санкцій проти Росії, проведення нею нових північних і південних газопроводів, які, оминаючи Україну, можуть підірвати як її економіку, так і посадити Захід на монопольну російську енергетичну голку.

Все це має змусити українців глибоко замислитися над не тільки неефективністю коротких банківських траншів Заходу, причинами корупції в Україні, зрілістю українців як нації, врешті, над короткою історичною пам’яттю не лише Німеччини, а й ширше поглянути на проблему: чому євроінтеграційні процеси впродовж 26-ти років нашої Незалежності так важко набувають континентальної відповідальності та сталого розвитку. Невже тільки загроза постсовітських стратегічних ракет, що залишилися в Україні після розпаду СРСР, а не щирі бажання допомогти їй вирватися з багатовікового поневолення Росії, справедливо і вільно жити, інтегрувавшись у вільний світ, змусили на світанку здобутої Незалежності приїхати до Києва тодішніх політичних лідерів – Прем’єра Великої Британії Тетчер та Президента США Буша?! Чому позиція Заходу – хитка? Чому він, бачачи Україну закривавленою, запитує: чи давати їй летальну зброю, чи вона, – не сателіт Кремля? Коли знову «обустраивают імперію зла», то самозаспокоюватися, що не ти твориш зло світу, не свідчить про відповідальність перед Україно і не є достатнім для оправдання пасивності чи байдужості взагалі, особливо для молоді.

З огляду на це, задекларована вченим вже згадана нібито універсальна точки зору, навряд чи допоможе обіцянкам молоді – активно засвоїти уроки Другої світової війни. Шкода, але мовець далекий, аби пригадати Європі і собі істину: Захід втратив реальність – дух реваншизму не канув в Лету. Зазвичай Захід традиційно платив данину Росії, приносячи в жертву державну самостійність України. Тому, розглядаючи історичну відповідальність перед Україною, історик мав би серед багатьох причин таких несправедливих реалій, привернути увагу молодих і нпринаймні до трьох чи не найголовніших. По-перше, Захід ніколи свідомо не вирізняв з-поміж пріоритетних факторів медіаторську роль і вагу України в структурі стабілізації міжнародної безпеки, яка, за задумами батьків ЄС – де Голля і Аденауера, – мала б простягатися – аж за Урал. По-друге, він ніколи не мав стратегії щодо України як важливого чинника в механізмі поширення євроатлантичних цінностей на євразійські простори. Щобільше, Захід завжди легко засліплювався (чи його засліплювали росіяни) ореолом Москви яко «захисника» цих цінностей в Україні, Грузії, інших країнах їх панування, де насправді придушувалася свобода, нищилися європейські цінності та цинічно порушувався світовий порядок. По-третє, чи не найприкріше, адже світ і нині належно не цінує справді інтернаціональний вимір боротьби українців «за нашу і вашу свободу». Мовець і не згадує, що Україна ніколи ефективно не використовувала і не використовує як держава право нагадати світові про боротьбу з більшовизмом, в якій віддали життя Герої Крут, Холодного Яру, УПА, Небесної Сотні, захисників Євромайдану, АТО. А забуваючи про це за умов ескалації глобалізації гібридних війн – критично небезпечно для світу і несправедливо щодо України.

Перед тим, як упродовж всього виступу наполегливо пригадувати злочини нацистів у Бабиному Яру «не для того, – як самокритично зазначив американський вчений,– щоб помогти Україні», а щоб допомогти «Німеччині як демократії», то про них німці, українці й цілий світ вже давно знають. Але це не допомогло і не допоможе Україні захистити свій державний суверенітет, допоки прийдешні покоління не бачитимуть, що злочинні дії Путіна щодо анексії Криму покарані; допоки не буде каяття провідних країн за те, що для попередження розгулу «зелених чоловічків» своєчасно не були використані прорахунки, які були допущенні під час насилля Гітлера в Судетах. Натомість, молодь бачить, що розширюється ескалація Росії та нищиться схід України, продовжується її «декомпозицирование», творення сепаратистами Малоросії на очах і німців, і американців. І марно сподіватися, що можна, акцентуючи лише на колосальних жертвах Другої світової війни, в т.ч. і українців на всіх її фронтах, утаємничити від молодого покоління гірку правду: тяглість українського державотворення – кровава, але ніколи не була для сильних світу цього і не є нині домінантою його відповідальності та опрацювання нової політики, яка б забезпечила корінній нації природне право реалізувати своєю ідею, мету та державницькі інтереси, мати і шанувати своїх народних героїв.

Шкода, але світ далі не цінить міжнародний контекст боротьби українців за свободу, як і сто років тому не цінив її за часів УНР чи ЗУНРу в 1918-1919 роках, чи на Закарпатті, де Гітлер в 1939 р розіграв з Угорщиною, Румунією українську карту. Хіба не Польща розстрілювала на Карпатському перевалі українців, що допомагали А. Волошину вибороти свободу, яких Угорщина повертала в Галичину? Вояки УНР допомагали полякам протистояти наступу більшовиків на Варшаву, а «винагородою» стало їх інтернування і розгул «пацифікації» на Західній Україні. Вони ж під час народно-визвольних змагань УПА в 1943-50-х з відома Сталіна, дезінформуючи світ, злочинно депортували українців і не лише при проведенні операції «Вісла». І сьогоднішня благополучна Європа під гіпнозом російських «дез» про націоналістичних укрів, які нібито вбивають «всех русскоязычных», не чує справді вмираючих захисників України. Забуті не те, що колишні загрози аншлюсу, а жертви Берлінського муру та Будапештські гарантії безпеки без’ядерній Україні. Гібридна війн знайома тільки українцям. А для Заходу – вона далеко: десь там – Росія проти України, плюс якась незрозуміло-гібридна, а поруч – затишок і диван. Світові раби здобутого комфорту забули, що й у ІІІ-му тисячолітті не всі країни вважають мир, свободу, право на захист своєї самобутності – цінністю, а ООН (за В. Черчиллем) – Храмом миру.

Москва робить те, що й робила

Росія далі дурить світ, традиційно вимагаючи звичної данини. Чи не пора прокинутися і усвідомити гірку істину: апетити Росії ніколи не закінчаться поглинанням тільки України? Росія хоче стати центром Євразії, що покриє весь європейський континент. Хіба не ясно, що тільки згуртована контрсила світу може її змусити відмовитися від цього цинічного імперіалістичного домагання? Тому п. Снайдера повинна турбувати відсутність належної реакції на підступний рашизм як неоімперську шовіністичну модель глобальної імплементації ідеологеми агресивного «русского міра». Як й те, що сильні світу цього і досі не удосконалили функції Ради Безпеки ООН. Україна сама на передньому краю боротьби з агресором, і не видно руху за позбавлення його права вето як постійного члена Оонівської РБ, що напав на іншого учасника ООН. Ніхто не поспішає усвідомити очевидну річ: для світу – це не тільки гібридна, а й пілотажна війна, у якій відточуються загарбницько-імперські методи глобального панування божевільної державно-церковної ідеологеми іншого світу – «русского», брехливо-підступного Що «декомпозицирование» України сьогодні на її Сході, її федералізація – це фрагментація ЄС завтра. Випробовування українців гібридною війною – це проби Росії щодо розв’язання такої ж, але вже Третьої світової.

Натомість упродовж всієї промови пан Снайдер постулює відповідальність Німеччини за відродження українського націоналізму з таким наголосом, що глушиться голос вмираючих зараз на сході України патріотів, які героїчно віддають життя не тільки за свою свободу. Це дисонує навіть з урахуванням поправки, що він «свою кар’єру зробив, пишучи про українських націоналістів». Адже важко погодитися з його рефлексіями: «Україна є причиною війни; якби Гітлер не мав колоніальної ідеї йти війною у Східну Європу, якби не було такого плану, не могло бути й Голокосту» (?). Його не турбує генезис і відмінності причин не бачення Третім рейхом і СРСР України національною державою в центрі Європи. Для нацистів – вона центр колоніальної їх політики в Східній Європі; для більшовиків – територія просунення світової революції на Захід, яку треба русифікувати та донищити. Щоправда, мовець віддає належне чисельним жертвам загиблих українців проти нацизму, ідеї Гітлера створити в Східній Європі центр, базований на рабстві колоніального режиму нищення і поневолення України. Однак, часто – на правах доброго ментора, намагається «збагатити» пам'ять молодих слухачів історичним концептом із арсеналу власних «наукових» відкриттів: «український націоналізм, українські націоналісти (які є наслідком німецької війни в Східній Європі) були причиною – або однією з причин – великого Голодомору 1932-1933 років». І не тільки Голодомору. «Український націоналізм був однією з причин терору 1937-1938 років». Він був «однією з оприлюднених Сталіним причин депортацій мешканців радянської України (може, й кримських татар?– С.В.) після Другої світової війни».

І, насамкінець, вкрай дивовижний висновок: «український націоналізм був причиною для вторгнення Росії в Україну 2014 року»?! Що це, як не допомога Росії та її лакею Януковичу трактувати Майдан Гідності націоналістичним переворотом під орудою НАТО та виправдати звернення президента-втікача до Путіна ввести в Україну війська? Продовжуючи дивовижу звинувачень, треба було б українським націоналістам ще приписати заслання царатом Тараса Шевченко до Сибіру, строго заборонивши писати і малювати; Валуєвські та Емські укази і циркуляри про заборону української мови в Україні; злочинне нищення радянською імперією української еліти на Соловках; вбивство Петлюри, Коновальця, Бандери та інших патріотів.

Таке враження, що відчуваючи неофільство Заходу щодо українського державотворення, компетентний науковець нібито слушно відзначає лише обопільне, наввипередки хитре бажання нацизму і більшовизму завоювати Україну. «Якщо серйозно поставитися до відповідальності Німеччини перед Сходом, то слово «Україна» має бути в першому реченні»». З іншого боку, він не дотримується цієї правди, не аналізує відмінність бажань більшовиків і нацистів ні в історичному контексті, ні сучасних реалій. У такий спосіб, свідомо чи несвідомо, далі консервує як історичну безвідповідальність Заходу перед Україною, який завжди розплачувався з Росією даниною у вигляді залежності Києва від Москви, так й нібито оправдовує нинішнє дещо легковажне ставлення до злочинів росіян проти України на Сході (засліпчуючись міфом громадянської війни, будівництвом Малоросії тощо). Буцімто далі підтверджує слушність сталої імперської мети у виконанні Путіна, розуміючи його домагання; адже, йому без завоювання України, золотоверхого Києва – батька городів руських, – світовим гегемоном не стати. Якщо німецького командира поліції під час придушення повстання у Варшавському ґетто, не покидала, за Снайдером, думка про Україну як житницю, країну молока і меду, то мимоволі спадає на думку: чому ж сучасних і майбутніх путіних не може переслідувати схиблена імперсько-завойовницька мета – перевершити чи хоча б зберегти «досягнення» вождя всіх країн і народів Сталіна?! Отже, і агресора Путіна можна «зрозуміти» в його авантюрній грі на світовій шахівниці: якщо московитам вдалося безкарно вкрасти ім’я в Русі-України, то чому б йому зараз не стати центром Євразії? Але для цього не обійтися без завойованої європейськості, без вдаваної цивілізованості та поглинання України як самостійної держави, що віддавна в центрі Європи! Мовець не акцентує, що повторне допущення злочину знищить українців як націю, що недопущення цього й є історичною і сучасною політичною, духовно-моральною, безпековою та іншою відповідальністю і місією Німеччини (і не лише її) перед стікаючою кров’ю Україною!

Все, що поза людиною, нацією і людством – фарисейство

Пора зрозуміти вселенський сенс слів Івана Франка: «все, що йде поза рамами нації" – або фарисейство,…або намагання відокремитися від нагальних потреб своєї нації. Очевидно, що Тімоті Снайдер – не фарисей в любові до своєї нації, але стосовно інших народів і народностей, то його інтелект мав би більше наближати свідомість європейців до розуміння соціогуманістичного захисту духовного відродження всіх уярмлених народів і народностей. Зокрема, допомогти Європі, в т.ч. Німеччині зрозуміти загрози українцям подальшого їх національного знеособлення імпершовіністами Росії, найперше, в спосіб тотального нищення їх рідного слова як Логосу корінного (титульного) народу, що дав назву державі в центрі Європи. Допомогти уяснити суспільному загалу, що споконвічно видимі джерела існування Росії – це агресивні війни, а невидимі – брехня. Для неї завжди і повсюдно сусідній народ – явище не тривале, до повної його асиміляції як «брата», що тимчасово займав «російсько-нашенську» землю. Росія ніколи не визнавала і не визнає жодної своєї відповідальності перед Україною як самостійною державою; щобільше, домовленостей з нею як рівним партнером. Це є домінантою Росії, яка її завжди відрізняла і відрізняє від інших країн. Поряд з нею самостійна держава Андорра – неможлива. Рубікон давно перейдено. Якщо Європа цього не розуміє, то американський історик, говорячи про німецьку відповідальність в минулому, мав би хоча тезово оберегти людство від помилок в майбутньому, зокрема, допомогти сучасним українцям стати вище партійності, кар’єризму і популізму заради спільної розбудови майбутньої національної держави. Бути націоцентричними, керуватися єдиними, соборними національними інтересами та чинити емерджентно до складових ідеї українського державотворення, його якісно структурно-функціональних стратегем ХХІ сторіччяУкраїна: соборна, українська і гідна цивілізованого людства. Людина, нація і цивілізований світ – триєдине підґрунтя і випробувані упродовж тривалого історичного часу компоненти поступу. Передовсім поступу духовного, який передбачає не лише територіально-просторову, а й духовну соборність українців – їх спроможність разом, толокою, синергійно творити свою державу на нових ідеологічно-цивілізаційних засадах, що консолідують, об’єднують націю. Тобто на засадах, які уможливлюють зберегти національну ідентичність в системі аксіологічних (ціннісних) аспектів цивілізованості, яка забезпечується якісними процесами інтелектуалізації, гуманізації, елітарізації та екологізації розвитку культурного розмаїття світу.

Не треба українців стало і упереджено заносити на «чорну дошку» ідеології довоєнного націоналізму. Ця ідеологія поневоленого народу історично відійшла у минуло-жорстоке ХХ сторіччя, яке її й породило. Натомість соціогуманістичні стратегеми розбудови національної держави Україна ХХІ століття націоналістичними не назвати навіть тоді, коли цілеспрямовано шукати причетність нацистів до імпорту українських націоналістів і націоналізму. Адже, дедалі стає очевиднішим, що символічним знаком достоїнств нації та розбудови її титульної держави, яка не шкодитиме нікому, давно мали б стояти в Україні пам’ятники: на Хрещатику авторам слів і музики Державного Гімну України, в Львові борцям за волю України проти потрійної (німецької, совєцької і польської) окупації, в Харкові авторові гасел – Геть від Москви і Даєш Європу! Українці не лише під час Революції Гідності заплатили кров’ю за свою Незалежність, за право очистити інформаційний простір України від імперської ідеології «русского міра», від російських танків, а й вільно йти в люди з тими, кого нація вважає Народними Героями.

Отже, навіть без високих студій зрозуміло: Die Ukraine потрібен не більшовицький псевдоінтернаціоналізм, не німецький нацизм з поділом людей на Ubermenschen und Untermenscen; не націоналізм, густо замішаний на елементах великодержавного шовінізму та одержавленої церкви, а соціогуманізм як нова парадигма бінарного захисту людини і нації в культурному світовому розмаїтті. Платформа соціогуманізму може гармонізувати три вектори розвитку української спільноти: людиноцентричність (повага людини), націоцентричність (збереження ідентичності її нації), загальнолюдські цінності та гідне їх використання як досягнень цивілізованого світу. Звичайно, не будьмо наївними посеред наших сусідів: ідеологічні засади мають бути забезпечені надійним євроатлантичним захистом, і вчені світу мають працювати задля того, аби поруч з захисником АТО стояв натовець. Тому першочергове завдання духовно переродженої Німеччини – це допомогти світові уяснити небезпеку великодержавного рашизму, обростання фальшем миролюбства Росії, пропагандистську сутність імперської ідеї «русского міра». Не дати зомбувати світ «русскім міром», легендою «змушування» до миру непокірних грузин, українців, молдаван; цинічно-брехливо використовувати заяложену фразеологію інтернаціональної допомоги, піару «гуманітарних» коридорів для постачання найманцям Кремля зброї, щоб розстрілювати національно-визвольні Ідеї, народні Рухи, Майдани, ділити чужі землі, нищити школи і лікарні, збивати пасажирські літаки з дітьми на борту.

Завадити досвідченим дипломатам Росії, які успадкували багатий пропагандистський досвід більшовиків та їхніх найманців, оббріхувати національно-визвольні змагання, знеособлять людину і знеодержавити нації в пострадянських республіках, використовуючи при цьому страшилки націоналізму як жупела демократії, «унижения русскоязычных», джерела колабораціонізму з німцями тощо. Хоча, доречно зазначає пан Снайдер, «з німецькою окупацією співпрацювало більше членів Комуністичної партії, ніж українських націоналістів», переважає критика останніх. Визнаймо, що часто-густо воду брехні на російський млин пропаганди ллють й нинішні крикливі ура-патріоти, які є, або засланою і прихованою «п’ятою колоною», або, невміло взявши на озброєння боротьбу націоналістів воєнного періоду як ідеологію поневоленого народу, не використовують дискурс стратегем розбудови новітньої національної держави ХХІ століття, не опрацьовують складові національної ідеї як стратегеми державотворення в Україні. Сусідів вибрати не можна, але щодо їхніх чеснот (відповідальності перед Україною, доброчинності її національній ідеї чи посягання на неї), то визначитися зобов’язані – зроду-віку! Тоді, і лише тоді набудемо імунітету проти опіуму «вічної дружби» та союзу тільки з великим «старшим братом» як запорукою нашого існування на світі. Тоді, власне, будемо готові до удару «брата» в спину; тоді перестанемо бути, як нам дорікав ще Франко, – «малими і непідготовленими».

Врешті-решт, варто погодитися з прикінцевими словами Снайдера, що «коли ми дивимося у вічі Брекзиту, коли маємо вибори за виборами з популістами, коли стикаємося зі зменшенням демократичності Сполучених Штатів – саме в цей момент Німеччина (і не лише вона – С.В.) не може дозволити собі помилково розуміти ключові питання своєї історії… Неправильне розуміння історії України тепер, коли Німеччина є провідною демократією на Заході, матиме міжнародні (тяжкі світові – С.В.) наслідки… Нині для українців війна – це щось, що відбувається тут, а не десь там (колись відбувалося – С.В.». Перед виборами в Німеччині. яка займає доволі потужну позицію щодо санкцій проти Росії – це дуже важливо для всіх, аби не помагати посеред Європи (mitten in Europa) творити середовище, де мертві триматимуть за руки живих. Націю творять «живі, мертві і ще ненароджені». Ця Шевченкова максима тяглості (спадковості) суспільного розвитку має бути відрефлексована у контексті боротьби України «за нашу і вашу свободу», вдячності світу за цей справді інтернаціональний вчинок та посилення відповідальності перед Україною як допомоги протистояти поневоленню інших націй, де самозвані брати традиційно прикривають своє імперське фарисейство високими «визвольно-інтернаціональними» гаслами.

Не дозволити успадкувати історії та узурпувати майбутнє націй

Ці спроби в названій промові називаються «звичками розуму». Навряд чи поневолять інші народи в спосіб «колонізації, агресивних воєн» є звичками, щобільше – розуму. Якщо так, то, як свідчить історія, ефективним способом відівчити від цих девіально-поведінкових звичок їх душевних любителів можна, спільно і боляче вдаривши по відчутному місці. Адже до їхньої глибокої душі розуму не дістати, чи пак – «умом не понять». Перероджена Німеччина і Україна є стратегічними партнерами. Канцлер ФРН Ангела Мерхель активно помагає припинити кровопролиття на сході України. На фоні розквіту в політиці ексцентриків, хочеться вірити в прийдешню духовно-інтелектуальну еліту ноосферного рівня розвитку. Годимося, що «Макрон не напише офіційної історії Другої світової війни у Франції». Але, як Президент Франції, може зробити Францію історично відповідальною за недопущення розв’язання ексцентриками Третьої; вплинути на виконання Мінських чи інших, більш справедливих і чесних домовленостей, в яких відповідальними перед без’ядерною Україною за контент і терміни його реалізації буде не лише Німеччина, а всі країни, що підписали Будапештський меморандум. І Світовий Конгрес Українців мав би активніше працювати з народними обранцями ВР. Тоді, може, й нардепутати України замість відпусток провели б парламентський міжнародний захід на тему »Посеред Європи: відповідальність перед Україною підписантів Будапештського меморандуму (обов’язки і гарантії на майбутнє)». І владна опозиція, замість очолювати у спеку на Хрещатику, (сплановану не в Україні) ходу, організовану і профінансовану церковниками Московського патріархату, подалася б до кремлівського Володимира та попросила, щоб він не фальшивив, а зволив віддати найманцям наказ справді не стріляти. Тобто замінити на сході України «русскій мір» на справжній – християнський мир, припинивши українофобію та розпалювання війни між народами, щодо яких, як виходить, Росія перед людством дуже історично довго і надто брехливо-тяжко грішила, називаючи братніми. Щодень українцям Путін криваво доводить зворотне – не браття ви нам, «даже не сводные». Щоб припинити кровопролиття, треба усвідомити: найманці нас не зведуть і не об’єднають. Потрібне довготривале пересновування! І, найперше, в духовно-інтелектуальній сфері, а, значить, потрібен розум – істинно доброчинний і великий.

Американський вчений доходить правильного висновку, стверджуючи, що «російська зовнішня політика полягає в тому, щоб поділити історію Радянського Союзу на дві частини: добру частину, яка є російською – і погану частину, яка є українською»… «Визволення – російське, колаборація – українська». Росіяни патріоти імперії – українці ж націоналісти на свой землі, своєї економіки, мови тощо. Для нас – це не є новиною; важливіше, що американський історик глибоко проникає в речі, коли критикує імперсько-шовіністичні міфи ««про Україну як країну, яка не відбулась, або, що українці не справжня нація, чи що поділені культурою»; що це «не є чимось невинним – це спадщина спроби колонізації людей, яких не вважали людьми». Путіни і зараз не навидять українців-патріотів, їхню світоглядну іншість. Беззаперечно його дипломатам легко схилити світ «плутати Радянський Союз з Russland. Але це не є невинним». І доктор Снайдер на висоті, коли застерігає від нібито невинного поширювання російських нісенітниць, що, мовляв, «ніколи не було українського народу чи ніколи не було української держави».

При такій логіці розмірковувань щодо України, слушним є очікування, що пан Снайдер підкреслить потребу не плутати, паче того, усвідомлювати відповідальність за зловмисно-неправдиве наповнення російськими політиками назви «Russland», водночас розмиваючи «Die Ukraine», категорично заперечуючи сенс її Національної Ідеї. Українці ждуть адекватної оцінки постверсальських (і не тільки) небилиць кремлівських диктаторів про «русскую Анну», що справді окультурила Францію. Однак, приїхавши до Франції з Києва, померла до фіксації літописцями географічної назви Москви як поселення племені московитів на підмосковних болотах. Світ має не тільки належно реагувати на не перші хибні згадки про княжну Анну Ярославну – дочку київського князя Ярослава Мудрого як нібито далеку попередницю кремлівського неодиктатора Путіна, що прибув у Францію, мовляв, для нібито продовження давно започаткованої культурної місії київських князів і княгинь. Час припинити імпершовіністичну брехню Путіна (рекрутованого з рядів КГБ) в контексті з попередніми «відвертими» його зізнаннями Президенту США Бушу-молодшому, що Україна, мовляв, ні історії, ні куска своєї землі, ні власної державницької ідеї, ні мови – не має.

Нахабство Москви набуває розмаху і вимагає серйозного розгляду. Брехня, зазіхання на історію Русі-України, наші землі стають робочим інструментом російських неофюрерів, ознаками не лише їх нецивілізованості, компенсаторами імперської агресивності, а й прояву комплексу ідентичної неповноцінності на ґрунті заздрості високій культурі древнього Києва та ненависті до життя-буття сучасних українців, до їх захисних євроатлантичних намірів, до імплементації ними європейських цінностей та власної національних інтересів. Однак, зазіхання Росії на право диктувати українцям бути чи не бути їм вільною нацією не тільки не є причиною для Заходу, аби не думати про відповідальність перед Україною, а, навпаки, допомогти усвідомити цю відповідальність як глобальну, нехтування якою може мати непередбачені наслідки, що не оминуть нікого. Нікому не вдасться «вмити руки» від глобалізації Росією гібридної війни, яка може перерости в Третю світову. І боротьба Німеччини, Франції чи Польщі за визнання лідерства у протистоянні з «русскім міром» – це марнославство, і не більше. Головне, сила синергії націй у протистоянні злу насилля і військовій агресії Путіна. Щоби не спізнитися, треба якомога швидше усвідомити небезпеку практики «закривання очей» на викидання «імперією зла» не тільки пропагандистських «дез», а й українців з рідних гнізд такою собі невинною «матрошною» зозулею. Пора припинити розплачуватися з Москвою даниною у вигляді надання права включати Київ, Мінськ, інші колишні радянські республіки в сферу впливу «русского міра», тобто знову віддавати на поталу і подальше розтерзання північному ведмедеві інші народи і народності. Думаймо глобально: чи достатньо прийнятих економічних санкцій та термінів їх дії для того, аби відповідальності Німеччини (і не лише її, й не тільки історичні) перед Україною втілити в реальне життя?! Власне, ці виклики залишилися відкритими. Отже, надто важливо якнайшвидше зрозуміти, що на них чи не кожній людині, нації й вже точно – людству назагал, – треба відповідати, щоб вижити. Треба «дати«, аби «бути»!. І це зробити належить в триєдиному контексті гідності людини, нації і цивілізованого людства, вселенського розмаїття економічних, соціальних, духовно-моральних, культурно-мовних, безпекових та інших засад і цінностей! З цих позицій виходьмо й при опрацювання комплексної стратегії розвитку держави Україна на найближчу, середню і далеку перспективу. До розв’язання наших проблем активніше залучаймо ООН. Альтернативи немає.

Вовканич Степан Йосипович – д. е. н., професор, Заслужений діяч науки і техніки України, провідний науковий працівник Інституту регіональних досліджень НАН України (Львів).

Прокоментувати:

Переконайтесь що ви заповнили усі поля, відмічені зірочкою (*). HTML код не допускається