«Ще раз про любов»

Вівторок, 14 лютого 2017 12:27 Автор 
Оцініть матеріал!
(0 голосів)

Українське слово (Мурманськ)

 Untitled-7.jpg   Слово від Наталі Литвиненко-Орлової

День Святого Валентина, що став символічним днем пошанівку усіх закоханих, нині стали святкувати не тільки в католицькому світі, але й всі ті, хто не зрікається любові і абсолютно справедливо вважає, що справжнє кохання завжди має право на верховенство і навіть зверхність над усім іншим, - скажімо грошима, посадами, маєтками і всіляким іншим життєвим мотлохом, а також здирством і заздрістю. Зайшла мова про це свято і в нашій Громаді, ще того, 2006р.Б., в місяці лютому. Тема, дійсно, завжди актуальна і невичерпна, а наші українські письменники і поети, та й не тільки українські, воістину уквітчали цю вічну скарбницю людського почуття перлами своєї творчості. . Не обминула теми любовних таїн та розпачу розлук і українська народна пісня

Вакула і Оксана, Наталка-Полтавка і Петро, Отелло та Дездемона, Ромео і Джул’єта, Мальвіна та П’єро, – це далеко не повний перелік казкових закоханих, романтика і утаємничена в’язь кохання яких увійшли навіть в хрестоматійні підручники і стали аксіомою отого почуття, що звуть – коханням. Але, чи варто милуватись лише казковими персоналіями, коли на світі жили і живуть дотепер реальні люди, які спізнались на коханні, хто на відстані сльози, а хто і вершинно радісно. То вже, як говориться, кому як пощастило і нареклось, бо дуже влучні і властиво виправдані тут будуть такі слова, як ,,наречена,, , або наречений, тобто як наречено Небом.

Наша Громада зібралась в привітному залі Мурманської обласної наукової бібліотеки. Прийшло багато гостей. Варто зазначити, що симпатики нашої творчої гуртівні завжди чекають на цікаву розмову, на розкриття якоїсь окресленої теми. А тут:Ще раз про любов!”.

Отже, про любов!

Франческо Петрарка і Лаура, Айседора Дункан і Сергій Єсенін, Олександер Пушкін і Наталі, Маруся Чурай і її коханий Гриць, пані Ганська і Оноре Бальзак, Жозефіна і Наполеон Бонапарт і…

А кого з нас не цікавила життєва доля Тараса Григоровича Шевченка?

Не склалось особисте життя у нашого улюбленого Поета, але ж і він любив і сам мав неабиякий успіх у жіночої половини людства. Але, склалось саме так, як у справжньому житті… Не славно склалось… Сільська дівчина Оксана, ота, з образом якої поет буде порівнювати майже всі свої найкращі літературні жіночі образи. Але не судилось… Не його то доля…

Чи правда, Оксано, чужа чорнобрива,

І ти не згадаєш того сироту,

Що в сірій свитині, бувало, - щасливий,

Як побачить диво – твою красоту…

Через 15 років так напише про неї приголомшений Геній:

Помандрувала ота Оксаночка впоход

За москалями та й пропала.

Вернулась, правда, через год

Та що з того! З байстрям вернулась

Острижена. Було, вночі

Сидить під тином, мов зозуля…

Молодість та доброзичлива вдача не раз зводила молодого Тараса з жіночим товариством, але кожного разу та ж сама доля уводила його іншим шляхом, - на розпач, на розлуку, на розчарування. І хоча Тарас Григорович Любив жінок жвавих – Щоб під нею земля горіла на три сажні, але не йшлося на подружнє життя.

Яготин – значно старша за поета княжна Варвара Рєпніна, - і шанував її Великий Поет і писав присвяти, але і вона не стала поету Парою, хоч як жагуче сама того хотіла.

Не приносили поету розради і дрібні любовні захоплення . В ту пору так Тарас Григорович визначає своє одинацьке становище:Слава мені не допомагає, і мені здається, як не заведу свого кишла, то вона мене і вдруге поведе Макарові телята пасти… А ще й не хотів бути в Петербурзі… Він мене задушить… – писав він про Петербург.

Коли ж нарешті пощастило відвідати Україну, Шевченко цікавиться у брата, чи ще не засватана кріпачка Харита, що колись сподобалась йому ? Брат був шокований.

Ще більший клопіт здіймається навкруг нареченої Ликери Полусмакової… Красива, струнка, але цинічна, груба, розпутна, дісталавизволення з кріпацтва перед одруженням.По прошестю років таки вшанувала пам'ять по Тарасу Григоровичу, коли стала вдовою, то переїхала в Канів і не раз чула услід:Шевченчиха пішла…”, хоч Шевченчихою насправді ніколи і не була, бо вдовою лишилась не по Тарасу Григоровичу.

Гетьман України - Богдан Хмельницький. Складна життєва доля цього великого мужа дуже добре описана в поемі Ліни Костенко Берестечко. Навіть дуже великі і сильні можуть бути безпорадні, коли йдеться про оті тремко-пламяніючі почуття.

Залишившись вдовим по першій своїй дружині, гетьман Богдан бере шлюб з полькою Геленою, - дещо пізніше в страшному розпачі дає синам наказ карати мачуху найстрашнішою карою разом з її коханцем. Але, як потім щемко бідувало серцеБогдана, як гнобила і ятрила пекучим болем пам'ять:

Пані Гелена, жона гетьманська.

Та світ же білий мені потьмарився!

Ох, Тимофію, синку Тимоше!

Ти не повісив її, ти, може,

Так тільки, здумав, завдав до льоху?

-Батьку, я покарав оту шльоху!

Ти був сліпий. То душа блудодійська
Вона не варта твоєї любові.
Коли я додому заскочив — для війська
В коморі взяти ті гроші скарбові, —
Їх не було вже. Бо пані дому
Ключ віддала своєму коханцю.
А той признався. І в тому, і в тому.
Хотілось, бач, жити йому, поганцю.
Суд був короткий. Війна. Жарота.
Мотуз на шию. Кінь під ворота.
Очі замружив — як хвисьну коня!
Кінь як рвоне у степи навмання!
Тільки й знялася зелена шквиря.
Тіло гойднулося наче гиря.
Так їй і треба, земля їй розпадина!
Пані Гелена, зелена гадина.
Та щось мені щоночі щодня

Тойкінь летить у степах навмання
Ллетить без дороги, летить без упину
На землю ронить криваву піну
Боже, помилуй нас!
Сину мій Тимоше, то ж був не наказ.
То ж була розпука, то ж був тільки шал.
Сину мій Тимоше, що ж ти поспішав?
Сину мій Тимоше, степове лев'я!

Я ж коли у гніві, то уже не я…”

“…Чи я ж не любив тебе, моя рідна?

А в тебе ж вірності як у шелягу срібла.

Було б шануватись, моя замороко,

хоч для годиться, про людське око”.

Не думав гетьман Богдан, що серце його ще буде зігріте ніжною Любов’ю, по справжньому люблячої жінки. Не думав і не сподівавсь, але судилось таки гетьману познати щастя і злагоди, зустрітись очима з чистою відданістю і молодістю…

“Ганнусенько! Життя вже за плечима.
Ти розплітаєш поночі косу.
Хіба такими згаслими очима
дивитись треба на твою красу?

Якби ж мені така любов раніше!
Буває ніч, щасливіша, ніж ця?
Твої вустонька найніжніші,
осолода мого лиця…

А ніч стоїть як місячна галявина.

І ти лежиш у мене на плечі.
…Мабуть, розбилась пані порцелянова
Щось дуже тихо дзенькнуло вночі.

Чогось хочеться плакати. І заснути. Не долі

Спочити хочу на грудях своєї Долі.
"Ой, де ж ти була, моя нечужая?"

Змерз я, обгубився з ніжності.
Спогрій мене до себе.

…Ця жінка, що прийшла в моє життя,
Вона цілюща в дотику і слові.
Важкі осмути пізньої любові
Вона знімає дотиком з чола.

Ця жінка, що в життя моє прийшла

А яких страждань завдавала славному гетьману Івану Мазепі ота Мотря Кочубівна? Воском спливала душенька гетьмана, коли молода і свавільна Мотря з безжальним вихилясом висотувала всі соки з серця і розчавлювала його морально. Отут то і відбувалось оте надприродне протистояння розуму і сили з слабістю і близькістю непроханої сльози.

Любов і політика. На перший погляд – це зовсім не сумісні поняття, але це тільки на перший погляд. Пригадаймо, - три дочки Ярослава Мудрого стали королевами Франції (Анна), Угорщини (Анастасія) та Норвегії (Єлізавета), лишивши по собі яскраву, добру пам'ять не тільки в історії цих держав, але й як особи які сприяли дружнім стосункам цих країн з тогочасною Україною.

А красива й розумна жінка – Анастасія Лісовська, яка увійшла в історію під іменем “Роксолана”. Після того, як полонянка стала улюбленою дружиною турецького султана, понад 40 років Порта не тільки сама не нападала на українські землі, а й примусила припинити набіги татар.

В ту зустріч я розповіла про життєву драму і сонячну зустріч двох, тоді вже стареньких людей, - Наталії Барвінської та українського композитора Василя Барвінського.    

Наталія Барвінські народилася 1886 р. в батьків Катерини та Івана Полюїв (Іван Полюй – відомий вчений – фізик і громадський діяч) Освіта вища музична (незакінчена). Одружена з Василем Барвінським відомий композитор. Була заарештована 29.01.1948 р. у м. Львові, засуджена постановою ОСО МГБ СССР 11.09.48 р. за ст.54-1а КК УРСР на 10 років ув’язнення. В той час пані Наталі було 62 роки. Відбувала в Мордовії, звільнилась в 1957 році, повернулась у Львів. Померла в серпні 1965 року у Львові.

Ішов 1952 рік. Мордовія. Станція Потьма, селище Явас. Було кілька бараків. В кожному по 80 осіб. В одному з таких бараків була і старенька пані Барвінська. Страшенно безпомічною була ця жінка з інтелігентним обличчям, у минулому блискуча піаністка, якій колись аплодував Відень і Львів. Нарешті новина. Ішов 1955 рік. Пані Барвінській дозволили побачення з чоловіком, який також карався в мордовських таборах. Ці рядки я пишу крокуючи за спогадами тих, тоді ще молоденьких дівчат, які були поруч з панною Барвінською. Ось як написано в книзі спогадів тих страшних років сталінської сваволі: Ми якось довідуємося, коли його привезуть в нашу зону. Кілька наших дівчат зірвали пару квіток і прийшли на зустріч, ведучі під руку пані шановану нами Барвінські. Відкрилися ворота . Конвоїри і наглядачі привели і впустили в зону старенького, худенького чоловіка, що весь ніби потонув у величезному чорному бушлаті. Тяжко пересував ноги, але з його обличчя аж світилась якась особлива шляхетність і ніжність. Приспішив він кроку і з галантністю великосвітської людини поцілував свою дружину в одну і другу руку. Їм котилися сльози с очей. Він обняв її ніжно тонкою рукою, гладив по голові, витирав і її, і свої сльози. Пригорнулись одне до одного старенькі голуб’ята.

Тут же загорланили наглядачі, що вибігали з вахти:Разойтись по баракам, быстро, быстро. Ми, як чорні тіні відходили і мовчки ковтали сльози та дивилися вслід стареньким , що пішли в супроводі наглядачки. Йшли вони повільно, тягнули за ногами кирзяки, неначе важкі кайдани. Не можуть, не годні ті ноги скоріше посуватися. Нужденна тюремна одежа гнітить їхні тіла, але вони йдуть і тягнуть за собою неволю. Йдуть помалу, шльопаючи ногами, у бік їдальні. В їдальні стояло старе піаніно. Тільки завдяки йому вони заговорили по довгих літах розлуки зрозумілою їм мовою. То грав Композитор.

Виконував мелодії сумні, тужливі. Вона відповідала акордом зболілої і змученої душі. Часом виривалися тони надії, якогось душевного збудження та туги. Той концерт тривав цілий день, доки дозволило побачення.

А ми ходили попід вікнами “столової” і ловили звуки, вслухались у мелодію, що ввібрала драму, трепет сердець цих двох визначних, прекрасних людей. Уже у Львові, в рік після смерті Василя Барвінського, прийшла реабілітація, якої він так прагнув. Це так подіяло на пані Наталю, що повторний інсульт обірвав уже тоненьку ниточку її життя.

Якби помножити любов усіх людей

Марії я на них не проміняю,

Ні одній з них не вклониться мій спів…

Так ніжно і мило писав про свою любу дружину поет Володимир Сосюра. Це так у поезії. А як було в житті? Життя ж часом вивертає таким жахливим перелогом, - наче страшний сон, наче чорний моторошний вимір лукавого. 39 років було надзвичайно вродливій Марії Сосюрі, коли сталінська сатрапська машина призначила їй позбавлення волі терміном в 10 років. Була заарештована 18.11. 1949 року в м. Києві. Постанова ОСО за ст.. 54-10, 109 КК УРСР. Відбувала незаслужене покарання в Кемеровській області. Ось гіркополинні рядки, які були вистраждані дружиною нашого поета:

Скували рученьки малі

І ланцюгом закон скріпили.

Тиран шпурнув мене у тюрми й лагері.

Я для поета піснею була

І квіткою в душі його зросла.

К р и в а в и л и с ь і плакали

Рядки його сумні поезії –

Ламав він руки.

Арештували мене круки.

Поет замовк.

Забув про жіночку сумну

Він на багато років…

Як поєднати ніжність і жорстокість?”

(Mарія Сосюра)

Звільнили Марію Сосюру з таборів в 1954 році. Повернулась до Києва. Ось як описує свою зустріч з панною Марією нині покійна письменниця Галина Гордасевич:

-Пані Маріє, і він Вам за всі роки жодного листа не написав?

-Ні, - твердо відповідає вона.

А далі розповідає, як вийшла на волю, приїхала в Київ, а він дізнався, прибіг, став перед нею на коліна. І вона простила. І потім тигрицею кидалась захищати, коли їй здавалося, що хтось збирається скривдити коханого чоловіка.

Марія Капніст, актриса Київської кіностудії ім. Довженка. Знімалась у фільмах За двома зайцями, Дике полювання короля Стаха, Іванна, Руслан і Людмила. Під час навчання у театральному інституті була виселена з Ленінграда після вбивства Сергія Кірова (секретаря Ленінградського обкому ВКП (б)). Заарештована 27.08.1941р. в Батумі, засуджена на 8 років ув’язнення. Відбувала в Сибіру, де і залишилась після звільнення. В 1951 р. заарештована вдруге, засуджена на 10 років каторги, додавши до всіх нещасть ще й тугу матері, розлученою з дитиною.

Під час допитів, а допитували її ночами, направляючі в очі сліпуче світло, били, кидали в крижану воду. Але девізом роду Капністі було: Subigneimmortus – “У вогні непохитні”. Їй обрізали розкішні коси, вибили зуби, а вона сміялась:Ви й бити не вмієте! Хіба так б’ють?”

Відбувала строк свій в Караганді. Тут, в Карлагу Марія Капніст видобувала вугілля. Тут вона знайшла достойну собі подругу: шляхетну жінку зі слідами неабиякої вроди, яку не знищили й 18 років каторги. Це була дружина адмірала Олександра Колчака, яка добровільно прийшла до нього в тюрму, коли його схопили більшовики. ( І це ще одна історія про любов). Всі ці роки страшного нелюдського випробування її підтримував і морально і матеріально вірний друг. Його звали Георгій Холодовський: коли Мірочка була ще зовсім дитиною, він залицявся до її старшої сестри Лізи, яка померла, не переживши розстрілу батька. Коли після тривалої перерви Холодовський побачив замість маленької дівчинки гарненьку дівчину , він закохався і вони мали одружитися. Та знову не судилося!

Спочатку на заваді стали оті довгі роки неволі. А потім… Потім таки до Марії Капніст прийшла воля, і в 1958 році вона приїхала в Москву, де на вокзалі мав її чекати перевірений життям на вірність друг – Георгій Холодовський. Вона відразу впізнала його – ставний, гарний, роки ніби не торкнулись його. А він не звернув уваги на якусь бабу в тілогрійці, в грубих зношених черевиках, з вузликом в руці. Лише коли їх на пероні залишилося двоє, він сказав їй:Вас не зустріли, а до мене не приїхали. Повернувся і пішов. Тоді вона назвала його тим іменем, яким звала в дитинстві, і лише тоді він впізнав її. Боже, що вони з тобою зробили! – простогнав він. Вони на все життя залишилися друзями, але не побралися. Вона не могла забути виразу жаху на його обличчі, коли він таки впізнав її.

Оце такі історії про любов, любов не придуману і вистраждану. Про всі ці людські долі і повідала я нашим гостям, що прийшли на зустріч з нашою Громадою минулого 2006 року в місяці лютому. Скоріш за все, люди сподівались на щось занадто розважальне і безхмарно-любовне, а почули таке, що і слухати не звикли. Однак, слухали уважно, зосереджено, дехто витирав сльози. Серед присутніх був щирий симпатик нашої Громади, - мурманський фото - художник Віктор Трощенков. Пан Віктор прочитав свої вірші про кохання, а ще показав всім присутнім свої авторські роботи – світлини північного сяйва, які мають якісь “коханські” назви, - наприклад “Поцілунок”, тощо. А ще, дивний і талановитий пан Віктор, підтримав мою пропозицію і пообіцяв назвати наступні свої роботи “Червона рута”, “Пані Ганська і Бальзак”, “Роксолана і Султан”.

Наші дівчатка, учасниці хору української пісні “Лелеки”, перлинно збагатили таку незвичайну зустріч виконанням чудових пісень і читанням віршів про кохання.

А швидкоплинний час знову подарував нам День закоханих і хоч нічогенько спільного не має наш український календар з Днем Святого Валентина, мені пригадалась минулорічна зустріч і теплі слова подяки наших гостей, для яких, розкриття теми любові в такий незвичайний спосіб, булo приємним і щемко несподіваним. На превеликий жаль ми не маємо нот жодного музичного твору Василя Барвінського та і жодної книги про його життя не маємо, відтак не мали можливості порадувати наших гостей музичним фортепіанним твором українського композитора, який би міг перенести нас в атмосферу тієї духовної зустрічі двох стареньких закоханих людей, на чужій землі, в лещатах присмаку сталінської катівні.

А цього року, саме на свято закоханих, я записала на касети Пісню про Довбуша і подарувала всім нашим дівчаткам. Ця пісня є музичною історичною оповідкою про кохання славетного ватажка – опришка Олекси Довбуша та МарічкиДзвінки. Залюбки перечитала я і поему про Довбуша. А ще, я вкотре і вкотре, перечитала про коротке, наче спалах зорі, кохання Катрусі Зарицкої та Михайла Сороки. Ці непересічні, прекрасні люди пронесли своє кохання через всі терни свого многотрудного життя і я обов’язково розповім про них в нашій Громаді.

Наталя ЛИТВИНЕНКО-ОРЛОВАЧлен Національної спілки журналістів України…

Використані джерела: Нескорена Берегиня, вид. Торонто – Львів 2002 рік.

Дмитро ЧубЖивий Шевченко

Прокоментувати:

Переконайтесь що ви заповнили усі поля, відмічені зірочкою (*). HTML код не допускається