Про те, як Майдан змінює людей.

Понеділок, 23 лютого 2015 10:34 Автор 
Оцініть матеріал!
(1 Голосувати)
 

Вкотре переконуюсь -  найбільше надбання людини – Друзі.

20 лютого 2015 року я приїхала  в Київ, на річницю  трагічних подій на Майдані.

Вже о другій по обіді була на Хрещатику.

Обійшла всі місця, де відбулись  трагедії, де впали наші патріоти, і де на тих місцях поставили куби, з яких в нічне небо полинули промені. По променю на кожного  полеглого...  

Надзвичайне видовище. Безліч   променів сягають в небо, перехрещуються там, обнімаються, з‘єднуються…

І біля кожного променя, біля кожної світлини квіти, квіти, квіти…

І йдуть кияни, йдуть люди, і несуть квіти, і несуть свою увагу та любов.

Та світились промені  ввечері, а зараз день, я розмовляю по телефону з Валерією Скрипченко, домовляємось про зустріч в Українському домі.

Іду туди, але там ніякого руху,  двері зачинені, і   я вертаюсь на Майдан.

А шкода, що ми не перестрілись, бо Валерія і ї Друзі плели маскувальні сітки, кікімори, і побачити таке на власні очі, то дуже важливо, та вийшло, як вийшло, зате наступні події, наступні зустрічі повернули моє життя на інший шлях…

Знову проходжу бойовими місцями, ось глобус, який асоціює  Київ і від якого йде кілометровий відлік. Шукаю мою Вінницю. Не має. Як і не має бруківки навколо.  Знаю, що та бруківка спасала життя патріотам, і сподіваюсь, що вирвана Вінниця  в молодих руках досягла своєї цілі.

А ще пригадую, як дехто ось тут, зі сцени Майдану казав багатотисячному люду українському, що за свої кошти встановить бруківку. Пройшов рік… чи стане моя Вінниця на своє місце в ряду українських міст?

Втомившись ходити, присідаю на кам‘яну лаву, що поза парапетом метро.

Щойно присіла, як підходить до мене солідний, інтелігентний чоловік та й питає, чи я тут одна.

Одна, відповідаю.

-          А на цьому самому місці, де оце ви зараз сидите, стояв намет Пререяслав-Хмельницького, і я з цього намету. А ось  мої Друзі, побратими по  Майдану. І знайомить мене з пані Ганною.

Ганна  Леонідівна Токмань, маленька і тендітна жіночка, як дівчинка-підліток, викладає в Переяслав-Хмельницькому державному педагогічному університеті імені Г.Сковороди.

А ще  пані Ганна буквально на днях відправила в типографію свою книгу спогадів про події на Майдані. (Ганна  Леонідівна записала мою адресу, щоб прислати мені книгу. Тож коли отримаю і прочитаю, зразу ж розповім Вам).

-          Маю статтю про ніч з 18 на 19 лютого, - кажу я.

Одна ніч, яка змінила хід історії. http://svitua.org/index.php/novunu/oholoshennia/item/2400-ukraina-shanuie-svoikh-heroiv

-          А я знаю Вашу статтю. Я читала її. Я ще тоді зраділа, що хтось підняв питання про нагороду Нашому Євгену.  Він заслужив ту нагороду. Майдан в ту ніч справді тримався на ньому.

І полились спогади.

Вони, ці люди, розповідали, я мені жах сковував тіло, зціплював зуби, я затискала  сама собі рот рукою, бо хотілось завити, а вони розповідали...

… Як згоріли всі намети, а їх намет був вже крайній, який залишався цілим.

Як  розірвалась граната прямо за наметом, і як вони всі вибігли звідти, бо якби намет завалився, то не вижив би ніхто.

Як по смітниках збирали пластиковий посуд в мішки і кидали ті мішки на вогонь, бо вже не було нічого, що могло б горіти.

Як ходили на перемовини з беркутівцями, як збирали бруківку, як падали побратими, як велика ріка води текла ось прямо тут, зразу  ж за наметом… Текла і замерзала, і знову текла.

Як стали фотографуватись і тут одному з них прострілили ногу…

Віднімаю руки від рота і питаю зі зціпленими зубами:

-          Чи дуже страшно Вам було?

-          Ні. Не було. Ми тоді не бачили трагічності того часу. Ми знали тільки, що треба щось робити, що треба триматись, і  не зламатись. Все інше  було не важливим. Стало легше вже рід ранок, коли кияни підійшли, а коли приїхали автобуси зі Львова, -  і показують, з якої сторони прибігли львів‘яни, - а потім з Тернополя, ми  зрозуміли, що цю ніч вистояли.

Тим часом підходили ще побратими-майданівці, кидались в обійми одні одним, вже пан Антоній відриває  якусь жінку від землі  і притискає до грудей, вже якийсь чолов‘яга на милицях підходить і міцні обійми і ще міцніші рукостискання. Ось ще один чоловік,  я його знаю,  я його  бачила, аж   потім згадую, що він фігурує в фільмах про Майдан.

І ВСІ!!! Всі,  хто підходить, вітаються: СЛАВА УКРАЇНІ! 

Просто вітаються. Без пафосу, без патетики, просто вітаються, як ми вітаємось: доброго дня!...

І нові спогади, і нові пережиття тих днів.

Як незнайомі люди приходили  і розповідали пану Антонію де, в якому будинку ховались тітушки. І вже як пан Антоній йшов до Володі Парасюка і передавав ті відомості йому, і збиралась сотня і йшла туди..

-          А отам подальше, був намет, так там жив тато Володі Парасюка, а Володя жив отам…. А там була мальтійська кухня… а там можна було речі взяти,  якщо ваші вже проносились…

-          Я приходив на Майдан вранці, до роботи, збирав заявки, де ховаються тітушки, що кому треба з нашого  намету, чи всі здорові, і біг на роботу. На роботі швидко порався і біг назад. Мій керівник сказав:  іди на Майдан, тільки щоб робота не стояла.

Я справлявся.

-          Пан Антоній був до нас дуже уважний і все піклувався за нас, - каже пані  Ганна. (Ось пишу Ганна, а все хочеться  написати Ганнуся,  бо така ця жінка беззахисна, така  ніжна, а стояла поряд з чоловіками на тих страшних бойовищах).

Те, що пан Антоній піклувався за свою сотню я повірила, бо відчула те піклування і на собі.  Він все оглядався, де ми є, як ми стоїмо, чи всі разом ідемо, чи ніхто не загубився, де я зупинилась на ніч…

Тато!

Я б сказала, що він був татом в наметі Переяслав-Хмельницький, і він є татом і зараз для всіх своїх побратимів.

-          Якщо щось там, дзвони зразу ж. – напустував пан Антоній друзів, коли ті вже йшли додому чи на потяги.

Так само сказав і мені.

-          Ось моя візитка, якщо щось, дзвоніть.

Я не була на Майдані, як стояли ці мужні, цільні, справжні   Люди, я приходила, стояла, йшла спати до друзів. Знову приходила,  стояла, і розуміла, що я так день-у-день на морозі, не вистою. Я пропаду. І йшла до друзів, а тоді їхала в холодну і чужу Москву.

Але я  постійно думала, як же їм стояти отак. День і ніч стояти. В мирі стояти.

А коли почалась беркутівське братовбивство?

А вони продовжували стояти…

Те, що відбулось в ті дні, та підтримка і таке відчуття поряд  ДРУГА, то ніякими гранатами та атомними бомбами не розірвати.  Ще не придумали назви такій кріпості, яка є між майданівцями-побратимами.

Сказати, що я горда і щаслива що мене, так чужу і далеку прийняли і обігріли біля себе, це сказати один процент від тих почуттів, які я відчуваю до таких загадкових, незвичайних, титанічних людей. Людей Українців-Патріотів.

А якщо ви взнаєте, що пан Антоній єстем поляк, справжній поляк, він і вийшов з прапором польським  і українським на одному древку, то ваша повага має збільшиться во сто крат.

І якщо ви прийдете на Майдан, і побачите пана з двома прапорами на одному древку, то сміливо  підходьте до нього, він вас дуже радо і гостинно зустріне.

А  потім підійшла і Валерія Скрипченко.

Гарна справа цей Фейсбук, об‘єднує і зводить людей, але він не дає можливості відчути людину. А тут зустрілись дві жінки, в однієї на плечах червоно-чорний прапор,  в другої - жовто-блакитний. Обнялись вони, глянули в очі  і все стало на свої місця. Рідні. Рідні по духу. А ще виявилось, що пані Валерія працювала в Санкт-Петербурзі, організовувала фестивалі, і що у нас спільні знайомі в діаспорі.

От як не повірити в дива? 

Вірю!

Випадковостей не буває. Все закономірно.

Розпочався мітинг. Президент сказав своє слово.

Наш Євген, якого люблять і поважають всі майданівці, прочитав:

 Мамо, не плач. Я повернусь весною.

 У шибку пташинкою вдарюсь твою.

 Прийду на світанні в садок із росою,

А, може, дощем на поріг упаду. 

 Голубко, не плач. Так судилося, ненько,

 Вже слово, матусю, не буде моїм.

 Прийду і попрошуся в сон твій тихенько

Розкажу, як мається в домі новім. 

 Мені колискову ангел співає

I  рана смертельна уже не болить.

Ти знаєш, матусю, й тут сумно буває

Душа за тобою, рідненька, щемить. 

 Мамочко, вибач за чорну хустину

 За те, що віднині будеш сама.

Тебе я люблю. I люблю Україну

Вона, як і ти, була в мене одна.   

Оксана Максимишин-Корабель

Огорнув Майдан і людей «Реквієм» Моцарта, а затим  полинула над нами, і полетіла в небеса до «Небесної сотні»  «Плине кача…».

І вже не стримати сліз, і не заглушити горе, яке чорною навалою сунуло на нас…

А на екранах пропливали такі  прекрасні обличчя «Небесної сотні», а пісня линула, а кача все пливла, пливла, пливла… і вже пливла по річці наших сліз, по берегах такого горя і туги за загиблими…

Друзі. Разом з українцями були Друзі. Грузини. Було три грузинські прапори. Зустрічались люди в накинутих на плечі польських прапорах. Було багато прапорів з народного руху, і було багато…

перевернутих, жовто-блакитних прапорів. І  то дуже тішило. Бо жовте, тепле, має бути зверху над холодним, водяним. Вода постійно заливає оте тепло і від того кипить вода і зривається пар, і ніяк ми, українці, не можемо віднайти спокою, бо ніяк його не віднайти, коли безкінечно кипить. Не даремно ж на судах, на державних  установах, золотий герб на синьому. Але ж синій зверху, то мав  би бути синій на жовтому. Аж ні. А чому? А тому що наша влада та урядовці дуже добре знають значення символів та кольорів, і оберігають себе і свою владу, а нам, звичайним, народові,  хай кипить.

І саме  тому, що у нас постійно кипить,  а у них благодать, ми й не можемо порозумітись. І буде так до тих пір, поки ми не матимемо один–єдиний прапор на всю Україну – ЖОВТО-БЛАКИТИЙ!

Але на цьому мої дива не закінчились.

Спала я в дівчинки, побачивши яку, я зразу  ж згадала радіоп‘єсу з дитинства «Тополька моя в червоній хустинці». Тендітна дівчинка Оленка, прийняла мене на ніч. А ми ж ніколи не бачились. Виїхали за мною зі своїм молодим Другом. Привезли  в свою гостинну дерев‘яну хату… Прийняли, нагодували… А диво тут ось яке, в Оленки і в мене - одне прізвище.

Чи не диво?

Колись я розмістила на сторінці в ФБ інформацію про  батальйон «ОУН», так запитала  мене  Оленка, в ФБ вона по іншому, як можна допомогти їм. І допомогла. І термобілизну відвозила, і національну символіку…

А зараз і мені допомогла..

Назавтра її молодий Друг  Сергій відвіз мене аж до залізничного вокзалу.

І як тут не повірити в дива?

Як не повірити в незвичайність нашого народу?  Українського народу!

Вже вдома отримала листа від Друга з Донбасу,  з тих місць, які звільнили українські Воїни.  http://svitua.org/index.php/pro-ukrainy/narodna-mudrist/item/2258-ne-budmo-baiduzhymy

Передам так як прийшло мені:

…у нас в Лисичанську вшанували Героїв Небесної сотні. На площі, були солдати  і були мамині подруги і активісти. Прийшли навіть з малими однорічними дітьми. Солдати і активісти проспівали гімн, послухали"Пливе кача". Потім один сказав,  щоб не знімали бо може помітити безпілотник, а інші сказали:"Ми на своїй землі".  Мама теж дуже хотіла піти,але в неї припав на цей день - День народження і вона не змогла.

Ось мамі тільки що розповіла подруга, що у солдатів на вшануванні Героїв Небесної сотні малий хлопчик 3 рочки кричав "Слава Україні" і солдати відповідали "Героям слава!"

Cолдати хлопчику надавали цукерок, жовто-блакитні стрічки і подарували оберіг.

 Передаю вітання з днем народження Мамі з Лисичанська. Мама з подругами збирають речі, готують їду, в‘яжуть шкарпетки, плетуть маскувальні сітки…

А сам автор, мій Друг, вже в‘яже сьому пар шкарпеток.

Отакі у нас Люди. Такі у нас люди на Донбасі.

Дякую Вам, Люди-Українці, що зустрілись мені в житті, що зустрілись 20 лютого 2015 року в Києві.

Я в захваті від Вас.

Вклоняюсь Вам всім за Ваш патріотизм , за Вашу стійкість, за Вашу чутливість, за Вашу українську ідентичність.

Р.С. Дуже шкода. Ну просто аж кипить в мені: відказались мої батарейки-акумулятори в фотоапараті працювати. І не змогла   сфотографувати таких незвичайних людей, таких гідних синів і доньок України. Але думаю, що судячи по тим дивам, які стались зі мною,   наші шляхи ще перетнуться. І я вже точно матиму справні заряди до фотоапарата.

Р.Р.С. Так виходить, що Президент України не почув голос народу, і не надав нагороду Голосу Майдану – Нищуку Євгену. Але, я  розмовляла з Майданівцями, і вони за. За нагороду Євгену Нищуку.

Отже, боротьба триває…

З тим і залишаюсь.

Катерина Марійчук,

українка, яка була 20 лютого 2015 року на Майдані, як на Прощі.

Прокоментувати:

Переконайтесь що ви заповнили усі поля, відмічені зірочкою (*). HTML код не допускається