Понеділок, 13 листопада 2017 06:34

День перемоги та поразки. #ЦДАЗУ

У Центральному державному архіві зарубіжної україніки у фонді Петра Зленка зберігається часопис «Союзу українських провінціяльних організацій» в Чехословаччині «Український самостійник», який виходив у Ліберці протягом 1935–1938 рр. Цікавою є постать самого Петра Зленка – колишнього вояка армії УНР, відомого бібліографа, який в еміграції уклав низку бібліографічних видань міжвоєнного періоду, присвячених історії українського війська доби Української революції. Це, зокрема, збірники «Симон Петлюра: Матеріали для бібліографічного покажчика» (1935, 1939), «Українські січові стрільці: Матеріали для бібліографії визвольної боротьби України» (1935–1936), «Зимовий похід: Бібліографія» (1940). У 1945 р. він був заарештований у Празі органами НКВС і вивезений до радянських таборів, де його сліди загубилися.

Опубліковано в Цікаво

Якщо ви, шановний читачу, вже не тільки відвідали «Софіївку», але й погуляли по Умані, відкрили для себе чудовий парк в Корсуні-Шевченківському, вшанували Кобзаря як на його батьківщині, в Моринцях, так і на Чернечій горі в Каневі, завітали в «гості» до Богдана Хмельницького в Чигирин, та пройшлися по місцях гайдамаків і повстанців Холодного Яру, вас можна і потрібно привітати. І все ж таки...

Для тих, хто, як ви, наполегливо і завзято досліджує саме серце правобережної Наддніпрянщини – Черкаську область, підкажемо: ця земля здатна дивувати знову і знову. Таємничі відбитки на камінні, гігантські городища, занедбані містечка атомних станцій - все це «інша» Черкащина.

Локація 1. Коржовий Кут: ми всі залишаємо сліди на... граніті

З точки зору історії та геології такі артефакти, як от в цьому селі, просто не мають права на існування: ну не може людина залишити сліди на розплавленому гранітному валуні! Не було людей в ті мільйонами років відокремлені від нас часи. А якби вони й були, то температура плавлення гранітної породи сягає багатьох тисяч градусів, і стати туди босою ногою просто неможливо. Проте, відбитки подібного роду знаходять по всьому світу. Чоловічі, жіночі, дитячі, і навіть собачі. Гігантські, що підтверджувало міфи про расу титанів, і цілком звичайні, як у сучасної людини. Сліди Будди і Богородиці, «чортові відмітини» та місця зцілень - чим тільки їх не вважали протягом століть...

В Україні такого роду пам'яток всього дві - «стопа Богородиці» в Почаєві та сліди біля маленького села Коржовий Кут, неподалік від Умані.

Вид плити з таємничими слідами

Вид плити з таємничими слідами

Лежить посеред поля гранітна плита. Вірніше сказати, гранітна плита лежить під усім полем, а в цьому місці виходить на поверхню. Приблизно 5 мільйонів років тому на ній кимось, та якимось чином, були залишені відбитки. Два жіночих, хоча і великого розміру - приблизно 43, і один дитячий. Навіть якщо припустити, що наші дуже давні предки жили в ті часи, то форма стоп у них була інша. А тут - відбиток ступні цілком собі нашої сучасниці. Трохи покручений часом і ерозією. Все-таки мільйони років минуло...

Ті самі сліди…

Ті самі сліди…

Поки вчені ламають голови над очевидним артефактом, місцеві жителі використовують сліди як місце поклоніння і лікування. Вони задоволені - до каменю приходить все більше народу, і багато хто залишається в селі на ночівлю для декількох сеансів «слідотерапіі». Мешканці навіть побудували до каменю сходи, а поруч спорудили капличку.

Каплиця біля каменю з таємничними слідами.

Каплиця біля каменю з таємничними слідами.

Та й самі по собі місця навколо приголомшливо красиві. Однією тільки естетикою можна підняти собі імунітет і тонус, споглядаючи тутешні краєвиди. А якщо ще пити і вмиватися водою з джерела, що б'є біля гранітної плити зі слідами, то поліпшення самопочуття гарантовано!

Так що запрошуємо самостійно перевірити цілющу силу таємничих слідів.

Локація 2. Легедзине: древній мегаполіс та сільська кіностудія

Державний історико-культурний заповідник «Трипільська культура» розташований в Тальнівському районі, між селами Легедзине і Тальянки. На території площею 450 га три-чотири тисячі років до нашої ери жили 15 тисяч людей. У гігантському прото-місті було близько 3 тисяч помешкань, розташованих правильними концентричними колами, оточеними валом.

Реконструкція трипільського житла в Легедзиному.

Реконструкція трипільського житла в Легедзиному. 

В цілому до складу заповідника входять 10 городищ. Центральний музей в Легедзиному - свого роду інтерактивний: відвідувачі можуть побачити відтворені в натуральну величину трипільські житла, інструменти і посуд тих більш ніж давніх років.

У заповіднику з 2008 року проходить фестиваль «Трипільська толока», учасники якого можуть взяти участь в конструюванні будівель наших предків.

Музей показує культури не тільки трипільців, а й народів, які жили тут після них - сарматів і готів. Зокрема, тут був розкопаний готський некрополь кінця III - початку IV ст. н.е. Як встановили археологи, готи, що залишили свої пам'ятники, були досить заможні, вели торгівлю з Римом, займалися гончарною справою та мали залізні знаряддя праці.

На фестивалі «Трипільска толока».

На фестивалі «Трипільска толока».

Окрім того, у Легедзиному діє єдина в Україні сільська народна кіностудія «Мальва». Її режисером виступає Владислав Чабанюк, директор Трипільського заповідника. Причому знімають тут не якусь «документалку» про життя селян, а цілком собі художні фільми («Казка про чорного козака», «Писана торба», «Подарунок»), але - з тими ж селянами в головних ролях.

В. Чабанюк презентує один з фільмів кіностудії.

В. Чабанюк презентує один з фільмів кіностудії.

Саме з діяльністю цієї кіностудії, багато в чому, пов'язаний приїзд у село 2009 року американської режисерки та художниці єврейського походження Наомі Умань, яка створила «Мальві» піар на голлівудському рівні. Наомі уславилась, та уславила Легедзине, циклом коротких кінонарисів під загальною назвою «Українська машина часу».

Локація 3. Орбіта: привид комунізму під Чигирином

В Україні міста-примари є не тільки в Чорнобильській зоні. У самому центрі «Богданових земель», в Чигиринському районі, ховається в лісі колись надсекретне будівництво - гідроелектростанція (ГРЕС), яку потім перепрофілювали в АЕС, а з кінця 1980-х і зовсім закинули. Цей об’єкт - рекордсмен радянського довгобуду (який плавно перетворився в недобудову): його споруджували з 1970 по 1986 рік, але чомусь дуже й дуже мляво. З огляду на вміння і можливості керівництва СРСР напружувати всі сили і засоби заради будівництва таких об'єктів, дивна доля АЕС під Чигирином наводить на думки, що проект хтось свідомо «гальмував» на самому «верху».

Місто-привид з космічною назвою.

Місто-привид з космічною назвою.

Будівництво вже більше 30 років як мертве. Існуюче селище під романтичною назвою Орбіта є фактично поселенням для технічного персоналу. Нині воно налічує заледве 150 чоловік. Колишній магазин, руїни котелень, дві закинуті багатоповерхівки та два будинки поменше, в яких до цих пір живуть люди. Повноцінним містом це навіть не назвати. Проте, місце цілком підходить для стилю «лайт-сталкінг»: радіації немає, тому ходити можна, де хочеш.

Руїни Чигиринської ГЕС-АЕС

Руїни Чигиринської ГЕС-АЕС

До речі, у квартирах мешканців, які залишились, деякий час назад знову з'явився газ, а ось воду вони вже 40 років набирають зі свердловини - це питання радянські будівельники так і не вирішили. Нині житлоплощу тут, до речі, можна купити за кілька тисяч гривень.

Неподалік від селища знаходяться руїни власне АЕС-ГРЕС. Доступ до них вільний, хоча багато розкрадено, особливо в останні роки. Величезна труба одного з останніх будівництв Союзу все так же самотньо стирчить у небо. Тиша, ліс і привид комунізму, що назавжди оселився в цьому дивному місці...

Локація 4. Вереміївка: хутір Тараса Бульби

Досить вражаючий скансен (музей під відкритим небом) з'явився в 2006 році на лівобережній Черкащині, в с. Вереміївка (колишньому сотенному містечку часів Хмельницького), завдяки старанням історика, мистецтвознавця й художника Володимира Недяка. Він отримав премію за книгу «Україна - козацька держава», і ці кошти стали початковим капіталом на організацію етнопарку. Музей Недяк побудував як «Хутір полковника Тараса Бульби». Хутір знаходиться за півкілометра від самого села.

Вітряки в скансені «Хутір Тараса Бульби».

Вітряки в скансені «Хутір Тараса Бульби».

Тут встановлені чотири діючі вітряки (споруди 1896-1914 років), привезені з кількох районів області, облаштовані стайні, кошари, хлів для волів, колодязь, комори, льох. Загалом, все, що належить заможному представнику вищої козацької верхівки, практично гетьману.

Вражає кількістю і насиченістю зібрана Недяком етнографічна колекція: більше 2 тис. зразків старовинного одягу, тисячі предметів побуту, зразків дерев'яної сакральної скульптури, ікон, меблів, зброї, стародруків тощо.

Скіфські баби з колекції музею.

Скіфські баби з колекції музею.

Але головна «фішка» музею - тварини. На спеціально засіяній кормовими травами ділянці степу пасуться вівці, кози, корови, коні, воли і навіть буйвол. Безліч птахів - від курей і качок до куріпок і фазанів. Особливо радісно тут дітям, адже з тваринами можна пограти, а на конях - і покататися.

Один з мешканців звіринця на хуторі

Один з мешканців звіринця на хуторі

Локація 5. Шампанія: найбільший приватний військовий музей в Україні

На дорозі між двома головними «шевченківськими» селами України - Моринцями і Шевченкове - знаходиться невеличкий хутір з несподіваним «французьким» ім'ям - Шампанія. Походження назви так і залишається невідомим, зате сам хутір в останні роки став однією з найпомітніших точок на карті військового туризму - тут знаходиться найбільший в країні приватний музей такого роду.

В «афганській» частині експозиції

В «афганській» частині експозиції

Колишній військовий-афганець, підприємець, волонтер і фанатик своєї справи Олег Бойко зібрав на хуторі справді унікальні експонати. Рідкісні зразки зброї, чудово збережена форма різних армій і епох, колекція німецьких пропагандистських плакатів часів Другої Світової та шевронів російських «іхтамнєтов» з нинішньої донбаської війни, не кажучи вже про особливо повну «афганську» колекцію - все це багатство можна оглянути в трьох залах музею.

Шеврони російських вояків, захоплені в Донбасі

Шеврони російських вояків, захоплених в Донбасі

На подвір'ї - військова техніка, на якій бажаючі можуть покататися. Звичайно ж, не безкоштовно. Але зате в музеї всі експонати - робочі! Як то кажуть, взяв - і можна відразу в бій. Правда, стріляти доведеться холостими.

На подвір’ї музею

На подвір’ї музею

Без екскурсії тут робити нічого. Інакше як дізнатися історію трофейних британських офіцерських годинників XIX століття, і зрозуміти, що тодішня світова імперія «обламала зуби» на згубній землі Афганістану так само, як це зробила червона імперія століттям пізніше? Або як дізнатися докладніше про долю двох валіз - німецького офіцера і українського «солдата-переможця», виставлених в одному залі? А історії ці дуже показові…

Чемодан з трофейними речами та фотокартками німецького офіцера-сапера.

Чемодан з трофейними речами та фотокартками німецького офіцера-сапера.

Є тут і воскова фігура Тараса Шевченка в натуральну величину, яка зображує його в казахському степу в період заслання. Фігура називається, до слова, «Перший воїн-інтернаціоналіст».

Воскова фігура Шевченка

Воскова фігура Шевченка

На даний час в музеї зібрано майже 30 тисяч експонатів усіх епох – від трипільської культури до сучасності, 80% з яких - справжні раритети. З 2011 року, коли музей відкрився, його відвідали туристи з 130 країн.

Наразі музей налічує 4 основні зали:

Україна у складі СРСР;

Афганістан (одяг, озброєння, карта Афганістану, на якій ставлять свої підписи воїни – афганці);

Друга світова війна (про перебування німецьких військ на території України). Унікальним експонатом є валіза німецького  офіцера, з якої і розпочалося створення музею;

Українські бойові традиції ( наявні пістолети, карабіни, автомати, окремі експонати зі сходу нашої держави - зони АТО.), висвітлено події Революції Гідності.

На подвір’ї музею представлена військова техніка періоду з  Другої світової війни по сьогодення.

Олег Бойко каже: "Я хочу тут уже зробить на 12 га, щоб було експозиції в натуральну величину Київської Русі, козацької січі, збудувати ГУЛАГ, щоб могли поспати, поїсти баланду в баракові".

Планують також побудувати афганське село, так званий кишлак, радянські та німецькі окопи часів Другої світова війна. 

Реалізувати задум, каже Олег Бойко, нині неможливо. Адже у братів бракує грошей. Єдина надія – на благодійників.

Разом з тим, від самого початку російської агресії, брати Бойки - засновники цього унікального музею військової техніки, власними силами допомагають українським бійцям, які воюють в АТО. Допомагали військовим технікою та амуніцією. Їхніми зусиллями врятовано не одне солдатське життя!

Шампань, брати Бойки

Одна з бойових машин, яка була передана братами на передову..

Сподіваємося, що ваше знайомство з Черкщеною - серцем українського Правобережжя - стане за допомогою цієї інформації ще більш повним і яскравим. Всі пам'ятки цього регіону неможливо описати навіть в декількох статтях. Потрібно просто відчути, пропустити через себе красу та енергію цього краю - і тоді кожна подорож стане для вас одкровенням і відкриттям.

Опубліковано в Туризм

На Верецькому перевалі, між Галичиною і Закарпаттям, де протягом тисячоліття проходили кордони різних держав, нині стоять три пам’ятники. Це – встановлений у 1990 рр. пам’ятний знак українським партизанам, пам’ятний знак на Верецькому перевалі з нагоди 1100 роковин переходу угорських племен через Карпати, і, від середини жовтня – Меморіал героям Карпатської України. Присвята на меморіалі, «героям Карпатської України, розстріляним польськими та угорськими окупантами у березні 1939 року», викликала дипломатичну суперечку між Польщею та Україною. Але поки що не виграв ніхто.

Опубліковано в Цікаво

Кожний, хто публічно та всупереч фактам приписує польському народу або польській державі відповідальність або співвідповідальність за злочини, вчинені ІІІ Рейхом або інші злочини проти людства, миру і воєнні злочини — підлягає штрафу або позбавлення волі строком до 3-ох років. Таке саме покарання загрожує за «явне заперечення відповідальності справжніх винних у цих злочинах».

Опубліковано в Колонка подій

1. Не слухайте тих, хто каже, що Україна – гарна країна. Вони нахабно брешуть!

Тунель кохання — пам’ятка природи місцевого значення. Знаходиться мальовничий романтичний куточок біля селища Клевань, що у Рівненській області. Тунель являє собою ділянку залізничної колії, що веде від Клевані до селища Оржів, картинно заросла з обох боків деревами. Тунелем кохання присвячений фільм «Клевань: Тунель Кохання» японського режисера Акійоші Імазаки, знятий ним з натури в 2014 році.

Де знаходиться: Рівненська область, неподалік від селища Клевань

 

2. Ну ви ж самі бачите, що вас вводять в оману.

b0d17ce2a8cc9bfbc9dcdc3f15c7f5d0 1

Озеро Синевир — найбільше озеро України в 2008 році було визнано одним з семи чудес нашої країни. Озеро розташоване на висоті 989 метрів над рівнем моря, його глибина сягає 22 метри.

Де розташовано: Закарпатська область, Міжгірський район, село Синевирська Поляна

 

3. Це похмурий край. А депресія вам просто гарантована. 

Рододендрони

Рододендрон більшість українців знають під іншою назвою. А саме - червона рута. Щоб побачити цей квітучий кущ, доведеться попотіти. Адже люблять рости рододендрони у Карпатських горах. Зокрема на Чорногірському хребті (гора Піп Іван та Шпиці),Свидівці (гора Близниця).

 

4. І зауважте, що в Україні все таке безлике і сумне. Навіть будинки! Всі, як один, похмурі та побудовані за одним шаблоном. 

Львів

 

5. Старовинною архітектурою і не пахне. Та вони навіть ніколи не чули, що таке архітектурний шедевр!

Чернівецький національний університет ім. Юрія Федьковича

Чернівецький національний університет ім. Юрія Федьковича

 

6. Про замки забудьте. Їх немає і ніколи не було. А навіть ті, що були, вже давно знесли.

Кам’янець-Подільська фортеця.

Кам’янець-Подільська фортеця.

 

7. Українські дівчата наче дикунки!

Відома українська співачка Руслана, яка перемогла на пісенному конкурсі "Євробачення 2004"

Відома українська співачка Руслана, яка перемогла на пісенному конкурсі "Євробачення 2004"

 

8. До того ж це екологічно забруднена і перенаселена країна.

Село в Карпатах

 

9. Це досить неживий край. Все померло, коли вибухнув Чорнобиль. А що вижило, то мутант.

leleka

 

Ви ще не вірите?

 

10. А ввечері все це виглядає ще страшніше. Там темно. Обовязково беріть з собою ліхтарик.

Roads Houses Ukraine 502522 1

Київ

11. А їжа! Українська кухня просто огидна. Борщ… і вигадали ж таке!

борщ

12.  Ні тобі фестивалів, ні гулянь, ні свят. Традицій у них своїх немає, втім, як і історії.

гопак

Український танець "Гопак"

 

13. Ви пошкодуєте, якщо поїдете в Україну. Ця поїздка – найгірше, що можна собі уявити. Тому, Україну дійсно варто уникати будь-якою ціною…

 Пожартували, а тепер гайда подорожувати Україною. І запросіть з собою друзів!

 

Опубліковано в Гумор
Субота, 14 жовтня 2017 01:23

14 жовтня - Свята Покрова

Чотирнадцятого жовтня відзначається одне з найбільш шанованих свят в Україні - свято Покрови Пресвятої Богородиці, або, як зазвичай кажуть, "Покрови" чи "Святої Покрови".

Опубліковано в Цей день в історії

Нав’язування комуністичної ідеології та примусове “розкуркулення”, а простіше – звичайний грабунок українського населення, розпочалося на початку ХХ століття. Саме тоді більшовицька армія, нівелюючи будь-які закони війни та здорового глузду варварськими методами почала запроваджувати свою ідеологію.

Опубліковано в Україна у вогні

Культ Перемоги та міф про «Велику Вітчизняну війну», сконструйовані радянською пропагандою та підхоплені пострадянською російською, зіткані з фальсифікацій, маніпуляцій та замовчуванні фактів. Так, комуністична пропаганда стверджувала, що Радянський Союз завжди був непримиренним борцем із нацизмом, а коли переміг, виступив активним організатором суду над верхівкою Третього Райху – Нюрнберзького процесу. В СРСР усі знали про Нюрнберзький трибунал, а ось матеріалів його повністю ніхто не бачив – їх не публікували. Урізана й цензурована версія матеріалів суду давала радянській пропаганді простір для маніпуляцій, освячених словом «Нюрнберг». Серед них – твердження, що трибунал засудив Організацію Українських Націоналістів, Українську Повстанську Армію, дивізію «Галичина» тощо, ба, навіть заборонив їхню символіку. Ви, певно, чули варіації на цю тему від російських пропагандистів та їхніх українських однодумців. А що ж було насправді? 

Опубліковано в Цікаво

У баварському Аугсбурзі в бібліотеці знайшли сторінку Біблії випущеної Іоганном Гутенбергом в першій половині 1450-х років.

Як пише DW, сторінкою давньої книги хтось обгорнув іншу книгу. Скільки сторінка легендарної книги використовувалася в якості обкладинки, ніхто точно сказати не може, оскільки інкунабулу побачили тільки зараз.

Варто нагадати, що до сьогоднішнього дня збереглися менше п'ятдесяти з 180 примірників Біблії Гутенберга. Кожна з книг коштує мільйони євро.

 

 

Опубліковано в Цікаво

За 12 кілометрів від Сокаля (ред. Львівська область) серед пагорбів та старовинного лісу сховалося мальовниче село Гута, яке складається з двох частин. Північна, до 1951 р. Мошків, за кількістю дворів була більшою від південної частини, яка мала назву Шмитків. Літні селяни й досі вживають старі найменування. Про ці села згадував у XVII ст. німецький дослідник Сакхен. Перша згадка про Мошків у історичних матеріалах, зібраних краєзнавцем Ярославом Книшем, належить до 1449 року, а село Шмитків  ще древніше, перша згадка про нього датується 1423 роком. Про це можна прочитати у книзі Теофіла Коструби "Белз і Белзька земля". Згідно з переказами, село Мошків так називалось тому, що першим поселенцем був селянин Мошко, а за іншою легендою  тут була болотиста місцевість, де водилося багато мошкари. 

Проте нині від минулого залишилися лише два присілки  Шмитків та хутор Домики. Місцеві жителі називають цю місцевість маленьким Парижем, бо вона розкидана на горбочках, звідки відкривається красивий краєвид. А внизу, між Шмитковом і Савчином, є ланцюжок ставків. Над ними велично височіють старовинні розлогі дерева цінних порід та двоповерховий старий млин. Його побудував у XIX столітті граф Зіберг Плятер із Литви. Минуло відтоді чимало часу. Та колишні будівельники були завбачливі й залишили на споруді дату завершення. Її можна побачити над вікном 2-го поверху з боку ставу. Від дороги на стіні великими літерами прочитаєте: "PAULINA. MLYN GOSPODARCZY w Szmitkowie". Цю будівлю (на знімку внизу) розпаювали, як майно колишнього колгоспу, і нині у ньому мешкає родина. Вікна замінили на пластикові, частину замурували. Територію перед входом загородили. Вже й мало що нагадує старовинний млин… 

З архівних джерел, які збирала колишній директор школи Ольга Стасевич дізнаємося, що 1649 року селяни напали на маєток пана Поляновського, вимагаючи збільшення заробітної плати і належних умов праці. На жаль, про ті давні часи залишилося дуже мало документів. У 1748 р. пані Роза, з Ліпських, організувала побудову церкви у батьківському маєтку в Шмиткові. 

1882 року шмитківська церква (на знімку вгорі) була відреставрована, і займалися цією реставрацією майстри Василь Топорівський (поляк), Войціх Міллер (німець), Семен Олійник, Семен Ваврук і Семен Чаус (українці). Тоді дяком був Йосиф Гурак. Особливістю церкви у Шмиткові було те, що її високий восьмерик нави вінчала шоломова баня з ліхтарем і манівкою. В 1901-ому церкву було оновлено і заново перекрито за кошти священика Мосієвича, панів Станіслава і Зіновії Поляновських, жителів села Федора Кохальського, Романа Олійника, Степана Ваврука та Панаса Водоноса. Тоді церкві належало 28 моргів поля. Село Мошків мало 595 моргів поля, 70 моргів лук і городів, 36 моргів пасовищ. 

У 1897 р. у Шмиткові була організована "Просвіта", при ній діяли товариство "Сільський господар", каса "пожиткова" (каса допомоги), в якій було 1670 злотих. Пізніше осередки "Просвіти" були засновані у Савчині та Мошкові. В останньому функціонувало товариство "Луг". Це були національносвідомі села. 

Історія цих населених пунктів тісно переплетена з життям родини графа Полянського. На горбочку над ставками стоїть сторожівка колишнього панського палацу, як єдиний свідок з позаминулого століття. Про ті часи збереглися спомини старожилів, які записала і люб’язно поділилася ними завідувач народного дому с. Гута Галина Гофрик. Зокрема, пані Галині старожилка Катерина Дячишин (нині вже покійна) розповідала: "Ще до радянської влади, біля кладовища був родинний склеп. Перед цвинтарем стояв хрест, який спорудив за власні кошти пан Герус, він був на той час у селі війтом. Біля хреста священик завжди на Зелені свята перед обходом полів відправляв Службу Божу". Хрест відновили лише через 50 років. Біля ставка збереглася старовинна криниця, де тричі на рік відправляли Службу Божу: на Зелені свята, на Йордан, і ще раз влітку. На останню збиралося дуже багато людей, у вишитих сорочках, співали українських пісень. На це свято після відправи біля криниці всі йшли до фігури Матері Божої, де також священик відправляв Службу Божу.

Біля ставка стояла ще одна фігура, яку поставив котрийсь з володарів Гути і назвав Яном. Не так давно місцеві жителі її відновили. 

За словами пані Катерини, Мошків та Шмитків належали панові Поляновському. Якось він тяжко занедужав. А в цей час при сільській захоронці у Мошкові працювала бідна дівчина. Пан Поляновський вподобав її і сказав, що коли вона його виходить, то ожениться з нею. Пан одужав і забрав дівчину в покої. Невдовзі маєток дістався панові графу: селяни називали його граб'є.

Граф мав трьох братів і сестру. Один мешкав у маєтку в Савчині, другий  в Острові. Сестра пана жила біля нього, бо була незаміжня. Коли пан з панею померли, то їх поховали у тому ж склепі, де й панів Поляновських. Господарем фільварку став син пана  Ян, або, як його у селі називали, Ясьо. Ясьо мав четверо дітей  двоє синів і дві доньки. Він був дуже добрий і побожний. Коли поляки проводили акцію проти українського населення, пан Ясьо не впустив їх у село. Сказав, що в його селі люди всі чесні, роботящі, і не дозволив над ними знущатися. За згодою пана селяни проводили так звані чайні вечори, де після тяжкої праці, збиралися молоді і старі, щоб поспівати українських пісень, потанцювати, просто побалакати. Пан також приходив на ці вечори, бо хоч і був поляком, дуже любив українську пісню й музику.

Пан Ясьо був добрим і його дружина, яку він привіз з Росії, також. Катерина Дячишин пригадала випадок: коли її батько посварився з паном, то пан Ясьо сам прийшов до них додому, щоб перепросити його. Ось такий був пан. Старожилка пригадала, що коли помер старий пан граф, батько Яся, то все село ходило на парастас. А потім їздили на Службу Божу до Сокаля в кляштор, де гарно грав орган. 

Жителька села Ганна Кохальська (нині вже покійна), згадуючи про минуле, розповідала, що там, де зараз кузня, була капличка. Сюди селяни ходили на відправи. Пан дав матеріал на будівництво хорів, де мали виступати співаки.

Ще, як говорила старожилка, в Гуті колись була захоронка (щось на зразок сучасного медпункту). Там працювали сестриці, які лікували (тільки травами) хворих зі всього села. Захоронка існувала панським коштом. Сестрицям ще допомагав кляштор, де тоді при ньому була лікарня. Ця лікарня була центром, а по селах його відділення функціонували захоронки. У селі Шмитків працювало два млини: Семенів і Попівський. Старенька також розповіла, що за Польщі в будинку, де зараз живе сім'я Пастернаків, була поліція, тоді казали поліційний постерунок. Її обов'язком було охороняти пана, вивідувати, чи ніхто не замислює нічого проти нього та влади. У цьому будинку ще й досі збереглися підвали, де мордували людей, які в чомусь провинилися. Особливо часто туди потрапляла молодь.

Жителька села Стефанія Олійник (нині вже покійна), розповідала, що колись за Гутою був невеликий хутір. Називався він Семени. Було там дві чи три хати і добротний панський водяний млин. "Моя бабця прожила дев'яносто вісім років і розповідала, що пан хотів, аби з кожної хати селянин працював у нього три дні на тиждень. Пан добре платив, але тих, хто не хотів працювати, карав. Панщина для селян була не такою вже й легкою. Одного разу люди зрізали дуба, посадили верхівкою в землю, а вгорі на корені зробили хрест і сказали, як той дуб прийметься, то панщина пропаде. Так воно і сталося. Дуб прийнявся, а через деякий час панщину скасували",  оповідала старенька Галині Гофрик. 

У Шмиткові та Мошкові встановили хрести з нагоди скасування панщини 3 травня 1848 року (за старим стилем). Про що свідчать написи на них. 

Стефанія Олійник пам'ятала й пана Полянського, який збудував у селі капличкугробницю. Люди не дуже хотіли тої каплиці, бо пан був поляком. Вони боялися, що він схоче будувати костел. 

Панські палати стояли там, де зараз тік. Ріс чудовий сад, обгороджений парканом, а навколо нього  зелений живопліт. Біля палацу були теплиці, де цілий рік цвіли квіти. Десь в 1916 році, коли Австрія воювала з Росією, в село прийшли москалі, які зруйнували всі панські маєтки. В 1917 році знову повернулися поляки, і пани почали відбудовувати свій будинок.
Пан Плятер, який володів тоді селом, сім років відновлював зруйнований маєток. Тією дорогою, що веде до крамниці, колись їздив лише пан. Там була велика красива брама, а по обидва боки шляху росли троянди. Місцеві жителі працювали на пана, який платив добре: жінки одержували на місяць корець (центнер) зерна і гроші, а чоловіки на рік мали 12 корців зерна, 6 возів дров і 360 злотих. На той час у Шмиткові було 375 грекокатоликів, 71 римокатолик і 14 євреїв. Із третього тому "Надбужанщини" дізнаємося, що наприкінці ХVІІІ століття в Шмиткові налічувалося 100 дворів, у Мошкові  110, у Савчині  81, Савчинська церква мала 33 морги поля.

Старожили кажуть, що у Шмиткові в 1935-1936 рр. була пошта, яка стояла за млином. До цього вона функціонувала у Мошкові. Під лісом розташувалася двокласна школа, яку побудували в 1817 році. У ній навчалася 221 дитина з Мошкова і Шмиткова. Навчання проводилося українською мовою. Пізніше відкрили однокласні школи у Савчині та Мошкові. У першій викладали українською мовою, а в другій  польською. 

За споминами Софії Олійник, граф Ян Плятер був добрим чоловіком. Вона пригадала, що коли він приїхав у село з молодою дружиною, то майстри, які відбудовували палац, і дівчата заспівали їм "Многая літа". Тож пан запросив усіх на гучний бенкет. Кожного року після жнив пан Ян організував толоку. Дівчата плели вінки з жита, вінчували ними пана і пані. А він пригощав селян пивом та горілкою. Грала музика, були пісні й танці. Весело і добре жилося їм тоді за пана Яна. Бувало, дівчата, прополюючи буряки, цілими днями співали на полі. В Шмиткові була материнська грекокатолицька церква. Тут, у плебанії, жив священик декан Іван Худик. До шмитківської церкви на Службу Божу приїжджали люди з навколишніх сіл: Савчина, Бояничів, Гатович. Селяни були дуже побожні, коли задзвонив дзвін, вони лишали роботу і поспішали до церкви. Тут були такі дзвони, що коли вони дзвонили, то чули аж в Сокалі. Та коли в селі стояли німці, ті кудись пропали. 

Місцеві жителі пишаються своїм селом, охоче розповідають про його історію та показують старовинні пам'ятки архітектури. Зокрема, дерев'яну церкву Покрови Пресвятої Богородиці. Це була тризрубна одноверха церква, збудована у 1755 р. коштом дідича Томи Поляновського з дерева. У 1950 році її закрито, розвалилася у 1987 р. А у 1992 році була заново відбудована. Поруч на високому постаменті поставили фігуру Богородиці, поблизу якої збереглася мурована триаркова дзвіниця. На захід від церкви, на краю стрімкого схилу, стоїть мурована надгробна каплиця в неоготичному стилі, яку видно зусібіч. Пан Полянський вибрав для неї специфічне місце, для цього частково під основу каплиці зробив насип. З боку церкви біля каплиці проходить цегляний мур.

Від заходу є цегляна підпірна стінка насипу. Каплиця висока, накрита ще старою бляхою, орієнтована вівтарем з півночі на південь. У неї нема дверей, над входом  велике вікно-розетка, над яким напис: "CIENIOM RODZINY" (тобто, "Тіням родини") (на знімку в центрі). В інтер`єрі вівтарна частина трохи вища, її стіни "розписані" руками сільських хлопчаків. Ззовні, з півдня, є відкритий вхід під вівтарну частину, де колись були поховані Станіслав ПлатерЗіберг та його дружина Марія з Чарторийських. Жителі села розповіли, що нещодавно сюди навідувалися нащадки графа, які живуть за кордоном. Це підтвердив і Савчинський сільський голова Василь Калька: "Він приїхав з Франції. Походив, подивився навколо і попросив видати йому довідку, що у нашому селі дійсно колись проживала родина Зіберга Плятера і мала маєток. Сільська рада не може цього засвідчити, тож ми скерували його в архів до Львова. Пізніше отримав від нього листа, в якому він дякував за те, що зміг отримати від Польської республіки відшкодування за маєток прадіда",  розповів сільський голова. 

…Мошків та Шмитків перебували за колишньою лінією Керзона і, як в десятках інших сіл цих теренів, їх населення підлягало переселенню. Як це відбувалося, поділилася споминами жителька Савчина Софія Лук'янівна Чавс, якій у цьому році виповнилося 100 років: "Вивозили нас на Великодні свята. Всі жителі села тоді були в церкві, коли вийшли, то побачили, що горять хати. У полум'ї була й наша. Людей, у чому вони були, посадили на підводи й автомашини і відвезли на залізничну станцію. Там запхали у поїзд, який їхав у невідомому напрямку. Пасажирів висадили просто неба у лісі напризволяще. Невдовзі над'їхав військовий поїзд. Селяни перекрили йому рух і він зупинився. Вийшов начальник потягу у військовому, розпитав хто вони, що тут роблять. Переселенці все йому розповіли. Невдовзі нас забрали і завезли у Тернопільську область, Збаразький район, де ми жили по двітри родини в одній хаті. Чоловік незадовго знайшов порожню польську хату в с. Розворяни Глинянського району, куди ми переїхали". 

Через 8 років родина Чавсів повернулася у рідне село, то застали жахливу картину: воно було спалене, а на місці сільських хат стояли тимчасові “домики”. Місцевих мешканців було мало, сюди населили людей з гірських районів. Дехто з них не зміг тут прижитися і за нагоди повернувся у рідні краї. Нині в Гуті проживають також нащадки тих людей, які були переселені з Самбірщини. В 1951 році село Мошків було об'єднане зі Шмитковом і перейменоване на Гуту. Церква, яка вціліла після війни (перша згадка про неї в 1578 р.), була закрита у 1950 р. і у 1987 році розвалилася. У 1992 році в Гуті розпочали будувати нову хрещату одноверху церкву за проектом С. Крупчука. Перший камінь був закладений 18 липня 1992 року. Збудували її в 1995 році. А посвятили 28 липня 1996 року. На будівництво церкви кошти збирала вся громада. Перший парох правив 5 років. Із 2001 року та по цей час місцевим парохом є Іван Макар. В 2007 р. було куплено і посвячено новий дзвін церкви в Гуті. Кошти на нього дав Михайло Друк. Дзвін було названо "Денис" на честь онука М. Друка. Згодом з ініціативи церковного комітету і сільських активістів від церкви Покрови Пресвятої Богородиці збудували Хресну дорогу, яку відправляють у веснянолітні місяці кожної першої неділі. Одна зі стацій  на місці музею-криївки вояків УПА, яка відкрита 14 жовтня 2007 року, та біля меморіального хреста пам'яті героїв УПА. Тут стояли на смерть одинадцять українських повстанців на чолі з ройовим "Дібровою". Серед них жителі Шмиткова, Савчина й Мошкова. Двоє з повстанців вижили… 

Без минулого нема майбутнього.

На долю жителів Шмиткова, Мошкова і Савчина випало багато випробувань, але вони вистояли, повернулися, відбудували свої села. Попри всі поневіряння, біль втрат, зберегли віру, українські звичаї і традиції, намагаються дітям та онукам розповідати про історію сіл Гута і Савчин, прищеплювати їм любов до рідного краю. 

Веселим було колись наше село, співочим,  каже завідувач Народного дому села Гута Галина Гофрик.  Поки не було читальні, люди збиралися в котрійсь хаті, співали українських пісень, танцювали, жартували… Перед Великодніми святами усі гуртом прибирали сільські вулиці, а на Йордан вбирали криницю, де святили воду. Та найгарніше було навесні, коли зацвітали сади і село, ніби купалося у білому пахучому морі.

Чимало цікавих задумів, як села Савчин та Гута зробити привабливими для туристів, мають Савчинський сільський голова Василь Калька та землевпорядник сільської ради Василь Панченко. Зокрема, вони хочуть викласти деякі сільські дороги бруківкою з цегли, як це було за пана. Однак громаді для реалізації планів та ідей потрібні меценати.

Багата і цікава історія наших сіл і міст. І прикро, коли, живучи в одному місті чи селі від народження, ми не маємо жодного уявлення про те, що діялось тут якихось 100 років тому, не говорячи вже про давніші часи. Адже без минулого, як казали мудреці, нема майбутнього. Тож які ми патріоти краю, коли не знаємо історії свого села?

Любов ПУЗИЧ.

Фото автора.
Джерело: golossokal.com.ua

Опубліковано в Скарбниця спогадів
Сторінка 9 із 13