Пам’яті академіка Ярослава Ісаєвича

Вівторок, 19 березня 2019 09:45 Автор  Богдан Залізняк
Оцініть матеріал!
(2 голосів)
Ярослав Ісаєвич Ярослав Ісаєвич

7 березня ц. р. в Інституті українознавства ім. І. Крип’якевича НАН України відбулись традиційні (вже ІХ) Наукові читання імені академіка Ярослава Ісаєвича, які проводяться від 2011 року за рішенням Вченої ради Інституту українознавства ім. І. Крип’якевича НАН України для вшанування пам’яті видатного українського істо­рика, довголітнього директора Інституту, голови Міжнародної асоціації укра­їністів та Українського національного комітету істориків, академіка НАН України та закор­донного члена Польської академії наук, дійсного члена Польської академії знань.

47369521401 8a7667358d z6
32427780687 267a1fefff z1Професор Інституту етнонаціональних і політичних досліджень ім. І. Кураса НАН України, доктор історичних наук Юрій Шаповал ознайомив присутніх з життям і діяльністю члена Центральної Ради Дмитра Ісаєвича – батька академіка Ярослава Ісаєвича (“Дмитро Ісаєвич в Українській революції 1917-1921 років та в суспільно-політичних процесах першої половини XX ст.”).

З доповідями про творчі здобутки Ярослава Дмитровича, який відійшов від нас 24 червня 2010 року, виступили: доктор філологічних наук, член-кореспондент НАН України, дійсний член НТШ, професор Львівського національного університету імені Івана Франка Микола Ільницький («Ярослав Ісаєвич: історик на тлі доби»), доктор філологічних наук, завідувач кафедри теорії літератури та порівняльного літературознавства цього ж університету Михайло Гнатюк (“Філологічні зацікавлення Ярослава Ісаєвича”), доктор історичних наук, старший науковий співробітник Інституту українознавства ім. І. Крип’якевича НАН України Петро Шкраб’юк («Ярослав Ісаєвич про василіян та Івана Федоров(ич)а: апологія чи самоспростування?»).

Після дискусії відбулись ще три виступи: доктора історичних наук з Інституту українознавства ім. І. Крип’якевича НАН України Володимира Александровича («Візантійська традиція у малярстві Галицько-Волинської держави ХІІ – першої половини ХІV століть»); кандидата історичних наук з Львівського національного університету імені Івана Франка Олега Павлишина («Акт Злуки УНР і ЗУНР: здобутки і прорахунки») та кандидата історичних наук з Інституту українознавства ім. І. Крип’якевича НАН України Миколи Посівнича («ОУН: 90 років звитяги»).

І знову відбулась дискусія – причому бурхлива і заглиблена в наші історичні діяння – як переможні, так і не зовсім. Ведучому дійства – директору Інституту українознавства ім. І. Крип’якевича НАН України доктору історичних наук Ігореві Соляру довелось докласти певних зусиль, щоб запитання, репліки та відповіді учасників читань не виходили за межі регламенту – в часовому вимірі.

«Можемо стверджувати, що напрям наукових досліджень Ярослава Ісаєвича,  констатував Микола Ільницький,  значною мірою синхроні­зується з напрямом худож­ніх пошуків у літературі того часу – 60-80-х років. Це стосується передусім вивчення духовних джерел нашого минулого. В інтерв’ю газеті «Молода Галичина» (13 листопада 1990 р.) Ісаєвич стверджував «Мені завжди здавалось, що питання про походження українського народу є основним, що сучасна свідомість українця визначається історією народу. Наприклад, спекулюючи на тому, що ми раніше називали себе русинами, а нашу країну – Руссю, базувалося традиційне твердження, ніби спадщина Київської Русі не є нашою, українською. Ключові питання нашої історії спотворювалися, і все ж у цілому про давнину легше було писати, ніж про новітні часи».

Словом, в нас завжди виникають суперечки: що вагоміше – історичні аспекти чи художні пошуки?

Певною відповіддю на це запитання може бути цитата з виступу Михайла Гнатюка: «Ярослав Ісаєвич як учений у своїй науковій діяльності відомий передусім як історик, вийшов з наукової школи академіка І. Крип’якевича. Це старше покоління українських учених, яке, крім своєї основної діяльності істориків значну увагу приділяло іншим галузям гуманітаристики, зокрема філології. Не випадково вчений писав, що коли постало питання вибору університетських студій:філології чи історії, все-таки перемогла історія. Звичайно, що найвидатніший український історик Михайло Грушевський залишив немало праць філологічного характеру, зокрема літературознавства, а також художніх творів».

Як свідчив сам Я. Ісаєвич, він і в школі, і в університеті одержав на­лежну загальногуманітарну підготовку. Вчений добре володів, крім української, російської, ще й польською, чеською, німецькою, англійською, французькою мовами. Один з небагатьох гуманітаріїв нашого часу, Я. Ісаєвич не тільки опанував усне мовлення цими мовами, але й писав ними».

Петро Шкраб’юк розповів присутнім про школи, монастирі і друкарні: «Чин Святого Василя Великого утримував понад 100 парафіяльних шкіл – вони фактич­но були при кожному більшому монастирі. 1795 року ці школи на Правобережжі, як і в колегії, царат ліквідував.

Натомість під владою Австрії діяли три знамениті школи: в Лаврові, Бучачі і Дрогобичі. До речі, в Дрогобичі вчились Корнило Устиянович та Іван Франко, який описав своє перебування у василіянській школі – і описав назагал позитивно. У ХVII-ХVIII ст. діяло 17 церковних і світських друкарень. Василіяни мали їх 10. Найбільше з них функціонували у Вільно (1623-1839), Уневі (1648-1770), Супраслі в Бєларусі (1689-1805) і в Почаєві на Волині (1739-1831). Ці чотири друкарні видали 1309 назв книг. Саме згадані василіянські друкарні привернули увагу найавторитетнішого знавця книго­друкування Ярослава Ісаєвича, автора такої фундаментальної праці, як «Українське книгодру­ку­вання: витоки, розвиток, проблеми» (Львів, 2002), а також  окремих публікацій, зокрема про Унів і Почаїв – у збірнику «На службі Кліо», виданому 2000 р. у Нью-Йорку, Торонто, Парижі та Львові з нагоди 50-ліття діяльності Любомира Винара».

Замість післямови.

У сімдесятих роках, коли я навчався на філології Львівського національного університету імені Івана Франка, історію України читав нам Ярослав Ісаєвич.

А в 2001 році мав нагоду взяти в пана Ярослава інтерв‘ю,в якому він, зокрема, сказав: «Мене дивує те, що українці так песимістично ставляться до своїх перспектив. Коли народжувалась незалежність України, я не мав ілюзій, як і один з героїв Жеромського. А тепер… Ми, звичайно, відроджуємось. Треба бачити й позитивне».

Абсолютно згоден. До речі, про це йшлося і під час дискусії, яка тривала на ІХ Наукових читаннях імені академіка Ярослава Ісаєвича. Адже існуючі аспекти українського життя все більше цікавлять громадян України – і молодих, і поваж­ного віку. Це, звичайно, можна тільки вітати. А Ярослав Ісаєвич, чия постать і чия діяльність стала предметом наукових дебатів, був і видатним вченим, і прекрасною людиною, з якою цікаво було спілкуватись.

32427780877 2d147b983e z1

47369520131 724293f58a z1

47369519941 01771dca5c z1

47369519861 cc06b58157 z1

Богдан ЗалізнякПідготував Богдан Залізняк,
керівник прес-центру наукової журналістики ЗНЦ НАН України і МОН України,
кандидат філологічних наук,
член НСПУ і НСЖУ,
м. Львів

Прокоментувати:

Переконайтесь що ви заповнили усі поля, відмічені зірочкою (*). HTML код не допускається