Армія, народжена у боротьбі

Вівторок, 07 листопада 2017 19:15 Автор  Катерина Романова
Оцініть матеріал!
(4 голосів)

«Землі імперії завершуються там, де завершується її зброя», – писав у XVIII ст. голландський юрист Корнеліус ван Бінкершок. Майже два століття по тому цей вислів відомого голландця згадав один з громадсько-політичних діячів доби Української революції, член Української Центральної Ради Микола Ковальський у своїй статті «22-ге січня», опублікованій у паризькому тижневику «Тризуб». За 10 років після IV універсала Української Центральної Ради, вже перебуваючи в еміграції, М. Ковальский поставив питання: чому, відзначаючи десятиліття проголошення незалежної держави, українці цієї держави не мають, і чому так само не мають збройної сили, яка є необхідною умовою існування кожної держави?

А ще майже сто років по тому, залишивши другу частину питання незмінною, можемо трохи переформулювати першу: чому напередодні 25-ї річниці незалежності Україна опинилася перед загрозою втрати суверенітету?

Досліджуючи історію української еміграції – учасників подій 1917–1921 рр. – мимоволі проводиш паралелі з сьогоднішньою ситуацією в Україні. Адже як і у випадку більшовицького та білогвардійського наступів на українські землі, коли керманичі проголошеної Української Народної Республіки ще не усвідомлювали у повній мірі тієї загрози, яку становила для молодої Української республіки Росія, так і на початку ХХІ ст. українці виявилися не готовими до війни з тим, кого багатовікова пропаганда привчила сприймати як «старшого брата».

Передусім це стосується історії творення українських збройних сил у перший рік Української революції. Це питання висвітлюється, зокрема, у документах Центрального державного архіву зарубіжної україніки (ЦДАЗУ), які були покладені в основу виставки «Загартовані безсмертям», присвяченої століттю створення армії УНР. Сьогодні ми започатковуємо цикл публікацій, які знайомлять з документами архіву, експонованими на виставці. Однак, звичайно, розповідаючи про українське військо доби національно-визвольних змагань, не можна оминути увагою непросту історію його творення.

В еміграційних колах, близьких до уряду Директорії, датою заснування українського війська було встановлено 9 (22) травня, коли у Києві у будинку Центральної Ради відбувся І Військовий з’їзд, на якому було обрано Український генеральний військовий комітет. Хоча дата ця цілком умовна, бо ще напередодні з’їзду з ініціативи та підтримки відомого ідеолога національного руху Миколи Міхновського було утворено Перший український полк імені гетьмана Богдана Хмельницького та почалося формування Другого українського полку імені гетьмана Павла Полуботка.

Повідомлення про десяту річницю створення армії УНР. 1927 р. ЦДАЗУ, ф. 48, оп. 1, спр. 104, арк. 7

Повідомлення про десяту річницю створення армії УНР. 1927 р.

ЦДАЗУ, ф. 48, оп. 1, спр. 104, арк. 7

Власне, зїзд певною мірою був спровокований цим рухом, що виник серед вояків-українців, які служили в російський армії. Не дивно, що, коли у квітні в Києві близько трьох тисяч вояків-українців оголосили про намір створити полк імені Богдана Хмельницького, командування Київського військового округу, як і представники російських партій у Києві, сприйняли цю ідею негативно. Однак слід зазначити, що і члени Української Центральної Ради поставилися з певною обережністю до проявів цього стихійного волевиявлення українських вояків.

Досить показовою є резолюція Центральної Ради, проголошена Володимиром Винниченком на зібранні Ради депутатів військ українського військового округа та Ради робітничих депутатів, яке відбулося 3 травня. Вона була опублікована, зокрема, у газеті «Вільне слово» (13 червня 1917 р.), яке видавали українці-військовополонені у німецькому таборі Зальцведель, примірник якої зберігається у ЦДАЗУ. У резолюції йшлося про таке:

«Що торкається 3000 салдатів, котрі припадково, без усілякої агітації з боку українських орґанізацій, без відомости військових властей, зібралися в Київі… Українська Центральна Рада не бачить иншого виходу, як сформувати з них український полк і задоволити їх бажання вислати їх негайно на фронт як українську військову одиницю. Инакше цей стихийний рух, не звернений у відповідне русло, може викликати непорядки по заду й на фронті, і цим пошкодити справі оборони укріплення нового ладу».

Вояки українізованих частин після військового з’їзду.  «Історія українського війська», Львів, 1936 р. ЦДАЗУ, ф. 15, оп. 1, спр. 25, арк. 43

Вояки українізованих частин після військового зїзду.

«Історія українського війська», Львів, 1936 р.

ЦДАЗУ, ф. 15, оп. 1, спр. 25, арк. 43

 

Як бачимо, тодішні керманичі, хоча й не зупинили процес творення національних військових частин, тим не менш, дистанціювалися від нього. У той же час повністю ігнорувати вимоги військових було неможливо, а тому було вирішено скликати військовий з’їзд, який і відбувся у Києві 18–21 (за іншими даними, 18–23) травня 1917 року.

Перебіг зїзду висвітлювався, зокрема, на шпальтах тогочасного видання українців, які перебували поза межами Батьківщини, а саме – «Віснику Союзу визволення України», кілька чисел якого також представлені у ЦДАЗУ. Досить цікавою є наведена у газеті від 27 травня 1917 р. промова Симона Петлюри, що певною мірою відбиває погляди членів Центральної Ради на організацію національної армії.

«Не треба в дану політичну хвилю відокремляти долі Росії від долі України. Як що Росія, переживаючи тяжку історичну хвилю, потерпить катастрофу, наслідки цієї катастрофи неминуче відібють ся і на політичній частині її – на Україні», – наводить «Вісник СВУ» слова промовця.

Фрагмент статті «Український військовий зїзд». «Вістник Союза визволення України», 27 травня 1917 р. ЦДАЗУ, ф. 15, оп. 2, спр. 1, арк. 9

Фрагмент статті «Український військовий зїзд».

«Вістник Союза визволення України», 27 травня 1917 р.

ЦДАЗУ, ф. 15, оп. 2, спр. 1, арк.9

На жаль, шлях звільнення від «братніх уз» і усвідомлення важливості створення власної армії, був катастрофічно довгим, якщо зважати на загрозу, що насувалася на Україну з півночі та сходу. Адже навіть IV Універсал Центральної Ради, який готувався в умовах, коли, як зазначалося у тексті самого акта, «петроградське правительство народніх комісарів, щоб привернути під свою владу вільну Українську Республіку, оповістило війну Україні і насилає на наші землі своє військо, красногвардійців-большевиків, які грабують хліб у наших селян і без всякої плати вивозять його в Росію… вбивають неповинних людей і сіють скрізь безладдя, злодіяцтво, безчинство», не передбачав повномасштабної війни з Росією. У той час, коли на Київ насувалися війська Муравйова, автори Універсалу надавали більшого значення війні на заході. І дивним видається сам факт, що, проголошуючи самостійну Українську Народну Республіку, Універсал передбачав «відпускати вояків, після підтвердження мирних переговорів – розпустити армію зовсім, а потім замісць постійної армії завести народню міліцію, щоб військо наше служило охороні робочого народу, а не бажанням пануючих верств».

Тоді ще державні мужі вірили у можливість створення федерації з республіками колишньої Російської імперії. Але невдовзі той само С. Петлюра, на відміну від більшості своїх соратників доби Центральної Ради, кардинально змінить свої погляди. Людина не військова, він став одним з перших, хто усвідомив значення української армії як одного з найважливіших факторів існування нації.

Для значної кількості української еміграції саме С. Петлюра був уособленням творця українського війська. У травні 1917 р. він очолює Український генеральний військовий комітет, а у листопаді 1918 р. обіймає посаду Головного Отамана військ УНР.

Члени Українського генерального військового комітету. «Історія українського війська, Львів, 1936 р. ЦДАЗУ, ф. 15, оп. 1, спр. 25, арк. 42

Члени Українського генерального військового комітету.

«Історія українського війська, Львів, 1936 р.

ЦДАЗУ, ф. 15, оп. 1, спр. 25, арк. 42

 

Згодом, пройшовши кривавий шлях боротьби із більшовицькими та денікінськими військами, у першому ж числі заснованого ним тижневика «Тризуб» від 15 жовтня 1925 р., С. Петлюра напише як застереження: «Логика розвитку національного руху на Україні веде до повторення військових подій 1918–1920 рр. Ми хотіли би, щоби неминучість їх була засвоєна ширшими кругами громадянства, як і той факт, що цей конфлікт матиме місце незалежно від форми влади в Росії. Всі вони для нас мають однакову вагу, бо однаково не миряться з істнуванням державної незалежности України і однаково будуть боротися проти неї і з нею, як політичними, так і мілітарними засобами. Між царською Росією і сучасною комуністичною для нас немає ріжниці, бо обидві вони уявляють собою тільки ріжні форми московської деспотії та імперіалізму».

На жаль, документи української еміграції повільніше, ніж хотілося б, повертаються сьогодні із небуття та досі лишаються невідомими широкому загалу. Вони містять чимало цікавої та корисної інформації, яка мала б стати складовою національної пам’яті ще у перші роки нашої незалежності та дозволила б якщо не убезпечити від підступного ворога, то принаймні бути готовими до нападу.

Катерина Романова,

головний науковий співробітник ЦДАЗУ

Прокоментувати:

Переконайтесь що ви заповнили усі поля, відмічені зірочкою (*). HTML код не допускається