В Україні знято фільм «Евакуйовані назавжди»,  присвячений депортованим із Закерзоння у 1945-1946 роках українцям. За цей час примусово було переселено більше 500 тисяч осіб.

Опубліковано в Кіно

Цього дня, 21 жовтня, 70 років тому, пройшла наймасовіша депортація населення Західної України до Сибіру.

Після завершення радянсько-німецької війни, діяльність Української повстанської армії спрямовувалась проти радянських владних структур. Занепокоєне складною ситуацією в Західній Україні, політичне керівництво СРСР постійно шукало нові форми нейтралізації повстанського руху.

Саме депортація стала потужним та ефективним інструментом для розправи з «інакомисленням» українців. У 1944-1946 рр. з теренів Західної України у віддалені місцевості СРСР було депортовано 14728 родин учасників національно-визвольного руху.

Проте, партійне керівництво вимагало від силових структур не зупинятися на досягнутому. Найбільша депортація населення із Західної України відбулася в 21 жовтня 1947 року. Вона увійшла в історію під кодовою назвою операція «Захід». Операція розпочалась у Львові о другій годині ночі: в помешкання львів’ян вривалися військові і після нетривалого обшуку дозволяли похапцем зібрати особисті речі, після чого цілі сім’ї у вантажівках доправляли на залізницю. З 2 до 4 години ночі теж саме спіткало жителів Рава-Руської, Жовкви, Бузька, Городка, Яворова. На Буковині, Волині, Івано-Франківщині, Рівненщині, Тернопільщині все розпочалось о 6 годині ранку.

Операція «Захід» розроблялася співробітниками МДБ по всіх канонах військової операції, командував нею заступник міністра внутрішніх справ УРСР Дятлов. Про хід операції кожні шість годин доповідали міністру держбезпеки генералу Савченку та міністру внутрішніх справ УРСР генералу Строкачу. Під час виселення силовики виявляли підпільні криївки, вилучали зброю, націоналістичну літературу і антирадянські листівки, брали у полон учасників підпілля. Майно виселенців конфісковувалось та передавалось у державну власність. Протягом доби в Західній Україні виселили 26 682 родини або 76 192 осіб: 18 866 чоловіків, 35 152 жінки та 22 174 дитини. Наступного дня перші потяги вирушили до віддалених районів СРСР. На всіх депортованих чекали каторжні роботи на копальнях та в колгоспах Сибіру. Операція «Захід» стала однією з найбільш масових і короткотермінових депортацій західних українців. Проте, вона була не першою і не останньою. Загалом з 1944 по 1953 рік в Західній Україні було репресовано понад 500 тис. осіб, заарештовано близько 134 тис., вбито 150 тис., виселено за межі України на довічний термін понад 200 тисяч людей.

Джерело: Укрінформ

Опубліковано в Цей день в історії

15 жовтня, у Караганді на території української церкви Покрови Пресвятої Богородиці відкрили і освятили пам’ятник депортованим українцям. Спорудження пам'ятного хреста з рушником відбулося з нагоди відзначення 70-х роковин депортації українців у Казахстан.

Опубліковано в Українці в світі

З нагоди відзначення 70-тих роковин депортації українців у Казахстан 13-14 жовтня Пасторально-міграційний відділ УГКЦ у співпраці з Посольством України в Казахстані проведе у Караганді Форум мігрантів на тему: «Духовна та культурна ідентичність українців Східної Європи та Азії. Вчора. Сьогодні. Завтра».

Про це повідомляє Пасторально-міграційний відділ УГКЦ.

Форум покликаний консолідувати громадське життя українців в країнах Східної Європи та Азії і сприяти оживленню життя Церкви та громадських організацій.

У рамках Форуму відбудеться дві сесії: “Духовний вимір українців у площині пост-радянського простору” і “Громадське життя українців та виховання майбутнього покоління”.

13 жовтня у Караганді відбудеться Міжнародна науково-практична конференція на тему: «Депортація народів в епоху тоталітаризму: історичні уроки». Крім того, відбудеться презентація книг, документів та спогадів про депортацію українців до Казахстану. 

Також у рамках Форуму у Караганді відбудеться відкриття та освячення пам’ятника депортованим українцям, відкриття виставки, присвяченій депортації, та концерт-реквієм.
Учасники Форуму відвідають і селище Спаськ, де розташований Меморіал жертвам Карлагу, щоби вшанувати пам'ять жертв масової депортації українців до Казахстану.

Опубліковано в Колонка подій

Займаючись редакторською роботою, мені доводилось час від часу мати справу з деякими матеріалами, що стосувалися історії появи на теренах сучасного Казахстану переселенців з регіонів, які належать на даний час до України.

Однак і ці матеріали, і ті дослідження, з якими вдавалося ознайомитися, поки що, на жаль, не дають скільки-небудь повного й систематизованого опису історії переселенського руху українців до Казахстану.

Варто підкреслити, що це загальна «біда» стану досліджень по так званій «Східній» українській діаспорі, межі розселення якої простираються на схід від споконвічних українських земель.

Маловивченість історії переселень українців на схід досить помітно відрізняється від розробленості цієї теми по діаспорі «Західній», по якій до теперішнього часу накопичено досить багато ґрунтовних наукових праць, на що справедливо посилаються більшість дослідників.

Разом з тим, за останні півтора-два десятиліття увага до історії розселення українців на схід від материкової України набула нового імпульсу, що можна пояснити, принаймні, двома об’єктивними причинами.

По-перше, з проголошенням Незалежності України виникла потреба в об’єктивному перегляді історії Української держави як такої, а по-друге, суверенізація пострадянських країн і започаткування процесів демократизації в них дали поштовх пробудженню національної самосвідомості проживаючих там українців, створенню українських етнокультурних об’єднань і, як наслідок, – до прояву інтересу до своєї історії.

У цьому плані дуже цікаві, при всій своїй маловивченості, відомості про українських поселенців у Казахстані.

Так поодинокі поселення вихідців з українських земель на території сучасного Казахстану мали місце ще в ХV – ХVІ ст., коли окремі землепрохідці починали освоювати простори Зауралля, Сибіру, Північного й Східного Казахстану, а також Далекого Сходу.

Разом з тим, вже у ХVІІ – на початку ХVІІІ ст. спостерігається розширення сфери впливу Російської імперії, її поступове просування вглиб Казахських степів – по долинах річок: Урал, Тобол, Ілек, Єсіль (Ішим), Іртиш.

Саме ці території були використані за указом Катерини ІІ для заслання сюди учасників народно-визвольного повстання 1768 року, відомого в історії як «коліївщина» (від слова «коли», які були основною зброєю повстанців).

Сюди ж була вислана й частина запорізьких козаків після зруйнування Запорізької Січі в 1775 р.

Ці перші масові переселення, що відносяться до другої половини ХVІІІ століття, мали насильницький – депортаційний – характер.

На жаль, встановити точну кількість вихідців з України серед цих категорій насильницьких переселенців і простежити їхню подальшу долю без детального вивчення архівних матеріалів до ХІХ століття – практично неможливо.

У ХІХ столітті переселення в казахські степи вихідців з України були пов’язані з реалізацією царським урядом політики військово-козачої колонізації території Казахстану, що проводилася з 20-х років ХІХ століття аж до лютневої революції 1917 року.

Немає підстав вважати масштабним переселенський рух із України до Казахстану в першій половині XІХ століття, а от у другій його половині, після скасування кріпацтва в Російській імперії (1861 р.) і особливо з відкриттям Сибірської залізниці (1894 р.), процес переселення з українських земель на землі казахські помітно посилився. Основу його складали вихідці з Полтавської, Харківської, Катеринославської, Таврійської, Київської, Херсонської, Чернігівської губерній.

Переселенці осідали в основному на територіях теперішніх Акмолінської, Костанайської, Західно-Казахстанської, Північно-Казахстанської й Східно-Казахстанської областей.

Цікаво відзначити, що найбільший приріст переселенців за всю історію переселень українців до Казахстану відбувався на рубежі XІХ – XX століть, набувши пікових значень у 1906-1909 рр. –

тобто в перших роках Столипінської реформи.

Саме в цей період і був закладений «фундамент» української діаспори в Казахстані.

Ряд дослідників вважають, що приблизно від цього часу переселенський рух українського населення (в основному – селянського) з українських земель на схід – у Сибір, Казахстан, Далекий Схід – можна умовно поділити на кілька «переселенських хвиль», що йшли одна за одною.

Правда, не завжди переконливими виглядають концепції щодо кількості цих «хвиль», їхньої тривалості й характеру переселень.

Так, наприклад, дослідник А.Пономарьов уважає, що «у східному напрямку виділяються три основні хвилі міграції» українців. А саме:

ПЕРША хвиля – це кінець XІХ століття;

ДРУГА хвиля – початок ХХ століття (від Столипінської реформи й до революції 1917 р.);

А ТРЕТЯ хвиля, як не дивно, припадає вже на 50-60-ті роки ХХ століття (тобто на освоєння Цілини).

Очевидно, такий розподіл надто схематичний і не відбиває реальної картини переселень уже хоча б тому, що з такої періодизації випадають цілі пласти переселенського процесу 20-х – початку 30-х років, репресивні й депортаційні переселення кінця 1930-х рр., військові евакуаційні переселення 1941-1942 рр. і знов депортаційні переселення повоєнного періоду – аж до початку 1950-х років.

Разом з тим, варто мати на увазі, що весь складний процес переселенського руху з українських земель на схід, у тому числі й до Казахстану (а мова йде в основному про XІХ-XX століття), був різноплановим за хронологічними рамками, кількісними характеристиками переселенців, їхнім соціальним статусом та іншими особливостями.

Крім того, переселення українців до Казахстану необхідно розглядати в контексті із загальним переселенським рухом з України в Сибір і далі – аж до Далекого Сходу.

У цій статті хотілося б, нехай і у схематичний спосіб, спробувати відтворити загальну картину переселенських «хвиль» вихідців з України до Казахстану. (Зауважимо тут у дужках, що й сам термін «хвиля» – є дещо схематичним і умовним).

Отже, якщо говорити про «хвилі» переселень українців до Казахстану, то першу з них варто віднести на кінець XІХ століття. Поштовхом для неї послужили принаймні два явища, що обумовили активний переселенський рух.

Так перше з них – впровадження царським урядом після скасування кріпосного права відповідних нормативних документів, якими стали, зокрема, «Временные правила в переселении крестьян на свободные казенные земли» (1881 р.), а також Закон «О добровольном переселении сельских обывателей и мещан на казенные земли и порядке переселения лиц означенных сословий, переселившихся в прежнее время» (1889 р.). Й друге явище – яке мало велике практичне значення – це вже згадуване вище відкриття Сибірської залізниці 1894 року.

Наступною «хвилею», яка навіть «перехлеснула» першу, став наймогутніший переселенський рух, пов’язаний із проведенням у царській Росії Столипінської аграрної реформи (1906-1917).

Про інтенсивність цих «хвиль» красномовно говорять цифри статистики: так, відповідно до Першого загального перепису населення Російської імперії (1897), на теренах Казахстану на кінець XІХ століття проживало 86,7 тис. українців (за іншим даними – 93,2 або 93,4 тис.), а до 1917 р. кількість переселенців зросла у вісім (!) разів і склала понад 700 тис. осіб.

Відповідно, питома вага українців у загальному населенні Казахстану зросла з 1,9% у 1897 р. до 10,5% у 1917 р. – тобто у 5 разів.

Згідно з даними Всесоюзного (вже радянського) перепису населення 1926 року, українське населення в Казахстані зросло ще на 150 тисяч жителів і склало 860,201 чол. При цьому українці становили більшість населення північних регіонів Казахстану на територіях, що простягалися на відстань близько 2 тис. кілометрів до півдня від Оренбурга (колишня столиця Казахстану).

Разом із тим, було зафіксовано також, що інтенсивність переселень у роки більшовицької революції й громадянської війни 1917-1921 р. пішла на спад.

Наступна потужна «хвиля» переселень в історії українців Казахстану носила

репресивно-депортаційний характер. Так у період насильницької колективізації селянських господарств й «ліквідації куркульства як класу» (з 1928 р.) з України були вислані близько мільйона осіб, серед яких ярлик «ворога народу» мали не тільки так звані куркулі, але й середняки, а також багато інтелігенції. Значна частина їх була відправлена саме до Казахстану.

Свого апогею ця «хвиля» досягла наприкінці 1930-х років, коли загальна чисельність населення Казахстану поповнювалася спецпереселенцями з числа різних народів, у тому числі й репресованими українцями й депортованими членами їхніх родин – після насильницького приєднання Західної України до Радянського Союзу в 1939 р.

Ще однієї «хвилею» масового переселення українців варто вважати військові евакуаційні переселення в перші роки Великої Вітчизняної війни (1941-45 рр.).

Так тільки в 1941 р. з України були евакуйовані чимало заводів, а з ними – десятки тисяч фахівців. Багато хто з них залишилися потім в Казахстані на постійне проживання.

Протягом 1941-1942 рр. з України в Казахстан евакуйовано також 52 дитячих будинки. Частина дітей передавалась під патронування й на всиновлення, інших працевлаштовували в колгоспах, радгоспах, на промислових підприємствах.

Слід зазначити, що рецидив репресивної «хвилі» переселень повторився наприкінці війни й у перші повоєнні роки, коли табори й спецпоселення під Карагандою, Жезказганом, Акмолою знову стали поповнюватися колишніми військовополоненими, що побували у фашистському полоні, а також в’язнями-українцями, які брали участь у складі повстанських з’єднань ОУН-УПА й боролися як із фашистськими окупантами, так і з радянським сталінським режимом. Так, наприклад, на січень 1953 р. на спецпоселенні в Карагандинській області за статистичними даними перебувало 7,9 тис. українців, хоча зрозуміло, що ці дані є неточними.

Остання «хвиля» переселень українців у Казахстан була пов’язана вже з мирною працею – освоєнням цілинних і перелогових земель (від 1954 року).

Тоді, вже в перші цілинні роки, до Казахстану приїхало понад 300 тисяч в основному молодих людей. Причому прибували вони практично зі всіх регіонів України, як правило, за «комсомольськими путівками» й за «оргнаборами».

Посланці України до кінця 1950-х років організували тут 54 радгоспи, назви яких говорили самі за себе: «Київський», «Харківський», «Полтавський», «Херсонський» тощо.

Цілина стала значною, але ще не вивченою сторінкою в історії української діаспори в Казахстані, додавши потужний імпульс її формуванню. Варто також підкреслити, що багато в чому завдяки цілинникам українська діаспора Казахстану й дотепер зберігає свої національні риси.

Слід зауважити, що цілинна «хвиля» переселень тривала до кінця 1960-х років, після чого, згідно даних статистики, в 70-80-х роках ХХ століття наступив період стабілізації в переселенському русі з України. А наприкінці 80-х – початку 90-х років кількість проживаючих у Казахстані українців пішла на спад.

Динаміка чисельності українського населення в Казахстані за офіційними статистичним даними (які зі зрозумілих причин можна піддати сумніву) в цей період виглядає так:

1989 р. – 896240 чол.,

1990 р. – 893780 чол.,

1992 р. – 889759 чол.,

1993 р. – 875434 чол.,

1995 р. – 820871 чол.,

1996 р. – 797716 чол.,

1999 р.– 547054 чол.,

2006 р. – 444700 чол.

А за підсумками національного перепису населення в Республіці Казахстан 2009 року чисельність українців, що проживають у Казахстані, склала 333,2 тис. чол., або 2,1% від усього населення Казахстану.

Таким чином, чисельність українців за 10 років – з моменту проведення попереднього національного перепису 1999-го р. – зменшилася в цілому на 39,1%.

Процес активного кількісного зменшення представників українського етносу на території Казахстану за згадане десятиліття слід пов’язувати, мабуть, із двома головними факторами – міграційним і асимілятивним процесами, які також потребують окремого дослідження.

Разом із тим, поряд зі зменшенням кількості проживаючих у

Казахстані українців, з розпадом СРСР і утворенням на його уламках нових незалежних держав, у Республіці Казахстан в цей період, за сприятливих умов з боку влади, виникають українські громадські етнокультурні організації, у членів яких підсилюється інтерес до української мови, культури, національних традицій.

Зазначимо також, що завдяки виваженій національній політиці влади, яка спирається на положення казахстанської Конституції щодо вільного розвитку культур етносів країни, і особистого сприятливого ставлення до цього Президента Республіки Казахстан Н.А.Назарбаєва, в нашій республіці сьогодні відбувається процес національно-культурного відродження представників різних етносів, що населяють країну.

Стосується це й українців. Так на даний час у Казахстані діють уже 26 офіційно зареєстрованих державними органами РК українських етнокультурних об’єднань. Найбільш активні з них діють у столиці Казахстану Астані, обласних центрах – Павлодарі, Костанаї, Алматі, Атирау, Актюбінську, Актау, Усть-Каменогорську, Петропавловську, Уральську, Караганді, Семипалатинську, Таразі, Шимкенті, а також у райцентрах більшості згаданих областей.

Таким чином, культуру й традиції свого народу в казахських степах дбайливо зберігають уже нащадки українських переселенців.

OLYMPUS DIGITAL CAMERA

Тарас ЧЕРНЕГА

Головний редактор Республіканської газети «Українські новини»,

кандидат філологічних наук (Республіка Казахстан)

Перша публікація: Республіканська газета «Українські новини», 2012 р, № 9 (865), стор. 8. (Казахстан)

Опубліковано в Скарбниця спогадів

Форум українців Казахстану відбудеться в Караганді 11-14 жовтня, повідомив тимчасовий повірений України в Казахстані Володимир Джиджора.

"У Караганді з 11 по 14 жовтня відбудеться форум українців Казахстану. Його організовує УГКЦ (Українська греко-католицька церква - ІФ) разом із посольством. Це форум українців Казахстану, але також це на згадку про 70-ті роковини депортації українців до Казахстану", - сказав він журналістам у понеділок в Астані.

В.Джиджора зазначив, що на форум запрошено українських і казахстанських науковців, які досліджують тематику депортації та репресій.

Читайте також:  Українці в Казахстані: історії депортації українців до Казахстану

у ХVІІ – на початку ХVІІІ ст. спостерігається розширення сфери впливу Російської імперії, її поступове просування вглиб Казахських степів – по долинах річок: Урал, Тобол, Ілек, Єсіль (Ішим), Іртиш.

Саме ці території були використані за указом Катерини ІІ для заслання сюди учасників народно-визвольного повстання 1768 року, відомого в історії як «коліївщина» (від слова «коли», які були основною зброєю повстанців).

Сюди ж була вислана й частина запорізьких козаків після зруйнування Запорізької Січі в 1775 р.

Ці перші масові переселення, що відносяться до другої половини ХVІІІ століття, мали насильницький – депортаційний – характер...

"Ми з ними працюємо. Цього року, найімовірніше разом із видавництвом "Дуліби", видамо українською мовою дві книжки, вже написані казахською - про Кенгірське повстання 1954 року, підняте воїнами УПА, як вони понад 40 днів захищали себе, захищали Україну та українців на території Казахстану, а також книжку про Степлаг", - сказав він.

Тимчасовий повірений України в Казахстані додав, що планується також встановити пам'ятний хрест на території однієї з п'яти наявних у Казахстані українських церков.

"Заплановано спорудження пам'ятного хреста з розірваним рушником. Це робитиметься спільними зусиллями українців із Казахстану та з України. Хрест виготовляється в Казахстані, рушник - в Україні, тут вони будуть разом зібрані й встановлені на території української церкви в Караганді", - зазначив В.Джиджора.

За його даними, на території Казахстану нині проживає понад мільйон етнічних українців.


"Тих, у кого в документах написано, що він етнічний українець - більше ніж 300 тисяч. Тих, у яких не написано, але вони є етнічними українцями - близько 800 тисяч на території Казахстану. Дякувати Богу, що вони є, що вони пам'ятають про своє походження. Наше завдання, посольства України - підтримувати їх, співпрацювати", - сказав дипломат.

Він додав, що посольство активно бере участь у житті української громади в Казахстані.

"У нас є державна програма з підтримки зв'язків з українцями за кордоном, за якою держбюджет виділяє фінансування, і воно щороку збільшується. Ми тут у посольстві вважаємо, що ці гроші мають йти не просто на те, щоб провести круглий стіл, посидіти... Ці гроші мають йти на популяризацію України, створення в усіх областях, де є українські об'єднання, класів української мови та історії. Без знання мови та історії ідентифікувати себе українцям дуже складно", - підсумував В.Джиджола.

Опубліковано в Українці в світі

Туреччина з 2011 року за підозрою у зв'язках з терористичним угрупуванням "Ісламська держава" внесла до списку персон нон грата 4128 громадян Росії.

Про це йдеться в липневому звіті турецького міністерства внутрішніх справ турецького міністерства внутрішніх справ.

З-поміж 4957 депортованих з Туреччини іноземців росіян - найбільше (804). За ними слідом депортують громадян Індонезії (435) і Таджикистану (308).

До чорного списку Туреччини також внесено 53 781 іноземця зі 146 країн світу. Попереду громадяни Саудівської Аравії і Тунісу, а от росіяни - на третьому місці.

Згідно з даними МВС Туреччини, з 2011 року 17,5 тисяч іноземців були перевірені за підозрою в зв'язках з джихадистами. Майже п'ять тисяч з них були депортовані, при цьому понад 800 осіб були громадянами РФ.

У доповіді також наголошується, що внаслідок 14 нападів, організованих "Ісламською державою" на території Туреччини в період з 2013 по 2017 рік, загинули понад 300 людей. Ще стільки ж були поранені.

Нагадаємо, відносини між Росією і Туреччиною почали загострюватися після того, як турецькі винищувачі ліквідували російський літак Су-24, який залетів в повітряний простір Туреччини після бомбивих ударів на прикордонні райони Сирії. 

 
Опубліковано в Світ

В Україні 18 травня о 12:00 відбудеться хвилина мовчання за жертвами геноциду кримськотатарського народу, а о 18:00 на Майдані Незалежності у Києві почнеться жалобний мітинг.

Про це повідомив один із лідерів кримських татар, народний депутат від БПП Рефат Чубаров із трибуни Верховної Ради у середу.  

"Завтра, 18 травня, відзначатимемо 73 роковини депортації кримськотатарського народу з власної історичної батьківщини – Криму", – сказав Чубаров.

Він нагадав, що з 2016 року цей день вважається Днем пам’яті жертв геноциду кримськотатарського народу.

"Цього року вже вчетверте  в Криму роковини депортації відбуватимуться в умовах тимчасової російської окупації. Цього року, як і попередні три роки, в окупованому Криму заборонено будь-які публічні заходи з ушанування жертв депортації кримськотатарського народу, крім тих одного-двох заходів, які будуть проводитися під тотальним контролем окупантів", – сказав Чубаров.

Він зазначив, що Меджліс планує низку заходів в Україні та у країнах, де представлена кримськотатарська діаспора.

Зокрема, у Києві 18 травня о 18-й годині на Майдані Незалежності відбудеться жалобний мітинг, присвячений пам’яті жертв геноциду кримськотатарського народу.

Чубаров додав, що на цей четвер припадає і День української вишиванки – "символу української вірності й свободи". І оргкомітет проведення цього свята вирішив на всіх заходах згадувати 73-річчя депортації кримськотатарського народу і його чинну боротьбу проти окупації.

"Я радий також повідомити про рішення святійшого Філарета про вшанування пам'яті жертв геноциду кримськотатарського народу колокольним дзвоном зі всіх храмів Української православної церкви. Завтра о 12-й годині буде хвилина мовчання по всій Україні й по всіх країнах, де живе кримськотатарська діаспора", – додав Чубаров.

Нагадаємо, депортація кримських татар, розпочата 18 травня 1944 року, - один з прикладів злочинів радянського режиму, вчинених ним під час Другої світової війни. Понад 20 років радянська влада повністю заперечувала злочинний характер своїх дій. У 1967 році Верховна Рада СРСР визнала необґрунтованість тотального звинувачення кримських татар, але на відміну від інших «покараних народів», вони не отримали права повернутися до Криму. Лише 1989 року радянським парламентом депортація була визнана незаконною та злочинною.

Депортація кримськотатарського населення розпочалася о 3 ранку 18 травня 1944 року і завершилася, в основному, 20 травня. До операції було залучено 32 тисячі співробітників НКВС. Депортованим давалося на збори від кількох хвилин до півгодини. Протягом 2 днів кримських татар звозили машинами до залізничних станцій Бахчисарая, Джанкоя та Сімферополя, звідки ешелонами відправляли на схід.

Під час головної хвилі депортації (18-20 травня) виселено 180 014 осіб, для перевезення яких було використано 67 ешелонів. Кім того, 6 тисяч мобілізованих військкоматами протягом квітня-травня кримськотатарських юнаків окремо відправлено за нарядами Головного управління формування резервів до Гурьєва (Атирау, Казахстан), Куйбишева та Рибінська, а ще 5 тисяч кримських татар заслано на роботи до таборів тресту «Московуголь». Разом вигнано з Криму за перші два дні 191 044 осіб. Окремо 5989 чоловік, звинувачених у співпраці з німцями, та іншого «антирадянського елементу» заарештовано під час депортації. Вони потрапили до ГУЛАГу і в подальшому не враховувалися в загальних зведеннях про вигнанців.

Депортація мала катастрофічні наслідки для кримських татар. Протягом року до завершення війни від голоду, хвороб та виснаження загинуло понад 30 тисяч кримських татар. Не меншої шкоди зазнало господарство Криму, позбавлене досвідчених працівників.

Анексія Криму Російською Федерацією у лютому 2014 року актуалізувала проблему боротьби кримських татар за свої права. Вже 20 березня Верховна Рада України прийняла Постанову №1140-VII «Про Заяву Верховної Ради України щодо гарантії прав кримськотатарського народу у складі Української держави», якою визнала кримських татар корінним народом України.

Російська окупаційна «влада» Криму вперше в новітній історії заборонила проведення 18 травня традиційного траурного мітингу в центрі Сімферополя, тож 70-і роковини депортації кримські татари були змушені відзначати в місцях компактного проживання в оточенні загонів поліції. Водночас більше                 150 кримських татар були піддані «вибірковому правосуддю», 21 зник безвісті або був вбитий, а Меджліс позбавлений як приміщення, так і можливості вести діалог з державними органами «Республіки Крим».

В таких умовах як вшанування на загальнодержавному рівні пам’яті жертв депортації кримськотатарського народу, так і демонстрація солідарності в боротьбі за відновлення їхніх прав набуває важливого значення в Україні і за кордоном.

Опубліковано в Цей день в історії

Декілька днів поспіль у Перемишлі тривали заходи, присвячені трагічним подіям 70-річної давнини. Сумні роковини примусової депортації українців  - це привід згадати нащадкам українців, насильници позбавлених власного коріння, хто вони є, та нагадати, що не може існувати жодна нація за рахунок пригнічення іншої.

Опубліковано в Українці в світі
142 польських інтелектуали зробили заяву до роковин акції "Вісла".

Заява в 70 річницю акції «Вісла»
Прочитана 28.04.2017 в Перемишлі
Під час вшанування 70 річниці Акції «Вісла»

Згадуємо сьогодні жертв великої етнічної чистки. 70 років тому, весною 1947 року протягом трьох місяців було вигнано з домівок і виселено близько 140 тис. громадян ПР українців та лемків. Після наповнених життям сіл залишились старі сади, залишки спалених будівель, знищені церкви та цвинтарі. Протягом багатьох декад апарат пропаганди ПНР пробував затерти пам’ять про українських мешканців і їх культуру, остаточно в 1978 році, коли з карти Польщі усувано традиційні українські назви.

Депортація, яка поєднувалась з розпорошенням української спільноти в Польщі, була однією з багатьох, сподіваємось, що останньою ланкою в трагічному ланцюзі польсько-українських конфліктів. Схиляючись над долею переселених у рамах Акції «Вісла», пам’ятаємо про всі жертви тих трагічних конфліктів, поляків та українців. Разом з тим цінуюємо величезні спільні зусилля конкретних осіб, Церкви та Костелу, а особливо громадських та неурядових організацій, які працювали на побудову діалогу та взаємопорозуміння. Протягом останніх кількадесять років поляки та українці, дякуючи старанням обох сторін, записали багато нових, чудових сторінок спільної історії. У Польщі та в Україні. Польща, так само як і Україна, є спільним багатством всіх громадян та мешканців. Не дозволимо, щоб провокації, які посилюються і служать тільки чужому інтересові, акти агресії загрожували добросусідським польсько-українським відносинам, стосункам між поляками та українцями. 

Цьогорічні вшанування, одні з останніх, на яких присутні особи, які були учасниками трагічних подій сімдесятирічної давності, тому вони особливі. Перший раз, починаючи з 1989 року, щорічні вшанування не отримали підтримки державної влади. Тому, маючи переконання, що суспільний діалог і пам’ять є спільним набутком, разом з тисячма благодійниками ми вирішили підтримати цьогорічні вшанування. 

Сьогодні, спільно з українською громадою у Польщі, згадуємо про трагічну долю тих, хто 70 років тому внаслідок акції «Вісла» загинув, а також тих, хто назавжди втратив домівку та малу батьківщину.

Підписали:

1. Adam Balcer
2. prof. Jerzy Bartmiński
3. Jan Bartmiński
4. Zbigniew Benedyktowicz
5. Bogumiła Berdychowska
6. Ryszard Bill
7. Włodzimierz Bogaczyk
8. Martyna Bogaczyk
9. Halina Bortnowska-Dąbrowska
10. Marcin Bosacki
11. Andrzej Brzeziecki
12. Zbigniew Bujak
13. prof. Wojciech Burszta
14. Alina Cała
15. Andrzej Celiński
16. Katarzyna Chimiak
17. prof. Andrzej Chojnowski
18. Iza Chruślińska
19. prof. Przemysław Czapliński
20. Anna Dąbrowska
21. o. Tomasz Dostatni OP
22. Mikołaj Dowgielewicz
23. prof. Roman Drozd
24. Wojciech Duda
25. prof. Anna Engelking
26. Przemysław Fenrych
27. prof. Andrzej Friszke
28. Grzegorz Gauden
29. Michał Gauza
30. Konstanty Gebert
31. prof. Lucyna Gebert
32. Aleksander Gleichgewicht 
33. Ewa Gładysz-Jeż
34. prof. Janusz Grzelak
35. prof. Igor Hałagida
36. prof. Ola Hnatiuk
37. Agnieszka Holland
38. Witold Horowski
39. Jerzy Illg
40. prof. Bożena Iwaszkiewicz-Wronikowska
41. Karol Jałochowski 
42. Zbigniew Janas
43. Krystyna Janda
44. prof. Grzegorz Janusz
45. Andrzej Jaroszyński
46. prof. Zbigniew Jasiewicz
47. Ksenia Kaniewska
48. Basil Kerski
49. Anna Kertyczak
50. Natalia Kertyczak
51. Michał Klinger
52. Jacek Kluczkowski
53. prof. Jan Kofman
54. Marcin Kołodziejczyk
55. Piotr Kosiewski
56. Julia Maria Koszewska
57. dr Paweł Kowal
58. prof. Andrzej Kowalczyk
59. Prof. Katarzyna Kuczyńska -Koschany
60. prof. Marcin Kula
61. Ewa Kulik
62. prof. Jacek Kurczewski
63. Danuta Kuroń
64. Jarosław Kurski
65. ks. Wojciech Lemański
66. Włodzimierz Lengauer
67. Piotr Leszczyński
68. Agnieszka Lichnerowicz
69. Barbara Malak
70. Wojciech Maziarski
71. Agnieszka Mazurczyk
72. prof. Andrzej Mencwel
73. Jacek Michałowski, 
74. Adam Michnik
75. prof. Włodzimierz Mokry
76. Janusz Mucha
77. Marcin Nawrot
78. Zbigniew Nosowski 
79. Stanisław Obirek
80. Teresa Oleszczuk
81. Maja Ostaszewska
82. Adam Ostolski
83. Grzegorz Pac
84. Katarzyna Pełczyńska-Nałęcz
85. prof. Marta Petrusewicz
86. Jacek Piechota
87. Bartosz Piechowicz
88. Piotr Pogorzelski
89. Marcin Przeciszewski
90. Danuta Przywara
91. o. Józef Puciłowski OP
92. Jerzy Rejt
93. Wiesław Romanowski
94. prof. Shoshana Ronen
95. Andrzej Rosner
96. dr Julita Rybczyńska
97. prof. Andrzej Rzepliński
98. Łukasz Saturczak
99. Adam Sauer
100. Andrzej Seweryn
101. Tomasz Siemoniak
102. Sławomir Sierakowski
103. Radosław Sikorski 
104. Mirosław Skórka
105. prof. Magdalena Smoczyńska
106. Aleksander Smolar
107. Paweł Smoleński
108. Jerzy Sosnowski
109. Grażyna Staniszewska
110. Barbara Stanowska
111. Krzysztof Stanowski
112. Andrzej Stasiuk
113. prof. Jerzy Stępień
114. Michał Sutowski
115. Michał Szczerba
116. Andrzej Szeptycki
117. Adam Szłapka
118. Monika Sznajderman
119. prof. Małgorzata Szpakowska
120. Jacek Taylor
121. Ewa Teleżyńska
122. Marta Titaniec
123. prof. Joanna Tokarska-Bakir
124. Barbara Toruńczyk
125. Marian Turski
126. Piotr Tyma
127. Andrzej Urbanik
128. prof. Piotr Węgleński
129. ks. Alfred Wierzbicki
130. Ewa Wilk-Będkowska
131. Aleksandra Winczuk
132. Katarzyna Winiarska
133. Paweł Winiarski
134. prof. Anna Wolff-Powęska
135. Henryk Wujec
136. Ludwika Wujec
137. Krystyna Zachwatowicz-Wajda
138. Janusz Zaorski
139. prof. Antoni Ziemba
140. Maria Zmarz-Koczanowicz
141. Piotr Zmelonek
142. Krzysztof Żuk

 

Опубліковано в Світ
Сторінка 1 із 2