Перемишль та українці Перемишля тісно пов'язані з Україною. Але факти свідчать про протилежне. Почасти цей зв'язок є не стільки очевидним, а від того ще більш вражаючими є факти.

Опубліковано в Українці в світі

Вчора, 7 квітня на 76-му році життя помер Голова Спілки кобзарів України Василь Литвин.

Про це в соціальних мережах повідомили його друзі.

Литвин - заслужений артист України, народний артист України, голова Спілки кобзарів України, лауреат Республіканської премії ім. І. Нечуй-Левицького, лауреат премії фонду Т. Г. Шевченка. Співзасновник Стритівської школи кобзарського мистецтва.

 

 

Прощання з кобзарем відбудеться 9 квітня 2017 р., у клубі с. Гребені Кагарлицького району Київської області.

 

 

Бандуристом треба народитися, - так говорив Василь Литвин

Кобзарь Василь Литвин навіть про похмурі моменти життя згадував легко і з гумором. Говорив образно, ніби книжку писав.

Його можна було легко вирізнити у натовпі: біле, мов молоко, волосся, просвітлений погляд. Василь Литвин говорив: "навчити грати на бандурі можна, але бандуристом треба народитися". А сам кобзар не розлучався зі своєю бандурою понад півстоліття. За те, що він співав українських народних пісень, у радянські часи йому «рекомендували» виїхати з Києва. Він товаришував з Григором Тютюнником, Василем Симоненком, Борисом Олійником. Разом з дружиною Антоніною Іванівною Василь Степанович виростив шістьох дітей і відкрив єдину в світі школу кобзарів.

Пропонуємо почитати інтервю з відомим кобзарем!

— Чула, що любов до музики, пісні у вас із дитинства. Хоча хлопчаків, як правило, ваблять «серйозні», дорослі речі. А ви, пане Василю, так відразу визначились: буду співаком?

— У нашій родині всі талантом наділені були — до музики, співу, малювання. Мати співала з ранку до вечора, за будь–якою роботою. Гірко, що з 12 дітей у голодне лихоліття вижили лише сестра і три брати... Малим мене багато речей цікавило. Дійшов висновку, що людина може придумати що завгодно. Але для чого? Я міг би автомобіль винайти, але куди мені на ньому їхати? Ось так я подумав і зрозумів, що музика мене більше цікавить, ніж техніка, механіка. Вона пластичніша, у ній більша політність духу. Так і до цього часу музика залишається для мене єдиним засобом спілкування зі світом.

— А батьки вас ким хотіли бачити?

— Мати була вродженим демократом. Хоча сама грамоти не знала, все життя дбала про нашу самобутність. Іноді — щоб і батько не знав. Бо він наших «творчих вибриків» не сприймав, книг не визнавав. Як підуть у науку, казав, то нічого робити не будуть. А нам же що заборонене — те й солодке. Усі книги, які були в сільській бібліотеці, ми з братом перечитали. Потім по сусідніх селах купували. Заховаємося у грядках під картоплинням і читаємо. Не дай Боже, батько побачить. Усе, крім підручників, у піч летіло. Так він із книгами воював. Через те йому й «прокляття» — менший брат мій, Микола, письменником став...

— Ваш перший життєвий вибір, здається, із малюванням був пов'язаний?

— Так, я мав добру зорову пам'ять. Однокласників малював, не дивлячись на них. Після сьомого класу надіслав свої малюнки до Одеського художнього училища. Звідти відповідь: приїжджай, тебе зараховано. Я — до батька по гроші на дорогу. Ох, як почув же він! Влетіло мені і в хвіст, і в гриву: «Щоб із мене люди сміялися, що мій син мазнею займається? Іди в профучилище, хоч людиною станеш». «Припинив» мені батько любов до малювання. Тяжко я цим перехворів...

— А як же з музикою?

— Тут я залізно стояв на своєму. І брата підбив «на музику» поступати. Спершу, щоб із колгоспу вирватися, ми подалися в Кролевецьке художньо–технічне училище на Сумщині. Мене тоді одна думка зігрівала — якщо училище з художнім ухилом, там обов'язково має бути щось, пов'язане з музикою, піснею. І справді, в училищі зустрів людину, яка стала моїм хрещеним батьком у кобзарському мистецтві — Білошапку Михайла Івановича.

Та недовго ми там провчилися. Грошей на життя не вистачало, пішли працювати, я — ковалем. Копійки, які заробляли, збирали для поїздки до Києва: дуже хотілося до музичного училища вступити.

— Вступили?

— Так. На диригентсько–хоровий факультет, на кобзарів же тоді не вчили. Пам'ятаю, як у вступній заяві я тричі підкреслив, що хочу бути артистом. А вже навчаючись і виступаючи у різних збірних концертах зі знаменитостями, зрозумів, яка це складна справа — сцена. Поглинає тебе всього.

— А пам'ятаєте, як відбулося перше знайомство з бандурою?

— Ми з братом були на концерті художньої самодіяльності Кролевецької фабрики. Вийшли на сцену дві жінки з бандурами: «Глибока кирниця, глибоко копана» як заспівали! Я Миколу ліктем під бік: «А якби ми з тобою отак удвох?» — «Підходить!»

Наступного дня пішли до музичного керівника, і з нами почали серйозно працювати. За два місяці вивчили на бандурі «Чорний ворон» і дует Супруна. З цими творами до приймальної комісії в музичне училище прийшли. Нам потім переказали слова екзаменаторів: «Ми безсилі проти такого фанатичного бажання вчитися».

Але й училище мені не судилося закінчити. Після другого курсу зрозумів, що не витримую вже. Бувало, по п'ять–сім днів із братом нічого не їли — не було за що. Тоді ж про лікувальні теорії голоду ще не говорили (усміхається). Брат перевівся до Тернопільського музичного училища, а я влаштувався в Чернігівську філармонію, в ансамбль бандуристів. Так що я й дотепер — вічний студент.

Коли говорив українською, думали — канадець

— На початку 1970–х вас визнали «політично неблагонадійним». За яку крамолу?

— Офіційного приводу для цього я ніколи не давав: лише грав і співав. Однак і цього вистачало. У Києві завжди відчував, що за мною слідкують. Пам'ятаю, як з 1961 року почав принципово говорити українською мовою. У музичному училищі я один такий був. Коли заходив до крамниці, мене всі канадцем вважали. Боже, як подумаєш — був іноземцем на своїй землі тільки тому, що говорив рідною мовою... Завжди помічав біля 

себе «друзів», отож мусив контролювати себе. Не тому, що боявся. Молодий був, світу не бачив, а так хотілося пізнати його глибину. Це сьогодні вже можу спокійно скласти крила і відлетіти у вирій. Бо отримав відповіді на багато запитань.

— І все ж Київ вам довелося залишити?

— Я працював солістом в оркестрі Гуцала. Якось підійшов до мене директор: «Маю наказ знайти будь–який привід, щоб тебе звільнити. Моя порада: пиши сам заяву, бо інакше тобі таку статтю «вліплять», що й у селі на роботу нікуди не влаштуєшся». Що було робити? Написав заяву, отримав відпускні — 240 карбованців. Тоді, в 1969–му, за них можна було хатку купити. Так ми й оселилися в Гребенях, де родичі дружини Антоніни жили. Коли я побачив ту природну красу, то сказав своїй «половині»: «Це єдине місце в Україні й на землі, де я зміг би жити».

— А як доля звела вас з Антоніною Іванівною?

— Це романтична історія, але ми про неї не розповідаємо. Нашу першу зустріч згадуємо лише між собою... Не такий я там красивий, як хотілося б... Коли через шість років я її розшукав, то сказав лише одне: якщо повіриш мені вдруге, ніколи в житті тебе не скривджу. Тільки запам'ятай — у злиднях провікуємо, і багато тих речей, яким усі люди радіють, нам недоступні будуть. Будемо гонимі, бо я себе змінити не зможу. Вона подумала і сказала: «Згодна...»

Антоніні ще до університету за мову перепадало. У самодіяльному драматичному гуртку почала вимагати ставити п'єси українською мовою, а не лише російською. Цього було досить, щоб їй таке довелося пережити... Навіть лікували силоміць. А вже в університеті Тоня була головним ініціатором відзначення річниці з дня смерті Василя Си­моненка. За це ж її і відраховували.

— Шестеро дітей, кожен обрав достойний шлях у житті — юриспруденція, біологія, соціологія... Ви багатий батько, пане Василю! До речі, звідки у ваших доньок такі цікаві імена — Веселка, Купава?

— Просто в душі я — великий бунтар. Не люблю над собою насильства. Міркував так: мову нашу упосліджено, традиції понівечено, пісні занедбано. Імена ж — і ті чужі. Ну невже ж я по–чужинськи ще й дітей називав би? У сільраді їх довго не хотіли записувати, по кілька місяців чекали.

Купава — то моє авторство. Доньці був другий місяць, а імені ще не мала. Іду в Стрітівку з Гребенів на роботу, лютий, зима... Вийшов на гору, і хтось мені у вухо тихенько: «Купава, Купава». Вертаюсь додому і кажу дружині: «Ото Купава лежить!» Антоніна засміялася: «Добре, нехай буде Купава». Мабуть, тоді я повірив, що матеріальний світ — живий, мудрий. Потрібно тільки вміти з ним спілкуватися.

Найстрашніше, на мій погляд, — думати про дурниці

— Ви, Василю Михайловичу, пишете музику. Антоніна Іванівна — вірші, збирає легенди, малює. Таке враження, що домашнім господарством вам просто ніколи займатися. Коли ви встигаєте?

— Викручуємося (усміхається). Є у нас і город, і садок. Тваринок не тримаємо, бо давно від м'яса відмовилися.

— Які моменти у вихованні дітей ви вважали найголовнішими?

— Якось ми зацікавилися фітотерапією, то діти всі травинки знали. Збиралися родиною разом із кількома однодумцями, сім'єю Бердників, наприклад, і читали дітям легенди, проводили конкурси казок — із призами, нагородами...

— Серед односельців легко знаходили однодумців, друзів?

— На жаль, ні. Я був «націоналістом» — мене люди в селі боялися. Пам'ятаю, пішов до школи, хотів гурток сопілкарів організувати безкоштовно. То дітей директор викликав до себе і сказав, щоб не ходили. Ми були позбавлені духовного контакту з селом.

Але я міг будь–які роботи виконувати — і кам'яні, і цегляні, і дерев'яні. Міг садівником працювати. Знав, як заробити і з чого прожити. Найбільше боявся іншого — замислюватися над дурницями. Голову слід берегти для світлих, святих речей.

— Ви, певне, розумієте, що могли б мати спокійніше життя, якби в деякі моменти погодилися на компроміс із системою. Так робили чимало з тих, хто нині не соромиться лаврів героя–патріота...

— Тоді б то був не я. Та... І так вважаю, що прожив у Бога за пазухою. На що нарікати? Ось я дуже люблю весну. Вийду на гору, гляну на цю красу і не можу втриматися: «Земле, за що ти мене так обдаровуєш радістю і наснагою до життя? Я ж нічим цього не заслужив, сиджу на землі трутнем...» А внутрішній голос мені й підказує: «Василю, це тобі — авансом...».

Опубліковано в Скарбниця спогадів

Щовесни, коли тануть сніги
І на рясті засяє веселка
Повні сил і живої снаги
Ми вшановуєм пам’ять Шевченка.

Вшановували Великого Кобзаря і в Росії.

В Новосибірську і Омську, в Казані і Сочі, в Саратові і Твері.., і, звичайно, людно було у Москві, на набережній Тараса Шевченка, де стоїть Велетень. Адже вірші Тараса Григоровича актуальні і сьогодні у такий непростий час.

Поетична спадщина Кобзаря різноманітна: над нею можна філософськи роздумувати, а можна насолоджуватись красою природи, самобутністю українського села.

Вона зрозуміла і дорослим, і малечі.

Тому сьогодні біля пам’ятника Тарасу Григоровичу зібрались і дорослі, і малеча.

Навіть сонечко посміхалось і, ніби, читало вірші разом з нами.

Відео Васильев Саша, фото Николенко Д., Шахбанова Е. , Мунтян Т.,Павук В., Близнова Л.

Опубліковано в Колонка подій
Вівторок, 07 березня 2017 18:45

Яким насправді був Тарас Шевченко?

За вікопомних часів російської та радянської імперій українців свідомо привчали до того, що ми не є нацією, спроможною відтворити свою древню державність Київської Руси, а відтак — козацьку-лицарську; що ми, українці — просто «малороси» та «хохли». Свідомо нав'язували думку про те, що Україна є «окраиной» Росії. У такий колонізаторський спосіб в енциклопедіях та довідниках, навчальних підручниках і посібниках «закономірно» всі славетні творці чи державні діячі українського походження вважалися «русскими», «отечественными», а то й «советскими». А Україні-Руси лишили тільки тих, хто ніякими мудруваннями «не вписувався» в державну русифікацію імперій. Йдеться про велета численних наук Івана Франка, якого нарекли просто «Каменярем». Так само чинили з Лесею Українкою-Косач. Імперські нівелятори нарекли її «Мавкою»  або «социалисткою». А генiального поета Тараса Шевченка просто йменували «Кобзарем» за назвою його книжки поетичних творів.

Сьогодні, коли увесь світ відзначає 203-річчя від дня народження Тараса Шевченка, пропонуємо вам познайомитись з найвідомішими фотографіями видатного українця.

Відомо одинадцять фотографій Шевченка, до наших днів залишилось лише десять.

Як відомо, в роки юності та до заслання Тарас не фотографувався.

Перше його фото на прохання М. Дорохової зроблено 30 березня 1858 у А. Деньєра. На знімку ми бачимо поета в шапці й кожусі та з бородою, . З цього фото 1860 він виконав автопортрет.
 
Наступне, друге фото виконано у фотоательє І. Досса у 1858 році. На цьому Шевченко без головного убору, в білій сорочці і чорному піджаку. Після смерті І. Досса з його негатива зроблено кілька відбитків у фотоательє Д. Здобнова. Художники О. Бобров, В. Касіян, С. Красицький користувалися цією фотографією при написанні портретів поета. За цим же знімком І. Рєпін 1888 зобразив портрет для світлиці в хаті, збудованій на Чернечій горі для сторожа могили Шевченка.

 

Третє фото, досить відоме, — в смушковій шапці й кожусі, з поголеною бородою — зроблено в квітні 1859 у того ж А. Деньєра. З цього фото Л. Жемчужніков замовив у Парижі літографський портрет (його неперевершено виконав літограф А. Муйєрон) і доставив до Петербурга. Шевченко підтвердив літографію підписом і використовував її, працюючи над останнім автопортретом. Після смерті кобзаря художники В. Мате, М. Мурашко, Ф. Красицький та ін. користувалися цим знімком для створення живописних, графічних і скульптурних портретів Шевченка. З цього ж фото І. Крамськой на замовлення П. Третьякова — засновника Третьяковської картинної галереї у 1871 році зобразив один з найкращих портретів Тараса Шевченка.

 

фотографія Т.Г. Шевченко

 

В 1859 Шевченко знову фотографувався у Деньєра — разом з своїми друзями Г. Честахівським, братами О. та М. Лазаревськими і П. Якушкіним. Лейпцігський майстер Ф. Брокгауз викадрував з цієї групи постать Шевченка і вигравірував її на сталі; пізніше і російськи. майстри робили з цього фото гравюри на металі, дереві.

 

фото з шевченком

 

До 1859 належить ще одна фотографія Шевченка. На ній поет зображений на весь зріст, у смушковій шапці, кожусі і з палицею. Це невелике за розміром (9 ? 12 см) фото дуже рідкісне. Виконав його, очевидно, теж А. Деньєр.

 

шевченко на світлинахшевченко в кожусі

 

Під час перебування у Києві 1859 поет тричі фотографувався у І. Гудовського. На першому знімку він сидить на стільці у білій сорочці з темною краваткою і темному піджаку (за цією фотографією художник Г. Цисс 1929 виконав портрет олією). На другому — сидить на стільці біля столу в білому полотняному костюмі з палицею в руках.

 

 

На третьому фото (погрудне) поет теж у білому костюмі з нахиленою вліво головою. З цього знімка Шевченко 1860 виконав офортний автопортрет.

 

 

До 1858—59 належить фотографія поета у темному костюмі, з якої 1859 М. Микешин зробив малюнок-портрет, репродукований ксилографією Є. Гогенфельдена у «Кобзарі» 1860, виданому коштом П. Симиренка. Цю фотографію Шевченко використав при роботі над офортним автопортретом 1860. Оригінал фото не зберігся.

 

 

 

 

Два останні знімки поета:

 

 

в чорному костюмі, в білій сорочці з чорною краваткою другий знімок— разом з Г. Честахівським виконані невідомим фотографом в кін. 1860 або на поч. 1861.
Опубліковано в Видатні українці

У зв’язку з відзначенням 203-ї річниці від дня народження видатного українського поета Тараса Шевченка та 156-ї річниці від дня його смерті, 10 березня посли іноземних держав, представлять визначні твори своїх країн, які стали для них такими ж знаковими, як для України шевченківський «Заповіт».

10 березня, за участю послів іноземних держав, відбудеться урочиста церемонія Міжнародного культурно-просвітницького проекту «Нас єднає Шевченкове слово», що проводиться третій рік поспіль у Національному музеї Тараса Шевченка до Дня народження великого Кобзаря.

Про це сайту української діаспори "Стожари" повідомили у прес-службі Міжнародного культурно-просвітницького проекту.

Організаторами заходу виступили Міністерство культури України, Київська обласна державна адміністрація, Київська обласна рада, Управління культури, національностей та релігій КОДА, Національний музей Тараса Шевченка та Вишгородський історико-культурний заповідник.

Дипломати представлять визначні твори своїх країн, які стали для них такими ж знаковими, як для України шевченківський «Заповіт». «Цього року виповнюється рівно 150 років, як за «Заповітом» остаточно закріпили саме цю назву, - зазначає куратор проекту Влада Литовченко. – Адже до цього вірш називався і «Думка», і «Завіщаніє», і «Остання воля».

Задля вшанування найвідомішого вірша поета в рамках проекту організували відео-флешмоб «Київщина читає Шевченка вголос», який присвятили 85-річчю Київської області. У відеоролику відомі діячі Київщини з різних сфер суспільного життя читають «Заповіт» і запрошують приєднатися усіх бажаючих – прочитати на відео вірш і викласти на своїх сторінках у соцмережах з відповідними хештегами. До флешмобу вже долучилися Голова Київської обласної державної адміністрації Олександр Горган, Народний артист України Остап Ступка, актриса Римма Зюбіна, Генеральний директор Національного заповідника «Софія Київська» Неля Куковальська, Генеральний директор Національного музею Тараса Шевченка Дмитро Стус, директор Вишгородського історико-культурного заповідника Влада Литовченко, Начальник управління культури, національностей та релігій КОДА Ігор Подолянець та Голова Національного партнерства в легкій промисловості України Голда Виноградська.

Крім того, українські зірки, діячі культури та мистецтва взяли участь у фотопроекті «Книга усіх часів», представивши різні видання «Кобзаря» в бібліотечному антуражі.

Під час заходу 10 березня гостям представлять виставку «Шевченко і Київщина» з експонатами та документами, наданими Вишгородським історико-культурним заповідником, Національним історико-етнографічним заповідником «Переяслав», музеєм «Флігель Тараса Шевченка» (м.Яготин) та Державним архівом Київської області.

А родзинкою церемонії стане презентація унікального «Кобзаря» від видавництва «Самміт-книга». Книга заввишки більш як 2 метри буде найбільшим у світі «Кобзарем».

 

Опубліковано в Цікаво

Відео саме для тих, хто не вірить, що під слова Тараса Шевченка можна танцювати!

Шевченко сучасний і Шевченко всюди!

Відео з Ше.Fest-2016, пісня із крайнього альбому Тартака:

Опубліковано в Відео
Сторінка 4 із 4