П'ятниця, 15 березня 2019 01:32

Цікаві факти про Карпатську Україну

15 березня 2019 року виповнюється 80 років від проголошення незалежності Карпатської України. Боротьба карпатських січовиків проти угорської агресії була першим випадком збройного опору гітлерівським планам з перекроювання кордонів у Європі напередодні Другої світової війни.

Опубліковано в Цей день в історії

У Закарпатській ОДА відбулась презентація унікального видання «Два ювілеї Августина Волошина», що містить невідомі досі документи з особистого архіву президента Карпатської України.

Унікальне видання "Два ювілеї Августина Волошина" презентували в Ужгороді (ФОТО)

Книжка, видана за кошти обласного бюджету, базується на матеріалах із двох альбомів, знайдених випадково на горищі старого будинку в Ужгороді. В них зібрані вітання, адресовані персонально Августину Волошину до 50- та 60-літнього ювілею (1924 та 1934 року), й зібрані ним особисто.

Історичні матеріали на початку року облдержадміністрації запропонував завідувач відділу електронних процесів Інституту електронної фізики НАН України професор УжНУ Олександр Снігурський. Йому вони дісталися в 1997-му від університетського товариша Ференца Паппа , коли той від'їжджав до Угорщини на постійне місце проживання. Альбоми ужгородець випадково знайшов на горищі будинку, готуючись до еміграції.

За словами О. Снігурського, його багаторічні спроби зробити документи надбанням громадськості не мали успіху. Лише тепер, за особистого сприяння керівника краю Геннадія Москаля, їх вдалося  опублікувати коштом обласної програми книговидання на підтримку закарпатських авторів.

Матеріали надзвичайно цінні тим, що доводять: Августина Волошина, коли він ще навіть не був президентом Карпатської України, знали й поважали далеко за межами Закарпаття. Вітання йому надсилали представники держустанов, у тому числі й високопосадовці Чехословаччини, священнослужителі греко-католицької церкви, освітяни й представники «Просвіти», банкіри, політики й письменники, зокрема й із Галичини, зарубіжні еміґрантські громади та окремі українці в екзилі. Що важливо –  мова вітальних адрес нехай і не така, як сучасна, але все ж українська. І це доводить, що Закарпаття вважали українським краєм ще задовго до подій Карпатської України.

Як розповів упорядник видання Ігор Ліхтей, загалом знайдені альбоми містять приблизно 700 листівок і телеграм, з них до книжки увійшли близько трьохсот. Насамперед вражає географія усіх вітань. Надзвичайно багато привітань з-за меж Чехословаччини, з Галичини, зі Львова, з української бібліотеки імені Петлюри з Парижу, від Українського бюро в Лондоні, від українських емігрантських організацій з усього світу. 

Роботу над виданням вели дуже активно, перші примірники встигли надрукувати до річниці Карпатської України. Сигнальні екземпляри презентували 17 березня, в день народження Авґустина Волошина, в його рідному селі Келечині Міжгірського району. Там же планують зберігати й оригінали історичних документів.

«Ми попросили власника архівних матеріалів пана Олександра передати їх у рідне село Волошина – Келечин. Спочатку вони зберігатимуться в кімнаті-музеї Волошина в місцевій школі, а далі стануть експонатами Музею президента Карпатської України, який там побудують, – повідомив Г. Москаль. – На моє переконання, Авґустин Волошин – найвизначніша постать в історії Закарпаття. Тому ми робимо максимум для того, щоб увіковічнити його пам'ять».

За інформацією прес-служби Закарпатської ОДА

Опубліковано в Цікаво

Про їхнє життя нині нагадує тільки спільна могила… без пам’ятника, без вінків та без хрестів. Про те, хто там покоїться знають тільки рідні, які свято бережуть у пам’яті історію, яка чимось схожа на сюжет одного з романів Шекспіра… Саме про життєву драму двох мрійників і розповіла племінниця жінки, якій судилося пізнати на собі весь трагізм подій Карпатської України.

Романтична історія кохання

Карл народився у 1920 році в Ужгороді. Його батько був військовим офіцером, сім’я жила заможно і єдиному синові батьки дозволяли все. Ілдіка до п’яти років мешкала в Будапешті, однак через злидні родина переїхала на територію сучасного Закарпаття, яке в той час входило до складу Австро-Угорщини.

Познайомилися вони доволі незвично. На одній з вулиць міста над Ужем юнак збив дівчину на службовому автомобілі батька. Сам же відвіз її до лікарні і виходжував, поки не одужала. Про пригоду не знав ніхто з близьких. Несподівано для себе юнак зрозумів, що закохався. Різний соціальний статус стояв на заваді їхнім стосункам, але Карл вирішив, що якщо треба буде, піде навіть проти волі батьків, тільки аби бути разом із Ілдікою. Звичайно, рідні були проти цього кохання, адже дівчина була ще й на два роки старшою за юнака. Тоді Карл таємно повінчався зі своєю обраницею і привів її в дім батька вже як свою дружину. Розлючений чоловік прогнав молоде подружжя і зрікся сина.

Так доля закинула родину до Хуста. У пошуках заробітку хлопець виконував будь-яку роботу, тільки б його вагітна жінка ні в чому не мала потреби. Саме в цей час почали розгортатись карпатоукраїнські події і Карл познайомився з прибічниками Волошина.

На захисті української державності

Друзі допомагали молодій сім’ї не тільки житлом та харчами, але й усіляко підтримували родину. Карл пройнявся ідеями про самостійність Закарпаття і захопився звитягою патріотично налаштованих товаришів. Тож коли у 1939 році постало питання про захист території, без вагань, разом із січовиками вирушив на бій. Ілдіка умовляла чоловіка залишитись, знала, чим закінчиться сутичка, однак він і слухати її не хотів. На Красному Полі від кульового поранення Карл загинув. Друзі, що вціліли, поховали його тіло не Замковій горі. Під час поховання були присутні тільки двоє побратимів та дружина. Однак найгірші часи для Ілдіки розпочалися саме після цього.

Через тиждень жінку арештували. Кількагодинні допити, тортури та жахливі умови перебування у камері призвели до того, що вона передчасно народила мертве немовля. Як для угорки, чоловік якої був українським патріотом, мордування жінки були особливими. Її молоде тіло нагадувало суцільну рану. Однак убивати Ілдіку жандарми не хотіли. Скоріше прагнули, щоб від знесилення вона померла сама, аби її смерть була довгою і страдницькою, щоб слугувала добрим уроком для інших закарпатців. Майже після місячних катувань дружини «декабриста» справді не стало. Поховали жінку сусіди, у одній могилі з її коханим чоловіком. До речі, таємно, аби самим не стати жертвами тодішнього тоталітарного устрою.

Про долю сестри Жужанна довідалася через 15 років після її смерті – від тих же знайомих, які провели її в останню путь і допомогли знайти вічний спокій у сирій землі. Проте тривалий період родинна таємниця зберігалася під «сімома замками» від усіх.

Так трапилося, що Марія, племінниця Ілдіки й донька Жужанни вийшла заміж за хустянина і нині мешкає у місті над Тисою. Вона єдина й відвідує могилу своїх родичів, які віддали життя за Карпатську Україну. Для неї держава, столицею якої був Хуст, досі асоціюється з нескореністю, непоборністю, героїчною незламністю перед пережитками, заборонами, системою…

Марина АЛДОН,

Джерело: zakarpatpost.net

Опубліковано в Скарбниця спогадів