22 січня 1918 року. Проголошення незалежності. Як це було.

Понеділок, 22 січня 2018 11:53 Автор  Стожари
Оцініть матеріал!
(1 Голосувати)
Проголошення Акту Злуки УНР та ЗУНР 22 січня 1919 року Проголошення Акту Злуки УНР та ЗУНР 22 січня 1919 року

22 січня - особлива дата в історії України. 22 січня щороку відзначається День Злуки, Соборності України, проголошений 22 січня 1919 року. Але за рік до того, 22 січня. Факт, невідомий пересічному читачеві: "Україна – друга після Фінляндії (яка зробила це місяцем раніше) проголосила незалежність на руїнах імперії". Цей день 100 років тому дав початок сьогоднішній незалежності, яка дісталася Україні такою важкою ціною. Як саме це було? Пропонуємо заглянути за завісу цього сторіччя.

"Стожари" хотіли б поділитися зі своїми читачами витримками з матеріалів, підготовлених Українським інститутом національної пам’яті в рамках проекту популяризації "Історія: (Не)засвоєні уроки".

У перші дні 1918 року – 9 січня за старим стилем (22 січня за новим) – в умовах військової агресії проголошено незалежну республіку Україна.

Навколо Києва стискалося кільце вогню. Більшовики розпочали агресію проти України іще в грудні 1917 року.

Згідно із Третім Універсалом, Українська республіка створювалася у федеративному зв’язку із іншими республіками колишньої Імперії. Проте вже через два місяці та ж Центральна Рада приймає рішення про повну незалежність України. 

Тривожне святкування

Учитель української школи Городко шукав кімнату. Старе мешкання на Жилянській, 113 його не влаштовувало. У газетному оголошенні він додав "Маю дрова". Взимку того року це було важливою обставиною.

Інша київська газета публікувала рекламу певної пані: "Англійка, досвідчена вчителька шукає кімнату із повним утриманням навзамін уроків англійської мови. Дізнаватися: Британське консульство, Пушкінська, 21 від 10-ї години ранку до 12 дня".

Цирк Кіссо на Миколаївській, 7 рекламував "великі ефектовні вистави "Ялинка" та "Дід Мороз".

Наступив новий 1918-й рік. Газети звично рясніли приватними оголошеннями. До проголошення незалежності Української Народної Республіки лишалося менше, ніж 10 діб.

Володимир Винниченко, Голова уряду УНР був одним з тих, хто святкував Новий рік в українському клубі на Володимирській вулиці. Там зібралася переважно стара українська інтелігенція Києва.

Коли годинник пробив дванадцять ударів, очі усіх присутніх повернулися до прем’єр-міністра, сподіваючись почути від нього новорічні привітання. Винниченко сидів мовчки. На прохання старшини клубу виступити – рішуче відмовився, мовляв, дуже стомився.

7fbc414 .general secretariat of ukraine1

"Нова Рада" - газета, співредактором якої був іще один із активних творців Української Центральної Ради Сергій Єфремов – весь час друкувала тривожну інформацію.

І вчитель Городко, і невідома на ім’я англійська пані могли переконатися з повідомлень газети, що сумніви Винниченка мали підстави: Україна палала. Більшовики рухалися як сарана, змітаючи усе на своєму шляху.      

4 січня "Нова Рада" повідомляла про бої під Бахмачем. Катеринослав перейшов до рук більшовиків. Натомість українські козаки встановили порядок у Полтаві і перемогли більшовиків у Рівному.

6 січня українська влада роззброїла більшовиків у самому Києві. З "Арсеналу" вивезли 6 вантажівок зброї: 1500 рушниць. Більше 200 більшовиків заарештували.

7 січня повідомляли, що в Одесу прибули з фронту броньовики більшовиків.

8 січня більшовики розпочали активні вилазки залізницею навсібіч від Катеринослава. Більшовицький ешелон прибув було на станцію "Запоріжжя", але під натиском козаків був вимушений повернути назад. Інший ешелон вирушив безперешкодно до Миколаєва.

З Чернігова повідомляли, що в Рогачові більшовики роззброїли польський полк, Глухів також у руках більшовиків, всюди ідуть безкінечні грабунки.

9 січня "Нова Рада" повідомляла про нові бої у Полтаві: "Наслідки бою невідомі". В Городні більшовики захопили пошту і телеграф.

Натомість станцію Красилів зайняла 6-та українська самокатна сотня, а на станції Мокошин відбувся бій між українцями і більшовиками:

"Більшовики, зібравшись на станції, почали наступати, але в той час на станцію в’їхав броньований поїзд і обстріляв більшовицький ешелон. Один снаряд, пробивши броню, розірвався всередині. Втрати з боку більшовиків величезні, з боку українців – незначні".

Того ж дня повідомлялося, що більшовики захопили Житомир, Миргород, Лубни, Сарни.

10 січня з’ясувалося, що до цього переліку треба додати іще кілька міст. Полтава також опинилася в руках більшовиків, які намагалися обеззброїти 1-й Український полк.  У Маріуполі мітинг солдат-більшовиків ухвалив розігнати військову раду, обеззброїти гайдамаків та захопити урядові інституції.

"З кожним днем побільшується боротьба між українцями і більшовиками. Обидві сторони мобілізують свої військові сили, й цими днями можна чекати генерального бою на одній з станцій коло Києва" - писала "Нова Рада" у ті дні.

cc19e79 img4101

Саме поруч з такими повідомленнями 10 січня на третій шпальті "Нової Ради" з’явилося іще одне:

"Незалежна Українська Республіка. В українських політичних колах зараз обговорюється акт надзвичайної ваги, який буде внесений на обговорення на одному з найближчих засідань Центральної Ради. Згідно з цим актом Україну буде оголошено самостійною незалежною Республікою".

Отже, 10 січня за старим стилем (23 січня за новим) вістка про майбутнє проголошення незалежності молодої республіки вперше стала здобутком суспільства.

Напередодні, 9 січня "Нова Рада" опублікувала іншу коротеньку замітку:

"Англія визнає Українську Республіку. Великобританський повірений у справах Г. Піктон Баґе прибув до Київа. Його приймав генеральний секретар по міжнародним справам О. Шульгін". 

1bcf0de 00231

Як так сталося, що 9 (22) січня – тобто у день, який ми звично пов’язуємо із Четвертим Універсалом "Нова Рада" мовчала про цей важливий документ? Як так сталося, що мовчала газета, яку редагував один із членів Центральної Ради Єфремов , який не міг не знати усіх подробиць політичної кухні?

Натомість саме ця газета повідомляла про визнання Англією Української республіки, ще до того, як ця республіка формально оголосила про свою самостійність!

Коли Франція, Англія, Центральні держави і російські комісари визнали УНР?

УНР де-факто іноземні держави почали визнавати іще наприкінці 1917 року.

Підставою для цього кроку був Третій Універсал 7 (20) листопада. Мотивом – ситуація на фронтах Першої світової війни.

1b4abb6 iii vijsk zjizd 1

Третій Універсал оголосив:

"Однині Україна стає Українською Народньою Республікою.

Не відділяючись від республіки Російської і зберігаючи єдність її, ми твердо станемо на нашій землі, щоб силами нашими помогти всій Росії, щоб уся Республіка Російська стала федерацією рівних і вільних народів".

На початку грудня Винниченко  та Петлюра відхилили ультиматум Троцького та Леніна. І усе це разом стало приводом до початку більшовицької агресії на територію Української республіки, та водночас – достатньою умовою для визнання УНР країнами Антанти.

"Агенти Антанти, – писав Дмитро Дорошенко у своїх спогадах – пильно стежили за тим, що діється в Києві, і коли наступив розрив між Україною і Росією (після звісного ультиматуму Ради Московських народних Комісарів), то Франція і Англія поспішили із офіціальним визнанням Української Народної Республіки".

Дорошенко вважав, що держави Антанти давно  махнули рукою на більшовицьку Росію і перенесли свої погляди на молоду Україну у сподіваннях, що вона  триматиме фронт і зав’яже там значну частину австрійського та німецького війська. Саме це було прагматичним мотивом для визнання Української республіки.

Отже, на самому початку грудня французький генерал Табуї нав’язує стосунки із Генеральним Секретаріатом УНР та від імені Франції запитує щодо "фінансової та технічної допомоги, яку союзники могли б дати Україні, щоб допомогти її велетенській роботі організації та відродження".

21 грудня (3 січня) 1918 року Табуї офіційно інформує, що Уряд Французької Республіки призначив його "Комісаром Французької Республіки при Уряді Української Республіки".

29 грудня (11 січня) 1918 року Київ і Париж офіційно увійшли у дипломатичні стосунки.

Слідом за Францією Україну визнала Велика Британія, про що і повідомила "Нова Рада" вже 9 (22) січня.

Згодом, вручаючи свої вірчі грамоти прем’єру Винниченку, представник Британі Г. Піктон Баґе заявив, що усі союзники об’єднані спільної метою остаточного повалення пруського мілітаризму і затвердження права на існування "малих націй".

30 грудня 1917 року (12 січня 1918) українську делегацію на мирних переговорах в Бресті від імені усіх Чотирьох держав визнав  і австрійський міністр закордонних справ Австрії граф Чернін:

"Ми взнаємо українську делегацію  як делегацію самостійну і як правосильне заступництво самостійної народної республіки української".

Формальне визнання України мало міститися у тексті мирної угоди – так про це повідомляла київська преса у перші дні 1918 року.

Звіти з мирних переговорів  у Бресті також  приносили і тривожні вістки:

"На засіданнях 29 та 30 грудня, під час обговорення питань про територіальні розмежування, генерал Гофман заявив: "Російська делегація розмовляє так, ніби вона ввійшла переможцем на германську територію та мала право диктувати свої умови. 

Я мушу звернути її увагу на той факт, що в дійсності германська армія займає російську територію, і мушу зазначити, що російська делегація вимагає для народів прав на самовизначення – в таких умовах,  яких сам російський уряд не додержує на власній території.

Білоруський з’їзд, що оголосив у Мінську незалежність білоруського народу, був розігнаний кулеметами та багнетами.

Після звістки про Українську незалежність, петроградський уряд послав на Україну великі військові сили".

Отже, представники Центральних держав, як і Франція з Англією, вже наприкінці грудня сприймали Україну як самостійну державу. 

Більш того, на словах українську незалежність визнав і представник петроградського уряду – Лев Троцький.

Слова Троцького під час переговорів у Бресті українська і – майже завжди – україномовна "Нова Рада" цитує російською:

"Заслушав оглашённую украинской делегацией Генерального Секретариата, ноту Украинской Народной Республики, русская делегация в полном соответствии с признанием прав каждой нации на самоопределение вплоть до полного отделения, заявляет со своей стороны, что не имеет никаких возражений против участия украинской делегации в мирних переговорах".

Це створювало певний дисонанс: з одного боку – заяви про "по самовизначення аж до повного відділення" за столом високих переговорів, а з іншого – військова агресія, що ширилася з захопленого більшовиками Харкова навсібіч.

На початку грудня у Києві відбувся з’їзд рад робітничих, солдатських і селянських депутатів. Його початок співпав із висуненням Троцьким і Леніним ультиматиму, а завершення передувало проголошенню Третього Універсалу.

Той ультиматум обговорювався на з’їзді досить жваво. За резолюцію, яка засуджувала політику Троцького та Леніна та підтримувала позицію Генарального Секретаріату, проголосувало 2479 делегатів з’їзду. Іще дві особи проголосувало проти, а 19 – утрималося. 

Більшовики з самого початку зрозуміли, що вони на цьому з’їзді не більшовики, тобто більшості не складають:  більшовицьких делегатів набралося десь лише з півтори сотні.

Тому їх фракція на з’їзді залишила Київ, переїхала до Харкова, захопила його у свої руки, зібрала там інший "всеукраїнський" з’їзд і проголосила там "радянську владу на Україні".

"Тепер уже московські більшовики, дійсні аранжери цілої справи, могли говорити, що то не Москва воює з Україною, а радянська Україна з своїм центром у Харкові бореться проти буржуазної України з її Центральною Радою у Києві" - згадував ті дні Дмитро Дорошенко.

De facto міжнародна  суб’єктність України була визнана іще до проголошення формальної незалежності – на підставі Третього Універсалу. 

Але дехто з батьків-засновників Української республіки вважав, що правова позиція, сформована цим документом, може бути заслабкою для подальших міжнародних переговорів.

Михайло Грушевський публічно заявляв згодом, що проголошення незалежності було необхідним з двох причин.

Перша була зумовлена необхідністю завершення мирних переговорів із Центральними державами. Українська республіка мала рішуче відмежуватися від "комісарів" і "повести діло миру зовсім самостійно, як окрема, суверенна, незалежна держава".

Друга причина: допоки не було сказано останнє слово про незалежність України – становище дозволяло більшовикам виставляти боротьбу проти Києва як внутрішній конфлікт між партіями, а не як зовнішню агресію на молоду республіку.

Грушевський вважав, що ситуація вимагає зараз рішуче відділитися від зануреної у заколоти Росії. Незалежність на його думку – була необхідною умовою успішності українського проекту.

"… Весь той тяжкий і небезпечний шлях до повного тріумфу наших демократичних і соціальних завдань Українська Народна Республіка мусить пройти самостійно, як незалежна держава…" – писав голова революційного парламенту.

"У такій страшній боротьбі треба бути свобідним і незв’язаним! Се перша умова і велика необхідність – вимога самостійності, котрої тому мусять до останнього боронити всі, кому дорогі інтереси України і її трудового народу".

Грушевський попри притаманну розлогість стилю був у цій позиції найбільш чіткий: незалежність – тепер, решта питань – потім.

Але не всі думали саме так, вважаючи, що документ має містити не тільки декларацію державної незалежності, а й ціле бачення нової держави.  І тому до Центральної ради ввечері 9 (22) січня було подано цілих три проекти Четвертого Універсалу!

Три версії Четвертого Універсалу

Спочатку серед членів Центральної Ради виникла дискусія, чи проголошувати незалежність просто зараз, чи зачекати скликання Українських Установчих Зборів.

Відголоски цієї дискусії зазвучали з газетних шпальт. Сергій Єфремов, заступник Грушевського у Центральній Раді, постійний автор та співредактор "Нової Ради" вважав, що питання державної самостійності не на часі: Україна іще заслабка для цього кроку.

Вдень перед історичним засіданням революційного парламенту "Нова Рада" виходить із статтею Єфремова "Непотрібний туман":

"Серед українських кругів поширилась дуже останнім часом думка про самостійність України, - не так про саму самостійність, як про публічне оповіщення її, про заманіфестування в формі певного акту".

Єфремов у тій статті спочатку взявся роз’яснити позицію своїх опонентів, позаяк на думку багатьох самостійність вже є фактом – чому б не оповістити про цей факт, не закріпити його?! Мовляв, це буде власне ім’я прикладене до речі. Мовляв, оголошення незалежності допоможе внутрішньому укріпленню державної влади, а ще більшу вагу цей акт матиме у міжнародній політиці.

Натомість сам Єфремов мав певні застереження, побоюючись, що "новий акт, якщо його буде видано, тільки ще раз стрясе без жадної потреби повітря, ще раз зіб’є порожню піну на поверху нашого життя, яка хутко розійдеться, не лишивши по собі ніякого твердого сліду".

Він вважав, що питання незалежності – це питання, яке можна вирішити силою і тільки силою: "а сили словами, хоч би й якими гарними чи рішучими, не додаси" – слова завжди залишаються словами.

Але Грушевський знайшов потрібні, сильніші слова.   

Ввечері Грушевський переконав зібрання, що Центральна Рада представляє волю всіх верств українського народу і "всякое промедление смерти подобно" – революційний момент вимагає рішучого вчинку, який створив би ширшу перспективу для подальшої визвольної боротьби.

9 (22) січня розпочалося закрите засідання Малої Ради, на якому Михайло Грушевський, Володимир Винниченко та Микита Шаповал разом із Миколою Солтаном внесли три різні проекти Четвертого Універсалу.

Проект Грушевського був найкоротшим.

Український народ – ішлося у цьому проекті – після втрати своєї державності протягом цілих віків виявляв незламну волю до національного визволення, і що тепер настав час нарешті здійснити великий ідеал, яким є цілковита незалежність України та її державна самостійність.

"З огляду на це Центральна Рада, як представництво всіх верств українського народу, оголошує самостійність Української Народної республіки, а урядові доручає перевести організацію держави, яка має бути демократичною республікою," – так згадував зміст проекту Грушевського один із членів революційного парламенту Микола Ковалевський.

Два інші проекти представили Володимир Винниченко та Микита Шаповал разом із Миколою Солтаном.

Обидва ці проекти дуже відрізнялися від запропонованого Грушевським. Окрім акту самостійності вони містили цілу картину перебудови української республіки.

І проект Винниченка, і проект Шаповала-Солтана пропонували способи розв’язання таких питань, як спосіб розв’язання земельної справи та націоналізації певних ділянок промисловості.

Винниченко гаряче боронив свій проект. Результатом став компроміс. Текст, який був запропонований Грушевським, був доповнений окремими положеннями інших двох проектів.

Микола Ковалевский стверджував у своїх спогадах, що запозичені з проектів Винниченка та Шаповала-Солтана соціально-економічні постулати набули у цій редакції лагіднішої форми, ніж у першотворі.

Спочатку дискусії навколо тексту точилися поміж українськими фракціями революційного парламенту: соціалістами-федералістами, одним з найбільш впливових представників яких був Сергій Єфремов, соціалістами-революціонерами (Голубович, Шаповал, Ковалевський, Грушевський) та представниками соціал-демократичної робітничої партії, лідером якої був прем’єр Володимир Винниченко. 

10 (23) січня  до дискусії долучилися решта "неукраїнських" фракцій: представники Бунда, представники польських і російських партій. Саме Бунд і меншовики рішуче виступили проти проголошення самостійності. 

Один із російських соціалістів (Коваленко згадує Рябцова) виступив із заявою, що проголошення державної самостійності України – це удар ножем у спину єдності пролетаріату цілої Росії, а тому це – акт реакції.

Натомість польський соціаліст Корсак без застережень висловився за прийняття Універсалу.  Інші фракції вносили свої правки, і деякі з них увійшли до остаточної версії тексту.    

Засідання розтягнулося на три дні – з вечора 9 січня до пізньої ночі 11. Проте усі ці дні Київ  не надто переймався майбутнім проголошенням незалежності – кияни були захоплені обговоренням іншої, шокуючої історії.  

Більшовики розігнали Установчі Збори і розстріляли демонстрації на захист демократії у Москві та Петрограді.

"Караул устал"

5 (18) січня Соловецький монастир оголосив себе республікою ченців. У будь-який інший день ця новина стала б сенсацією, але не цього разу. Газети були переповнені повідомленнями про криваві події у Петрограді і Москві.

6 (19) січня 1918 року матрос Железняк звернувся до голови Всеросійських Установчих Зборів із історичною фразою "Караул устал" і наказав депутатам залишити сесійну залу у Таврійському палаці. У той день Ленін оголосив Совіти верховною владою.

Відтоді Таврійський палац  був зачинений на замок, а перед входом стояла варта озброєна кулеметами та двома легкими гарматами.

У Петрограді і Москві розпочалися масові демонстрації на захист демократії.

У Москві сутички між більшовиками і маніфестантами тривали два дні. Повідомлялося, що на вулицях – сила-силенна трупів і крові, повсюди чути постріли з рушниць і кулеметів.   На якийсь час у старій російській столиці добровольчі загони перемогли червоноармійців.

З Петрограда ж газети повідомляли геть невтішні новини:

"Демонстранти на чолі із членами Установчих Зборів сформували маси у десятки тисяч, які рушили до Таврійського палацу. (…) Червоногвардійці намагаються розігнати демонстрантів. Чути постріли. Є вбиті та поранені. Одначе ентузіазм демонстрантів великий. Усі впевнені, що Установчі збори функціонуватимуть і спасуть країну".

Більшовики зупинили випуск преси, конфіскували наклади і заарештували співробітників редакцій "Волі Народу", "Дня", "Солдатської газети" та "Сірої шинелі".

З Ростова-на-Дону повідомляли, що містом кружляють чутки про те, що Ленін, Троцький та інші більшовики отримували гроші з німецьких банків.

Останньою прийшла звістка, що на самого Леніна вчинений замах, але він врятувався – поранений його секретар  Платтен.

Кожне повідомлення перекривало сенсаційністю попереднє.  І врешті-решт, 9 (22) січня – коли у Києві був внесений проект Четвертого Універсалу – Всеросійський Центральний Виконавчий Комітет опублікував декрет про розпуск Всеросійських Установчих Зборів.

Українські Установчі Збори у свою чергу так і не змогли зібратися: через більшовицьку агресію вибори подекуди просто не відбулися, подекуди – обрані делегати через воєнні дії не мали можливості дістатися Києва. 

  

"Однині Українська Народна Республіка стає самостійною, ні від кого незалежною, вільною, суверенною державою українського народу"

Вечірні і навіть нічні засідання тоді були звичайною справою. Закриті дискусії тривали у Малій Раді майже до самої півночі 11 (24) січня. Історія донесла точний час, коли розпочалося урочисте засідання  - 00 годин 20 хвилин  в ніч з 11(24) на 12 (25) січня 1918 року.

Чутки про визначну історичну подію почали ширитися раніше, і навколо Будинку Центральної Ради на Володимирській вулиці зібрався великий натовп. Люди прагнули стати свідками історичного моменту.

Багато публіки набилося на балкони сесійної зали та терпляче чекала початку.

По опівночі на сцену вийшов голова Центральної Ради Михайло Грушевський та Голова Генерального Секретаріату Володимир Винниченко.

Зал вибухнув оплесками.

"Високі збори! – починає Грушевський – Українські Установі Збори, призначені Третім Універсалом не могли зібратись у призначений день 9 січня тому, що останніми днями виникли всякі заколоти.

Тим часом обставини зложилися так, що відкладання Установчих Зборів не можна довше терпіти.

Народ наш прагне миру.  І Українська Центральна Рада доложила усіх зусиль, щоб дати мир негайно.

Але петроградське правительство, Совіт народних комісарів, оголошує нову "священну" війну, а з другого боку, це правительство насилає військо своє, червоногвардійців та більшовиків на Україну і веде з нами братовбивчу війну.

Щоб дати нашому правительству змогу довести справу миру до кінця і захистити від усяких замахів на нашу країну, Українська Центральна Рада постановила не відкладати до Установчих Зборів ті справи.

В цій цілі Українська Центральна Рада вже з 9 січня відбувала перманентне, безперервне засідання аж до цього часу і постановила проголосити Четвертий Універсал!

Запрошую високі збори вислухати Універсал!"

8b2c36f 0061

195b16f 006 4111

"Присутні, усі як один встають. – пише репортер "Нової Ради" - Настає урочиста напружена тиша. Професор Грушевський твердим, трохи схвильованим голосом, ясно вимовляючи кожне слово, голосно читає Четвертий Універсал.

Історична, незабутня хвилина… Коли він прочитав слова Універсалу: "Однині Українська Народна Республіка стає самостійною, ні від кого незалежною, вільною, суверенною державою українського народу" - буря овацій потрясла стіни залу засідань. Крики "Слава самостійній Україні!" злились у загальний переможний гук раба, вирваного з кривавої неволі".

Гарячий ентузіазм і захоплені вигуки було чутно, коли Грушевський зачитував ті місця, де ішлося, що влада тепер належатиме Українській Центральній Раді та її виконавчому органу, який матиме назву Ради народних міністрів.

Аплодисменти переривали його, коли йшлося про встановлення миру і очищення  України від більшовиків.

Крики "Слава!" гриміли, коли Грушевський оголосив, що земля передаватиметься трудовому народу без викупу, на підставі закону "про скасування власності і соціалізацію землі".

Ліси, води і надра, "яко добро українського трудящого народу", переходять  в порядкування Української Народної Республіки.

"У самостійній Народній Республіці України не повинен терпіти ні один трудящій чоловік".

"За старого ладу торговці та ріжні посередники наживали на бідних пригноблених клясах величезні капітали. Однині Народня Українська Республіка бере в свої руки найважливіші галузі торговлі і всі доходи з неї повертатиме на користь народу".

Також встановлювався державний контроль за усіма експортними і імпортними операціями "щоб не було такої дорожнечі, яку терплять найбідніші кляси через спекулянтів".

Четвертий Універсал підтверджував усі демократичні свободи, що були проголошені у Третьому.

Усе це викликає збуджену реакцію зала.  Врешті, коли Грушевський вимовив останні слова Універсалу, що закликали всіх громадян самостійної України непохитно стояти на сторожі здобутків волі та прав, усіма силами боронити свою волю від ворогів, зал вибухає співом національного гімну: "Ще не вмерла Україна!"

"Особливу експансивність проявляють хори" - зауважив репортер опозиційної до Центральної Ради газети "Кіевлянинъ".

Універсал ставлять на поіменне голосування. "За" голосують усі українські фракції. 

"Відповіді "за", що дружно слідують одна за іншою, навіть створюють ілюзію майбутнього визнання Універсалу одностайно, - пише той самий репортер. – Це враження порушується, щойно черга голосування доходить до представників національних меншостей.

"Член Ради Чижевський? – чітко викрикує секретар Ради п. Єреміїв.

"Проти!" - відповідає п. Чижевський, який першим порушує гармонію  українських голосів".

Тут трапляється несподіванка: першому голосу "проти" починають аплодувати на хорах. Аплодисменти спричиняють  обуренні вигуки і свист решти.

"Меншості" проголосували у такий спосіб: "меншовики" і представники "Бунда"  - очікувано "проти". Соціал-революціонери, Об’єднана єврейська соціалістична робоча партія, "Поалєй-Ціон" та польський Централ – утримались від голосування. Польська партія соціалістів – "за". Сіоністи на засіданні були відсутні.

У голосуванні брали участь 49 членів Малої Ради, з них – 39 – "за", 4 – "проти", 6 – утрималось.

Грушевський оголошує: "Універсал про самостійність Української Народної республіки прийнятий!" Зал вдруге вибухає криками "Слава!" та співом національного гімну.

Сумніви, побоювання та переляк

Реакція суспільства не було такою однозначно радісною. Вже на самому засіданні після урочистої промови прем’єра Володимира Вінниченка, слово взяв представник меншостей – Костянтин Сухових.

Його промова викликала збурення в залі.

"Ми не бачимо у обставинах проголошення повного волевиявлення українського народу. Цей акт виник якось випадково і скороспіло, нібито якісь приховані обставини, про які ми нічого не знаємо, примушують якнайшвидше здійснити цей акт. Не в таких умовах він мав би здійснитися!"

Слова промовця явно дисонували загальному настрою публіки. Хори влаштували оратору обструкцію. Промову просто "закашлюють". Грушевський намагається навести лад у засіданні.

"Мало оголосити Універсал!... (…) Треба мати впевненість, що існують творчі сили втілити його в життя. Це оголошення самостійності загрожує політичними небезпеками. Але іще більш сильними є сумніви у царині економічній… 300 років Україна не жила самостійним економічним життям…

А фінансова політика молодої української республіки? Де гроші? Адже ті папірці, що зараз друкують – хіба це гроші?! Що таке бюджет – чи знає це наша республіка? Де валюта? Чи мислимо встановити контроль над банками, центри яких знаходяться за межами України?"

Промову знову і знову переривають сміхом, аплодисментами, галасом і вигуками "Геть!", "Досить!"

Грушевській знову намагається навести лад і нагадує зібранню про велич моменту.

Сухових врешті завершує: "Я не дивуюся, коли мені заважали говорити у першій половині промови. Але коли  таке коїться, коли я вимовляв завершальні слова, то я з упевненістю можу сказати: так, більшовики вже тут, у стінах Ради!"

Годинник відбив другу годину ночі, коли головуючий – професор Грушевський робить у засіданні перерву до вечора наступного дня.

Так, у сумнівах і відлуннях війни Україна проголосила свою незалежність.

Україна була першою країною після Фінляндії, з тих що оголосили свою незалежність від старих імперій. Литва, Естонія, Чехословаччина, Польща, Латвія і Югославія – весь цей "ефект доміно"  розпочався вже після українського Четвертого Універсалу. 

Тімоті Снайдер спостерігаючи історичну долю молодих націй Центральної та Східної Європи іронізує про їх державну самостійність після Першої світової війни: "це коли ти нічого не робиш для державності – і все одно маєш її".

Україна, на відміну від багатьох країн регіону, боролася чотири роки за свою Незалежність і програла. Зв’язок між силою та активністю боротьби і її результатом у ті часи був мінімальний.

22 січня 1918 року Україна прийняла рішення оголосити про свою державну незалежність. Через рік саме цей день батьки-засновники оберуть, щоб проголосити Акт Злуки Української Народної Республіки та Західно-Української Народної Республіки.

Через багато років сотні тисяч людей символічно візьмуться за руки, щоб продемонструвати, що цей день щось для них значить. Українці утворили живий ланцюг як символ, що ніколи-ніколи-ніколи не можна здаватися і опускати руки. Не варто і тепер – коли часом видається, що історія знову повторюється.

Хоча агресор той же самий, що і сторіччя тому – Україні не треба створювати з нуля державні  інституції та цілу економіку, і народ трохи змінився.  

Джерело  - Олександр Зінченко, "Історична правда"

Прокоментувати:

Переконайтесь що ви заповнили усі поля, відмічені зірочкою (*). HTML код не допускається