У березні-квітні 1918 року слов’янська група армії УНР за три тижні звільнила Донбас від російсько-більшовицьких військ. Операцією командував генерал-хорунжий Володимир Сікевич, який залишив про неї докладні мемуари. Як армії УНР вдалося за три тижні вибити більшовиків із міст Донбасу? Як сприймали Сікевича і вояків УНР жителі регіону? І чому сьогодні українськість Донбасу частиною його жителів ставиться під сумнів?

Про це в ефірі Радіо Донбас.Реалії говорили видавець, керівник проекту і упорядник книги «1918. Донецький бліцкриг» Олексій Бешуля та історик, консультант із видання цієї книжки Ігор Бондаренко.

– Олексію, звідки взялася ідея видати таку книгу? Чому ця книга з’явилася тільки зараз?

Олексій Бешуля: Вони видавалися, це було 5-6 книжечок, в Канаді з 1941 по 1951 роки. В Україні вони не перевидавалися до цього часу, так склалась історія. Мабуть, нікому не була дуже цікава ця тема, ніхто не хотів цим займатися. Все ж таки генерал Сікевич не був настільки відомою людиною в українській історії та історіографії. Тому, можливо, для книговидавців це комерційно не вигідно.

Але я спробував цей експеримент. Книжка продається, все чудово.

– Що вас, як видавця, найбільше вразило у цих мемуарах? Чи було щось несподіванкою, відкриттям?

Олексій Бешуля: Взагалі ця книжка – одна велика пригода. Спочатку я знайшов ці мемуари, потім з огляду на те, що ще не пройшло 70 років з його смерті, треба було знайти його нащадків, я знайшов правнучку, яка живе у Львові, і з нею ми домовилися про видання цієї книжки. Потім був довгий період, поки я шукав фінансування.

Що у ній такого цікавого, насправді, це не класичні мемуари, де все сухо. Вона написана поетичною мовою, з елементами українського сентименталізму, з розмовами з його вояками, він намагається передати їхні життєві історії. Часом, у нього є якісь епізоди, які він вставляв, де хочеться пустити сентиментальну сльозу.

– А про що книжка?

Олексій Бешуля: Про його шлях із 1917 року, з часу, як він вступив на службу до армії УНР і до останніх боїв на Донбасі, саме цей проміжок.

​– Ігорю, розкажіть про постать Володимира Сікевича. І чому так мало знають про людину, яка так вплинула на перебіг історії?

Ігор Бондаренко: За декілька днів ми будемо відзначати вже 27 років нашої незалежної держави. Але за цей час, як на мене, історія в Україні як наука, як предмет, ще не стала державоцентричною, національноцентричною.

Так сталося, що довгий час ми перебували у полоні різноманітних міфів, які досі існують: радянські міфи, імперські, навіть українські міфи.

Те, що ми пройшли й проходимо зараз за період нашого історичного розвитку, не кожна нація може все пережити.

Стосовно постаті Сікевича і взагалі, чому саме так, у багатьох може виникнути подив, що ми пишемо про український Донбас. Хоча останнім часом це культивувалося, особливо з 1990-х років, що Донбас якийсь окремий, інший. У передмові впорядник цієї книжки пише, що Донбас – це Україна, справжня Україна.

– Там є така фраза, що важко собі уявити більш український регіон, ніж Донбас.

Ігор Бондаренко: Так і є. І як історик я можу сказати, що значна кількість вихідців саме з того краю, були героями, рушійною силою державотворчих змагань.

Про Сікевича мало хто знає, але ще можна називати декілька різноманітних прізвищ.

Основна візія цих спогадів – те, що Україна є єдиним цілим, попри такий історичний розвиток. Історія склалася саме так, є різноманітні сторінки.

Це спогади людини, яка серцем пропустила усі події, які відбувалися протягом 1917–1918 років. Такі постаті, як Сікевич, були рушійною силою тодішньою української революції, а українці були дійсно близькими до утворення власної держави. Історичні обставини склалися інакше, але це не історія наших поразок, це історія наших перемог.

– Ось як Володимир Сікевич описує, як його зустрічали місцеві мешканці та вояків армії УНР:

«Рано наша кіннота подала сигнал до збору, і 21 квітня вирушила по великій дорозі здобувати козацьку славу. Я поїхав за військом автом зараз же за кіннотою. Близько полудня ми прийшли до Краматорівки. Робітники як не з любов’ю, то зі страху нової влади, стрінули нас із хлібом і сіллю, і піднесли кінноті український прапор з написом: «Нехай цей стяг буде благословенням робітників у боротьбі за незалежну, соборну Україну. Ми з вами!» Сотник Ляхович під’їхав до них, прийняв цей стяг і передав хорунжому і сказав: «Ми з гордістю приймаємо ваше благословення і будемо все робити, щоб ваше бажання виконати і щоб по цілій Українці скрізь заспівали радісну пісню: «Ще не вмерла Україна!» А це мусить бути, бо військо і робітництво, це непоборима сила. Слава вам і всім робітникам по цілій Україні, які є тої самої думки, що і ви».

Олексію, чи довіряти цьому опису, чи тут є якісь пропагандистські мотиви?

Олексій Бешуля: Я думаю, йому можна довіряти цілком. У цій книзі він згадує про те, що були мінімальні сутички, були партизани. Тоді вже відбувся переворот гетьмана Скоропадського, Українська держава – вже Гетьманщина, так само володіла цим регіоном, не було масового спротиву.

Повстання на київському «Арсеналі», яке придушував гайдамацький кіш Слобідської України, у більшості складався з вихідців зі Сходу. Останній український гарнізон, який здався на Сході, був Луганський. Без мінімальної підтримки місцевого населення він би не тримався.

– Олексію, три тижні вистачило, щоб звільнити територію Донбасу від російсько-більшовицьких військ. Як це вдалося зробити так швидко?

Олексій Бешуля: Відповідно до мемуарів, це вдалося зробити доволі просто. Тоді по суті армія УНР формально воювала не з червоною Росією, а з «Донецько-криворізькою республікою». Насправді, максимальний бій відбувався не більше двох діб. У них була нормальна військова структура, багато військових частин. Але вони дуже швидко здавались. У більшості своїй, вони думали, що зараз вони дадуть перший залп і далі ніхто не піде.

Основні бої – перший бій Барвінкове-Слов’янськ, потім був великий бій за Горлівку, за Дебальцеве, а далі вже були локальні сутички.

– Ігорю, ви викладали історію до окупації в Донецьку. Чи розповідали ви про Сікевича? Як ваші учні сприймали таку інформацію? Чи не вважалася вона їм дивною?

Ігор Бондаренко: Безпосередньо про пана Сікевича я не говорив, але вся моя діяльність, як історика, була присвячена україноцентризму. Я розпочав свою викладацьку діяльність у середині 1990-х років, минуло лише декілька років з набуття незалежності, був величезний конфлікт поколінь: усі знали різну історію.

У 2014 році я був на викладацьких курсах, на той час люди, які потім стали апологетами різноманітних міфів, на кшталт «Новоросії», рекламували нам різноманітну літературу з приводу того, що вони такі, а Київ їх не чує. Тоді широкий загал їх не сприймав. Тому що, на моє глибоке переконання, на тих територіях на сучасному етапі немає настільки потужного сепаратизму, а є окупація та колаборація.

Тому необхідно, щоб ця територія була звільнена від окупантів і потрібно мати стратегію для розвитку цдержави.

– Повернімося до постаті Сікевича. Як він сприймав регіон, чи були якісь нюанси, колорит цього регіону?

Олексій Бешуля: Для нього це був абсолютно звичайний український регіон, ніяких особливостей у жителів він не бачив. Наприклад, я читав багато мемуарів німецьких військових, які були на Донбасі у 1941–1943 роках, більшість з них писали, що це Україна.

 

 

Джерело: radiosvoboda.org

Опубліковано в Власна думка

7 квітня в Українському Музеї у Нью-Йорку (The Ukrainian Museum) відкрився наймасштабніший український музейний проект Українське коло», присвячений українській історії в період визвольних змагань 1917-1921 рр. “Full Circle: Ukraine’s Struggle for Independence 100 Years Ago, 1917-1921”.

Опубліковано в Українці в світі

4 лютого в Національному музеї історії України відкрилася виставка «Зродились ми великої години», приурочена до 90-ліття створення Організації Українських Націоналістів. Саме у ці дні 90 років тому у Відні завершив роботу Перший Конгрес, який оголосив про створення ОУН – організації, яка стала символом безкомпромісної боротьби за утвердження у світі незалежної держави Україна.

Опубліковано в Музеї

Минуло вже століття від героїчного бою під Крутами, який відбувся 29 січня 1918 року, проте й до цього часу не вщухають різноманітні припущення, формуються міфи і легенди через неоднозначність оцінок подій того дня.

Нині, мабуть, важливіше не так висвітлювати деталі самого бою, а власне героїзм молодих хлопців, що без військового досвіду і практично без озброєння не відмовилися від нерівного поєдинку із багатотисячною більшовицькою ордою. Адже молода Українська Народна Республіка (УНР) по суті не мала українського регулярного війська і не могла повноцінно захищатися від нападників. Студенти і гімназисти зробили на той час неможливе – зупинили на декілька днів наступ більшовиків на Київ і це дало змогу делегації УНР укласти Брест-Литовський мирний договір із Центральними державами (Німеччиною, Австро-Угорщиною, Туреччиною і Болгарією), що врятував тоді українську державність.

Уже за декілька років, в окупованій більшовиками Україні, пам’ять про героїв Крут, почали витіснятися радянською пропагандою, а могили учасників бою були цинічно знищенні радянською владою.

Проте завдяки колекціям документів, зібраних чисельною громадою українців-емігрантів у вільному світі, що нині знаходяться на зберіганні у Центральному державному архіві зарубіжної україніки (ЦДАЗУ), можна відтворити пам’ять про легендарний бій, зібрати відомості про його перебіг і проаналізувати причини, що призвели до трагічних наслідків. Адже дата 29 січня перетворилася на одну із провідних дат українського календаря в діаспорі. Зокрема, представлені у фондах ЦДАЗУ документи дають можливість дослідити історичний контекст бою під Крутами: «Крути, це рівночасно вогнена грань двох епох: духового рабства, яке молоді герої змили своєю гарячою кров’ю, й боротьби за державну суверенність України, яку вони започаткували» – так українці в еміграції характеризували подію.

012121919211

Стаття «Крути» у бюлетені головної управи
Української національної єдності у Франції, ч. 6-7, 1955 р.
ЦДАЗУ, ф. 45, оп.1, спр. 19, арк. 47 зв.

Тривалий час реальні події бою під Крутами межували з міфами про українських спартанців – трьохсот студентів та гімназистів, які виступили на захист незалежної держави. І чимало українських періодичні видань, що нині знаходяться у довідково-інформаційному (бібліотечному) фонді ЦДАЗУ, тиражували цю легенду, проте наголошують на важливості цього історичного факту для національної пам’яті українців.

0212121919211

Стаття «Крути – українські Темопілі».
Газета «Український самостійник», січень 1937 р.
ЦДАЗУ, ф. 10, оп. 1, спр. 175, арк. 71

Тематика Крут знайшла своє місце і у поетичних творах української еміграції, представлених як у колекціях архівних документів, так і у періодичних виданнях довідково-інформаційного (бібліотечного) фонду ЦДАЗУ. Вірші, сонети, декламації українських митців в еміграції оспівують і вшановують героїзм і жертовність української молоді, яка першою відгукнулася на захист молодої української держави.

01212121919211

Вірш В. М. Яніва «Героям Крут».
Газета «Український сокіл», Прага, ч. 1-2, 1937 р.
ЦДАЗУ, ф. 15, оп. 2, спр. 71.арк.. 59

Культ крутянських героїв став однією із важливих підвалин українського націоналістичного руху. Адже у свідомості українців він набув особливого значення саме завдяки жертовному героїзму української молоді, на якому виросло і виховувалося не одне покоління патріотично налаштованих нащадків героїв. Про це розповідають документи у колекціях архівних документів, зокрема Української скаутської організації Пласт у Канаді, що зберігаються в ЦДАЗУ.

012132121919211

Вірш «Крути». Журнал пластового юнацтва «Готуйсь»,
Канада, січень 1966 р.
ЦДАЗУ, ф. 29, оп. 2, спр. 9, арк. 6


Вшановуючи нині крутянських героїв, ми низько схиляємо голову перед їхнім патріотизмом і жертовністю, особливо коли знову змушені обороняти власну незалежність.

Віра Фазлєєва, провідний науковий співробітник відділу

використання інформації документів ЦДАЗУ

Опубліковано в Скарбниця спогадів

Два роки тому 23-річний Едуард Крутько із села Козубівка Хорольського району, відкрив у хаті своїх дідуся й бабусі, яких уже немає на цьому світі, етнографічний музей «Древо», про існування якого тепер знає чимало людей не лише в Україні, а й за кордоном.

Опубліковано в Музеї

Рідкісні поховання та унікальні прикраси – 2018 рік був щедрим на археологічні знахідки в Україні. Археологи дослідили значну кількість об’єктів та зробили вражаючі відкриття.

Опубліковано в Цікаво

Різдво є, мабуть, найбільш родинним святом у нашому народі. Його сила така потужна, що навіть у найнесприятливіших обставинах – в ув’язненні – українці знаходили можливість відзначати його дотримуючись традицій предків.

Опубліковано в Цікаво

Шматочки хліба часів Голодомору 1932-33 років знайшли серед архівних документів, під час опрацювання позасудових справ реабілітованих, які датуються 1918-50 роками. Хліб зберігся у кримінальній справі стосовно Олексія Сорокіна.

Опубліковано в Цікаво

Прага – Українська діаспора в міжвоєнній Чехословаччині (1919–1939) активно відгукнулась на трагедію Голодомору в Україні. До усього світу полетіли з Праги і Подєбрадів численні листи і звернення з проханням не приховувати інформацію про Голодомор, допомогти мільйонам голодуючих українців в одній з найбільших житниць в Європі. Та особливо зворушливу пам'ять залишили дитячі листи та малюнки, присвячені Голодомору.

Опубліковано в Скарбниця спогадів

Зранку 11 листопада 1918 року пролунали останні залпи Першої світової війни – це був салют на честь переможців. Найкривавіша й найжорстокіша на той час в історії війна нарешті завершилася.

У тому, чим закінчилась для України Перша світова та чому ми так рідко про неї згадуємо – журналісти 24 каналу розбирались спільно із істориком Владленом Мараєвим.


Сцена з траншейної війни. Німецькі солдати в бою

Чому Першу світову називають забутою війною

Цю війну часто називають "забутою". Попри те, що за масштабами вона поступається лише Другій світовій. Вона була завершена після 4 років, 3 місяців і 2 тижнів невпинного, безглуздого жертвопринесення.

В Україні пам’ять про цю війну систематично викорінювали з масової свідомості всі 70 з гаком років більшовицької влади.


Танки у Лондоні на параді з нагоди завершення війни

Ленін та його послідовники вважали Першу світову "імперіалістичною" і "загарбницькою" (тут вони, з певними застереженнями, мали рацію). Ленін та його послідовники вважали Першу світову тільки прелюдією до революції та громадянської війни, в якій перемогли "правильні" герої – червоноармійці (щодо цього більшовики були, м’яко кажучи, не зовсім праві). Таким чином, героїв Першої світової війни замовчували, бо зарахували до категорії "неправильних". А самому конфліктові відвели другорядну роль у всесвітній історії.

Головне про наслідки Жовтневої революції

Україна у Першій світовій війні

Перша світова була глобальним протистоянням двох військово-політичних блоків – Антанти і Троїстого (згодом Четверного) союзу. А українці воювали за чужі інтереси по обидва боки фронту. Тому що українські землі були розділені між Російською та Австро-Угорською імперіями, які представляли, відповідно, Антанту і Четверний союз.


Перша світова війна на території України

Порахувати чисельність українців – учасників Першої світової війни - фактично нереально. Цифра була колосальною. Через російську армію пройшли від 3,5 до 4 мільйонів українців, через австро-угорську – від 250 до 700 тисяч. Сотні тисяч із них загинули, понад 1 мільйон дістали поранення, каліцтва й контузії.


Жахи війни. Поле після бою

Участь українців у Першій світовій війні

Більшість мобілізованих українців брали участь у бойових діях на російсько-австрійсько-німецькому фронті, що пролягав теренами Волині, Галичини, Закарпаття, Поділля, Буковини, Бессарабії. Тут відбулися такі грандіозні воєнні операції, як Галицька битва (1914), Зимова битва в Карпатах (1915), стратегічний розвиток Горлицького прориву (1915), Брусиловський або ж Луцький прорив (1916), "наступ Керенського" (1917), операція "Фаустшлаг" (1918).

Без участі українців не обходився практично жоден театр воєнних дій по цілому світу. "Австрійські" українці масово воювали на Балканах, у північній Італії, на флоті в Середземномор’ї. "Російські" українці – на всьому просторі від Балтійського до Чорного морів, на Закавказзі та в Ірані, у складі експедиційного корпусу в Македонії та у північній Франції. Представники української діаспори билися у лавах армій Канади, Австралії, США.


Російські військові на позиціях у Шампані (Франція), 1916 рік. Серед них також були українці

Легіон Українських січових стрільців

Від 1914 до 1917 року єдиною національною українською військовою частиною був легіон Українських січових стрільців (УСС) у складі австро-угорської армії. За весь час бойових дій через його лави пройшли понад 9 тисяч осіб. Втрати вбитими, пораненими й полоненими перевищили 3 тисячі.


Українські Січові Стрільці в австро-угорському війську (листівка)

Січові Стрільці, або ж "усуси", брали участь в запеклих боях проти російських військ. Особливо відзначилися в обороні гір Маківка (1915) і Лисоня (1916). У складі легіону була й жіноча чота (жінки-стрільці й санітарки – щонайменше 36 осіб). В подальшому "усуси" стали активними учасниками Української революції, однією з найкращих формацій українського війська. Відіграли важливу роль у перемозі антигетьманського повстання Директорії УНР, у створенні Галицької армії.

Українці у російській армії

В російській армії українізовані частини та з’єднання почали виникати тільки з початком революції в 1917 році. Першими постали українські полки імені Богдана Хмельницького та Павла Полуботка. Влітку 1917-го на Поділлі було сформовано 1-й український корпус під командуванням генерала Павла Скоропадського. Українізовані частини і з’єднання невдовзі стали основою для створення Армії Української Народної Республіки.

Перша світова війна закінчилася перемогою Антанти – Франції, Великої Британії, США, Італії, Японії та їхніх союзників. Вона призвела до краху чотирьох імперій – Російської, Австро-Угорської, Німецької та Османської. Відбувся черговий переділ світу, сформувалася Версальсько-Вашингтонська система міжнародних відносин, виникла Ліга Націй (попередниця ООН). На мапі Європи з’явилися нові або відродилися старі держави: Фінляндія, Естонія, Латвія, Литва, Польща, Чехо-Словаччина, Австрія, Угорщина, Держава Словенців, Хорватів і Сербів (Югославія). На переважній частині колишньої Російської імперії запанував комуністичний більшовицький режим.


Російська пропагандистська листівка. Один австрійський полонений в оточенні російських вояків 

Перша світова і розпад імперій дали безпосередній поштовх до початку Української національної революції 1917–1921 років. Під час неї постали Українська Народна РеспублікаУкраїнська ДержаваЗахідно-Українська Народна Республіка. Хоча їм не вдалося втриматися надовго, українці здобули безцінний досвід державотворення.

Повстанська боротьба тривала в Україні і по завершенні революції, а представники політичної та військової еміграції до кінця життя залишалися носіями ідеї української незалежності. На чужині продовжував діяти Державний Центр УНР, який в серпні 1992 року передав свої повноваження урядові незалежної України.

Останні ветерани Першої світової відійшли у засвіти відносно недавно – на початку 2010-х років. Це були канадець Джон Бебкок (1900–2010), американець Френк Баклз (1901–2011), австралієць Клод Шулз (1901–2011) і британка Флоренс Грін (1901–2012). Останнім учасником зі складу російської армії вважається уродженець Полтавщини Мусій Кричевський. Він помер у Донецьку 26 грудня 2008-го на 112-му році життя.


Повренення ветеранів Першої світової війни додому

Згадаймо принаймні кількох із мільйонів українців, які уславилися під час Першої світової війни. Всі вони гідні нашої пам’яті й поваги.

Історія воїна: Яків Гандзюк

Виходець із селян з Вінниччини Яків Гандзюк (1873–1918) – герой ще японсько-російської війни 1904–1905 років. Там він подвигами на полі бою вислужив спадкове дворянство – під час Першої світової командував різними піхотними частинами і з’єднаннями царської армії.


Яків Гандзюк

В боях 9 разів діставав поранення і контузії, зокрема й тяжкі: шрапнеллю у праву частину тулуба, кулею в кисть лівої руки навиліт, контузію важким артилерійським снарядом із глибокою втратою свідомості. За бойові заслуги був підвищений до генерал-майора і нагороджений Георгіївською зброєю.

Президент Франції Раймон Пуанкаре вшанував його однією з найвищих військових нагород своєї держави – Військовою медаллю (Médaille militaire). З початком революції Яків Гандзюк вступив до Армії УНР і в лютому 1918 року був розстріляний більшовиками в Києві. Ще живого генерала по-звірячому добивали багнетами.

Історія воїна: Павло Скоропадський

Нащадок давнього гетьмансько-старшинського роду Павло Скоропадський (1873–1945) відзначився вже на самому початку війни.


Павло Скоропадський під час кавалерійських змагань

19 серпня 1914 року в бою під Краупішкеном (нині Ульяново Калінінградської області РФ) він на чолі лейб-гвардії Кінного полку попри жорстокий артилерійський, кулеметний і гвинтівковий вогонь німців захопив їхні позиції та завдав противникові значних втрат. За це Скоропадського удостоїли ордена Святого Георгія 4-го ступеня.

Під час революції в 1918 році він став Гетьманом Української Держави.

Історія воїна: Олександр Козаков

Дворянин із Херсонської губернії Олександр Козаков (1889–1919) став найкращим повітряним асом Російської імперії, особисто збивши 17 німецьких і австрійських літаків. Кавалер російських, британських, французьких орденів.


Олександр Козаков біля свого винищувача

31 березня 1915 року в небі над Польщею здійснив другий (після Петра Нестерова) в історії повітряний таран. Козакову вдалося не лише знищити німецький аероплан, але й здійснити вдалу посадку – вперше у світовій практиці, адже Нестеров під час виконання тарану загинув.

Історія воїна: Софія Галечко

Уродженка Лемківщини Софія Галечко (1891–1918) з початком війни добровільно вступила до легіону Українських Січових Стрільців.


Софія Галечко

Служила санітаркою, розвідницею, стрільцем, отримала звання фенріха (хорунжої). Відзначилася у боях проти росіян у Карпатах (зима 1914-15) та у бою за гору Маківку, була нагороджена срібною медаллю "За хоробрість".

Трагічно загинула потрапивши у вир під час купання в річці Бистриця Надвірнянська.

Історія воїна: Петро Франко

Молодший син славетного українського письменника Івана Франка, Петро Франко (1890–1941) служив поручником УСС.


Петро Франко

Особливо відзначився в боях проти росіян під Семиківцями на Теребовлянщині восени 1915 року. Нагороджений офіцерською "Медаллю Воєнних Заслуг".

Під час Української революції був організатором авіації Галицької армії.

У міжвоєнний час став викладачем, науковцем-хіміком, писав художні твори. За основною версією, розстріляний радянськими спецслужбістами.

Історія воїна: Ярослав Окуневський

Виходець із родини буковинських священиків Ярослав Окуневський (1860–1929) став адміралом, очолював медичну службу австро-угорського військово-морського флоту.


Ярослав Окуневський

Розробив медичний статут флоту, який, з невеликими змінами, чинний і досі у багатьох європейських країнах.

Був кавалером орденів Австро-Угорщини, Німеччини, Іспанії, Китаю.

Жертвував значні кошти на легіон УСС, керував Українською санітарною місією у Відні. 1919 року організував поставки життєво необхідних медикаментів для Армії УНР.

Історія воїна: Пилип Коновал

Селянин із Поділля Пилип Коновал (1888–1959) напередодні війни емігрував до Канади. Вступив добровольцем до Канадського експедиційного корпусу.


Пилип Коновал

Протягом року брав участь у "траншейній війні" на півночі Франції, отримав звання капрала. Здійснив подвиг наприкінці серпня 1917 року в бою за висоту 70 поблизу міста Ланс: особисто "зачистив" два кулеметних гнізда, вбив щонайменше 16 німців (за іншими даними – 56), захопив один кулемет, а другий знищив гранатами. Цим самим надав можливість своєму батальйону продовжити наступ.

Удостоєний Хреста Вікторії – найвищої військової нагороди Великої Британії, яку йому в Лондоні особисто вручив король Георг V (дідусь Єлизавети ІІ). Єдиний в історії кавалер Хреста Вікторії родом зі східної Європи. Меморіальні дошки на честь хороброго українця встановлені в кількох містах Канади і Франції, а в Лансі 2017 року відкрили Алею Коновала.

Автор: Євгенія Мазур

Опубліковано в Власна думка
Сторінка 1 із 6