З фондів #ЦДАЗУ: Українізація України

Вівторок, 03 липня 2018 07:12 Автор  Надія Лихолоб
Оцініть матеріал!
(4 голосів)

Сім'я вже ж вільна і нова.
Та тільки мати ледь жива.
Вона була б і вмерла вже не раз,
та все питає, і на смертнім ложі,-
а де ж те Слово, що його Тарас
коло людей поставив на сторожі?!
Ліна Костенко

У світовій історії напевно важко знайти мову, яка б зазнала такого несправедливого нищення, як українська. Заборона української мови як метод лінгвоциду застосовувалася всіма поневолювачами України, але найбільшого «успіху» у цій ганебній справі вдалося досягти Російській імперії, яка протягом останніх століть продумано і систематично вдавалася до заборони українського слова. Про це свідчать численні загальновідомі укази, циркуляри та урядові постанови, що стосувалися заборони українського друкованого слова, навчання українською мовою і використання її як мови науки, проведення богослужіння українською мовою та хрещення українськими іменами, масового закриття українських шкіл та нищення українських бібліотек, заборони вживання в офіційних установах української мови та інших проявів лінгвоциду.

Здавалося, після розпаду Російської імперії українські справи мали б поліпшитися. І справді, спочатку для української мови засвітили нові горизонти – у квітні 1923 року більшовики проголосили політику коренізації, яка в радянській Україні отримала назву українізації. Проведення українізації вплинуло перш за все на освіту – українська мова впроваджувалася як мова викладання в усіх типах шкіл. Окрім освіти, нова політика найбільше стосувалася ще двох царин – державних установ та культури. Щоправда, відповідь на питання, кого ж треба було дійсно українізувати, у висвітленні тогочасної статистики виглядає десь трохи курйозно, оскільки переважна більшість населення України визнавала на той час рідною українську мову. А насправді політика українізації вводилася лише з тактичною метою стабілізації більшовицької влади в Україні.

Курйозним виглядало для пересічного українця і саме словосполучення «українізація України». Це влучно підмічає і герой комедії українського поета, драматурга, гумориста Семена Ковбеля «Українізація» (1939, Канада) селянин Зінько Чепель у діалозі зі своєю жінкою Ївгою:

«ЗІНЬКО: – Отце вигадали! Українізують українські села! Та як? Чім? На що?

ЇВГА: – На що? На те, щоби стало українським!

ЗІНЬКО: – А хибаж воно тепер яке, татарське?».

ЦДАЗУ

ЦДАЗУ

Ковбель С. Українізація. Комедія на одну дію. [Електронний ресурс]. – [Канада, б/д]. – Режим доступу:uahttp://diasporiana.org.ua
(дата звернення 10.06.2018 р.). – Назва з екрана.

Продовжуючи тему розкриття українізації українськими драматургами, варто згадати і п'єсу «Мина Мазайло» (1929), у якій її автор Микола Куліш, український драматург, представник Розстріляного Відродження, розкрив справжню суть українізації через ставлення до неї персонажів п'єси. «Їхня українізація – це спосіб виявити всіх нас, українців, а тоді знищити разом, щоб і духу не було...» – написав Микола Куліш у п’єсі «Мина Мазайло» словами персонажа дядька Тараса. Через кілька років Голодомор та репресії перетворив це припущення на реальність.

У фондах Центрального державного архіву зарубіжної україніки (ЦДАЗУ) зберігаються документи, в яких ми зустрічаємо оцінку українською еміграцію різних політичних процесів, що відбувалися в Україні, у т.ч. і українізації.

Процес українізації відбувався у складних умовах процвітання теорії боротьби двох культур в Україні (вищість міської «російської» культури над сільською «українською») і безпосередньо залежав від розвитку подій у межах цієї теорії. З огляду на цю теорію, цікавим може стати «Лист школяра з України», надісланий до редакції тижневика «Тризуб» (неофіційний орган УНР), що друкувався у Парижі і був заснований з ініціативи Симона Петлюри. У листі, через призму сприйняття українського школяра з Донбасу, бачимо як проходили процеси українізації в Україні.

31

«Тризуб», Париж, ч. 21, 7 березня, 1926 р.
ЦДАЗУ, ф. 15, оп. 1, спр. 116, арк. 151 зв. – 152

Більш фундаментальна оцінка процесу українізації в Україні у 20-30-х роках ХХ ст. висвітлюється українською еміграцією у статті «“Українізація” України», що була опублікована у 1934 році в діаспорному річнику «Розбудова нації» (друкований орган Проводу українських націоналістів, Прага).

4443431

5132322

6143434334

«Розбудова нації», Прага, річник VІІ, число 7–8, липень–серпень 1934 р. ЦДАЗУ, бібл. ф. № 5, інв. № 2031-Д

Утім, процес українізації тривав недовго. Хоча політика українізації і надала величезного розмаху національно-культурному відродженню українського народу та закріпила на деякий час окремі завоювання Української революції 1917–1921 років, але невдовзі дійшла висновку, що одночасно відбувалися дві українізації – більшовицька і петлюрівська. Це спонукало більшовиків згорнути цей процес, побоюючись подальшого розвитку національної самосвідомості українського народу.

З кінця 20-х років ідеологічний та політичний тиск на українське національно-культурне відродження стає вже майже неприхованим. Постановою ЦК КП(б)У від 19 квітня 1927 року російській мові було надано особливе значення, а починаючи з 1930 року, в партійних колах посилилося активне протистояння українізації, що супроводжувалося репресіями проти захисників української мови, українських діячів науки і культури, релігійних діячів ( у т.ч. УАПЦ), гонінням на україномовні періодичні видання тощо. Врешті у голодні 1932–1933 роки українізація була тимчасово припинена і офіційно засуджена як «петлюрівська», а її прихильники були відправлені на Соловки та в інші сталінські табори. Це наштовхнуло деяких дослідників коренізації та українізації на думку, що ці процеси насправді були грандіозною провокацією режиму з метою виявлення, а потім і нищення «національно свідомих елементів».

Як свідчить історія, у 30-х роках ХХ ст. були фізично знищені найвидатніші українці: письменники, художники, вчені, їх твори вилучені із бібліотек. З постишевським терором 1933-1934 років неофіційно почалася русифікація, яка набрала особливого прискорення по Другій світовій війні, а українська мова в Україні ототожнювалася з українським буржуазним націоналізмом.

 7443431

843321

Фрагмент звернення СКВУ «Звернення в справі лінгвіциду совєтської влади в Україні», б/д [1980-1988]. ЦДАЗУ, ф. 36, оп. 1, спр. 30, арк. 13–18

Радянська влада, у своїх намаганнях зробити непрестижною та неперспективною українську мову, за своє більш ніж 70-річне панування видала цілий ряд документів, що суттєво звужували сферу застосування у суспільному житті української мови. Все, що насправді цікавило авторів лінгвоциду у різні періоди існування України – це яким чином назавжди закрити «українське питання». І ця стратегія допомогла Росії здобути певну перемогу над українством, наслідки якої відчуваються й дотепер.

Разом з тим, українізація залишила глибокий слід в українському суспільстві, закріпила ті позитивні зрушення в культурному житті радянської України, що розпочалися в ньому ще в ХІХ ст., довела життєздатність та невичерпні можливості українського народу, української мови та культури.

У травні 2018 року Президент України підписав Указ «Про невідкладні заходи щодо зміцнення державного статусу української мови та сприяння створенню єдиного культурного простору України», яким дав старт десятирічній цільовій програмі на 2018 – 2028 роки з укорінення статусу української мови. Це стало можливим завдяки ініціативі народних депутатів України, відомих українських науковців, письменників і митців, Світового Конгресу Українців, який на протязі всього свого існування стояв в обороні України та української мови.

Хочеться вірити, що прийняття цього указу посилить роль і значення української мови як конституційного консолідуючого чинника, засобу зміцнення державної єдності України.

Свого часу, відомий український громадський і культурний діяч, історик української церкви, член Української Центральної Ради проф. Біднов сказав: «Коли поневолений народ зберігає свою Батьківщину, віру, свою мову, свою культуру і міцно їх тримається, то він у своїх руках тримає ключі від своєї в’язниці; ключами тими він зможе відкрити двері своєї в’язниці і вийти на волю. Загубивши свою віру, мову, культуру, він позбавляється ключів до визволення і завжди буде невільником».

То ж бережімо нашу Батьківщину і рідну мову!

Надія Лихолоб,

головний архівіст ЦДАЗУ

Прокоментувати:

Переконайтесь що ви заповнили усі поля, відмічені зірочкою (*). HTML код не допускається