Віншування на вигнані

Понеділок, 15 січня 2018 08:32 Автор  Орест
Оцініть матеріал!
(1 Голосувати)
Село Патока. Західні землі Польщі. На вигнані родина Гойняків із Новой веси. Архівне фото автора статті Село Патока. Західні землі Польщі. На вигнані родина Гойняків із Новой веси. Архівне фото автора статті

Віншую, віншую на щастя, на здравя на тот новий рік
Жеби вам ся карали бицьки, телічки як в лісі ялічки
Жебисте билі щасливі, веселі, як в небі ангелі

То віншуваня повідалі мої предки до 1947 року гин в горах на Лемківщині і так само дідове і прадідове тим віншуваням починали велію на заході – на вигнаню, колі входили до хижи з сіном. Дідів і прадідів юж не має на тим світі, але дякувати Богу тот звичай ся остав і Акція «вісла» го не знищила.

Акція «Вісла» розшмарила наших люди на заході по селах, штоб нас знищила асиміляція. Векшіст родин оселено по 1 чи 2–3 медже поляками і ім било найтяжше жити. Поляки спозерали на них як на ворогів та робили все, штоб навчити наших люди страху до свойой мови, молитви і свідомости східного походжиня з часів Київской Руси-України.

Але деякі родини малі кус веце шастя, хоц не знам, чи так можна думати і писати, колі спозераме на Акцію «вісла». Тоти родини оселено там, де жодна польска родина од 1945 до 1947 року не хтіла мешкати. Там била планна земля, хижи розвалени з війни, або розкрадени през осадників, без електрики, далеко до села. Часто іщи сусідами билі німці, котри розуміли нашу долю, бо самі чекалі на виселіня, хоц ціж знали, што платят тим ціну за ІІ світову війну і вбивства. А наша вина лем била, што вродилися не в тим народі, што польска комуністична влада хтіла.

Мої дідове і прадідове малі кус щастя, бо вигнано іх і пару родин на кольонію Замєніце. Векшіст то билі Новівсяне, хоц і Тилічане, а на недалеку кольонію Ярошівку — Щавничане, але і кус далі в Михалові — Фльоринчане. В тих кольоніях лекше било святкувати Різдвяні свята, хоц і так туга гнала в рідні страни. Другу частину села Новой веси виселено до Тжцянки, де довго не било нашой Служби Божой і гнеска ціж не ма та новівсяне в векшості ся сполячили. Част Новівсян ціж виселено до Патоки-Модли, де до гнеска творят живу греко-католицку парохію.

Все тоти люде мріяли і повідали, колі ся вернемо домів. Захід для них ніколі не бив до смерті правдивом хижом. А колі гасили свічку на Велії, то в моливі просили, штоб дим вказав дорогу на Лемківщину. На жаль, зло акції «Вісла» заперло тоту дорогу.

Найвекша туга за горами била в часі перших Різдвяних свят по вигнаню в 1948 році. А свята тоти є все найбарже родинни де так міцно жиє в них традиція нашого народу.

А так виглядала перша велія на вигнаню очами пана Івана Пецуха з Брунар.

Святий вечір — Велія на чужині

Трагічним часом для села Брунари било насильне виселеня жителів з рідного краю в рамах акції «Вісла». Наступило то 13 червня 1947 року.

Привезли нас біля Лігниці до села Радовіце, котрого назву змінено в 1950 році на Жешотари. ту ми отримали старий понімецкий дім, в котрим не било дверів і пецив, ні шиб у вікнах.

Часто згадуєтся нам в памяті, а особливо коли ходить про різдвяні традиції і звичаї.

Так ту на чужині перший святий вечір — Велия – бив не так радісний і веселий та зовсіма традиціями як на Лемківщині, а лише смутний.

В день Велії ми постили. Мама від рана шикувала їжу на Святвечір, щоб било дванадцять страв, котри відповідали числу апостолів та дванадцятом місяцям в році. Мама готувала: грибову супу, голубці, вівсяну киселицю, борщ, пироги з капустом, пироги зо сливками, біб, горох, бобальки, пенцаки, компері та скромну кутю — все било пісне і мащене оливою. До попитя била юха з сушених овочів.

Тато зась з братом робили порядки в стайні, чистили худобу та кормили єй в той день ліпшим сіном. Під вечір тато ішов до стайні, де дав худобі скибку посоленого хліба з чосником. Після того тато ішов до стодоли по сіно, а мама в тому часі ішла до студні по воду. Колі тато з сіном і мама з водом входили до хати – то поздоровляли три рази: «На щастя, на здоровя, на то Боже народжиня, Христос Раждається».
Особи, котри били в хаті, повідали: «Славите Його» і питалися іх: «одкальсте?». одповідали: «з полудного, з теплих богатих країн». «Што ви принесли?». Одповідали: «ситість, веселіст, здоровя, густу сметану».

Тоді тато ростелював на столі сіно, на середині стола всипав шклянку пшениці, а мама накривала стів білим обрусом. По середині стола ставляли вельку свічку в горночку з зерном, котра била як свідок новонародженого Ісуса та клали великий хліб і святе письмо.

В Брунарах під столом клали зелізо — ланцюхи, сокири, леміж від плуга і в часі Святой вечері тримали ноги на тим зелізі, щоб бути твердим і ноги не боліли.

Також вносили сніп немолоченой пшениці, котрий ставляли в куті хати і солому, котру стелили під столом і по хаті. Того ту на заході не било.

Коли все било готове до Велії, то вікна позасланяли коцами, щоб сусіди і мешканці Жешотар не оглядали, що справляємо Святий вечір, бо хата била при вулиці. Як на небі появилася перша зьвізда, то серед хати давали миску з зимною водою, щоб всі умилися, щоб тіло і душа били чисті до прийнятя новонародженого Ісуса. Коли всі помилися, тато засвітив свічку на столі і попросив цілу родину до стола, тоді всі на голос почали молитися — «Отче наш» і «Богородице Діво» та три рази заспівали «З нами Бог», а пізніше «Рождество Твоє, Христе Боже наш».

Після молитви тато взяв в руки кромку хліба, котру поламав на кавальчики. Вона сповняла просфору, бо церкви нашой не било, і зложив цілий родині найкращі побажаня, щоб всі в здоровю, щастю дочекали до пришлой Святої Велії, та почав всіх ділити хлібом, а мама частувала всіх чосником, сольом і медом, щоби не хворіти і бути здоровим цілий рік. Коли посідали, почали їсти з одної миски страви, котри приготовила мама. З кожной страви відкладали по три ложки в окремий горночок для померших з родини, щоб душі не били голодні, бо віримо, що в Святий вечір душі приходять на вечерю.
В часі Святой вечері не можна било відходити від стола, їжу доносила тильки мама. По закінчені велії все позіставлялося на столі до рана. Тоді всі почали колядувати.

Свята Різдвяні мают в собі привязаня до традиції і гнеска, колі смотриме на спогади виселенців акційом «Вісла», то з єдной страни болит як дуже ми втратили того багацтва з гір, а з другой страни кіло ся іщи остало на наших веліях. Не забиваймо про то колі сідаме до Велії. Лем жива памят о традиції предків вкаже чи ми годни чутися Лемками. 

Автор: Адам Вєвюрка

Джерело: nasze-slowo.pl

Прокоментувати:

Переконайтесь що ви заповнили усі поля, відмічені зірочкою (*). HTML код не допускається