Голодне Різдво. Спогад Ольги Смут про святкування першого Різдва після виселення в рамках Акції «Вісла»

Четвер, 11 січня 2018 07:55 Автор  Ніна Петриківська
Оцініть матеріал!
(1 Голосувати)
Голодне Різдво. Спогад Ольги Смут про святкування першого Різдва після виселення в рамках Акції «Вісла» Голодне Різдво. Спогад Ольги Смут про святкування першого Різдва після виселення в рамках Акції «Вісла»

ГОЛОДНЕ РІЗДВО 1948 РОКУ НА ВАРМІЇ І МАЗУРАХ

 
 

 

Настав червень, а в нас не було з чого жити. Увесь врожай ми залишили у Верхраті. Єдиним джерелом прибутку були ягоди з навколишнього лісу та молоко від корови, яку ми привезли зі собою. От так ми і жили.

Настало Різдво. У той час ніхто в школі навіть не згадував про вільні від навчання дні. На свято Коляди ми простирадлами закрили вікна, тато в селі знайшов трохи пшениці, мама зробила з неї кутю, з лісу принесли смереку. За гроші, зароблені за продане молоко, купили в Доброму Місті ялинкові прикраси, на галузках повісили цукерки.

Оскільки в нас не було врожаю, мої батьки ходили до сусідів-поляків по харчі «на відробіток», тобто треба було відробити в господарстві. Моя старша сестра служила в одного господаря. Наприклад, за весь день роботи в полі мати і сестра отримували як зарплату кошик картоплі. Ми їли тоді, здебільшого, цю зароблену тяжкою працею картоплю.

До картоплі було молоко. Це нам, малим дітям, можна сказати, рятувало життя.

У Святвечір ми всі разом сіли за стіл. Так, як завжди бувало в рідному селі, тато встав і каже: «Помолімося».

Відтоді минуло багато років, та коли я це все згадую, не зможу стримати гірких сліз. Того першого на вигнанні Святвечора ми стали на рівні ноги й почали молитву. І ця молитва супроводжувалася слізьми, бо решту нашої родини 1946 р. вивезли в УРСР, ми не мали від них жодної звістки. Ми не знали, живі вони чи мертві. Ми взагалі не знали, де вони там опинились. (Нам 1946 р. вдалося уникнути переселення тільки тому, що ми під час облави тікали в ліс від загонів війська польського.) Після молитви ми знову сіли і що було на столі, те ми з сестрами і батьками з’їли, але через сльози не змогли навіть поколядувати.

Крім вареників, у нас ще була на столі мамалиґа, тобто молочний суп з американської кукурудзяної муки, яку нам дали з засобів державної допомоги для Польщі (UNRRA). Вармія і Мазури була для нас чужа, дика країна – довкола буяли непрохідні хащі, видно було здичавілі сади, не було доріг, церкви, школи, крамниць.

Сьогодні комусь важко уявити, в яких нелюдських умовах ми починали заново життя в цьому реґіоні. Перше Різдво ми провели при нафтовій лампі в хаті без вікон і дверей. Для нас це була страшна психічна травма, яку нині важко зрозуміти молодому поколінню. На щодень не забезпечені засобами праці на селі, ми в дійсності були невільниками в поляків-сусідів, бо тільки від їхньої доброї волі в перші місяці залежало наше життя. Звідси цей наш суцільний плач над власною долею, який 1948 р. викликало це голодне після вигнання Різдво.

Джерело: nasze-slowo.pl

Прокоментувати:

Переконайтесь що ви заповнили усі поля, відмічені зірочкою (*). HTML код не допускається