Їх постріляли 1942-го: «Ягільницька трагедія», сторінка в літопис визвольної боротьби українців

Четвер, 30 листопада 2017 13:58 Автор  Орест
Оцініть матеріал!
(1 Голосувати)
книга спогадів Мирослава Харкевича «Я вас не забув» книга спогадів Мирослава Харкевича «Я вас не забув»

ЗМІ вже розповідали про те, що на початку жовтня між містом Чортковом та селом Ягільницею на Тернопіллі знайшли могилу понад півсотні активістів ОУН, розстріляних німецькими нацистами 27 листопада 1942 року. 

Нас постріляли німці в сорок другому.

Тепер тут ні могили, ні хреста.

Притулок наш останній не означено,

Буряк щорік над нами вироста.

Ми ніби є, і нас нема неначе.

Ви хочете дізнатися, хто ми?

Ми ті, що в душах ваших даленіємо,

Невольники Чортківської тюрми

Із вулиці Скорботи і Надії…

Андрій Базалінський.

 

Нещодавно директор бібліотеки Заліщиків Ольга Тракало дала мені почитати книжку спогадів Мирослава Харкевича «Я вас не забув», за що їй велике спасибі.  Видання передав  до книгозбірні уродженець Товстого, редактор і ведучий програми у Чикаго (США) « Українська вечірня трибуна»  Лев Боднар. Нині, на жаль, уже покійний. Цінність цієї книжки не лише в єдиному екземплярі на Тернопільщині, та й, можливо,  в Україні, а в тому, що її автор -  один із тих в’язнів, які пройшли усі пекла тюремних знущань. Він був свідком останніх днів і годин своїх побратимів перед смертю.

Їх усіх розстріляли німці 27 листопада 1942 року у полі поблизу села Ягільниця на Чортківщині. Мирославу Харкевичу вдалося уникнути смерті завдяки клопотанню родичів. Він вижив і написав книжку в пам’ять про своїх хлопців, яка побачила світ у 1997 році. Писав її автор у Нью-Йорку і Чикаго. Видання  охоплює спогади його юних літ, 1935-1945 років.

Життєвий шлях автора (у книзі він називає себе Степаном) зосереджується передусім у двох центральних осередках українства – Львові і Коломиї, столиці Галичини і столиці Покуття. Юність Мирослава Харкевича минула у селі Іллінцях Снятинського повіту. Там його батько Маріан Харкевич очолював  народну школу і мав репутацію українського патріота. Його слідами пішли і два його сини - Левко і Мирослав, які були членами ОУН. Левко поклав свою голову у 26 літ, будучи в’язнем польської тюрми, а опісля – краківських таборів.

У Львові Мирослав студіював медицину і вів активне патріотичне життя як член ОУН. А ще пройшов вишкіл у війську, отримавши звання підпоручника резерву  під час короткої польсько-німецької війни. Зайди і поневолювачі змінювались дуже часто, але незмінним було бажання молодого патріота і його побратимів здобути волю і жити вільно.

Шлях до цього був складним і трагічним, проте виправданим, як зазначає сам автор. Він пише: «Це були хлопці і дівчата, що не дожили віку, щоб стати відомими і славними. Вони гинули свідомо  в юності свого життя , яке дуже любили…Для цих друзів слова «здобуду або згину» - не були лише високопарною фразою…Для них це були слова святої присяги, яку вони додержали».

Із тугою автор розповідає і про свого брата Левка, який загинув під чужим прізвищем, і про швагра Богдана, якого розстріляли гестапівці холодного лютневого ранку при виконанні завдання, найкращого приятеля у житті Дмитра Перешлюга, у якого відібрали життя  ті ж гестапівці на порозі рідного дому.

«Ду біст файн», або «Ти вільний»

Згадавши про найкращих друзів і родичів, автор Мирослав Харкевич переходить до розповіді про особливості перебування у тюрмах Коломиї, Чорткова, Львова, а також про кожного, з ким  довелося ділити цю гірку долю в’язня. Він не лише згадує імена та прізвища, але й подає особливості характеру кожного, передає нам розмови про життя і майбутнє, які точилися між полоненими.

Найперша  розповідь - про учителя Дмитра Григоровича - «сидів з ним на одній лаві у Снятинській гімназії»,  далі – про інженера Романа Сельського (Мундзя) - «мав прекрасні манери, від дитинства грав у теніс, і саме його найбільше боялися енкаведисти цілої станиславівскої области», Василя Мельничука (Чумака) - «ціле життя був у підпіллі», його гімназійного товариша Міська Парасюка, який любив «дисукутувати про різних дівчат». Описує автор і газду Юрія Сливку, який молився півголосом, отця Павла Витвицького «із Жабйого, що годинами дивився у стелю і думав, що там тепер роблять без нього, хто править…», гуцула Миколу Сорука - «мріяв годинами про панну Ліду», кооператора «вуйка» Влодка Сидорука - «ніяк не міг рішитися, з ким оженитися, коли вийде на волю», Богдана Ліцовського - «дуже чекав на волю, щоб викінчити кілька «важних справ»», малого тілом, але великого духом Владка Тиховського із вічною усмішкою на обличчі, завжди мовчазного Влодка Мегеру, щедрого Влодка Деревенка та безкорисливого Миколи Оленюка.

Список можна продовжувати і далі, проте він буде надто великим. До того ж і не потрібно цього робити, оскільки імена всіх невинно убієнних 27 листопада 1942 року на сьогодні уже відомі, та й сам автор зазначає, що «моя розповідь хоч правдива, то не задовільно удокументована , в ній замало прізвищ і фактів, точних дат і подробиць про різні, більше або менше, важливі події». І ці побоювання автора виправдані, адже з часу трагедії пройшло чимало років, а написання спогадів пан Мирослав відкладав через більш нагальні життєві плани.

Мирослав Харкевич пригадує, як одного ранку зловісно заскрипів у дверях камери ключ. Зазвичай цей звук не пророкував нічого доброго, в’язня  викликали підписати якісь папери і …відустили. «Жандарм завів Степана широкими сходами до головної важкої брами…і сказав три магічні слова: «Ду біст фрай» - ти є вільний». Відтак автор передає свої відчуття при цьому: «Він чекав на смерть, в найкращому разі на освєнцімський концентраційний табір, а про волю то ніколи не відважувся навіть мріяти. Він додавав у своїй розгубленій голові два до двох, але чотири ніяк не виходило».

Наша українська історія – наша гордість. Із численними окупантами наші діди і прадіди боролися героїчно, відважно. Ніхто не  змусив скоритися цей нескорений народ. І Ягільницька трагедія -  яскраве свідчення цьому.  Світла пам’ять Героям!

Автор матеріалу:  Ірина Мадзій

P. S. У неділю, 19 листопада, у Чорткові перепоховали останки українських патріотів, розстріляних 1942-го поблизу Ягільниці, — за участю духовенства Львівської, Тернопільської та Івано-Франківської областей та родичів жертв.

Галицький мартиролог «Ягільницької трагедії»

1. Дмитро ГРИГОРОВИЧ. Народився 1915 року в селі Орельці Снятинського району. Закінчив Снятинську гімназію, навчався у Варшаві, вчителював у покутському селі Вовчківцях. Організатор підпільної мережі ОУН на Снятинщині. 2. Роман СЕЛЬСЬКИЙ, 1915 р. н. Активний громадсько-політичний діяч, член ОУН (псевдо «Мундзьо»), визначний спортсмен Галичини. Після закінчення навчання у Познані працював інженером заводу Біскупського в Коломиї. 3. Василь МЕЛЬНИЧУК, 1914 р. н. Окружний провідник ОУН («Чумак»). Учасник Другого Великого Збору ОУН. 4. Михайло ПАРАСЮК, 1914 р. н., родом з села Тулукова. Навчався в Коломийській гімназії, а згодом — на фізико-математичному факультеті Краківського університету. Викладав фізику в Заболотівській школі. За німецької окупації працював директором Заболотівської тютюнової фабрики. 5. Юрій СЛИВКА. Народився 1908 року в с. Зібранівці на Снятинщині. Активіст у громадсько-політичному житті Покутського краю. 30 червня 1941 року вивісив у Заболотові синьо-жовтий прапор. 6. Павло ВИТВИЦЬКИЙ. Народився 1912-го в селі Витвиці Долинського району, священик у селі Жаб’є (сучасний райцентр Верховина), член ОУН. 7. Микола СОРУК. Народився 1915 р. в селі Замагорі на Гуцульщині, псевдо «Гуцул», член ОУН, повітовий провідник ОУН на Косівщині. 8. Володимир СИДОРУК. Народився 1912 року в одному із сіл біля Коломиї. Коломийський районний керівник ОУН («Вуйко»). 9. Богдан ЛІЦОВСЬКИЙ. Народився 1920 р. у с. Палагичах Тлумацького району в священичій родині. Закінчив Коломийську гімназію, член ОУН, провідник юнацтва на Коломийщині. 10. Володимир ТИХОВИЧ. Народився 1920 р. у Коломиї в сім’ї умільця-гончаря. Референт молоді в старшинській сотні ОУН у Коломиї. 11. Володимир МЕГЕРА. Народився 1919 р. у Коломиї, навчався в місцевій гімназії, перебував у Старшинській школі ОУН. 12. Олекса КОССАК. Народився 1887 р. у м. Дрогобичі на Львівщині. Після закінчення гімназії навчався на юридичному факультеті Львівського університету. У 1912 р. захистив докторську дисертацію з права. Працював адвокатом, знав сім мов, за німецької окупації виконував службу референта у справах молоді при Окружному українському комітетові в Коломиї. 13. Степан САТУРСЬКИЙ. Народився 1909 р. в селі Сухоставі на Тернопіллі. Закінчив Коломийську гімназію, навчався на правничому факультеті Львівського університету. Адвокат, суддя, відомий громадсько-політичний діяч. 14. Степан ТУНІВСЬКИЙ, 1911 р. н. Походив з Буковини, вчителював у с. Ценяві біля Коломиї. 15. Володимир ЛЕВИЦЬКИЙ (його біографічних даних не збереглося).

Прокоментувати:

Переконайтесь що ви заповнили усі поля, відмічені зірочкою (*). HTML код не допускається