Ніна Славгородська: „Життя, звичайно, не було легким”

Середа, 08 листопада 2017 18:21 Автор  Богдан Залізняк
Оцініть матеріал!
(2 голосів)
Світлина з мережі Ітнернет Світлина з мережі Ітнернет

Життя — це зустрічі. У школі, у вищих навчальних закладах — запізнаєш друзів, з якими вчилися, планували приємне проведення вільного часу. А вже згодом, коли, скажімо, у Львові, духовній столиці, мабуть, не тільки Галичини, відбуваються розмаїті фестивалі, конгреси — кожен із їх учасників має змогу зустрітися з цікавими людьми як зі своєї країни (найбільшої за територією в Європі), так і з-за кордону.

Так було і цього разу. На вагоме засідання ПЕН-клубу під промовистою назвою „Публічна дискусія: обстоювання правди в часи пропаганди”, що мало розпочатися в актовій залі Львівського національного університету імені Івана Франка, я прийшов другим. Першою була Ніна Славгородська (у шлюбі — Шахін), українка — мешканка США.

Поспілкувалися, послухали виступи закордонних учасників Міжнародного ПЕН-клубу і вирішили наступного дня зустрітися і поговорити. Адже, як виявилось, пані Ніна вже 28 років живе і працює у Сполучених Штатах — тож, вважаю, приверне увагу читачів своїми роздумами. Розмовляємо.

І почала шукати роботу в Нью-Йорку”

— Пані Ніно, як Ви опинились у США?

— То довга історія. Все почалося з того, що у 1973 році я вийшла заміж за громадянина Єгипту, який навчався у Львівському університеті і якраз того року захистив кандидатську дисертацію з математики. Потім моя життєва дорога пролягла, річ ясна, в Єгипет, тоді — до Італії, Кувейту і, врешті, 1989 року — до Сполучених Штатів Америки, де ми всією сім’єю одержали громадянство цієї країни.

— Раз Ви згадали про сім’ю, то прошу розповісти спочатку про неї.

— Добре. На той час — після навчання на юридичному факультеті Львівського університету, Московських заочних курсах іноземних мов (англійське і французьке відділення), в аспірантурі Київського університету (спеціальність — філософія держави і права), власне, й під час осягнення вищої освіти, я працювала і в обласній прокуратурі, і в Інституті суспільних наук. Оскільки в аспірантурі я опановувала критику теорії держави і права буржуазних країн, а стала дружиною громадянина буржуазної країни, мені пояснили, що це — ідеологічно несумісно. У 1974 році, після народження сина, мій чоловік приїхав із Єгипту і поміг мені отримати закордонний паспорт, який я отримала у лютому 1975-го. Тож на початку березня ми з сином пароплавом з Одеси виїхали до Єгипту.

У 1977–1978 роках мій чоловік дістав грант на один рік від Італійського національного центру для наукових досліджень, який він провів у Флоренції. З бідою, аж через 4 місяці („завинив” був мій радянський паспорт) ми разом виїхали поїздом до Флоренції.

— Усі втрьох?

— Ні, син на якийсь час залишився у Львові.

— А якою мовою Ви спілкувалися з італійцями?

— Та довелось опановувати, звісно, італійську. Ми записалися до спеціального факультету для іноземців Флорентійського університету і сплатили за навчання із наших досить обмежених фінансових ресурсів. Відвідали різні міста, зокрема Рим. А також міжнародну конференцію в Трієсті. Побачили також Венецію, Мілан.

— А син був далі у Львові?

— Так. Ми хотіли туди приїхати, але мене не пустили до Радянського Союзу, бо я, мовляв, уже того року там була. Довелось написати скаргу до президії міжнародної конференції з прав людини, що відбувалась тоді в Іспанії, а копії вислала Брєжнєву і керівнику Львівського обкому партії. Аж у вересні 1978-го ми повернулися до Львова, забрали нашого сина, який почав уже розмовляти російською, і пароплавом повернулися до Єгипту.

Щоб не вдаватися в деталі, — скажу так: 1980 ми всією сім’єю виїхали до Кувейту, де мій чоловік дістав контракт, а я почала також працювати — вчителькою англійської мови у палестинській школі, а потім — секретаркою в англійській і американській компаніях. Перед нашим виїздом до Сполучених Штатів у вересні 1989 року я працювала асистентом професора на кафедрі цивільної інженерії Кувейтського університету.

— Що ж, довга була Ваша дорога до Сполучених Штатів.

— Та що поробиш? Життя, звичайно, не було легким. За все доводилося платити, окрім як за воду та електрику в хаті. Телефон у хаті також мусили оплачувати. Купили пральну машину й автомобіль — перший автомобіль у нашому житті.

— І що: навчились керувати автомобілем?

— Так. Але я мусила вилетіти літаком до Москви, а потім — до Львова, де я отримала права водія. За приватну американську школу нашого сина ми також повинні були платити.

— Які у Вас враження від Кувейту?

— То цікава країна. Громадян Кувейту ми між собою називали „дітьми сонця”. По-перше, громадянство там не надавали будь-кому. У пустелях країни жили мандруючі громади бедуїнів, яким не надавали громадянства — нехай би вони жили там хоч сотню років. Лікування у країні було на дуже високому рівні — це ми зрозуміли потім, коли переїхали до США. Лікарів там наймали з усього світу. Ліки і для нас, що приїхали за контрактом, були безкоштовно. Нафта в Кувейті була своя, бензин був дуже дешевий, дешеві можна було купити фрукти на ринку, податків не було жодних.

— А коли Ваша донька народилась?

— У 1983-му. Після її народження ми дістали трикімнатну квартиру. Донечку, коли підросла, я віддала до французького дитячого садочка.

— І нарешті Ви вирішили пошукати кращої долі в Америці?

— Влітку 1986 року мій чоловік поїхав в Огайо і почав курс підвищення кваліфікації. А наступного року дістав пропозицію посісти посаду викладача у Пенсильванському коледжі католицьких черниць, який був розташований у маленькому містечку Далласі.

— Прийняв цю пропозицію Ваш чоловік?

— Звичайно. Тільки понад два роки зайняв процес оформлення документів. І нарешті у 1989-му нам видали візи третьої категорії. Щоправда, в’їхати туди ми змогли лише на початку вересня. Але виникли проблеми.

— Які?

— Та з боку тих черниць. Окрім іншого, вони моєму чоловікові почали наказувати, за кого на виборах треба голосувати. Йдеться про вибори голови відділення чи декана. Зарплати чоловіка вистачало на півмісяця. Дітям у школі було важко. Син, який вийшов з американської системи навчання і не мав проблеми з мовою, часто знаходив записки у своїй сумці на кшталт: „іди туди, звідки прийшов”. Для доньки, яка була у французькій школі і не знала й слова по-англійськи, школа стала місцем катування. Посадити її на шкільний автобус кожного ранку було майже неможливо — вона плакала, ховалась, навіть кусалась.

— А Ви чим займались?

— Я з січня 1990-го почала навчатись у тому самому коледжі, в якому викладав чоловік, за програмою „бухгалтерія” і в 1991-му одержала звання бакалавра, а в 92-му підготувалась і здала всі п’ять іспитів на звання засвідченого громадського бухгалтера (назва латинкою СРА). Деякі американці, які не змогли здати ці іспити, звинувачували мене в підробці результатів тих іспитів. Людина, яка склала всі п’ять необхідних іспитів, ще мала працювати два роки (або один рік зі званням магістра) у спеціальних СРА-фірмах, коли принаймні шість місяців праці було присвячено аудиторству. Я, іноземка, на початку своїх сорокових років такої роботи знайти не могла. І почала шукати роботу в Нью-Йорку, в російських підприємствах. Нарешті знайшла її в меблевому магазині „Айдія” — у нижньому Брукліні, дуже близько до Брайтон Біч, зняла кімнату у російських емігрантів — спочатку в Брукліні, потім у Квінсі, їздила до сім’ї в Пенсильванію кожної п’ятниці, повертаючись у Нью-Йорк щопонеділка.

Мене незаконно арештували, кинули до в’язниці і катували…”

— Кожен день у Вас був напружений…

— Так, вставала раненько, о 4-й ночі, щоб дістатися Брукліна на 9-ту годину (за годину до відкриття магазину). Вважаючи, що звання магістра відчинять мені двері до СРА-установ, я подала документи на магістерську програму з бухгалтерії до університету, де та програма вважалась найкращою у країні — Іллінойський університет в Урбана-Шампейн. Програма була розрахована на один рік, і я закінчила ту програму у серпні 1995 року. У тому ж році, як я вже, здається, говорила, всі ми одержали громадянство Сполучених Штатів. Оскільки за той рік чоловік був із донькою сам на господарстві, він, той рік, цілком виснажив його фізично і морально.

— А чим син Ваш займався?

— Він став студентом університету Корнеги-Меллон у Пітсбурзі, штат Пенсильванія… Я тільки наприкінці грудня 1995-го знайшла роботу за фахом, але — за дуже низьку зарплату. За той рік, що я працювала у тій фірмі, я виконала вимоги перед СРА, і більше ніж шість місяців працювала в аудиторстві. На початку 1997-го фірма, в якій я працювала, подала представництво до Пенсильванського інституту СРА для присвоєння мені того звання — СРА. Але підвищення моєї зарплати було таке сміхотворне, що я офіційно попросила пояснити, чому таке низьке підвищення зарплати? У відповідь — мене звільнили з роботи.

Довелось шукати роботу поблизу Філадельфії. І через спеціальне агентство вдалося знайти тимчасову роботу в компанії, яка керувала мережею будинків для людей похилого віку. Через два місяці та компанія стала банкрутом. І мене, як тимчасового співробітника, звільнили. Я не мала роботи, але мала хату, яку перед тим знайшла недалеко від роботи, та не мала грошей, аби за неї заплатити.

— Ситуація не з кращих…

— Та власне. У стані відчаю я вхопилася за першу-ліпшу роботу, яку я знову дивом знайшла, — у компанії, що постачала медичний персонал для людей похилого віку… Але … Перша компанія, де я працювала, оголосила банкрутство, а друга — де я почала працювати, перебувала під впливом дивних законів, що були недавно прийняті, і її банкрутство було справою часу. Єдине, що мене тримало при силі, що мій начальник був неординарною людиною. До мене він вигнав щось 5 чи 6 осіб, які йому запропонувало само агентство, що надіслало до нього мене в розпачі знайти людину, яка могла робити ту роботу, що її мій начальник вимагав. Щоб не втомлювати читачів, скажу коротко: мій начальник замість того, щоб звільнити мене як тимчасову робітницю, перевів на постійну роботу… Далі було різне — як кажуть, не до описання. Тож мусила шукати нову роботу… А згодом мій реальний вік перестав бути таємницею і перешкоджав мені сподіватися на майбутнє у відповідних фірмах.

— А що: і таке можливе в найдемократичнішій країні світу?

— Як бачите. Словом, звільняли мене не раз. На цей час у мого чоловіка в коледжі виникли (власне, поглибились) нові проблеми. Його спілкування з черницями погіршало, вони вже не рекомендували його на постійну роботу. Дійшло до суду. Це ще погіршило ситуацію. У 2001 році він знайшов нову посаду професора у Державному університеті штату Делавер. Зарплата там була набагато вища, умови — набагато кращі. З часом одержав і постійну роботу, дістав посаду директора Альянсу для розвитку расових меншин.

— І далі там працює?

— Так. Хоча і там не без битв за посади, гранти і т. ін.

— А що у Вас?

— Я також знайшла роботу, у місті, де розташований університет мого чоловіка. І це була фірма СРА. Але знову втратила цю роботу після закінчення податкового сезону. Після того я вже ніколи не мала постійної роботи в штаті Делавер. Моя висока кваліфікація тут була цьому перешкодою.

— Чому?

— Бо ніхто не хотів мати співробітницю, яка має вищу кваліфікацію, аніж її начальник. Вік і національне походження також мали свій негативний вплив. А я вже не була такою молодою, щоб шукати роботу у великих містах — таких, як Нью-Йорк чи Філадельфія, а потім їздити на суботу і неділю до своєї хати у Делавер.

— А як закони проти дискримінації? Вони у США вже не існують?

— Існують. Але втілювати їх практично неможливо — особливо, коли в тебе немає професійного, некорупційного, чесного адвоката.

— Щось близьке до нашої, рідної, ситуації…

— Можливо. У 2012 році, коли я прийшла до місцевого банку, в якого ми взяли позику на нашу хату і яку ми завжди вчасно сплачували кожного місяця упродовж 9 років і вимагали листа, який банк повинен був видати нам на підставі двох федеральних законів, мене незаконно арештували, кинули до в’язниці і катували.

— Як?

— Залишили у кімнаті для психічно хворих на ліжку з пластиковими брудними матрацами, без будь-якої білизни, подушки і ковдри, із працюючим кондиціонером, що надував просто на мене зимне повітря, що викликало в мене страшний біль у стегні. Це тривало три дні і дві ночі, хоча мій чоловік сплатив 4500 дол. застави відразу, як дізнався — де я. І поліція, і місцева лікарня, де я була, на запитання телефоном мого чоловіка заперечували, що я там коли-небудь була. Тільки коли чоловік пішов до лікарні, черговий поліціянт також передивився базу даних за добу, знайшов інформацію про мене і повідомив моєму чоловікові, що я заарештована, кинута до в’язниці, а заставу встановлено 4500 доларів. І хоча чоловік тут же сплатив ту заставу, у в’язниці стверджували, що вони не отримували інформації про її сплату, навіть коли він особисто приїхав до в’язниці на третій день, а мене вже забрали до місцевої лікарні на обстеження, щоб встановити, що я не маю жодної психічної хвороби. Тільки коли я попросила лікаря, який проводив дослідження мого стану, подзвонити моєму чоловікові, він дізнався, де я. Сестра судової медицини в тій лікарні зробила 37 фото тілесних пошкоджень на моєму тілі.

— А Ви не пробували звернутися до судових органів?

— Звичайно. Але ми побачили, навіть — переконалися, що в американській судовій системі процвітає корупція.

— Це вперше в своєму американському житті Ви це побачили, відчули?

— У моєму житті відбулися три ситуації, пов’язані зі зміною в культурі: коли я приїхала з Радянського Союзу до Єгипту; коли ми приїхали з Кувейту (країни ІІІ світу) до Сполучених Штатів (країну І світу=класу) і — третій випадок: коли ми переїхали з Пенсильванії до Делавера — одного з найкорупційніших штатів у країні.

— Пані Ніно! Сумно мені стало після нашої бесіди.

— А мені?

— А може, зробимо такий діалектичний висновок: світ складається з ясного і темного кольорів, а тим паче — у певні часові проміжки і пояси? Так, як мені видається, було у всі часи і всі епохи.

Замість післямови.

„В епоху спорту і синтетики

людей велика ряснота.

Нехай тендітні пальці етики

торкнуть вам серце і вуста”.

(Ліна Костенко)

Спілкувався

Богдан Залізняк,

керівник прес-центру наукової журналістики

ЗНЦ НАНУ і МОН України,

член НСПУ і НСЖУ,

м. Львів

Прокоментувати:

Переконайтесь що ви заповнили усі поля, відмічені зірочкою (*). HTML код не допускається