Такі люди, як Андрій і Герман, міняють ставлення українців до донбасівців...

Неділя, 05 листопада 2017 17:03 Автор  Тетяна Малахова
Оцініть матеріал!
(2 голосів)

Це було дуже давно. Союзу залишилось жити 3 роки. Я викладала російську літературу в одному з технікумів Горлівки і збиралася йти у декрет – до пологів залишалося два місяці. Здається, в програмі ще не було Булгакова, і я дуже часто займалась «самодіяльністю» - розповідала дітям про дисидентів і заборонених письменників. В той день ми обговорювали «Майстра і Маргариту», і мої учні запитали, що автор хотів показати в сцені, коли в приміщенні вар’єте зі стелі посипалися гроші і люди почали навколішках їх збирати і поводитися як свині, навіщо автор так принизив людей. Я пояснила, що люди самі себе принизили, що дуже часто ми видаємо себе правильними, порядними, вихованими, але як тільки потрапляємо в екстремальні чи надзвичайні ситуації, ми не контролюємо свою поведінку і показуємо, які ми є насправді. Я навела учням (а в групі були тільки хлопці) приклад: «Ви бачите, що я вагітна. І тому відкриваєте мені двері, носите важкі стопки зошитів, навіть підтримуєте в аудиторії тишу, бо знаєте, як я не люблю гамір. Але, не приведи Господи, якщо почнеться пожежа і аудиторію вмить охопить вогонь, половина з вас побіжить до виходу по моєму животу». Хлопці почали мене запевняти, що вони не побіжать і врятують мене… Вони були такі щирі і такі прекрасні, мої перші учні, яким я першим в житті колись сказала: «Я ваша нова вчителька…» 

Воєнним літом 2014 мені написав один з моїх учнів. Я не одразу пізнала свого студента в сорокарічному чоловікові, але його слова досі стоять у мене перед очима: «Тетяна Германівна, вони побігли. Як ви тоді і казали. По животам, по головам… це страшно». 

Я дуже часто бачу сон - я в Горлівці, іду містом, і боюся, що мене пізнають і кинуть «на подвал». Я прокидаюся і думаю, як це - жити в окупованому місті, коли тебе кожної хвилини можуть «здати» оркам сусіди і колеги, з якими ще вчора ти відзначала свята і товаришувала. Я уявляю, як було страшно, коли в місто почали приїжджати озброєні гопники, коли підняли голови і арматуру місцеві маргінали і сявки. Тобто наступили саме ті екстремальні обставини, які показали справжнє обличчя людей – виявилося, що одні герої, інші зрадники. 

Але зараз я хочу пригадати героїв, які не побігли по головам і животам! Це мій земляк Андрей Крищенко, у якого сьогодні день народження, з яким я щиро його вітаю і бажаю щастя! Я не знаю, які зірки сяяли в той день, коли він з"явився на світ, але впевнена, якийсь небесний знак і благословіння він таки отримав. Кадри, на яких орки вішають триколор, а пан Андрій зриває його і встановлює прапор, навіки війдуть у нашу історію, як і подвиг наших героїв, які в оточенні озброєного натовпа наркоманів залишились людьми і давали опір. Я безмежно поважаю Андрія Крищенко і його колегу Герман Приступа, які в той страшний день своїм вчинком підтримали дух патріотів і не дали паніці і страхові паралізувати мозок горлівчан - заручників терористів. Дякую, що Андрій і Герман довели, що в країні є справжні офіцери, справжні чоловіки і герої. Бажаю ім і надалі витримки, сили і мужності. На жаль, екстремальні випробування в нашій країні продовжуюються. Інколи вони страшніші за тих озброєних орків, але я вірю, що ви встоєте! З днем народження, пане Андрію!

P.S. Такі люди, як Андрій і Герман, міняють ставлення українців до донбасівців. Місяць тому я була з виступом на Гуцульщині. Мої слухачі після виступу сказали, що сьогодні для них Донбас - це не Яник і К, а Крищенко, Приступа, Ірочка Довгань, Володя Рибак та інші патріоти.

Андрій Крищенко

Герман Приступа

Андрій

Ми плекаємо Донбас у серці,
Споконвіку був він українським. 
Не кажіть на зрадників «донецькі» - 
Україну зрадили чужинці.

Оселившись в Вінниці чи в Бучі,
До нової ми звикаємо землі.
…Ми, донецькі, всім такі незручні – 
Там – бандери, зараз – москалі.

Нас цькували родичі й сусіди, 
Нас тягли за комір «на подвал», 
Нам плювали в очі живоїди…
…Хто нам тільки в душу не плював!

Зграя земляків, як дикі воші,
Що не мають серця і жалю…
Дай їм волю – залюбки на площі
Власноруч наділи б нам петлю!

Ми не стали шістками ДиРи,
Хоч Донбас поплив кудись, як острів. 
За блакитні й жовті кольори
Тричі нас виводили на розстріл.

Натовпи пішли до «ватних» лав, 
Нас було замало - одиниці!!!!
Надівали нам на голову чувал 
За єдиний «злочин» - українці.

Ми поїхали… залякані і босі,
Кинувши незібрані валізи. 
А сусіди-стукачі ще й досі
З наших шаф витягують білизну.

Живемо без даху і образи,
Віримо, що прийде час розплати, 
Коли бачимо сусід з Донбасу
В наших капцях… прущих на Хрещатик.

Оселившись в Хусті чи в Хоролі,
Не лікуємось, як кажуть, часом. 
Як і всі, згинаємось від болю,
Коли воїнів везуть з Донбасу.

Оселившись в Чопі чи в столиці,
Ми боялись докору, осуди…
А сусідка нам принесли паляницю
І заплакала: «Нещасні люди..»

…Ми плекаємо Донбас у серці,
Споконвіку був він українським. 
Не кажіть на зрадників «донецькі» - 
Україну зрадили чужинці.

Їх колись везли й везли на шахти
З Брянську, Омську, Вологди, Ростову..
І зникали рушники і плахти,
Крок за кроком відступала мова…

Їхали в Донбас череповецькі,
Їхали з Калуги, Костроми… 
Не кажіть на зрадників «донецькі»,
Бо донецькі справжні – ми!

Не питають Кравчука і Кучму:
«Що ж ви банді продали Донбас?» 
… Ми, донецькі, може і незручні…
Та незламні… не здолати нас.

Автор: Тетяна Малахова
Розмістила: Оксана Козак

Прокоментувати:

Переконайтесь що ви заповнили усі поля, відмічені зірочкою (*). HTML код не допускається