Тарас Шевченко очима відомої української вишивальниці Віри Роїк

П'ятниця, 06 жовтня 2017 07:09 Автор  Ніна Петриківська
Оцініть матеріал!
(3 голосів)
Тарас Шевченко очима відомої української вишивальниці Віри Роїк Тарас Шевченко очима відомої української вишивальниці Віри Роїк

Кожен українець знає, що наш великий просвітитель Тарас Григорович Шевченко народився 9 березня 1814 року, назве не задумуючись його «Заповіт» і ряд інших віршів, деякі з його картин. Тобто фактично люди знають, що це був талановитий поет і чудовий художник. Однак мало хто з них замислюється над тим, що дав Т. Шевченко Україні, своєму народові, чому його так цінують і люблять в усьому світі. Кожен скаже: «Тарас Шевченко — це символ нашої нації». І цією фразою відображається суть феномена Шевченка.

Мені хочеться розповісти, як ставилася моя мама — Віра Сергіївна Роїк до Тараса Шевченка, що говорила про нього, коли я був ще школярем та і пізніше. У 1946-1952 роках я навчався в чоловічій семирічній школі Нєвинномиська Ставропольського краю Росії. Цей населений пункт, який став містом перед Другою світовою війною, знаходиться на Північному Кавказі, на березі норовливої і бурхливої ріки Кубань.

Я дуже любив читати, й одного разу в період мого навчання у шостому класі мама принесла додому книгу з віршами невідомого мені тоді поета і сказала: «Ці вірші тобі потрібно обов’язково прочитати. Вони написані українською мовою, але я думаю, що ти справишся. Цією книгою я хочу тебе зацікавити, щоб ти зрозумів нашу сутність, адже ми — українці. Я не знаю, чи будемо ми коли-небудь знову жити в Україні, однак пам’ятати її ми повинні завжди. Поет, який написав ці вірші, — Тарас Григорович Шевченко, допоможе тобі зрозуміти мої слова».

Де мама взяла цю книгу, я не знаю, та і в голову ніколи не приходило запитати її про це. Я почав читати і відразу побачив знайомі мені рядки: «Реве та стогне Дніпр широкий». Цю пісню дуже часто співав мій батько Михайло Стратонович, коли щось майстрував. Пісня мені дуже подобалася і я завжди прилаштовувався біля батька і тихенько слухав. У батька був тихий голос і співав він з таким сумом, що мені хотілося плакати.

Тоді я зрозумів, що і мій батько знає і любить цього поета. Моя мама ніколи не співала. Якось я запитав її про це і отримав відповідь, що важка контузія позбавила її цієї можливості. «Мені це дуже важко», — сказала вона.

Чим більше читав, тим більше у мене з’являлося запитань, з якими я звертався до батьків: хто такі гайдамаки, де знаходиться Чигирин, хто такі Котляревський, Гонта, Залізняк та інші. І треба сказати, що в основному я отримував відповіді на свої запитання. Мене зацікавила історія України, але книг на цю тему в бібліотеках школи і міста не було. Тому свої знання я добував поступово, вже коли вчився в технікумі у Сімферополі та інституті в Дніпропетровську. Ставши дорослим, зрозумів, чому мама так говорила про Шевченка, бо його вірші — це плоть і кров українського народу, його живий дух, його думки і сподівання. В своїх творах поет немов зливався з народом і це було єдине гармонійне ціле стану душі всіх українців. Недарма кажуть, що «Кобзар» супроводжує все життя українців від народження до смерті.

Віра Роїк та Тарас ШевченкоВже проживаючи в Криму, мама після своєї першої персональної виставки в Сімферополі говорила мені та батькові, що дуже хоче показати свої вишиті вироби в Державному музеї Т. Шевченка в Києві, бо його творчість тісно пов’язана з народним мистецтвом. Не знаю, чи просила вона когось із керівництва в галузі культури про це, однак мрія її здійснилася восени 1974 року. З особливою гордістю мама називала число «понад 45 тисяч». Саме стільки людей, за даними музею, відвідало її виставку.

Мама з гордістю розповідала, що в музеї вона бачила авторські малюнки Т. Шевченка, його твори. Після цієї виставки вона сказала, що її наступна мрія, яку реально здійснити, — Канів. «Це священна земля для українців і всіх людей, які шанують Т. Шевченка», — сказала вона. В своїй книзі «Мелодії на полотні» мама пише: «У 1979 році співробітники Канівського музею-заповідника Т. Шевченка на чолі із заступником директора з науки Зінаїдою Опанасівною Тарахан-Березою запросили мене взяти участь у конкурсі «У вінок Кобзареві», який проводився у музеї на честь 165-ої річниці з дня народження поета. На цей конкурс я вишила панно «Заповіт» червоними нитками полтавською гладдю і папку «Кобзар» — лиштвою і гладдю «качалочка». Орнамент папки вишила червоними і чорними нитками з незначним додаванням зеленого і жовтого кольорів. Вийшла дуже вдала кольорова гама. Ці роботи тепер перебувають у фондах музею Т. Шевченка в Каневі. Вони дуже сподобалися своєю витонченістю і колоритом. Як результат, у 1980 році мене і моїх учениць запросили в цей музей з персональною виставкою, практично відразу після виставки у Варшаві. У виставці в Каневі взяли участь 14 моїх учениць…».

Пам’ятаю, скільки радості було в маминих очах, коли вона розповідала, що перемогла в конкурсі! Справа була навіть не в самій перемозі, адже до того часу її як вишивальницю уже дуже добре знали в Україні. Найголовнішою для неї була перемога саме в Шевченківському конкурсі, причому на канівській землі.

Кілька слів про Зінаїду Тарахан-Березу, яка стала головним літописцем Тарасової долі. З-під її пера вийшло кілька дуже важливих наукових книг, присвячених Т. Шевченку. Мама подружилась з нею, а потім стали дружити і наші сім’ї. Коли мама померла, то Зінаїда Опанасівна привезла на її могилу жменю священної канівської землі.

У 1980 році мама як почесний гість Шевченківського заповідника посадила клен в його парку. Через чверть століття за допомогою чоловіка Зінаїди — Віктора Савича вона знайшла це дерево і сфотографувалася біля нього. Мама з великим задоволенням бувала в Каневі, дивилася на величний Дніпро з високих круч, із вікон квартири Зінаїди і Віктора на восьмому поверсі в будинку, що стоїть на його березі.

— Я відпочиваю в Каневі і морально, і фізично, — говорила Віра Сергіївна. — Мені тут легко і в той же час сумно, що Шевченко так рано пішов з життя.

Другий раз маму запросили з вишивками в Канів у 1998 році. Це була 56 персональна виставка і тут же ми урочисто відзначили її 87 річницю з дня народження. В останні роки життя в неї був особливо напружений графік виїзних виставок. Вона була дуже затребувана: пропозиції сипалися, як із рога достатку, тому не всі приймалися. Та коли в 2007 році надійшло запрошення з музею народно-декоративного мистецтва Шевченківського заповідника, вона сказала мені: «Я дуже хочу знову поїхати в Канів, останній раз вклонитися праху Тараса Григоровича. Відвези мене туди». І, звичайно, я виконав її бажання.

Після виставки в Хмельницькому художньому музеї в липні 2007 року ми приїхали в Канів. Дуже урочисто пройшло відкриття персональної експозиції «Український рушничок». Було дуже багато людей. Вони дякували мамі за її невтомну діяльність у розвитку народної творчості, вітали з присвоєнням звання Героя України.

В останні роки після відкриття виставок ми від’їжджали додому, а потім приїжджали на їх закриття. Однак цього разу було не так. Мама сказала, що залишиться в Каневі на весь період роботи виставки. «Я хочу тут побути довше, подивитися на Дніпро. Мені тут добре так само, як і в Лубнах. А ти не турбуйся, їдь додому. Зіна і Віктор будуть поруч», — сказала вона і, як виявилося, мала рацію. Це була її остання поїздка в Канів.

Мені було приємно отримати 29 вересня 2013 року привітання з нагоди мого 75-річчя з Канева за підписом генерального директора Шевченківського національного заповідника В. Коломійця, де є такі слова: «Діяльність із популяризації мистецького надбання Вашої мами — Віри Сергіївни Роїк, Героя України, доброго друга національної святині в Каневі, є вагомим внеском у духовну скарбницю нашого народу. Цим Ви засвідчуєте вірність найвищому Шевченковому заповіту — любові до України та її національних святинь…».

Крім проведення персональних виставок, мама брала участь у всіх загальнокримських і республіканських виставках, присвячених Т. Шевченку. А в 1981 році на запрошення Академії мистецтв колишнього Союзу РСР вона поїхала зі своїми вишитими виробами в Ленінград. Їхня експозиція була розгорнута 9 березня в Катерининському залі академії в рамках заходів, приурочених 167-ій річниці з дня народження Т. Шевченка. Повернулася мама звідти окрилена, радісна. Їй було приємно дізнатися, як у цьому місті поважають і люблять видатного українського поета і художника, як захоплено зустріли її виставку, а ленінградські художники говорили, що її роботи наповнені Шевченківським духом.

Мама привезла книгу відгуків про виставку. Наведу окремі з них:
«Джерелом для створення таких виробів людських рук є народна пісня, народна душа, поезія та історія». (М. Корнійчук, науковий працівник).
«Власна фантазія на традиційній основі — це прекрасно!» (В. Вишневська, перекладач).
«Роботи В. С. Роїк вражають своїм істинно народним характером і в той же час сучасним осмисленням народних традицій. Величезний смак, багатство прийомів, точність відбору засобів, лаконізм — все це дає дивовижний і часто приємно-неочікуваний ефект». (М. Побєдінський, театрознавець).

Завдяки мамі я до найменших подробиць ознайомився з творчістю поета, побував у ряді місць, пов’язаних з його життям. Особливою гордістю для мами було те, що в нашому місті Лубни, та і взагалі на Полтавщині побував Т. Шевченко. Вона говорила: «Полтавщина — це серце України, і Шевченко, звичайно, обов’язково повинен був відвідати наші краї».

Іноді вона напівзапитально, напівствердно запитувала мене: «Сподіваюся, ти тепер розумієш, скільки зробила для України ця людина?».

Я помітив, що в кінці свого життя вона частіше зверталася до поезії Шевченка. Мама іноді, особливо в березні, просила Олександра Польченка, щоб його вихованці зі студії «Світанок» прочитали їй Шевченківські вірші.

У 2004 році у мій день народження мама подарувала мені книгу, видану в 1912 році в Москві. Це збірник, присвячений пам’яті Т. Шевченка. В куточку вона написала лаконічно: «Це дуже цінна книга», а усно сказала: «Бережи її. Я думаю, що в Сімферополі такої книги більше немає».

Коли підросли внуки і правнуки, вона почала їм періодично говорити про Тараса Шевченка, просила, щоб обов’язково читали його вірші. Мене це не здивувало, адже завдяки мамі я сам зміг зрозуміти глибину і велич цієї людини.

Вадим РОЇК,
заслужений працівник транспорту України та АР Крим

Читайте також: 
В окупованому Криму вечір пам’яті відомої української вишивальниці Віри Роїк зібрав повний зал

Прокоментувати:

Переконайтесь що ви заповнили усі поля, відмічені зірочкою (*). HTML код не допускається