15 січня цього року у Львівській обласній універсальній бібліотеці відбувся літературно-мистецький вечір, присвячений двом подіям: презентації роману-есею Левка Різника «Містерія непокори Патріарха Йосифа» і вшануванню її автора з його 80-літтям.

Усі виступаючі – і директор Львівської обласної універсальної бібліотеки Іван Сварник, і директор видавництва «Світ», в якому побачила світ ця книжка, Ігор Мельник,і письменник, громадський діяч, шістдесятник Михайло Косів – висловлювали вдячність Левкові Різникові як за його творчу і життєву діяльність, так і за останню його книжку – роман–есей «Містерія непокори Патріарха Йосифа», в якій розкривається діяльність провідника Української Греко-Католицької Церкви Йосифа Сліпого, який у надзвичайно складних політичних умовах минулого століття прагнув до утвердження в світі української національної ідеї в духовному аспекті.

Прослухавши його промову про те, як творилася книжка про Йосифа Сліпого, твердо вирішив: український читач повинен зацікавитись як цією книжкою письменника, так і взагалі його творчістю. А для того – поспілкуватись з паном Левком в рамках широкої читацької аудиторії.

Отже, розмовляємо.

Опубліковано в Література

З нагоди виходу у світ бібліографічного дослідження «Раритети української діаспори» у 4-х томах 24 січня 2018 року, у столиці України у Національній бібліотеці України імені В.І.Вернадського (НБУВ) відбулася творча зустріч з відомим дослідником української діаспори, літературознавцем, публіцистом, бібліографом Сергієм Козаком. 

Опубліковано в Колонка подій

22 листопада у Львівському відділенні Національної спілки письменників України (керівник — Ігор Гургула) відбувся творчий вечір Богдана Дячишина, науковця і письменника ― автора шістьох книг есеїстики, спогадів, роздумів: „Думки пам’яті”, „Слово про вічне”, „Думне слово”, „Пережите-перечитане”, „Крихти живого часу Андрія Содомори”, „Слово Андрія Содомори”.

Про одну з них ― „Крихти живого часу Андрія Содомори” відгукнувся Михайло Слабошпицький: „Андрій Содомора ― наш видатний сучасник і наша національна гордість. Слава Богу, що знайшовся Богдан Дячишин, який нарешті від усіх нас віддав належну шану Андрієві Содоморі. Це ― не традиційна апологетична книжка, а книжка-рецензія, книжка-діалог. Одне слово, це розумна книжка, як і належиться в ідеалі бути книжці саме про Содомору”.

Богдан Дячишин ― кандидат технічних наук, доцент, член Української асоціації письменників. Працював у НУ „Львівська політехніка”, у Лісотехнічному університеті. У 35 років опублікував понад 50 науково-методичних праць.

А 2014 року почав писати, як він сам признається, „для загалу”. Бо надійшов для нього час роздумів, світоглядних пошуків. Про це та інше ― в інтерв’ю з Богданом Дячишиним, яке й пропонуємо вашій увазі.

Опубліковано в Видатні українці

Молодий, але вже знаний, українського письменник із Закарпаття Андрій Любка у жовтні розпочинає літературний тур містами Сполучених Штатів і Канади.

Про це повідомляє "Закарпаття онлайн".

"Під час туру заплановано творчі вечори, публічні дискусії, зустрічі зі студентами провідних університетів та місцевою українською діаспорою. Під час літературних виступів Андрій Любка читатиме уривки з роману "Карбід" (Meridian Czernowitz, 2015), англійський переклад яких здійснили Райлі Костіґан та Ісаак Вілер", - йдеться у повідомленні.

Зазначається, що тур розпочнеться з Нью-Йорка, де 9 жовтня в Інституті Гаррімана Колумбійського університету відбудеться вечір під назвою "Smuggling Ukraine Westward", а вже 12 жовтня письменник виступить в Інституті Кеннана у Вашингтоні. Ці виступи пройдуть в рамках програми Contemporary Ukrainian Literature Series, що вже 10 років поспіль привозить сучасних українських письменників у США. 

Наступні презентації відбудуться в Філадельфії (14-15 жовтня), Пенсильванському університеті (17 жовтня), Канзасі (19-20 жовтня, Канзаський університет), Лос-Анджелесі (22 жовтня, Каліфорнійський університет), Іллінойському університеті в Урбано-Шампейн (24 жовтня) та Чикаго (26 жовтня), після чого розпочнеться тур Канадою, що охопить Британську Колумбію (28 жовтня, Вікторія), Едмонтон (30 жовтня), Вінніпег (1 листопада), Монреаль і Торонто.

Точний час і місця виступів анонсуватимуться окремо на фейсбук-сторінці письменника. 

Опубліковано в Літературна сторінка

 

 

 

 

Віктор Цвіліховський, журналіст, ТРК «ЕРА»

У радянські часи кепкували з вирішення житлового питання за допомогою хрущовок: «Вдало поєднали ванну з туалетом, треба ще рівень стелі знизити до рівня підлоги». Схожі асоціації викликає ідея злити шкільні предмети «українська література» і «зарубіжна література» в один.

Насправді не до жартів. І коли мені запропонували підтримати петицію на сайті Верховної Ради «На захист мовно-літературної освіти в Україні», погодився. Для новачка це непросто, бо перш ніж твоє ім’я, по батькові і прізвище з’являться під документом, необхідно виконати чимало реєстраційних вимог. З одного боку, жорсткий контроль відкидає фейкові підписи, а з другого — відбиває бажання зв’язуватися з цією заплутаною легалізацією. Однак головна проблема не в технічних нюансах, а в суті питання.

У документі (автор петиції Марина Мирончук) ідеться: «Просимо ініціювати депутатські слухання щодо перебігу реформи шкільної мовно-літературної освіти. Підстава: загроза національним інтересам держави і неприйнятність частиною суспільства ідеї інтеграції шкільних предметів «українська література», «зарубіжна література», яка сьогодні пропонується у межах роботи над новими Державними стандартами початкової, базової та повної загальної середньої освіти та уже знайшла своє втілення у проекті Типового навчального плану для 10—11 класів загальноосвітніх навчальних закладів у навчальному предметі «Література (українська і зарубіжна)».

З огляду на постколоніальний, посттоталітарний та постлінгвоцидний стан українського суспільства, агресію Російської Федерації проти держави Україна вважаємо, що ідея інтеграції цих предметів, що видається як перспективна освітня новація з опорою на досвід європейської (зокрема польської) школи, фактично є нищенням національної системи мовно-літературної освіти».

Думки фахівців розділилися, але більшість, судячи з публікацій і мережевих дописів, проти злиття предметів. Голова Київської міської організації НСПУ Володимир Даниленко написав на своїй сторінці у Фейсбуці: «Ця новація закінчиться тим, що буде знищено предмет української літератури, а нову літературну дисципліну почнуть викладати колишні вчителі російської мови й літератури».

Я сам викладав і зарубіжну, й українську літературу в школі на Київщині у другій половині 1990 років. Було непросто, особливо із зарубіжною — тоді новим предметом. Програми постійно змінювалися, підручників не вистачало, інтернету ще не було. За власні скромні вчительські кошти я купував підручники на книжковому ринку на столичній Петрівці. Нерідко придбаний підручник був єдиним на весь клас. Бувало, він не збігався із затвердженою Міносвіти програмою.

Припускаю, що за останні майже 20 років багато змінилося: і програми, і методика викладання предметів, і підходи до них. Але погоджуюся з тим, що вивчення української літератури у вітчизняній школі — не просто ознайомлення з текстами певних письменників, засвоєння якихось теоретичних та естетичних тез. Наша література — це потужний патріотичний рушій, і її виокремлення в окремий предмет цілком природне.

Порівняння з польським досвідом не коректне. Поляки — одна з наймонолітніших націй. Їх у Польщі 98,7% (енциклопедичний довідник «Країни світу», І. Дахно, С. Тимофієв, 2005). Монолітніші хіба острівні японці, яких у Японії 99,4% (там само). А ось про монолітність української нації з огляду на нашу понад трьохсотрічну залежність від «старшого брата» краще помовчати. Тому поляки собі можуть дозволити вивчати і Міцкевича з Шекспіром, і Сенкевича з Бальзаком. А для нас не на часі змішувати у спільній літературній макітрі нашу окремішність із ментальностями десятків інших народів.

До того ж, у Японії й Польщі навряд чи хтось порушує питання необхідності запровадження другої державної мови. Зате у нас, подейкують, окремі науковці пропонують злити ще й мову з літературою в один предмет. Були намагання вилучити зі шкільного курсу історію України, поєднавши її із всесвітньою історією.

У петиції запропоновано «ініціювати депутатські слухання щодо перебігу реформи шкільної мовно-літературної освіти; провести публічне обговорення ідеї інтеграції шкільних предметів серед фахівців з широким залученням громадськості; запобігти насильницькому втіленню антидержавної ідеї в шкільній освіті; звернути увагу керівництва МОН на дотримання принципів публічного обговорення і прозорості у впровадженні реформ в освіті, які стосуються майбутнього України».

Для розгляду петиції «На захист мовно-літературної освіти в Україні» необхідно за три місяці зібрати 25 тисяч голосів. Проект стартував 24 січня 2017 року. Я приєднався до петиції третього дня, а через більш ніж два місяці вирішив перевірити проміжні результати. Вони невтішні. Голосів понад 1200, тобто близько 5% мінімально необхідної кількості.

Виходить, або більшість учителів-філологів підтримують інтеграцію української і зарубіжної літератур, або їм не вистачає терпіння довести реєстрацію до кінця, або ж їм усе одно. Хоч останнє навряд. Можливо, що злиття предметів спричинить зменшення годин літератури, отже, платитимуть менше, а частину педагогів звільнять. Збирання підписів завершиться 24 квітня, тож ще є час, і хочеться вірити, що українці скористаються ним правильно.

Джерело: Урядовий кур’єр

Опубліковано в Освіта

Громадська думка вперто і вже тривалий час вважає їх вартими цієї високої нагороди.

Власне, «претендують» - дещо голосно сказано, адже самі автори цих книжок, здається, ніколи публічно не зазіхали на лаври Нобелівських лауреатів. Втім, є громадська думка, яка вперто і вже тривалий час вважає їх вартими цієї високої нагороди. Що змушує ближче розглянути останній творчий доробок сучасних українських класиків.

Ліна Костенко. Ліна. Триста поезій. - К.: А-БА-БА-ГА-ЛА-МА-ГА


Щодо інтимної назви цієї книжки, «Ліна». Видавець зауважив, що це «натяк на лірику і ніжність», і що, мовляв, у нашій культурі бракує частотності цитувань, тому коли ми щось хочемо процитувати, то цитуємо або радянські фільми, або російську літературу. Натомість, Ліна Костенко, остання з епічних поеток, якнайкраще підходить для цитації.

Утім, чи цитують її сьогодні? «Де ж мого слова хоч би хоч луна?» - питається, авторка «300 поезій». І згадується при цьому самий лише Тарас Шевченко: «Нас тут триста, як скло, товариства лягло».

Хай там як, але до збірки «полеглих» у ній віршів, «найповнішого вибраного поетеси за часів Незалежності», улюбленої української авторки кінця другого - початку третього тисячоліття, увійшли найвідоміші її твори з різних періодів творчості - від ранньої поезії до сьогодення, а також уривки з романів та поем. «Поет не буде ширмою для вбивць...», «Берестечко», «Маруся Чурай» - тодішня Ліна Костенко вважалася розумом, честю і совістю нашої епохи. Натомість, сьогодні у гіпертрофованій повазі до шістдесятників вчувається щось ірраціональне. «Мені здається, що ця книжка має бути в кожній родині», - фантазує видавець «300 поезій», і навряд з якихось ідеологічних причин, адже віра у націонал-більшовизм тодішніх українських інтелектуалів у нинішній прагматичний час не витримує жодної критики. Скоріш за все, спрацьовує магія імен і назв, якими зазвичай оперують патріоти-видавці, згадуючи ревізію морально-етичних цінностей, яка відбулась у далеких 1960-х роках. Можливо, у контексті майбутніх нагород змінить свою думку на український світ і нобелівський комітет - якщо включить ностальгію до переліку своїх «відбіркових» чеснот.

Іван Драч. Соняшник. Поезії 1960-1970 років. - Х.: Фоліо


У своїх поетичних симфоніях і поемах, де зазвичай оспівувалась роль прогресивного людства, громадянський обов'язок і високі естетико-гуманістичні принципи виховання, Іван Драч завжди виглядав таким собі незламним Прометеєм, чиєю печінкою-совістю вдавилися орли шістдесятницького алкоголізму. Поет і патріот, людина і депутат, до недавнього часу він тихо доживав свою славу в грімкому парламенті. входячи до першого, ще беззубо-ліберального «письменницького» складу Верховної Ради. Що ж до творчості, то у недалекому минулому він гнівно споглядав інтелектуальне нутро народної історії («Шабля Богдана Хмельницького»), керував світовими політичними процесами («Зоря і смерть Пабла Неруди»), залишаючись поетом і громадянином, політично підкованим і національно короткозорим.

Формально «бунтарська» поетика його дебютного «Соняшника» (1962), «Протуберанців серця» (1965) і «Балад буднів» (1967) лише наслідувала заборонених в ту пору символістів з футуристами. Іноді її вистачало лише на одіозні назви на зразок «Балади ДНК - дезоксирибонуклеїнової кислоти» чи «Жартівливої балади про теорію відносності». Адже часи були такі, що навіть сам автор визнавав: «Я пам'ятаю, Ленін пильно стежив / за кожним моїм порухом і поглядом, / І він сказав, як смертнику, мені: "У Сонці Правди - ніж. Лети туди. / Врятуй планету. Сонце порятуй».

Цілком можливо, що саме за порятунок всього світу, який, на щастя, не вдався, поету варто вручити найбільшу поетичну нагороду.

Юрій Андрухович. Рекреації. Як ми вбили Пятраса. - Х.: Фабула


У 1990-му році, коли писався цей культовий роман, до Свята Воскресаючого Духу, на який у ньому їде весела компанія українських поетів, залишався якийсь рік. Утім, до того часу, коли широка громадськість в Україні, не кажучи вже про жертовну нашу діаспору, змогла спокійно, без трепету душевного і здригання національно-патріотичних підвалин, сприйняти факт виходу друком «Рекреацій» Юрія Андруховича, було ще далеченько.

Згадаймо, ким був Андрухович на початку 1990-х років. Ким як не справжнім літературним скандалом, бурею в склянці з дистильованою водою, тобто на шпальтах впущеного в Україну діаспорного журналу «Сучасність», де вийшов його перший роман? Обурені читачі погрожували припинити передплату, подати до суду за моральні збитки, врешті-решт, просто повіситися (як погрожувала одна поважна пані), якщо редакція не припинить публікацію непристойного чтива.

Що ж такого було в «Рекреаціях», що аж так збурило громадськість? Невже таки кепкування з національних святинь, ганьблення славної пам'яті дідів-прадідів і знущання з тієї самої діаспори у вигляді головного злодія, що везе наших друзів «крайслером-імперіалом» до славного міста Чортополя? І що в ній залишилося для нас сьогодні, коли доба постмодернізму минула, ігрища в літературі та кіно в стилі «Ми з майбутнього» вже мало кого обходять, а про горезвісний путч, який Андрухович передбачив у своєму романі, в Україні вже взагалі ніхто не пам'ятає. Натомість в Європі автора роману знають давно і надійно, тож найвища літературна премія, нехай навіть «за мир у всьому світі», сподіваємося, не за горами.

Оксана Забужко. Вірші: 1980-2013. - К.: Комора


Епоха «незалежності», коли старі сакральні речі втратили свою цноту, а нові цінності ще не склалися, для Оксани Забужко, яка вкотре тасує колоду своїх програмових текстів, не була трагедією. Саме про це свідчить нова збірка її старих поезій.

Не трагедія, насамперед, тому, що, по-перше, у самій збірці, крім текстів, які публікувалися у поетичних книжках «Травневий іній» (1985), «Диригент останньої свічки» (1990), «Автостоп» (1994), «Новий закон Архімеда» (2000) та «Друга спроба» (2009), увійшли й нові вірші, а також старо-вибрані поетичні переклади різних років (з Р.-М. Рільке, Сільвії Плат, Ч. Мілоша, Й.Бродського та ін.). По-друге, не надто страшна ця подія тому, що досвід сучасного прочитання давніх поезій Забужко вкотре доводить - сучасна українська література з усім її філософським апаратом вперто пасує перед лицем безпосереднього внутрішнього досвіду і глибокого почуття. Тому сьогоднішня сатисфакція авторки щодо видання її власного поетичного доробку - ніщо інше, як чергова «друга спроба» (так називалась попередня збірка Забужко) відновити жанрову справедливість. Мовляв, усі призабули, що, крім прози-публіцистики, вона колись писала непогані вірші.

Утім, будь-якої «поетичної» нагороди їх авторка заслуговує за громадську позицію, уміння творити середовище, бути знаковою фігурою для своєї епохи, яка, на жаль, потроху забувається в прозі сучасних буднів.

Сергій Жадан. Біг Мак. Перезавантаження. - Х.: Клуб Сімейного Дозвілля


За белетристикою поетичного «голосу покоління 90-х», зібраною у цій «перезавантаженій» збірці оповідок, можна зрозуміти, як саме її автор «вичерпав» усі наявні в «незалежному» середовищі теми і не зміг творити значущі «для покоління» образи, що й стало свого часу основною причиною незадоволення життям і виїзду до студентської Європи. Ніби як на підкорення світу і за новими враженнями.

«Кожен, хто прагне освоювати чужий світ і чужу культуру, - підсумовував Гадамер, - мусить шукати можливість заглибитись в іншу мову». Але яке було засвоєння у наського люду? «Всі враження зводилися до кількох сортів місцевого пива, до двох-трьох цілодобових ганделиків зі спиртним і до фізій кількох чуваків, які продавали нам гашиш», - звітує Жадан про ці часи. Утім, кожен письменник входить у світове визнання крізь свої «національні» двері - хоч би якими вузькими вони були. І Жадан періоду «Біг Мак» насправді їздив на підкорення нового жанру і нової Європи. Але чи відбувся роман із новою реальністю? «Мені не завжди вистачає терпіння аби звести до купи все, що зі мною відбувається, - визначається автор збірки, - тоді я просто чекаю, коли все зведеться до купи само собою».

Таким чином, перший «роман» Жадана, про появу якого він попереджав, пускаючись в мандри, і який складається з кількох новел, об'єднаних емігрантською тематикою, - це реакція автора на реальність 90-х. Без вишуканих форм і переймання сюжетними перипетіями. Знов-таки, активна громадська позиція, підкріплена текстами останніх років, і дружба з істеблішментом шевченківського комітету цілком можуть стати сходинкою до більш високих преміальних нагород.

Автор:

Опубліковано в Видатні українці
Сторінка 2 із 2