Професор Василь Лончина: «Батько дбав про нас, дітей, щоб ми українцями справжніми стали!»

Вівторок, 12 березня 2019 07:51 Автор  Богдан ЗАЛІЗНЯК
Оцініть матеріал!
(1 Голосувати)
Професор Василь Лончина: «Батько дбав про нас, дітей, щоб ми українцями справжніми стали!» Фото - Zbruc

Василь Лончина – американець українського походження, кардіохірург із Чикаго. Часто приїжджає в Україну: викладає медичну етику в Українському Католицькому Університеті (Львів), спілкується зі студентами Львівського національного медичного університету ім. Данила Галицького, бере активну участь у роботі медичної секції Наукового товариства імені Шевченка. То ж пропонуємо вашій увазі цікаву розмову з Василем Лончиною, який понад 25 років тому уперше приїхав в Україну, до Львова, де народився 1917 року його батько – Богдан-Іван Лончина, голова Українського патріархального світового об’єднання, педагог, редактор і журналіст.

«Кожен лідер має бути слугою народу…»

  • Пане Василю! Я чув, що Ви думаєте над тим, як створити Школу медицини при Українському Католицькому Університеті. На якій стадії ця робота?

  • То є наразі ідея. Я тут як Фулбрайт впродовж 2016-2017 років студіював науку. На підставі, що я тут працюю понад 25 років, я відкрив і розумію тепер систему медичної опіки в Україні. З огляду на корупцію в державній системі маємо думати над проведенням реформ у медичній науці. Є другий спосіб – почати знизу і започаткувати Школу: етику і міжнародну медичну освіту, науку.

  • Як Ви прийшли до медицини? Коли розвинулось це бажання?

  • Від малку я все хотів стати лікарем. Природничі науки цікавили. Мене, взагалі, цікавило людське тіло. Власне – біологія мене дуже цікавила.

  • Чим людині найважче керувати – тілом, розумом чи душею?

  • Душею. Хоча розум і душа – те саме.

  • Як Ви вважаєте, ріка історії нас, українців, сильно крутила?

  • Страшно То – вир.

  • І нині – також?

  • Так, далі крутить.

  • Американський сенатор Хайрам Ворен Джонсон ще у 1918 році сказав: «Першою жертвою війни стає правда». А прошу сказати: в мирному житті правда теж досить часто стає жертвою – хіба ні?

  • Певно, що так. І та жертва правди може дуже легко створити війну.

  • Чи існує той світ – як Ви вважаєте?

  • Я вірю, що є другий світ, куди наші душі підуть.

  • Чим для Вас є роки Вашого життя – здобутком, джерелом суму чи філософською позицією.

  • Я багато помагаю людям. Хотів би і далі помагати. Ще є можливість. Але час біжить. І треба якомога більше зробити. А світ іде вперед – і залишить нас позаду. Хочемо сліди залишити по собі? Звичайно. Аби тільки вони були корисними. Головне – що? Не те, що ми здобули матеріальне для себе, а те, що дали суспільству. Ми ж не поїдемо «мерседесом» до неба.

  • Що б Ви відповіли Василю Симоненку на його запитальне твердження: «Ти знаєш, що Ти – людина?»

  • (Задумався). Це дуже цікаві слова. Здається, кожен з нас, простих людей, у які б одежі ми не вбиралися, які б панські убрання на себе не начіпляли, – а наше тіло є те саме. І всі ми – такі самі.

  • Чи Добро завжди перемагає Зло? Про що свідчить Ваш досвід?

  • Так, завжди!

  • Юрко Брилинський, актор театру Заньковецької, якось сказав: «Праця актора – то, по суті, рабська праця. Ти мусиш робити те, що тобі кажуть». А в житті пересічної та, власне, кожної людини – хіба не те ж стається?

  • Ні. Ми маємо нашу індивідуальність, наше думання, нашу вільну волю. Є, звичайно, і роботи, які вимагають пристосування.

  • Чи у Вашому внутрішньому світі багато сонця?

  • Так.

  • Чи вірите соціологічним рейтингам?

  • То є цікаво послухати. Але я тим не керуюся.

  • Коли навчимося будувати своє майбутнє таки своїми руками?

  • Майдан нас навчив. Але то дорога не є проста. Вона – трудна і дуже довга. То не прийде за один день.

- Як зберегти державу?

- По-перше, мусимо зєднатися. По-друге, кожен має працювати для добра народу, а не тільки для задоволення своїх потреб. Кожен лідер має бути слугою народу. А народ не є його слуга.

- Дехто демонстрував «Слугу народу».

- Той дехто – не слуга народу. Слугами народу були Андрей Шептицький, Йосип Сліпий… Хай чинить так, як ті велетні українського народу.

- Коли в Україні з’явиться політична воля до змін?

- Знизу повинна зявитися. А ще – поява генерації. Наша теперішня молодь, якій по 20-22 роки, - вона здобуде те, що ми всі прагнемо. Це буде перша генерація, яка народилися вже в пострадянській країні.

- Чи Ви із задоволенням ходите на роботу?

- Так.

- Чи навчили Ви своїх доньок мріяти?

- Так.

- Чи у Ваші справи політика коли-небудь втручалася?

- Ні.

- Одна авторка «Дня», з Криму родом, сказала: «Я знаю і вірю, що українці є моральною нацією». А що – є неморальні нації? Як Ви вважаєте?

- Так. Наприклад, Росія. Як вона поводиться? Люди зазомбовані своїм керівництвом. Але так, як вони це все трактують – росіяни, маю на увазі, - це цілком не морально.

- Ольга Ільків, 97-річна зв’язкова головного командира УПА Романа Шухевича (Тараса Чупринки), ще два роки тому сказала мені: «У Верховній Раді майже немає порядних людей».

- Я погоджуюся з нею на сто процентів. Майже нема. Хіба – одиниці. То є зовсім не відповідальна Рада.

- Який у Вас підхід до життя – узвичаєний чи філософський?

- Філозофський.

- Чи Ви вірите, що своєю діяльністю сприяєте поширенню справедливості?

- Так.

«Маємо бути самими в собі…»

- Суспільство, вважають експерти, поділено на 4 касти: 1) «ремісники»; 2) «купці»; 3) «воїни»; 4) «філософи». Ви – таки «філософ»?

- Філософ – якщо так, як ви сказали, поділене суспільство.

- Американський українець Петро Фединський сконстатував: «Майдан – це було змагання за духовні цінності». Погоджуєтесь?

- Майдан – це пробудження народу. Народ пробудився і сказав: «Досить!.. Досить того ярма! Ми – українці, і будемо воювати за наш нарід і за нашу землю!» Треба було аж щоб кров вилилась – щоб той Майдан справді укріпився у людському «Я». Не боялися віддати життя за ідею. Це – відродження українського духу!

- Олесь Гончар якось сказав: «Дякую Богові, що дав народитись мені українцем». А Ви дякуєте Богові за це?

- Так.

- В Україні – понад 350 політичних партій. Можете назвати хоча б з 10?

- «БПП», «Батьківщина», «Укроп», «Свобода», «Народний фронт», «Самопоміч», «Партія зелених»…

- Який відсоток українців діє за вказівкою Євгена Чикаленка (1861-1929), громадського діяча, видавця-мецената, яка звучить так: «Мало любити Україну в глибині душі, треба любити її до глибини своєї кишені»?

- Думаю, що Майдан показав, що є такі люди… І як біда надходить, то вони ідуть. Це – нормальні люди, але, на жаль, не еліта.

- Я так відчуваю, що Ви, пане Василю, маєте, таки «певне» ставлення до української еліти.

- Знаєте, є між ними і добрі люди, але то – меншість.

- Чи Ви побували в «гарячий час» на Донбасі?

- Три рази – в Донецьку, під час виборів: у 2004, 2006 і 2007 роках. У шостому і сьомому  на парламентських виборах. Ми, волонтери, їхали туди з великою тривогою, знали, що нас не будуть вітати. Ми відчували постороненість того суспільства.

  • Які газети українські читаєте?

  • Я люблю читати «Україну молоду», «День», «Високий замок», «Львівську пошту». Читаю – як можу.

  • Як Ви вважаєте, якими конкретними засобами належить здійснювати національно-патріотичне виховання молоді? Хто більше має приділяти увагу – родина чи школа?

  • Найперше і найвагоміше – це родина, родинне оточення. Там починається ядро виховання. Потім – школа, Церква, організації (скажімо, «Пласт»).

  • Чи доводилось Вам чути виступи американського сенатора Джона Маккейна? Адже він – один з тих, хто підтримував гаряче Україну.

  • О, так! Він – дуже праведна особа. Дуже багато пережив у Вєтнамі. Це вплинуло на його світогляд. Він бачив, що Україна має ворога, який не дає їй спокою. І він, як праведний чоловік, хотів долучитися до тієї боротьби проти московського зла.

  • Чи може бути в політика чесна репутація?

  • Так. Але то є рідкість, на жаль.

  • Хто більше переконав Вас, що треба з любовю ставитися до людей, - батьки чи школа?

  • Батьки. Батько думав, що найважливіше – Церкву любити, наш народ український, а ще – бути добрим громадянином Америки. Батько дбав про нас, дітей, щоб ми українцями справжніми стали. Я народився в глухому місті, де не було українців. Тато і мама вирішили переселити в місто, де є українські спілки, українська школа. І тому в моїх 10 років ми переїхали до Детройта, де є українська громада.

  • Чи відчуваєте Ви, за Вячеславом Чорноволом, що «Україна починається з тебе»?

  • Абсолютно.

  • Чи поважаєте самотність?

  • Так.

  • В Україні різко зменшилась кількість шкіл: у 1991 році їх було 21,9 тис., а в навчальному році 2017/2018 – 16,9 тис. Чи не мало би це бути підставою для розмови про національну безпеку?

  • Наука в Україні починається з народної школи. Багато цих шкіл по селах є дуже занедбані. Багато й населення повиїжджало. Кількість дітей зменшилася в сім’ях. Нині – це менше двох дітей. Словом, попри все, в Україні належить попрацювати над підвищенням якості організації освіи, науки.

  • У скільки років Ви стали ідейним українцем?

  • (Сміється). Змалку. Ми всі вважали себе українцями. Наші батьки вклали в нас все, що могли. Ми ніколи не цуралися свого…

  • Де нині українська нація – в світі? Ми кращі чи гірші від інших націй, як дехто намагається принизити нас?

  • Маємо бути самими в собі. Не кращі від інших, а хочемо, щоб наш народ відчувався добре, мав нагоду себе виявити. Хочемо, щоб ми мали можливість себе реалізувати. Москва ж не хоче допустити до того.

  • Чого більше в світі – хаосу чи намагання зайнятися пророцтвом?

  • Більше хаосу. Але наше завдання: вирівняти в тому хаосі наше життя.

  • Тарас Шевченко – пророк української нації, Іван Франко – будівничий української держави. А як би Ви запропонували назвати Ліну Костенко?

  • Ліричний дух нації.

  • За Сковородою, людині належить усвідомити своє місце в Природі, Культурі, Світі. Де Ви найкраще усвідомлюєте своє місце?

  • В Культурі.

  • Читаю у Сергія Жадана:

«Крізь сон чути, як у темряві формується батьківщина,

Ніби хребет у підлітка з інтернату.»

То що – Україна нині – це підліток у Європейському інтернаті, чи – ще в пострадянському?

  • В Європейському. У XXI столітті все змінюється. Україна мусить тепер виборювати своє місце в світі і в Європі… Але нічого… Йдемо вперед!

  • Що ж, вперед – то вперед! Дуже дякую Вам, пане Василю, за цікаву, розмову! Будьмо! І будемо в світі! Україна – понад усе.

Спілкувався Богдан Залізняк,

керівник прес-центру наукової журналістики ЗНЦ НАН України і МОН України,

кандидат філологічних наук,

член НСМПУ і НСЖУ,

м. Львів

Прокоментувати:

Переконайтесь що ви заповнили усі поля, відмічені зірочкою (*). HTML код не допускається