"Як би не було добре в гостях, вдома - найкраще!"

Четвер, 12 жовтня 2017 06:08 Автор  Богдан Залізняк
Оцініть матеріал!
(6 голосів)
Українські школи за кордоном Українські школи за кордоном

Кожен з нас, українців, бажав би, щоб Україна - найбільша країна в Європі за територією, була б і однією з найкращих економічно. Тобто – країною,в якій кожен її мешканець відчував би себе і вільною людиною – громадянином світу, і натхненним будівничим України.

Про те, як нині відчуває себе українець, а надто на чужині - розмовляємо з вчителькою української мови та літератури - пані Іриною Троцишин, яка будує Україну в Португалії.

«Діти тут мають більше свободи для творчості…»

- Пані Ірино, коли Ви починали свій вже свідомий життєвий шлях, про що Ви мріяли?

- Гарне запитання. Очевидно,що кожна людина про щось мріє,а потім поспішає услід за нею. Бо її здійснення стає метою. Наші мрії можуть реалізовуватись,змінюватись,ставати більш або менш визначеними,але дуже важливо,щоб вони були.

- А що-буває в когось і без мрій?

- Можливо. Але життя тоді стає похмурим та непривітним,породжує апатію,а іноді - й депресію. Тепер - ближче,про себе. Початок 2000-х – це був час,коли моєї заробітної плати вистачало на оплату дитячого садочка та на маршрутку,якою добиралась до роботи. А працювала я вчителем української мови та літератури в одній із львівських шкіл. Так от,у мене також була своя мрія,навіть – дві. У нас з чоловіком не було свого житла,а я ще закінчувала написання кандидатської дисертації. Пригадую,пішла складати кандидатський іспит з філософії в один із вузів – не буду казати,куди саме. І ще раз переконалася,що без знайомств і без грошей нічого у мене не вийде. Майбутні кандидати наук приходили з готовими відповідями на запитання одного-єдиного білета,витягали їх,зазубрювали у відведений для підготовки час і отримували своє «відмінно».

- А Вам,мабуть,не пощастило?

- Власне. Мені поставили «четвірку»,бо попалось запитання,якого зовсім не було серед тих,які отримала на кафедрі,коли прийшла «з вулиці» і поцікавилась,які теми будуть винесені на іспит. Так ми з чоловіком опинились у Португалії,де на той час уже були наші друзі-молоді двадцятирічні хлопці.

- І як ви стали емігрантом? З яким відчуттям?

- Мабуть, не варто детально розповідати про свої перші роки в ролі емігранта. Скажу лише,що було досить важко. Незнання мови-основний бар’єр,який не дозволяв знайти цікаву роботу. А ще - нестача коштів і постійна економія ,довелося винайняти не окреме помешкання,а жити в одній квартирі з кількома іншими сім’ями. Приходило розуміння,що грошей на купівлю свого житла у Львові ми так швидко,як сподівалися,не назбираємо. Тому через рік привезли з України свою шестирічну донечку.

Дитина адаптувалася значно швидше,ніж ми,і незабаром стала однією з кращих учениць у класі. Потім народився син,почекали поки він трошки підросте. А далі-донька вже перейшла у старшу школу. Оскільки навчальні програми тут повністю відрізняються від українських,то переїзд в Україну знову було відкладено.

Так минуло 16 років,нині донька-студентка португальського вузу,син-семикласник.

- То Ви - щасливі?

- Моя дисертація так і залишилась незахищеною. Отже,одну з моїх мрій так і не вдалося реалізувати… Врешті,мій особистий приклад,мабуть,не є показником. Учитель української мови та літератури-це не та професія,на яку є великий попит у Португалії.

- Раз вдаєтесь до гумору ,то …

- … то просто хочу,щоб читач у цьому місці посміхнувся. Знаєте,багато з тих,хто приїхав з нами на початку 2000-х,уже повернулися додому і стали успішними людьми в Україні, інші - підтвердили свої дипломи тут і працюють медсестрами, лікарями. Дехто створив свої підприємства,вихідці з України відкрили магазини,ресторани. Є серед нас і художники,музиканти, співаки.

До речі,діти тут мають більше свободи для творчості,є більше експромтів,нема такої великої кількості виснажливих репетицій перед кожним урочистим заходом,як у наших садочках чи школах. Ніхто з учасників не хвилюється, коли забуде віршик чи пісеньку,усі їм підказують і аплодують. Мабуть,тому діти тут ростуть менш закомплексованими, більше впевнені в своїх силах,без страху, що не зможуть виправдати покладені на них надії.

  •  - Отже,португальська система освіти та виховання-чудова?

  •  - Я б так не сказала. Місцева система освіти,на мій погляд,також не ідеальна. Наші діти,зазвичай,відрізняються від місцевих однолітків серйознішим ставленням до навчання,навіть-кращою успішністю,більшість вступає до вищих учбових закладів. До речі,на багато спеціальностей тут досить низький прохідний бал. При двадцятибальній системі оцінювання достатньо мати середній бал «одинадцять»,щоб стати,наприклад, економістом чи інженером-електриком. Однак,щоб бути медиком,треба закінчити школу майже на «дев’ятнадцять».

Спочатку було дивно чути від співробітників запитання,чи перейшли мої донька з сином у наступний клас. Мої знайомі португали не дуже переживають,якщо їхні діти залишаються на повторний рік,- значить,матимуть змогу краще засвоїти програму. Наші люди вимогливіші до своїх дітей, нас більше цікавить їхня успішність. Я й досі застосовую у спілкуванні з сином своєрідний шантаж: «Закінчиш навчальний рік без трійок (двадцятибальна система починається з десятого класу), поїдеш на літніх канікулах в Україну до бабус ».

  •  - Кого нині більше з українських емігрантів у Португалії - окремих дорослих чи,так би мовити,сімейних-разом з дітьми?

  •  - Емігранти з України моєї хвилі приїжджали до Португалії цілими сім’ями. Найчастіше траплялося так,що спочатку приїздили чоловіки,а згодом до них долучалися дружини і діти. У той час існувала гостра необхідність об’єднати цих дітей,допомогти їм адаптуватись до нових умов. Окрім того,люди здебільшого вірили,що вони тут тимчасово,поки налагодять свої фінансові можливості або зміниться на краще ситуація з заробітками в Україні. Тому хотіли,щоб їхні діти мали можливість вивчати у Португалії хоча б свою мову та історію України – предмети,які не викладаються у місцевих освітніх закладах.

-  «Українці в Португалії допомагають як можуть …..»

  •  - І з’явилися українські школи?

  •  - Так. Почали виникати перші українські суботні чи недільні школи. Мені пощастило зустріти співвітчизників-однодумців,які створили таку школу в м.Фару – Українська школа ім.Т.Шевченка. Вона успішно існує вже понад десять років. Керує нею – директор Наталя Борисенкова-Дмитрук, людина-патріот і виховник з великої літери.

Спочатку ми працювали у маленькому приміщенні при парафії місцевої португальської церкви. Згодом,завдяки допомозі Спілки Українців Алгарве, вдалося отримати дозвіл на функціонування української школи в одній із шкіл міста. Нині у ній понад десять викладачів,заклад співпрацює з Міжнародною Українською Школою. Наші школярі проходять семестрове оцінювання і мають право отримати державний атестат зрілості. Щоправда,діти, які навчаються у школі нині, істотно відрізняються від тих,що вчились 10 років тому.

  •  - Чим саме?

  • -  Бо це вже діти, які народилися у Португалії, які частіше спілкуються португальською, аніж українською. І тому перед педагогічним колективом школи постала гостра проблема – є велика необхідність у нових спеціалізованих навчальних програмах. Програми,які затвердило Міністерство освіти і науки України для Міжнародної Української Школи, дають змогу нашим учням вступати до вузів України. Але вони обтяжені загальноосвітнім матеріалом, який діти і так вивчають у португальській школі. У суботню чи недільну школу батьки приводять їх, щоб вони вивчали рідну мову,історію України,дізнавались про традиції та культуру тієї землі, на якій народилися і виросли їхні батьки. І, в ідеалі, відчували себе справжніми українцями.

  •   - Чим відзначається школа у м.Фару?

  •  - Тут проводять різноманітні цікаві заходи. Це і літературно-мистецькі свята,і благодійні ярмарки,і спортивні змагання, школярі беруть участь у міжнародних конкурсах. Цього року двоє наших учнів стали переможцями ІІ Міжнародного проекту-конкурсу «Тарас Шевченко єднає народи» в номінації «Відеоформат». Цей конкурс проводився з березня по травень 2017 року спільно Міжнародною лігою «Матері і сестри – молоді України» та Київським національним університетом імені Тараса Шевченка за підтримки Національної Ради жінок України і Товариства «Знання» України.

У нашій парафіяльній церкві ми щороку показуємо «Вертеп», Великодні композиції, співаємо гаївки. Учителі, разом з отцем Олегом Трушком, готують дітей до Першого Святого Причастя. А влітку проводяться різноманітні табори. Цього року – це «Школа молодого лідера», до якої долучилися викладачі Українського Католицького Університету (м.Львів) Наталя Бордун та Наталя Балабан, минулого року недалеко від м.Фару пройшов Перший Український Юнацький табір «Честь України – готов боронити!», організований Спілкою Української Молоді. Гартувати український молодечий дух у Португалії допомагали досвідчені і завзяті провідники з України, Канади та Англії: комендантом табору був Юрій Іляш (голова Крайової Управи «СУМ» в Україні), впорядником табору - Андрея Кардаш (головний виховник Міської управи Київського осередку СУМ), писарями – Андрій Фендик (голова львівського осередку СУМ) та Христина Модла-Томаш (представник Крайової Управи СУМ у Великій Британії).

  • -  А що робиться-діється в інших містах?

  • -  Спілка Українців у Португалії, Спілка Української Молоді об’єднують небайдужих українців у різних містах і містечках. Особливо активною є молодь м.Порту та м.Лісабон. Вони організовують різноманітні заходи,серед яких – показ документальних фільмів про Україну («Крим. Як це було», «Іловайськ. Лицарі неба»), фотовиставка «PROMKA» - про події на Промзоні містечка Авдіївки та її захисників ,співпрацюють з проектом інформаційного ресурсу про події в Україні англійською та португальською мовами – Ukraine Crisis Media Center. Українці у Португалії допомагають українській армії, пораненим у військових госпіталях,сиротам і хворим дітям.

  •  - Можна стверджувати,що більшість українців вже інтегровані у португальське суспільство?

  •  - Звісно, але, на жаль,є серед наших людей і такі,що, інтегруючись у португальське суспільство, втратили будь-який зв’язок зі своїм корінням, з національною ідеєю, одним словом, асимілювались. Добре ,що таких одиниці. Гадаю,що і для них щось мусить стати тим «євшан-зіллям»,яке відновить їхню родову пам’ять.

  •  - А додому,в Україну,все ж таки тягне?

  •  - Звичайно. Але, приїжджаючи в Україну, я ,на жаль, також уже не відчуваю себе «на сто відсотків» вдома. Досить часто бракує того справедливого ставлення до людей, нервує, що у нас і далі – все «по знайомству»,що майже за все у державних закладах маємо платити «в кишеню», починаючи від найпростішого уколу і закінчуючи будь-якою довідкою. Скажімо, не можу зрозуміти, чому для того, щоб отримати реєстраційний номер платника податку, моїй доньці треба чекати тиждень. Чому Головне управління Державної фіскальної служби у моєму рідному Львові займає будівлю з енною кількістю поверхів, але його працівники не можуть самостійно внести дані моєї доньки в інформаційну систему, а мають відправляти її запит до Києва. Чому, маючи намір відкрити благодійний фонд в Україні, який би допомагав онкохворим українським дітям, я протягом своєї відпустки п’ять разів приходила до відповідальної за це пані у Головне територіальне управління юстиції у Львівській області – і у неї або не було часу, або не було світла в кабінеті, або її самої не було на робочому місці (так і довелося «забути» на деякий час про цю ідею, хоч вже і оплатила послуги юриста та зібрала чималу кількість документів ). Чому у нас війна,а депутати і їхні діти відпочивають за кордоном. Чому так відкрито монополісти не пускають бюджетні авіакомпанії в Україну, а влада цьому не протидіє. І ще сотні подібних «чому»…

  •  - Який бачите вихід?

  •  - Якщо хтось скаже, що не треба втікати з України, а треба змінювати систему зсередини, то він матиме стовідсоткову рацію. Але українці в Португалії, як і по всьому світу, допомагають, як можуть. Мітинги проти загарбницької політики Путіна, виступи у місцевих парламентах, збір коштів для хворих та поранених,- це все також мусить хтось робити.

Велику надію покладаю на однолітків своєї доньки в Україні. Помічаю, що це вже інше покоління. Рішуче, інтелігентне, освічене, оптимістично налаштоване і закохане в українську землю. Вірю, що вони зроблять з часом Україну такою,з якої нікому не буде потрібно емігрувати. Бо ,як би не було добре в гостях, вдома-найкраще!

Спілкувався Богдан Залізняк,

Керівник прес-центру наукової журналістики

ЗНЦ НАН України і МОН України,

член НСЖУ і НСПУ, м.Львів

Прокоментувати:

Переконайтесь що ви заповнили усі поля, відмічені зірочкою (*). HTML код не допускається