Служба безпеки України з нагоди 110-ї річниці від дня народження Романа Шухевича оприлюднила сім документів, присвячених його життю та діяльності.

Про це повідомили у прес-службі СБУ.

При цьому у СБУ наголошують, що більшість з них невідомі не лише широкому загалу, а й дослідникам визвольного руху.

"Матеріали, що накопичувалися тоталітарними органами безпеки, не лише закарбували насичене подіями життя та боротьбу «Тараса Чупринки», а й спростовують низку радянських міфів, зокрема, про співпрацю Шухевича з нацистами", - йдеться в повідомленні.

Це лише незначна частина величезного масиву матеріалів, присвячених Роману Шухевичу, що зберігається у фондах Галузевого державного архіву СБУ.

Служба також запрошує всіх дослідників завітати до читального залу та особисто ознайомитися із документами про життя та діяльність цієї видатної особи.

1234567891011121314151617181920212223242526272829303132333435363738394041

Прес-центр СБУ

Опубліковано в Видатні українці

Його знає вся Україна. Ним пишається Херсон. У блакитному десантному береті, тільняшці, із прапором України і... в інвалідному візку. Він не тільки збирає пожертви для військових у зону АТО, але й сам регулярно їздить до бійців на передову.

Григорій Миколайович Янченко (або, як називають його друзі, дядько Гриша) почав «волонтерити» в 2014 році. Дивлячись на «кримські події» не зміг залишатися осторонь.

82

«Це був квітень 2014 року. Вже було захоплення Криму. Коли наші війська підійшли до кордону з півостровом, ми до них поїхали в перший раз. В полях стояли 79-я, 93-я бригади. І ми туди в перший раз повезли теплі речі, солодощі, продукти. Ми навіть не знали, що саме везти», - згадує Григорій Миколайович.

З волонтерами вирушили і діти з концертною програмою - підтримати військових.

            «Заїхали в Стрілецьке, а звідти під самий кордон, де і давали концерт», - згадує Григорій Янченко. Він додає цікаву деталь: «На тій захопленій стороні стояли «зелені чоловічки», російські війська, які теж слухали концерт».

           

На адміністративний кордон з окупованим Кримом Янченко їздив кілька разів, але коли «пішло захоплення Донбасу, то направили свої зусилля туди. Це був червень 14-го». Тим не менш, за словами дядька Гриші, в нашу область до хлопців-військові волонтери теж навідуються: «Кримський кордон у нас став віддушиною, де ми можемо перепочити між поїздками на Донбас».

           

Всі пам'ятають, в якому стані була наша армія в 2014 році. Бійцям необхідно було абсолютно все – від шкарпеток до верхнього одягу, від цвяхів до інструментів.

             «Перші два роки нам доводилося везти все – форму, теплі куртки, берці... Купував і возив прилади нічного бачення, оптичний приціл. Адже це врятовані життя наших дітей, - згадує Григорій Миколайович. -Зараз вже одяг і взуття не возимо – зараз держава забезпечує. А возимо продукти, овочі, фрукти. Наші продукти дозволяють бійцям готувати домашні, їх улюблені страви».77

 Завжди великим попитом користуються лимони. «А ще люди роблять вітамінну суміш, яка підтримує імунітет. Калину перетерту люди передають», - розповідає Григорій Миколайович.

Бійці наших волонтерів завжди чекають з великим нетерпінням. І не тільки з-за того, що вони привозять їстівне. 

81 

«Нас завжди зустрічали і зустрічають, як бажаних гостей, з щирою радістю і великою теплотою. Ми ж іще привозимо листи дітей, їх малюнки... Боєць подивиться на малюнок, прочитає лист і згадує свою родину, дім. Все це їм нагадує про те, що вони стоять там для того, щоб звільнити нашу Україну від загарбників, стоять заради цих дітей», - ділиться Григорій Миколайович. Він зізнається, що приємно бути корисним: «Волонтери займаються завантаженням-навантаженням, а на мою частку доводилося більше займатися розмовами, підтримувати морально бійців».

8078

 

 

"Військове телебачення України" на своєму каналі в YouTube опубліковало відео про Григорія Янченка:

 

 

Опубліковано в Україна у вогні
Середа, 31 травня 2017 17:45

Пішов із життя Любомир Гузар

На 85 році пішов із життя Блаженнійший єпископ-емерит Української греко-католицької церкви Любомир Гузар.

Про це повідомляє пре-служба УГКЦ.

"31 травня 2017 року, о 18-30, на 85 році життя, після важкої недуги, відійшов до вічності Блаженніший Любомир (Гузар), Архиєпископ-емерит УГКЦ", - йдеться у заяві УГКЦ.

Про поховання архієпископа повідомлять згодом.

  • Народився Блаженнійший 26 лютого 1933 року у Львові, проте за 11 років його родина змушена була покинути Україну, відтак він спершу опинився в Австрії, а потім у США. Саме у Штатах владика здобув середню освіту, закінчивши Малу духовну семінарію у Стемфорді (штат Коннектикут).

    У 1965 році Любомир Гузар переїжджає до Риму, де згодом прожив майже 25 років.

    Тут він захистив дисертацію та у 1973-1984 роках викладав у Папському місійному університеті "Урбаніана", виконував різні доручення Патріарха Йосифа (Сліпого).

    У 1977 році патріарх Йосип Сліпий висвятив його на єпископа, а за рік Блаженнійший став архимандритом монастиря Святого Теодора.

    Крім того, з 1984 до 1991 року був протосинкелом Львівської архиєпархії в Римі.

    Повернувся Любомир Гузар до України в 1993 році. До 1994 року служив духівником у Львівській духовній семінарії Святого Духа, а в 1996-му його призначили Єпископом-помічником Глави Української Греко-Католицької Церкви.

  • У січні 2001 року на Надзвичайному Синоді Єпископів його обрали Верховним Архиєпископом УГКЦ, а вже у лютому Папа Іван Павло II призначив Любомира Гузара кардиналом Католицької Церкви.

    Він очолив УГКЦ у 2005 році, проте в 2011-му вирішив піти у відставку, передавши паству та церкву Святославу Шевчуку.

    Зауважимо, що Блаженнійший Любомир Гузар упродовж багатьох років залишався беззаперечним моральним авторитетом не тільки для греко-католиків, але й для вірян інших конфесій та людей, далеких від релігійного життя.

Опубліковано в Видатні українці

Вчора, 7 квітня на 76-му році життя помер Голова Спілки кобзарів України Василь Литвин.

Про це в соціальних мережах повідомили його друзі.

Литвин - заслужений артист України, народний артист України, голова Спілки кобзарів України, лауреат Республіканської премії ім. І. Нечуй-Левицького, лауреат премії фонду Т. Г. Шевченка. Співзасновник Стритівської школи кобзарського мистецтва.

 

 

Прощання з кобзарем відбудеться 9 квітня 2017 р., у клубі с. Гребені Кагарлицького району Київської області.

 

 

Бандуристом треба народитися, - так говорив Василь Литвин

Кобзарь Василь Литвин навіть про похмурі моменти життя згадував легко і з гумором. Говорив образно, ніби книжку писав.

Його можна було легко вирізнити у натовпі: біле, мов молоко, волосся, просвітлений погляд. Василь Литвин говорив: "навчити грати на бандурі можна, але бандуристом треба народитися". А сам кобзар не розлучався зі своєю бандурою понад півстоліття. За те, що він співав українських народних пісень, у радянські часи йому «рекомендували» виїхати з Києва. Він товаришував з Григором Тютюнником, Василем Симоненком, Борисом Олійником. Разом з дружиною Антоніною Іванівною Василь Степанович виростив шістьох дітей і відкрив єдину в світі школу кобзарів.

Пропонуємо почитати інтервю з відомим кобзарем!

— Чула, що любов до музики, пісні у вас із дитинства. Хоча хлопчаків, як правило, ваблять «серйозні», дорослі речі. А ви, пане Василю, так відразу визначились: буду співаком?

— У нашій родині всі талантом наділені були — до музики, співу, малювання. Мати співала з ранку до вечора, за будь–якою роботою. Гірко, що з 12 дітей у голодне лихоліття вижили лише сестра і три брати... Малим мене багато речей цікавило. Дійшов висновку, що людина може придумати що завгодно. Але для чого? Я міг би автомобіль винайти, але куди мені на ньому їхати? Ось так я подумав і зрозумів, що музика мене більше цікавить, ніж техніка, механіка. Вона пластичніша, у ній більша політність духу. Так і до цього часу музика залишається для мене єдиним засобом спілкування зі світом.

— А батьки вас ким хотіли бачити?

— Мати була вродженим демократом. Хоча сама грамоти не знала, все життя дбала про нашу самобутність. Іноді — щоб і батько не знав. Бо він наших «творчих вибриків» не сприймав, книг не визнавав. Як підуть у науку, казав, то нічого робити не будуть. А нам же що заборонене — те й солодке. Усі книги, які були в сільській бібліотеці, ми з братом перечитали. Потім по сусідніх селах купували. Заховаємося у грядках під картоплинням і читаємо. Не дай Боже, батько побачить. Усе, крім підручників, у піч летіло. Так він із книгами воював. Через те йому й «прокляття» — менший брат мій, Микола, письменником став...

— Ваш перший життєвий вибір, здається, із малюванням був пов'язаний?

— Так, я мав добру зорову пам'ять. Однокласників малював, не дивлячись на них. Після сьомого класу надіслав свої малюнки до Одеського художнього училища. Звідти відповідь: приїжджай, тебе зараховано. Я — до батька по гроші на дорогу. Ох, як почув же він! Влетіло мені і в хвіст, і в гриву: «Щоб із мене люди сміялися, що мій син мазнею займається? Іди в профучилище, хоч людиною станеш». «Припинив» мені батько любов до малювання. Тяжко я цим перехворів...

— А як же з музикою?

— Тут я залізно стояв на своєму. І брата підбив «на музику» поступати. Спершу, щоб із колгоспу вирватися, ми подалися в Кролевецьке художньо–технічне училище на Сумщині. Мене тоді одна думка зігрівала — якщо училище з художнім ухилом, там обов'язково має бути щось, пов'язане з музикою, піснею. І справді, в училищі зустрів людину, яка стала моїм хрещеним батьком у кобзарському мистецтві — Білошапку Михайла Івановича.

Та недовго ми там провчилися. Грошей на життя не вистачало, пішли працювати, я — ковалем. Копійки, які заробляли, збирали для поїздки до Києва: дуже хотілося до музичного училища вступити.

— Вступили?

— Так. На диригентсько–хоровий факультет, на кобзарів же тоді не вчили. Пам'ятаю, як у вступній заяві я тричі підкреслив, що хочу бути артистом. А вже навчаючись і виступаючи у різних збірних концертах зі знаменитостями, зрозумів, яка це складна справа — сцена. Поглинає тебе всього.

— А пам'ятаєте, як відбулося перше знайомство з бандурою?

— Ми з братом були на концерті художньої самодіяльності Кролевецької фабрики. Вийшли на сцену дві жінки з бандурами: «Глибока кирниця, глибоко копана» як заспівали! Я Миколу ліктем під бік: «А якби ми з тобою отак удвох?» — «Підходить!»

Наступного дня пішли до музичного керівника, і з нами почали серйозно працювати. За два місяці вивчили на бандурі «Чорний ворон» і дует Супруна. З цими творами до приймальної комісії в музичне училище прийшли. Нам потім переказали слова екзаменаторів: «Ми безсилі проти такого фанатичного бажання вчитися».

Але й училище мені не судилося закінчити. Після другого курсу зрозумів, що не витримую вже. Бувало, по п'ять–сім днів із братом нічого не їли — не було за що. Тоді ж про лікувальні теорії голоду ще не говорили (усміхається). Брат перевівся до Тернопільського музичного училища, а я влаштувався в Чернігівську філармонію, в ансамбль бандуристів. Так що я й дотепер — вічний студент.

Коли говорив українською, думали — канадець

— На початку 1970–х вас визнали «політично неблагонадійним». За яку крамолу?

— Офіційного приводу для цього я ніколи не давав: лише грав і співав. Однак і цього вистачало. У Києві завжди відчував, що за мною слідкують. Пам'ятаю, як з 1961 року почав принципово говорити українською мовою. У музичному училищі я один такий був. Коли заходив до крамниці, мене всі канадцем вважали. Боже, як подумаєш — був іноземцем на своїй землі тільки тому, що говорив рідною мовою... Завжди помічав біля 

себе «друзів», отож мусив контролювати себе. Не тому, що боявся. Молодий був, світу не бачив, а так хотілося пізнати його глибину. Це сьогодні вже можу спокійно скласти крила і відлетіти у вирій. Бо отримав відповіді на багато запитань.

— І все ж Київ вам довелося залишити?

— Я працював солістом в оркестрі Гуцала. Якось підійшов до мене директор: «Маю наказ знайти будь–який привід, щоб тебе звільнити. Моя порада: пиши сам заяву, бо інакше тобі таку статтю «вліплять», що й у селі на роботу нікуди не влаштуєшся». Що було робити? Написав заяву, отримав відпускні — 240 карбованців. Тоді, в 1969–му, за них можна було хатку купити. Так ми й оселилися в Гребенях, де родичі дружини Антоніни жили. Коли я побачив ту природну красу, то сказав своїй «половині»: «Це єдине місце в Україні й на землі, де я зміг би жити».

— А як доля звела вас з Антоніною Іванівною?

— Це романтична історія, але ми про неї не розповідаємо. Нашу першу зустріч згадуємо лише між собою... Не такий я там красивий, як хотілося б... Коли через шість років я її розшукав, то сказав лише одне: якщо повіриш мені вдруге, ніколи в житті тебе не скривджу. Тільки запам'ятай — у злиднях провікуємо, і багато тих речей, яким усі люди радіють, нам недоступні будуть. Будемо гонимі, бо я себе змінити не зможу. Вона подумала і сказала: «Згодна...»

Антоніні ще до університету за мову перепадало. У самодіяльному драматичному гуртку почала вимагати ставити п'єси українською мовою, а не лише російською. Цього було досить, щоб їй таке довелося пережити... Навіть лікували силоміць. А вже в університеті Тоня була головним ініціатором відзначення річниці з дня смерті Василя Си­моненка. За це ж її і відраховували.

— Шестеро дітей, кожен обрав достойний шлях у житті — юриспруденція, біологія, соціологія... Ви багатий батько, пане Василю! До речі, звідки у ваших доньок такі цікаві імена — Веселка, Купава?

— Просто в душі я — великий бунтар. Не люблю над собою насильства. Міркував так: мову нашу упосліджено, традиції понівечено, пісні занедбано. Імена ж — і ті чужі. Ну невже ж я по–чужинськи ще й дітей називав би? У сільраді їх довго не хотіли записувати, по кілька місяців чекали.

Купава — то моє авторство. Доньці був другий місяць, а імені ще не мала. Іду в Стрітівку з Гребенів на роботу, лютий, зима... Вийшов на гору, і хтось мені у вухо тихенько: «Купава, Купава». Вертаюсь додому і кажу дружині: «Ото Купава лежить!» Антоніна засміялася: «Добре, нехай буде Купава». Мабуть, тоді я повірив, що матеріальний світ — живий, мудрий. Потрібно тільки вміти з ним спілкуватися.

Найстрашніше, на мій погляд, — думати про дурниці

— Ви, Василю Михайловичу, пишете музику. Антоніна Іванівна — вірші, збирає легенди, малює. Таке враження, що домашнім господарством вам просто ніколи займатися. Коли ви встигаєте?

— Викручуємося (усміхається). Є у нас і город, і садок. Тваринок не тримаємо, бо давно від м'яса відмовилися.

— Які моменти у вихованні дітей ви вважали найголовнішими?

— Якось ми зацікавилися фітотерапією, то діти всі травинки знали. Збиралися родиною разом із кількома однодумцями, сім'єю Бердників, наприклад, і читали дітям легенди, проводили конкурси казок — із призами, нагородами...

— Серед односельців легко знаходили однодумців, друзів?

— На жаль, ні. Я був «націоналістом» — мене люди в селі боялися. Пам'ятаю, пішов до школи, хотів гурток сопілкарів організувати безкоштовно. То дітей директор викликав до себе і сказав, щоб не ходили. Ми були позбавлені духовного контакту з селом.

Але я міг будь–які роботи виконувати — і кам'яні, і цегляні, і дерев'яні. Міг садівником працювати. Знав, як заробити і з чого прожити. Найбільше боявся іншого — замислюватися над дурницями. Голову слід берегти для світлих, святих речей.

— Ви, певне, розумієте, що могли б мати спокійніше життя, якби в деякі моменти погодилися на компроміс із системою. Так робили чимало з тих, хто нині не соромиться лаврів героя–патріота...

— Тоді б то був не я. Та... І так вважаю, що прожив у Бога за пазухою. На що нарікати? Ось я дуже люблю весну. Вийду на гору, гляну на цю красу і не можу втриматися: «Земле, за що ти мене так обдаровуєш радістю і наснагою до життя? Я ж нічим цього не заслужив, сиджу на землі трутнем...» А внутрішній голос мені й підказує: «Василю, це тобі — авансом...».

Опубліковано в Скарбниця спогадів

Цього дня, 3 квітня 1933 року у Херсоні український хірург Юрій Вороний вперше у світі зробив пересадку нирки. Про це було написано в італійському журналі "Vinerva Chirurgica", де зазначалось, що нирка включилась у кровообіг і почала самостійно функціонувати. Ця пересадка нирки була першою в історії спробою пересадки будь-якого цілого органу людині.

Пацієнткою стала 26-річна жінка, якій пересадили орган 60-річного померлого чоловіка. Через сімейні проблеми дівчина проковтнула 4 грами нерозведеної сулеми (хлориду ртуті). Отруєння призвело до відмови нирок. Стан дівчини був вкрай важким, і 38-річний хірург — без наукового звання, але з великим досвідом експериментальних операцій з пересадки нирки тваринам — Юрій Вороний приймає рішення про трансплантацію.

В якості донора використали труп чоловіка, який помер в приймальному покої через перелом черепа.

Нирку взяли через шість годин після смерті.

Проблемою стало те, що групи крові донора і реципієнта не збігалися. У жінки була I, а у чоловіка III.

Вороний вирішив, що все ж робити пересадку так як іншої донорської нирки не було.

Після операції жінка прожила з трансплантованою ниркою трохи більше 48 годин і померла.

Своєю операцією хірург Вороний надовго випередив розвиток трансплантології. У більшості країн світу клінічні пересадки нирок почали робити тільки в 50-60-і роки.

Опубліковано в Цей день в історії

Василь Кирилович Авраменко, як і Тарас Шевченко, ще з дитячих років залишився сиротою.

А народився Василь Кирилович у бідній селянській сім’ї в містечку Стеблів, нині Корсунь-Шевченківського району. На четвертому році життя наймолодшого сина пішла у вічність його мама, а невдовзі помер і батько. Василько три роки жив у рідної тітки, рано пішов у найми, на свій хліб.

Артист-танцюрист
Як пише корсунський краєзнавець Михайло Волков, мешканці Стеблева вже тоді помітили потяг Василька до танців. Він зачаровано спостерігав, коли дорослі танцювали польку на три боки, карапет, грайливі танці. Ці спостереження пригадаються йому через декілька років.

У 16 років Василько поїхав до братів у Сибір та Владивосток на заробітки. У Владивостоці за допомогою старшого брата він вивчився й склав екзамени на народного вчителя. У 1914 році хлопець-сирота вступає до військової школи прапорщиків, а потім – фронт. Із захопленням зустрів Василь у Владивостоці українських артистів, які пробудили в його юному серці почуття українця.

З 1917 року Василь Авраменко навчався в Київській музично-драматичній школі імені Миколи Лисенка. Там познайомився з визначним українським хореографом Василем Верховинцем. Лекції з українського танцю Верховинця були водночас теорією і практикою. Він показував первісну правдивість українського народного мистецтва, його творчу винахідливість, оригінальність, самобутність української культури. А його практичний показ різноманітних кроків, стрибків, обертів, підскоків, притупів, присядок, символіки рухів, жестів, вихилясів був для учнів справжнім відкриттям. Стеблівський юнак щиро подружився з книжечкою свого вчителя Верховинця «Теорія українського народного танка». З цією книжкою майбутній хореограф творив свої п’єси українського балету, такі як «За Україну», «Великдень на Україні», «Русалка» та інші.

У 1918 році талановитий юнак успішно дебютував як артист на сцені театру Садовського. Там, у спектаклі «Катерина» Аркаса, він грав Першого хлопця, виступав у концертній виставі та виставі «Мати-наймичка» Тогобочного. Працюючи в театрі Йосипа Стадника в Івано-Франківську та театрі Миколи Садовського, що перебував на той час у Кам’янець-Подільському, Авраменко розкрив свій талант артиста й організатора.

Уже в розквіті таланту, у 1921 році, юний хореограф у складі артистів театру прибув до табору полонених бійців української Галицької армії «Каліш» (Польща). Там він заснував школу українського танцю. З цим колективом полонених Василь Авраменко самостійно здійснив турне Галичиною, Волинню, Холмщиною. На Західній Україні протягом 1922–1924 років наш земляк зміг заснувати близько сорока шкіл українського танцю: у Львові, Луцьку, Рівному та інших містах. Він створював школи українського танцю в Польщі, Чехословаччині, Німеччині. 

У грудні 1925 року талановитий педагог переїхав до Канади, де теж створив школу народного танцю. Протягом 18 місяців Авраменко об’їздив усю Канаду й дав там за цей час 120 концертів. Він організував у Канаді та США українські школи, студії, ансамблі. У них навчалося близько 6-ти тисяч танцюристів. Тріумфальними були гастролі Авраменка разом із хором Олександра Кошиця в 1930-х роках. Успішно пройшли виступи ансамблю генія танцю з України на виставах у Торонто, Чикаго, Вашингтоні, Нью-Йорку.

У 30-х роках Авраменко, подорожуючи Канадою та США, створив і опублікував десять танців. Вони були надруковані в книжці «Українські народні танки» у 1928 році, а в 1947 році їхня кількість поповнилася ще вісьмома творчими знахідками. Свій унікальний практичний досвід танцюриста й хореографа митець узагальнив у фундаментальній праці «Українські національні танці, музика і стрій».

Організаторський талант Василя Кириловича Авраменка постійно розвивався, народжуючи все нові й нові ідеї. У 1934 році Авраменко заснував товариство з обмеженою відповідальністю «Авраменко-фільм». Там разом із Кошицем Авраменко зняв фільми-опери: «Наталка Полтавка», «Запорожець за Дунаєм», «Маруся Богуславка», фольклорні фільми.

Геній національного танцюДослідники творчості Авраменка найвидатнішим із його фільмів вважали «Тріумф українського танцю» (1954). Цікавими також є його фільми «Трагедія Карпатської України», «Забутий рідний край», «Марійка-невірниця» та інші.

З-за океану – до рідного дому
Нашим стеблівським генієм національного танцю у 1945 році у США створена школа народного танцю, яка успішно здійснила численні турне Америкою, Канадою, Бразилією, Аргентиною, Великою Британією та ін. 

Авраменко об’їздив багато країн світу, підготував тисячі танцюристів, натхненно творив на сцені й у кіно образ своєї Вітчизни. За свої заслуги Василь Кирилович був нагороджений «Хрестом українського козацтва» (1954), визнаний «Українцем року» (1976). Наш славетний майстер танцю брав участь у Другій Сесії Ватиканського

Вселенського Собору (1963), де отримав благословення Папи Павла VІ. Він – учасник Другого (1973) і Третього (1978) Світових Конгресів України. 

Останні роки свого життя митець прожив у будинку Мар’яна та Іванки Коців у Нью-Йорку. Та незважаючи на всі турботи про нього американських друзів, митець просив сім’ю Мар’яна Коца, щоб його останки перепоховали в Україні, в рідному Стеблеві, як тільки Україна стане вільною, незалежною. 

6 травня 1981 року, на 86-му році життя, полум’яне серце патріота України, митця світового масштабу Василя Кириловича Авраменка перестало битися. У травні 1993 року його прах було перезахоронено в Стеблеві поряд із могилами батьків на Заросянському кладовищі. На могилі геніального митця встановлено пам’ятник. Одну з вулиць у селищі названо іменем славятного земляка. 

Микола БОРЩ, 
науковий співробітник обласного краєзнавчого музею, почесний краєзнавець України

Підбірка відео:

 

 

 

Опубліковано в Видатні українці

Завдяки поєднанню запальних музичних ритмів, яскравого шоу та незвичайних образів румунський гурту "Transylvania" здобув шалений успіх на найвідоміших фестивальних майданчиках Європи. Популярності в Україні музикантам додасть франківський силач Василь Вірастюк, який знявся у кліпі цього загадкового гурту.

Володар титулу "Найсильніша людина планети" франківець Василь Вірастюк теж не залишився байдужим до музики гурту і без вагань погодився на пропозицію, інформує Бліц-Інфо, передають "Стожари".

За легендою Vlad Damian (соліст) та професор Constantine Zgomot (dj) прибули з далекого минулого часу. Музиканти гурту – частковомеханічні роботи, а їх інструменти – механізми, зроблені з клепаного металу, мідних труб і дерева. Все це творіння божевільного, але талановитого професора.

Зауважимо, що впродовж 2015 року пісні гурту Transylvania були в топ-рейтингах найвпливовіших хіт-парадів Великобританії. Якісне звучання гурту забезпечує всесвітньо відома англійська студія «Wave 365 Media». 

Відео готують на пісню "Temero" із нового альбому гурту "Mr. Vlad". До зйомок було залучено справжніх фанатів гурту. Тож, поруч із Василем Вірастюком і містичними музикантами у кліпі з’являться звичайні люди, які покажуть, що балканські мелодії не можуть лишити байдужим абсолютно нікого.

Сам Василь зізнався, що відтепер із задоволенням слухає пісні Transylvania у своєму автомобілі і вдома.

У Європі цей колектив називають не просто музичним гуртом, а цілим проектом. Його учасники стали засновниками нового стилю у музиці. В одному з інтерв'ю хлопці розповідали: 

"Ми намагаємося зробити щось зовсім нове. Це особлива музика. Ми комбінуємо мотиви з Буковини, всієї Румунії, Молдови, Балкан і ще з різних куточків планети, фактично з кожної країни світу. Це не означає, що наша музика саме звідти".

"Особливість нашого стилю полягає у тісному зв’язку зі стародавністю. Він унікальний. Ніхто, повторюю, ніхто, крім нас, не грає таку музику, справжню трансільванську музику. До речі, ми навіть не думали, що цей стародавній ритм так ідеально підходить для сучасності, техно-біту. Ми пишаємося тим, що стали засновниками нового напрямку у музиці".

Опубліковано в Музика

«Незалежність надто просто дісталася, було нецікаво. Тепер відвойовуємо. Право на свою Україну. На свою мрію». Музикант, композитор, лідер гурту «Воплі Відоплясова» про країну здійснення мрій, українську ідею і латентний аристократизм.

Питання про те, що для мене Україна… звучить як несподівана провокація. Сучасний світ нас випробовує, і ми вчимося бути собою, шукаємо, як сформувати себе, виявити власну ідентичність, звідки прийшли, куди йдемо. Разом із країною. Чомусь я переважно чую питання: «Україна — яка?». І ми хочемо країну, де були б нові дороги і таке інше, тоді як можна сформулювати питання інакше: «Україна — це…» Пам’ятаєте «Алісу в Країні чудес» Керролла? Там є епізод, коли Аліса запитує в Чеширського Кота, де вихід… Кіт запитує, куди ж ти хочеш потрапити, а вона не знає. От він і відповідає, що тоді байдуже, куди йти. Так само і з Україною.

Я українець, що народився в Таджикистані. Згодом мої батьки переїхали до Кіровська Мурманської області. Пригадую, на телевізорі в нас стояв дуже красивий вітрильник, на якому було написано «Мрія». Понад рік тому я знову побачив цю «Мрію», хоча вона в моїй підсвідомості ще з дитинства живе. Моя мама — росіянка, тато — українець, який багато працював і рідко бував удома. Тож коли я спитав маму: «А що таке Мрія?», вона не знала, тому це українське слово лишалося для мене чимось красивим, як та яхта. «Мрія» для мене в дитинстві була красивою загадкою. Україна — це мрія. І не лише для мене, для нас усіх. Вона якийсь аморфний матеріал, соціальний політичний, геополітичний. Є збочене трактування України злісних гоблінів-путінців, зовсім інакше її трактують українські націоналісти, та кожен малює щось своє, і картинки різні. Однак для українців загалом вона досі лишається мрією. І наш рух з етнічним дійством, фестивалями та музичним видавництвом «Країна Мрій», мистецька й просвітницька робота тривають, щоб втілити те, про що ми мріяли й фантазували багато років. І на наших очах таки формується нова країна.

Україна не Росія, і це я збагнув ще в дитинстві. Мої батьки, коли я був малим, часто возили мене до діда й баби і в Росію, і в Україну, на Полтавщину. Коли я туди приїхав дорослим, зрозумів, чому мені так там подобалося. Бо там надзвичайно красиво. Ця зелена пишна земля, як жінка, кров із молоком. Є в Полтавщині щось жіноче, лагідне. Діти звертаються до батьків на Ви, виплекана справжня чемність, і я зрозумів, що в цьому є наш український латентний аристократизм. Він був понищений москов’ям і Радянським Союзом, але таки зберігся, ніби в чорноземі. Недарма маємо найкращі у світі ґрунти, саме там наша культурна спадщина й зберігається, і коли зернята культури туди потрапляють, то проростають. Мене малим возили й на мамину батьківщину, у маленьке село на Курщині. Мав сім років тоді. Пам’ятаю російське село, глухі хащі, діти навколо бавляться. Сів на якусь колоду й спостерігаю, як хлопці років 9–11 поруч курять «Бєломор» і запивають портвейном. Хлопчики лапають дівчаток і гнуть матюки. Я так перелякався, що втік до хати й не вилазив, сидів тихенько. Але ж куди йти: саду немає, городу теж. Тато й каже тестю, мовляв, давайте бодай очерет біля хати зробимо. Так, думав я собі, на Полтавщині все квітне й росте, клімат інший, а на Курщині хата й гола дорога. Батько вирізав лозу — і через тиждень той очерет проріс. Я здивувався — росте! Тільки для того треба щось зробити, у землю хоч палку встромити. Ще дитиною це зрозумів.

Коли мені виповнилося 16 років і потрібно було отримувати радянський паспорт, я попросив, щоб мене записали українцем. Свій вибір зробив уже тоді. Я в Україні не жив, тільки гостював. У школі мене хохлом і називали, бо, вертаючись із канікул, говорив українською. Як і мої родичі. Не замислювався, що українська й російська — різні мови, говорив так, як люди навколо. Закінчивши школу, вирішив здобувати вищу освіту. Був амбітним хлопцем і хотів стати науковцем. Такий собі фізико-математичний вундеркінд і водночас розбишака, тобто рокер і ботан. Мені дозволялося хуліганити в школі, бо мав призові місця на олімпіадах. Ходив із довгим волоссям і двійками за поведінку. Але я був під патронатом директора школи, який викладав фізику, тому мені всяке прощалося. Організував рок-гурт, і коли жовтенята збирали макулатуру, вдалося провернути таку схему, що на ті гроші купили нам апаратуру. Найпрестижніший інститут у галузі, яку я обрав, фізико-технологічний, був у Підмосков’ї. Конкурс шалений: 25 абітурієнтів на місце. А коли побачив Московський фізико-технічний інститут (МФТІ) у Долгопрудному, то не зрадів. Щось сіре й сумне, концтабір якийсь. Прохідний бал я набрав, але мене відсіяли на співбесіді, мабуть, треба було провести блатних. Викладач спитав: «Який сьогодні день?». Я відповів, що дуже спекотний. А мені на це: «От ти й не знаєш. Сьогодні день, коли французькі революціонери взяли Бастилію». Цікаво, що згодом, коли жив у Франції, на це свято зіграв безліч концертів і довго жив на площі Бастилія.

Але в мене був план «Б»: квиток до Києва, навіть батькам не сказав, що не пройшов конкурс, бо мені було соромно. Я одразу зрозумів, що КПІ — це мій інститут. Коли минаєш затишний парк, виходиш до старовинних корпусів, просто чарівний Гоґвортс! Крім того, тоді тільки побудували нові корпуси, гуртожитки з паркетною підлогою, на тлі підмосковних хрущовських клопів і тарганів, похмурого «освенциму» це було щось неймовірне. Вступив тоді легко й швидше за інших (у мене за перші екзамени були високі бали) і так став киянином. Усі ще складали іспити, а я вже щасливий.

Я приїхав із російської тундри в українські джунглі. Та я й не міг не полюбити Києва. У мене дуже яскраві спогади про Київ мого дитинства. Це передусім Брест-Литовський проспект, нині проспект Перемоги. Там ходив трамвайчик, біля дороги росли яблука. Мама мені одне зірвала, і воно було таке смачне. У тітки на Відрадному теж садок вишневий коло хати і город (там колись село було, де люди пасли кіз і корів).

Я був латентним патріотом, хай тоді радянська пропаганда малювала образ суворих бандерівців, їх у журналі «Перець» зображали в мазепинках і з ножами в зубах. Але коли я дізнався, що хлопці, з якими навчався на радіотехнічному факультеті й жив у гуртожитку, родом із Західної України (Луцьк — Львів — Хуст), то моє уявлення про страшних західняків кардинально змінилося. У той час ми з друзями створили свій рок-гурт і студентський театр, організовували вистави та мистецькі вечори. Українські народні пісні вивчив ще в дитинстві, коли потрапляв у село і грав на баяні, тоді ж відчував, що я перший хлопець на селі й суперстар. Там пізнав красу української пісні й вчив українську мову. І коли почав співати український рок, усвідомив: українська мова була в мені давно. Чому? Знову екскурс у моє минуле. Специфіка Мурманської області, де ми жили, доволі цікава. Маленьке шахтарське містечко, де керівні посади обіймали українці. Росіян було мало. Українці в Росії легко роблять кар’єру, бо вони харизмати. А заступниками працювали євреї — їх не пускали вище. Мій батько був у цій містечковій богемі. І коли збиралися на святкування, співали українських пісень. Потім, коли я гастролював по Сибіру, виявив, що вся газпромівська верхівка, яка робить економіку Росії, українська. Що далі на схід, то більше там вихідців із Західної України. Ще за радянських часів колись багато газу було саме в Україні, який продали в Європу, але лишилися спеціалісти в газовій галузі з українських вищих навчальних закладів, які тепер у Сибіру й працюють.

Немає нічого дивного в тому, що українські пісні стали справжнім вибухом у російськомовному Києві. Латентний патріотизм проявився тоді й в українській столиці. Та непроявлена ідентичність дала про себе знати в пісні. І коли я поїхав до Франції, то побачив, які французи практичні патріоти на побутовому рівні. Вони ніколи не говоритимуть про патріотизм відкрито, вважають, що це моветон. У нас кажуть «ура-патріотизм», так само у них. Вони ультрапатріоти. Французька кухня, пісня, французьке кіно, вино, авто тощо. За визначенням так має бути. Безумовно, мене виховала висококультурна Франція, і там я став свідомим патріотом. Так вийшло, що спочатку вивчив французьку, а тоді вже опанував українську мову й почав нею вільно розмовляти.

А з Росією в мене вийшов ефект Розумовського. Як ми ставимося до росіян, знаємо, а як вони до нас? Насправді треба зрозуміти, що ми з ними така собі садо-мазо-парочка. Росіяни насправді глибоко люблять українців своєю «странною любовью». Для садистів типова фаза агресивно-жорстока, але якщо об’єкт садистського кохання вдається посадити на короткий повідок, їх попускає і пробиває на лірику. І в ті часи історичні нас, українців, вони дуже люблять, навіть може бути мода на Україну. Якщо говорити про мої відносини з Росією, то це два періоди: радянський і постфранцузький, які збіглися з тією фазою, коли їх, садюг, попустило. Зйомки фільму «Вечори на хуторі біля Диканьки». Я, Вакула, приїжджаю до Єкатєріни ІІ по черевички, а її грала Лідія Фєдосєєва-Шукшина, геніальна актриса, і з її уст дуже переконливо прозвучало: «Ах, южная кровь! Темперамент!». То вони до нас так і ставляться. Ми — серце дракона, голка в яйці Чахлика Невмирущого, основа основ їхнього життя. Вони нашу історичну й духовну матрицю на себе почепили.

Ми «адін народ»? Ні. Чим ми відрізняємося? Можна вибудовувати різні теорії. Але скажу, що в українському селі колись діти зверталися до батьків на Ви. А там на батьків як? Із матюками. Така російська традиція. Якщо в культурні ремінісценції заглиблюватися, то мелодика українських пісень («Розпрягайте-е, хло-опці, коней!»), вишиванки, сільський український «прованс» — це відлуння бароко. Нині воно сприймається наче традиційна українська культура, але коли ми потрапляємо в Європу: чи в Італію, чи в Грецію, бачимо щось спільне, то це відголоски барокової культури. А коли поїдемо на Росію, то побачимо переважно ерзац класицизму та елементи вульгарного модерну. Так сталося, коли зароджувалася сучасна європейська культура, московити тоді були не в контексті.

Перші паростки садизму стали помічатися після 2004 року, коли в російській провінції мені часом із зали викрикували: «А па-рускі давай!». Були й інші історії: граєш десь у Ростові, концерт прийняли на ура, тут організатори в захваті мені кажуть: «Яка ж у вас класна музика, як так сталося, що нас розділили»… Очевидно, вони мають на увазі, що якісь злі політики нас розділили, ми «адін народ». Об’єднуймося. Я їм: не питання, тільки цивілізовано, як Євросоюз. Де столицю робитимемо? Вони мені: як це де? Я у відповідь: давня столиця Русі — Київ. У вас столиця Москва. Давайте, щоб ні вашим, ні нашим, у Мінську зробимо. Чи в Алмати.. У людей одразу відвисає щелепа — пам’ять зависає. А чому не в Москві? А чому в Москві?.. Тому треба мати на увазі, що для будь-якого росіянина ми досі один із ними народ, який штучно розлучили. Росіяни поділяють українців на салоїдів, милих, потішних та безпечних, і бандерівців. Перших треба пригріти: Ані Лорак, Потап із Настею, Повалій… А бандерівців винищити.

В інтернеті гуляють показові ролики. Якесь чудо з російським паспортом прийшло на вибори і заявило, мовляв, тут всєгда гаварілі на рускам, Кієв рускій горад. Патріоти намагаються полемізувати. Хамло продовжує у своєму стилі, мовляв, ви не люди, ви тіні. І тут у кадрі з’являється чоловік під два метри, ззаду на футболці в нього написано Ukraine. І він тому впертому ватніку в диню — раз! Його паспорт порвав — два. Дискусія закінчилася. То колись була традиція полеміки в Давній Греції, мистецтво суперечки (еристика. — Ред.). У Китаї, Японії можна так полемізувати, коли дотримуються певних правил. Якщо їх ігнорують, тоді працює тільки позиція сили. Якщо ти інтелігентішка, то в таких дискусіях програватимеш. Я виріс у шахтарському містечку, де кримінальна ситуація була дуже серйозна. Є такі прості вуличні правила виживання, які треба застосовувати і в політиці, і в житті. От ідеш ти вулицею, а назустріч агресивна компанія. Треба до останнього уникати конфронтації, як зумієш — втікай. Не виходить — можеш перейти на жарти, згадувати спільних знайомих, але якщо переконався, що тебе битимуть, то швидко приймай рішення і бий головного. Я так кажу, бо знаю, що це таке. Бо ходив до школи, у якій вчилися хлопці, що поверталися з колонії з усіма наколками та понятіями й вчили нас життя.

На чому базувати свою українську ідентичність, державність? Якщо будувати наукову міфологію, пантеон героїв, то треба брати всіх і все. Не намагатися, а робити. Просте правило. Люди, політики, які гарно й багато говорять, погано роблять. Це працює і на рівні побуту. Якщо хтось вам щось дуже красиво розповідає, як усе буде прекрасно, то знайте: не зробить нічого. Щодо історії? Брати всіх: трипільців, гунів, скіфів... Особистості? Також усіх: і Чехова, і Гоголя, і Булгакова, і Прокоф’єва, і Рєпіна... І нікому не віддавати. Також треба для себе з’ясувати, яку конкретно ми хочемо мати Україну й що в ній робитимемо ми, сучасні українці.

Сучасний українець який має бути? Хто собі це питання ставив? Я не ставив. Поступова еволюція особистості — спочатку ти знаєш, чого не хочеш, а потім потроху вже розумієш, чого хочеш. Коли говорити про українську пісню, про квоти, то ми виграли маленьку війну. І українська пісня помалу витісняє російську з радіо. Радійщики бунтують. Добре, ми замінимо російський контент на український, але навмисне ставитимемо українські пісні найнижчої якості. Я точно знаю, що в нас два вороги: сепаратизм (агресивний чи латентний) та українські тупість і недолугість. Рагулізм є також нашим ворогом. Якщо ставити питання про те, якими ми не повинні бути, то ми не повинні бути жлобами. Жлобство завжди було стратегічним партнером російського імперіалізму. Це наш ворог. Як тільки посуваємо російську попсу, її місце активно посідає українське жлобство. І тоді мрії про велику українську ідею летять шкереберть. Якщо ідеальний українець не жлоб, то хто він такий? Освічена, зі смаком, грамотна, прогресивна, фізично розвинена людина, яка може дати в лоба, якщо треба. Образ козака-характерника на новий лад.

Насамкінець. Для того щоб була Україна, про це мають мислити не музиканти. Нам своє робить. Є ж спеціалісти, які розуміються на економіці, на розвитку країни. Є теорії і практика, як розвивати суспільство. Із цим не треба йти до доярок, аби вони будували кораблі. Немає грошей? Шукайте. Не можете знайти ресурс? Шукайте. Хочете зробити хороші дороги? То робіть! Що для цього треба? Те, що робили й роблять інші, не потрібно винаходити велосипед. Не говорити, а взяти й зробити! Тоді Україна через 20 років буде принаймні як Угорщина сьогодні. Хороші дороги і решта всього. Не швидко це станеться, хоча можна й за п’ять років зробити. Але мрія здійсниться. Ми ведемо здоровий спосіб життя, тому до омріяної України доживемо. А що ж, нам незалежність надто просто дісталася, було нецікаво. Тепер відвойовуємо. Право на свою Україну. На свою мрію.

Літературний упорядник Інна Корнелюк

Проект Антіна Мухарського «Національна ідея модерної України». Інтерв’ю з митцями, філософами, лідерами думок;  опубліковано у виданні Тиждень.UA

Опубліковано в Власна думка

Ліні Костенко виповнюється 87 років. Легендарна поетеса, прозаїк і громадська діячка Ліна Костенко народилася 19 березня 1930 року.

Ліна Костенко народилася на Київщині, в невеличкому місті Ржищів у родині вчителів. За першою освітою вона педагог. Другу вищу здобувала у Московському літературному інституті.

У радянські часи брала активну участь у дисидентському русі, за що була надовго виключена з літературного процесу. У 1963 році зняли з друку книжку віршів "Зоряний інтеґрал", а книжку "Княжа гора" зняли з верстки. У 1968 році написала листи на захист В’ячеслава Чорновола у відповідь на наклеп на нього в газеті "Літературна Україна". Після цього ім’я Ліни Костенко в радянській пресі довгі роки не згадувалося.

Її життя складалося так, що їй доводилося не раз показувати свою незламність, незалежність і відданість правді. 19 березня видатній поетесі Ліні Костенко виповниться 87 років. 

У 1987 році Костенко видала роман у віршах "Маруся Чурай", за який була удостоєна Шевченківської премії. У 2010-му, після фактично двадцятирічної перерви, письменниця презентувала своїм читачам і шанувальникам прозову книжку "Записки українського самашедшего".

Ліна Костенко – жива легенда. Вона є автором понад 15-ти поетичних збірок («Вітрила», «Мандрівки серця», «Над берегами вічної ріки», «Сад нетанучих скульптур», «Річка Геракліта»), роману «Записки українського самашедшого». За історичний роман у віршах «Маруся Чурай» була удостоєна Державної премії ім. Т.Г. Шевченка. А її твори вивчають у школах та університетах. Попри таку популярність, поетеса не любить надмірної уваги до себе. Вона навіть відмовилася від звання Героя України — «політичної біжутерії не ношу». Каже, що просто робить свою справу, адже поклик письменника – писати.

Ліна Костенко – беззаперечний моральний авторитет для багатьох українців, адже за свій вік не заплямувала себе компромісами з жодною владою. У неї завжди вистачало сміливості дивитися правді в очі й казати категоричне «ні» підлості, брехні, зрадництву. Її поезія- це позиція, вчинок. Костенко підписувала в 1965 році лист-протест проти арештів української інтелігенції. У 1966 році під час львівського судилища над братами Горинями кинула їм квіти. Згодом написала лист на захист В’ячеслава Чорновола у відповідь на наклеп на нього в газеті «Літературна Україна» й робила безліч інших учинків, які засвідчували її активну громадянську позицію. Після цього вона майже десять років писала «в шухляду», розплачуючись за власну принциповість. Тодішня влада, зрозумівши, що її «не приручити», позбавила права друкувати власні твори, що для поета – майже смерть. Але вона вистояла.

Мовчання Ліни Василівни є надзвичайно промовистим. У час, коли простір, ефір неймовірно засмічений балаканиною, вона воліє мовчати. Жодні спокуси викликати в неї відповідну реакцію з приводу чогось, чи когось – даремні. І це горде мовчання теж є позицією.

Як відомо, в 2005 році Ліна Костенко відмовилася від звання Героя України.

 

Опубліковано в Видатні українці
 
Без неї не обходиться, фактично, жодна урочистість, яка відбувається чи то в Мадриді, чи його околицях. Окрім того, що Уляна вірші декламує на концертах, то її полум’яні патріотичні виступи можна почути на багатьох мітингах української громади.
 
 
На Міжнародному фестивалі української культури «Тарасове колосся», який проводився в Барселоні торік з 11-го по 13-е березня, журі визнало У.Біловус переможницею у номінації «Декламація віршів». А ще вона єдина з-поміж читців читала безсмертну Шевченкову поезію на святкуванні Дня Незалежності в Мадриді у вересні минулого року.
 
Щоб не говорити багато, пропонуємо вам переглянути добірку фотографій, з яких можна зробити висновок про напрочуд яскравий талант нашої краяни. Як мовиться, краще раз побачити, ніж сто разів почути. А ще поміркувати, які саме вірші Кобзаря звучать у виконанні Уляни.
 
 
 
 
 
 

 

 
Мар’ян КЛЕН, Мадрид.
 
 
 
 
Опубліковано в Цікаво
Сторінка 9 із 9