Спілка “Організація українських жінок” з англійського міста Манчестер зібрала кошти для закупівлі шкільного приладдя та інших подарунків дітям загиблих у бою українських військових з Львівщини.

Опубліковано в Колонка подій

В місті Новоград-Волинський Житомирської області відбулося вручення 16 барельєфів «Ікона пам'яті загиблим за Україну» родинам загиблих Героїв.

Опубліковано в Україна у вогні

Ніна Няньчук стала першою українкою у Португалії, яка отримала нагороду за активну участь у житті міста і допомогу мігрантам.

Опубліковано в Видатні українці

Українська Громада в Норвегії зустрілись з відомим мандрівником, волонтером та автором мистецького проекту «Монументальна Шевченкіана» Русланом Теліпським

Опубліковано в Українці в світі

Василь Лончина – американець українського походження, кардіохірург із Чикаго. Часто приїжджає в Україну: викладає медичну етику в Українському Католицькому Університеті (Львів), спілкується зі студентами Львівського національного медичного університету ім. Данила Галицького, бере активну участь у роботі медичної секції Наукового товариства імені Шевченка. То ж пропонуємо вашій увазі цікаву розмову з Василем Лончиною, який понад 25 років тому уперше приїхав в Україну, до Львова, де народився 1917 року його батько – Богдан-Іван Лончина, голова Українського патріархального світового об’єднання, педагог, редактор і журналіст.

Опубліковано в Українці в світі

"Він не міг радіти життю і насолоджуватись тим, що має. Адже страждав його народ. Жертовність в ім’я добра інших – таким був Василь. Саме тому про цього чоловіка люди мають знати, бо він це совість України, гордість нації та приклад для кожного з нас".

Ореста Бріт – молода 28-и річна українська дівчина, яка познайомилась з "Міфом" у Парижі. Вона не часто з ним зустрічалася, проте її спогади про Василя Сліпака допоможуть нам ближче пізнати нашого Героя. 

– Мені виповнилось 18 років, коли я переїхала до Парижу і зареєструвалась у соціальній мережі Фейсбук, на той час майже нікому не відомій соціальній мережі в Україні. Я знала, що у Франції проживає український співак Василь Сліпак, надзвичайно популярний у своєму середовищі, але я навчалась у Паризькому університеті Сорбонна і це займало весь мій вільний простір. Тому не мала змоги зразу побачити його.

Ми познайомились з Васильком в одній із груп Фейсбук, де реєструвались українці, що проживали в Парижі. Там відбувались різні консультації, обговорення.

Василь написав мені: "Мала, ти зараз у Парижі? Якщо тобі потрібна допомога, то знай, що тут живуть українці, які завжди допоможуть".

До речі, на момент смерті Василь уже двадцять років проживав у Франції, проте не змінював громадянства, хоча йому пропонували (він міг отримати великі привілеї від цього кроку), але "Міф" дуже цінував своє українське громадянство і пишався тим, що він українець.

– Чому він звернув увагу на тебе?

На той момент соціальні мережі ще не були такі популярні, тому побачивши, що нове обличчя додалося в групу, Василько відгукнувся. А сама зустріч відбулася у дуже дивний спосіб. На Великдень я завжди відвідую храм та висвячую пасочки, в якому б кінці світу не була.

Я народилась 15-го квітня на Пасху, тож іноді мій день народження співпадає з цим великим святом. Тому Париж не став винятком. І я почала шукати храм, де можна посвятити пасочку. Знайшла Собор Олександра Невського Московського патріархату  на той час я взагалі не розуміла різниці між МП та КП!

Одягнула вишиванку, зібрала великодній кошик і о шостій ранку прийшла в храм. З подивом побачила, що там зачинено. Розгубилася, згадалися слова Василя, що є спільнота у якої завжди можна попросити допомоги і написала в групу на Фейсбук, щоб допомогли порадою.

Мені одразу відповів Василь, щоб я їхала в греко-католицький храм, котрий знаходиться в 15-му районі Парижу, де йде служба для української діаспори. По прибутті я побачила величезну кількість українців у вишиванках і Літургія велась українською мовою.

Там я побачила Василя, який гучніше за всіх співав у церковному хорі. Він сам був римо-католик, але в такий день приходив в іншу церкву, щоб підтримати свій народ.

– На скільки часто ви бачились з ним?

Зважаючи на стиль життя Василя і мій: лекції, зустрічі, нові знайомства, зустрічались ми нечасто. Проте під час різних святкувань наші дороги пересікались.

В Парижі існує такий звичай, коли люди одягають білий одяг і організовують пікніки. Українська діаспора теж полюбляє такі пікніки. Я прийшла на це свято зі своїм рідним дядьком Романом і там знову зустріла Василя, з яким вони були добрі знайомі.

Хочу зазначити, що ми не були дуже близькими друзями. Ми дуже по доброму приятелювали. І мене засмучують і обурюють "друзі" та "кохані дівчата" Василя, які зараз намагаються масово видавати себе за таких. Люди, що хоч раз бачили Василя Сліпака, використовують його ім'я для свого піару, викладаючи випадкові фото, розповідаючи придумані історії.

Це бридко та недостойно. Не гребують подібним і справжні знайомі Василя, які масово переходять в розряд "коханих". Василь на небесах десь там дивується такій своїй популярності. (сміється)

Ми більшу частину нашого часу спілкувались у телефонному режимі або соціальних мережах. Він ділився своїми роздумами, побоюваннями, розказував про тенденції та настрої в українській діаспорі, чвари, що там точаться, боротьбу за якесь лідерство. Його це засмучувало та гнітило. Розбрат – це найгірший ворог українців. Нам не потрібний ворог, ми завжди між собою щось ділимо, як не булаву, то гроші.

До Революції Гідності діяльність паризької діаспори зосереджувалась навколо заходів в Українському Домі в Парижі, обговорень побутових умов, податків тощо.

Там же була українська школа вихідного дня. Проте Майдан все змінив.

– Що саме змінилось у ваших стосунках з Василем Сліпаком з початком Революції?

У мене захворіла мама, і я була вимушена взяти академвідпустку та терміново вирушити до Києва. Оскільки ми живемо в центрі міста, неподалік університету Шевченка, то я бачила на власні очі, як все розпочиналося. Адже у Франції я прожила 6 років і таке розуміння, як права людини, окремо студентів, там закріплені законом і не порушуються це для мене було нормою життя. А тут били студентів, знущалися з них.

Моїми сусідами у Києві завжди були високопосадовці, успішні люди в різних сферах, наукова та театральна еліта країни. Коли розпочалися події 2013-го року у Києві, я дивилась на них і не могла зрозуміти, чому їх діти не цікавляться тим, що діється на вулиці? Це ж теж їх країна, їм тут жити. Мого ентузіазму і впевненості у праві на відстоювання моїх громадянських прав та свобод ніхто не поділяв. Вважали мене за дивачку.

Саме в цей час Василь просто розривав мій телефон повідомленнями.

– Що саме писав тобі "Міф"?

Запитував, яка ситуація, просив, щоб я вислала в Париж наші прапори. Йому не вистачало українських стягів для Паризького Майдану.

– Тобто в Парижі відбувалися мітинги, одним з організаторів яких був – Міф?

Він був одним із засновників Паризького Майдану. Паралельно з Києвом, в Парижі люди збиралися, йшли вулицями, викрикували майданівські гасла.

У перших рядах завжди йшов Василь і гордо ніс червоно-чорний прапор. Він дуже засмутився, коли поліція у Франції заборонила стяг української революції (з подачі Росії) та внесла у список екстремістських. Він шалено протестував, але нічого не міг зробити.

Василь обрізав волосся і залишив тільки чуба, як справжній борець за волю та свободу України. Чомусь ніхто в жодному інтерв’ю про Василя не згадує про це. Адже у нього був контракт і його могли покарати за таке вільнодумство та зміну іміджу.

Варто зазначити, що Василь завжди був активний в громадянському плані, він збирав людей на мітинги, коли Франція планувала продати кораблі (Містралі) Росії. В підтримку український політичних в'язнів та військовополонених. 

Мій дядько Роман надавав Василю частину свого офісу в центрі Парижу, щоб Василь з однодумцями там збиралися, дискутували, збирали онлайн кошти.

У той час, деякі активісти української діаспори почали відділятися від Василя Сліпака і самі організовувати допомогу для України та демонструвати окрему бурхливу діяльність. Чвари, розбрат, пусті балачки та плітки в українській діаспорі Парижа – це Василя дуже засмучувало та відволікало від боротьби.

– Як реагували прості громадяни Франції на події в Парижі, Україні?

– Хоча весь Майдан в Парижі був побудований на тому, щоб донести простим парижанам реалії України, більшість з них – абсолютно проросійські, у них успішний бізнес з Росією і для них саме головне – це їх добробут.

Взагалі із Францією у нас кволі відносини щодо різних сфер співпраці. Для Франції Росія є більш пріоритетною абсолютно у всіх сферах та напрямках.

Остання акція про яку Василь писав перед приїздом в Україну, було зібрання на підтримку наших полонених.

Це був потужний марш, про нього писали усі французькі ЗМІ.

– Він розказував тобі, чому їде в Україну?

Василь довгий час не міг приїхати, через свою професійну діяльність та важливі проукраїнські мітинги в Парижі, а потім написав що їде, попросив, щоб я знайшла йому житло.

Він не хотів ночувати у родичів, а мав бажання бути ближче до простих, незнайомих людей, які творили на той час історію та вели боротьбу.

У Києві ми використовували 6-й поверх готелю "Дніпро" для потреб наших бійців. Там вони могли ночувати та адаптуватись після повернення з фронту, якщо в них не було свого житла. У той приїзд Василя в Україну його зустрів в аеропорту і привіз до мене Володимир Омелян, його двоюрідний брат, теперішній міністр інфраструктури в Україні.

– Перебуваючи в Україні, які почуття керували ним, що найбільше Василь хотів зробити?

….Бити москалів – до останнього, він їх люто ненавидів.

Василя засмучувала інертність окремих людей з його оточення, які байдуже відносились до ситуації в країні. Тому Міф не особливо ділився своїми думками з деякими близькими, а йшов на Майдан, зустрічався із бійцями ЗСУ, бійцями "Правого сектору".

Навіть батальйон для боротьби він обрав найрадикальніший – Добровольчий Український Корпус "Правий сектор".

У Франції проросійські ЗМІ дуже часто дискутували на тему "Правого сектору". Росія подавала цих хлопців у дуже поганому світлі. Тому Василь зрозумів, що йому треба саме до цих хлопців.

Він був наївним романтиком та ідеалістом, який вірив у чисту війну. Для мене він був великою талановитою дитиною з полум'яним серцем патріота та тендітною душею.

Він часто звертався за допомогою для тих чи інших хлопців. Та були такі потреби, які дивували мене. І я розуміла, що його намагаються "розвести" та використати, але він не помічав цього. Для Василя побратими та їх потреби були найважливіші.

Перший приїзд Василя у воєнну Україну тривав 5 днів. Звідки він повернувся в повному захопленні та ейфорії від побаченого. Наступного разу приїхав, але вже дивився на все більш розважливо. 

539x9601

Після чергової зустрічі з хлопцями його опанував острах та тривога за них. "Ти знаєш, вони там геть безстрашні і роблять необдумані вчинки. До нас в штаб зайшов боєць і почав гратися гранатою, тим більше, що він перебував у стані алкогольного сп’яніння. Це нерозумно" - говорив Василь.

Після нашої бесіди він поїхав на декілька місяців з України, адже за умовами контракту у нього розпочиналися гастролі.

Під час перебування в Франції Василь закупляв у бійців французького Легіону берці, форму, у яких тоді була величезна потреба і відправляв мені для передачі їх в зону бойових дій українським бійцям. Це було непросто.

Передачі їхали у рефрижераторах з рибою. Я приїжджала вночі під Київ, забирала вантаж, який їхав разом з рибою і смердів дико (тоді на кордоні були проблеми із вантажами, які прямували на війну, тому Василю доводилось шукати людей, які ось таким доставляли потрібні речі в Україну).

Бійцям було приємно, що діаспора не забуває їх, навіть не зважаючи на те, що форма пахла рибою (Сміється). Василь просив в деталях переказувати весь процес від розгрузки вантажу до роздачі бійцям і дуже тішився.

– Попри щільний графік гастролей, Міф продовжував допомагати Україні. Він ніколи не говорив про втому?

На той час, коли Василь приїжджав в Україну, я вже була досить "вигорівшою" волонтеркою, (хто в темі – той мене зрозуміє). У Василя була невичерпна енергія і оптимізм. Я дивлячись на нього заряджалась енергією і раділа, що нас таких багато.

Він годинами міг розповідати про свою боротьбу, про хлопців, ділився своїми планами дуже засмучувався, коли я йому розповідала про якісь не самі приємні, але реальні в Україні речі.

Він був особливий, завжди, не такий як всі. Я розуміла, що це Герой епохи живих. У нас заведено, що люди стають відомими після смерті, проте Василь був іншим. Уже на той час, він був Героєм. Живим історичним персонажем.

Коли Василь загинув, після дикої туги та розпачу я зрозуміла, що це його доля. Надто він був радикальний, надто правильний. Чим більше тривала боротьба, тим більше він втягувався у неї і вже не міг довго перебувати в мирній Франції із проросійським оточенням.

На похоронах у Василя, люди говорили промови, проте всі ці промови були надто лояльні і звичні - ніхто не хотів нікого образити і сповідували нечувану толерантність. Василь був повною протилежністю їм. Якщо він когось вважав падлюкою, то так і говорив. Якщо вважав мерзотою – не вибирав виразів.

А мені хотілося кричати та битися, його смерть була такою несправедливою та наглою, що мій мозок відмовлявся сприймати факт його смерті.

– Паралельно з боротьбою в Україні, Василь вів активну боротьбу за французьке суспільство, щоб схилити його на бік України. Йому це вдавалось?

У нього не було якогось такого плану, щоб переконати ту чи іншу людину: політика чи просто робочого. Він доносив до людей загальну інформацію. Як вони її сприймали – це вже інше питання. Василь не намагався вести якісь перемовини з політиками. Він не любив взагалі політиків та й сторонився цих людей.

Коли його брат, Володимир Омелян, став міністром, він про це нікому не розказував. Василя не любили проросійські сепаратисти. Вставляли палиці в колеса і українські активісти в Парижі, які спочатку були разом з Василем, а потім їм хотілося боротись окремо. Їхні амбіції і бажання бути першими, заважало загальній справі за яку боровся Василь. Це його засмучувало, але не ламало і він боровся далі.

Якось мені Василь повідомив, що в Україну їхатиме французький журналіст. Який воював колись в Легіоні, проте зараз воює в східних регіонах України проти нас.

Таких людей, які приїжджали в Київ, як мирні жителі, а потім воювали на боці московії, було чимало. Василь надавав мені інформацію, яку я передавала в СБУ. Тільки спецслужби не робили нічого, щоб схопити цих терористів. Саме тому, Василь поїхав воювати, щоб знищувати ворогів особисто. Він не міг терпіти такої байдужості від наших правоохоронних органів.

Міф їхав на фронт щоб по можливості, знайти цих негідників і знищити, адже ці виродки погрожували йому у Франції. Писали, що впіймають і вб’ють, окремі погрози передавались через людей. Чомусь про це ніхто не згадує у фільмі про Василя. Мабуть – це не популярна інформація.

Саме цікавіше, що з багатьма цими французами чи росіянами Василь до війни приятелював, проте війна розділила їх і вони показали справжню свою сутність.

Хоча до цього часу, мені не дає спокою одне питання. Хто і чому йому дозволив піти в бій? Адже Міф був геть необізнаний. Його вів тільки патріотизм і любов до України? Як так можна? Він їм довіряв, вважав їх професіоналами, а вони просто використали його і підставили під кулі.

Кинути Василя в бій було дуже безвідповідальним кроком, адже всі знали і розуміли, що він абсолютно не готовий, як бойова одиниця. Проте, як ціль – саме раз. Ця бездумність та безвідповідальність побратимів і наївність самого Василя - коштувала йому життя.

– Василю погрожували, проте він все рівно боровся. Ви ж були частиною цієї боротьби. Самій не було страшно?

Ті ж самі сили, які намагалися залякати Василя у Франції, намагалися залякати і мене - вони навіть підпалили мою квартиру в Парижі.

Все розпочалося після сюжету з Майдану, де я давала інтерв’ю якомусь іноземному каналу. Вони підловили мене, коли я біля сцени виносила сміття, і дуже дивувались, коли дізнались, що я розмовляю французькою мовами. Та навчаюсь в Університету Сорбони. 

В цей момент на сцені "конала" інвалід всіх часів та народів - Юлія Тимошенко в інвалідній колясці і на високих підборах. Вони поцікавилися моєю думкою відносно цієї персоналії. Я сказала, що це – вчорашній день, збитий льотчик, відпрацьований матеріал та політичний труп. Хай іде лікується і дає дорогу молодим. До мене підійшов один із представників та супроводжуючих Тимошенко, який володів французькою і сказав членам каналу, що я – ідіотка, несповна розуму, яка несе нісенітниці і що мене не потрібно слухати.

Саме через наші з ним дебати, які знімались на камеру, вийшов дуже комічний сюжет, який потім дуже довго крутили у Франції по всіх каналах.

Тому там всі дізналися, хто я і чим займаюсь. Вороги дізнались, де я живу. І моя квартира, яка знаходилась в престижному районі на набережній Сіни, згоріла вщент. Експертиза підвередила факт підпалу.

Мій дядько Роман, який приїжджав на місце пожежі та розмовляв з експертами, пожежниками та поліцією. Розповідав про пожежу такої великої сили, що впала центральна стіна.

– Коли востаннє, ви бачили Василя чи розмовляли з ним?

У червні 2016-го він приїхав у Київ і зателефонував мені, але я на той час перебувала в Станиці Луганській і сказала, що через день приїду. Але Василь не міг чекати та повідомив, що їде на фронт, тому він побачився тільки з моєю мамою.

Вони пили каву на Майдані, де він їй розповів, що їде ненадовго в зону бойових і через три дні повертатиметься в Париж. Це якось дивно звучало. Моя мама весь час виказувала йому своє невдоволення тим, що він митець, а не боєць. Тому для України Василь є не менш цінний. Він є взірцем патріота та носій національних чеснот, а не рядовий в окопі.

Проте Василь несамовито рвався на фронт і переконати його в протилежному було не можливо.

Хоча, вона зауважила, що він був дуже сумний та задуманий. Відчувалося легке розчарування окремими персоналіями та деякими процесами. "Міф" дивився на людей і не розумів байдужості оточуючих до долі країни.

Жартував, що всі справи відклав до остаточної перемоги над москалями і навіть особисте життя. Сказав що ожениться: " На вільній українці, у вільній від москалів землі.

Нажаль, наступна зустріч з Василем відбувалась вже на його похороні в Львові.

На ранок 29 червня, мені зателефонували і повідомили, що Василь пішов від нас. Я спочатку не повірила, але з часом зрозуміла, що закінчилась епоха великої людини..

Пригадую, як Василь одного разу написав мені, щоб я відправила в Крим партію українських прапорів і ручок. Я здивувалась такому проханню. Де Париж, Крим і Україна? Який зв'язок?

Виявилося, що Василь подарував одній вчительці з Криму свою ручку, учні побачили і мріяли про такі ж для себе.

Вчителька написала Василю про ще одне прохання. Він звернувся до мене. Я купила все необхідне і відправила посилку в Крим. Це був 2015 рік. Василь був просто неймовірно щирий і добрий, він хвилювався за всіх, хто страждав від рук московських окупантів.

Саме в цьому вся сутність і жертовність Василя – допомагати всіма силами в ім'я України. Цим він жив, за це загинув.

Він дивиться на нас з небес і ми маємо закінчити те, що не встиг Василько. Україна має стати вільною від зовнішнього та внутрішнього ворога. Про таку країну, він мріяв.

Слава Україні! 

Автор: Михайло Ухман

Опубліковано в Власна думка

До новорічно-різдвяних свят діти зі Швеції передали подарунки для тернопільської малечі. Сюрпризи отримали понад двісті дітей з соціально-незахищених родин. Організували акцію та святковий концерт волонтери з “Червоного хреста”, аби у різдвяний час подарувати дітям свято.

Опубліковано в Колонка подій

Українська дівчина з Рівного опікується місцевою дітворою, в одній із найекзотичніших країн світу – Кенії, в місті Кітале.

Опубліковано в Власна думка

Цього дня, 20 грудня народився Василь Сліпак (1974-2016), український оперний співак (бас-баритон), соліст Паризької національної опери, волонтер, учасник бойових дій під час війни на Сході України, позивний «Міф». Сьогодні великому сину України виповнилося б 44 роки

Опубліковано в Цей день в історії

Про українську ідентичність в світі та як її зберігали в діаспорі, розповідає на телепередачі "Українці в світі" відома американка українського походження Галина Климук-Хомяк.

Опубліковано в Власна думка
Сторінка 1 із 4