Мама шукала сина півроку, а він лежав у морзі з мобільним телефоном у кишені #ВічноЖивіГерої #ПосполітакАндрій

Понеділок, 13 березня 2017 12:08 Автор 
Оцініть матеріал!
(0 голосів)

Андрій Посполітак із селища Луків Турійського району загинув під Іловайськом. Його мама Світлана Володимирівна досі не вірить, що її хлопчика немає. Він же у неї один. У невеличкій хатині дотепер усе, як при ньому. Біля ніг треться Андрієва кицька Маркіза. На столі – велике фото сина, обрамлене вишитим рушником…

Найбільше любив маму та Україну

Андрій був єдиною дитиною, надією й опорою у житті Світлани Володимирівни. З раннього дитинства вона ростила його сама. Всю нашу розмову в мами в очах стояли сльози. Рік минув, як їй привезли дитину в цинковій труні, а час не притупляє біль.

– Я до Ізраїлю їздила: думала, коли вклонюся святим місцям, знайду якусь рівновагу, спокій. Ні… Не проходить…

Жінка бере до рук велику шкатулку. Тут її найдорожчі скарби: Андрієві дипломи, знімки, записочки, квитки на «Бандерштат», завсідником якого був… З ніжністю і трепетом перекладає кожен папірець. Мене ж вразила кількість дипломів – за 29 років свого життя Андрій встиг здобути фахи тракториста-машиніста, водія, оператора комп’ютерного набору, менеджера… Він усе шукав себе і вчився, вчився…

– Поступив у Академію друкарства у Львові й покинув. Сказав – не моє, – розповідає пані Світлана. – Хоча дуже гарно малював. Останнім часом у Польщі працював на будівництві, тому дуже хотів закінчити ще щось по будівництву.  Між мамою і сином були особливі стосунки, такі рідко зустрінеш у наш час. У нього вже вуса росли й щетина, а вона його все котичком називала. Він часто додому з квітами приходив – для мами.

А ще Андрій любив Україну та вірив у майбутнє держави, людей. Це його рукою на пам’ятному знаку на честь борців за волю нашої країни у рідному Лукові написано: «Благословенною будь, моя Україно».  На Майдан не пускала – від війни не вберегла

– Я не пускала його на Майдан, – тихим голосом зізнається Світлана Володимирівна. – Говорила: «Ти у мене один син і не маєш права  жертвувати собою. З ким я лишуся?» Він ніби слухав. Але в той час у Польщу їздив. Хіба я могла перевірити, де був насправді? Хлопці казали, що бачили мого Андрійка на Майдані… Знаєте, саме в річницю розстрілу Небесної сотні ми його перезахоронювали. Не вберегла…

Кажуть, долю й на коні не об’їдеш. На початку квітня 2014 року Андрій серед ночі приїхав з Польщі. Тільки встиг маму обняти, кількома словами перемовитися – а тут стукіт у вікно. Хлопці прийшли, сказали, щоб у військкомат з’явився. Ніякої повістки не приносили.

– Я ще тоді його запитала: «Може, ти не підеш? Тільки ж приїхав». Він мені: «Мам, я так не можу. Ходив у козацьких строях, а тепер – тікати? Мені буде соромно». На ранок я йому нашвидкуруч зібрала рюкзачок, принесла, дивлюсь, а в автобусі – чоловік 12 чи 13 сидить. А повідомлень же розносили у три-чотири рази більше! Коли зустріла погляд сина, мені так стало тяжко і зле. А він посміхнувся: «Не хвилюйся, нам сказали, що то тільки на два тижні. Все буде добре».

По коркові води  на солдата…

Цю фразу – «Все добре» – Світлана Володимирівна чула не раз упродовж нестерпно довгого і спекотного літа 2014 року. Як же важко тоді було! Морально і фізично. Хлопці не мали що пити. Це тільки уявити собі: блокпост посеред степу під палючим сонцем. Солдати чекають водовозку. Машина приїжджає прошита кулями, і в ній тільки… півтора літра води. На всіх. Кожному по ковпачку. А що відчули українські бійці, коли «сєпари» притягли до них на блокпост під Щастям спалену машину тутешнього фермера, який привозив їм продукти?! Самого чоловіка вбили. А як волиняни стояли біля Старовойтового, місцеві організували чергування біля криниці, щоб солдатики не могли набрати води і напитися. Та навіть у звірів є неписане правило – у посуху біля водопою не нападати! Після побаченого на сході Андрій написав вірш – російською мовою, щоб зрозуміли місцеві. Після його загибелі «та» сторона виставила ці рядки в Інтернеті.   «Какого хрена вы сюда приехали?» – А мы в ответ стояли на постах, Держали автоматы мы уверенно И знали твердо – дух наш не сломать... Мы жили в ямах, блиндажах и под деревьями, Надеясь в чудо: а может, пронесет? Вдруг слышим свист, разрыв со стрельбами, А мы? Что мы – в ответ им миномет. Кого судить за это все бесчинство, Пусть судит Бог, ему виднее с высоты, Пусть судит тех, кто предал веру и честь свою, И Украину, и славный свой народ!

Шукала сина в лікарнях Росії та в рабстві «деенерівців»

– Коли у Києві був парад, Андрій не брав трубку. Пізніше дізналася, що тоді розстрілювали їхній блокпост, – з тремтінням у голосі продовжує мама. – Наступного дня на запитання «Як справи?» стиха так відповів: «Мам, які справи? У нас хлопців повбивали». «А де твій друг Коля з Каменя?» – «Немає друга Колі». – «А де командир?» – «Немає командира». Тоді дванадцять чоловік розстріляли. Я цілий день плакала і молилася. Чужі діти, а серце розривалось. А коли 28 серпня вранці з ним говорила, Андрій просто кричав: «Мама, дзвони! Хай підмогу посилають. У нас же в Україні все є, а нас тут розстрілюють!!!» Мати і рідні Андрія по крупицях довгий час збирали інформацію про останні години його життя. Того страшного серпневого дня маршрут наших бійців пролягав через  Добропілля, Агрономічне на Старобешеве, Новокатеринівку. Там українські військові вийшли на ульянівських десантників. Андрій ще з двома товаришами їхали на першій вантажівці, в якій були речі хлопців. Водія убив снайпер. Побратими перенесли його у кузов, а потім за кермо сів Посполітак. Через якийсь час Андрій випустив кермо з рук і похилив голову на плече товариша Степана. Той шарпонув його – намарне. Степан вистрибнув з машини, а хлопці, які пізніше проїжджатимуть повз автівку, розкажуть мамі, що у кабіні нікого не було. Це дасть надію – раптом він поранений?.. Так почалися довгі місяці пошуків.

Де тільки мама не шукала Андрія, з ким лише не зв’язувалася! В неї є спеціальний зошит, і у ньому – телефони. Народних депутатів, усіляких центрів обміну полоненими, волонтерів, високих чинів у Міноборони, СБУ, журналістів, Рубана… Всі обіцяли: він живий, включений у списки обміну… Андрія Посполітака розшукували у госпіталях Саратова і на шахтах «ДНР» – казали, що він там у рабстві. А скільки було дзвінків, де за гроші обіцяли звільнити волинянина! Сьогодні говорити про ті дні, коли надія змінювалася відчаєм, Світлана Володимирівна не може – переходить на шепіт.

– У Донецьку є така «журналістка» Альона Кочкіна. Десь у жовтні 2014 року вона в Інтернеті виставила відео з простреленим Андрієвим паспортом, сумкою, речами... Ще й дописала: «Мне очень жаль мать этого укропчика». Серце розривалось, але… Сумка була прострілена, а Андрій її збоку через плече носив. Значить, його в ногу поранили, значить, живий!  Кожен день безрезультатних пошуків давав надію: тіла немає, ДНК уже два місця перевіряють – збігів нема. Отже, Андрій живий!  Страшна звістка прийшла в лютому – збіглася ДНК солдата, похованого у Запоріжжі як невідомого. Мамі показали фото його речей. Коли вона їх дістала, у мене мороз по шкірі пішов.

– Кросовки… Без ніякого ДНК я зрозуміла, що то Андрійкові, – гладить рукою папір жінка. – Штани, труси – все у крові. Це ті шовкові нитки, що я йому давала, це його ручка, його бинт, що були при ньому, це його звичка так речі складати…

Світлана Володимирівна з обуренням повідала про випадок, коли син іншої матері був похоронений як невідомий, у той час як у його кишені лежав мобільний телефон… Андрієва тітка Лілія Барилюк розповіла, що мама не знає, але при Андрієві також був мобільник з її номером, з номерами рідні. Достатньо його було просто зарядити… Як так можна, знаючи, що про загиблого хлопчину хтось чекає звістки, не нажати декілька кнопок! Що там за люди? І взагалі, якому чиновнику прийшло у голову через півтора року після загибелі сина під Іловайськом викликати на допити матір? Що вона може сказати? Хай викликають тих, хто на параді був, і запитують, чому вони покинули хлопців під час наступу російських військ! До відома наших високих військових чинів: найбільше в Ізраїлі маму загиблого воїна вразило ставлення до їхніх солдатів. Там немає команди «Вперед!» Там є команда «За мною!» Тобто перший іде командир.

Андрія Посполітака хоронили у рідному Лукові через півроку після його загибелі 19 лютого 2015-го. Приїхали побратими з великим синьо-жовтим знаменом, де рукою Андрія були відзначені населені пункти Луганської та Донецької областей, які вони визволяли, в яких стояли на блокпостах…

Наталка СЛЮСАР

Джерело

Прокоментувати:

Переконайтесь що ви заповнили усі поля, відмічені зірочкою (*). HTML код не допускається