Захищаючи честь Батьківщини: спортивний актив країни на полі бою

Понеділок, 28 липня 2014 13:37 Автор  Оксана Козак
Оцініть матеріал!
(1 Голосувати)

На їхню честь неодноразово лунав гімн України в найрізноманітніших куточках світу та майорів синьо-жовтий стяг. У 2014-му наші спортсмени, цвіт нації, змінили спортивний інвентар на зброю, спортивний одяг на бронежилети, а спортивні зали – на поле бою, вибухи й мінометні обстріли.

 

Скільки з них пішло на фронт, порахувати важко, відповідної статистики не ведуть. Хтось ішов на тиждень, хтось на місяць. Більшість досі там чекають, поки їх змінять бойові товариші. Прикро констатувати, що це "поки" так і не прийшло до багатьох славетних наших захисників Вітчизни.

Ще в лютому місяці розлетілася новина про 19-рчного Героя Небесної сотні, призера Дефлімпійських ігор із дзюдо Дмитра Максимова, який ціною власного життя врятував десятьох побратимів. Він був надією національної збірної, майстром спорту України.

У ту пекельну ніч, з 18 на 19 лютого, після того як протестувальники підпалили два БТРи, розлючені силовики спецпідрозділу "Сокіл" кинули в натовп майданівців бойову протипіхотну осколкову гранату, яка потрапила Дмитру в плече, і в той момент вибухнула. Дмитро не почув закликів тікати, йому відірвало руку. Від втрати крові він помер у Будинку профспілок. Тіло лежало в Михайлівському золотоверхому соборі, поки 21 лютого його не впізнали близькі. Його рідні не знали, що він на Майдані захищає честь Батьківщини.

Дмитро Максимов, майстер спорту із дзюдо, срібний призер Дефолімпійських Ігор, Герой Небесної Сотні

У хлопця була мрія: завоювати золоту медаль. Адже у своєму арсеналі мав бронзу та срібло Дефлімпіади – Олімпійських ігор для спортсменів із вадами слуху.

Втім, головну медаль свого життя – за відвагу, за побратимів, за честь і гідність – він отримав уже посмертно, ставши Героєм Небесної Сотні. З перемогою Майдану з'явилося повідомлення: "Дмитро Максимов посмертно нагороджений Орденом "За заслуги" ІІІ ступеня".

У школі №118 міста Києва, де навчався хлопець, відкрили меморіальну дошку на його честь. А 21 червня провели відкритий всеукраїнський турнір із дзюдо серед глухих спортсменів пам'яті Дмитра Максимова, на який з'їхалися спортсмени з усієї України. Вони приїхали не заради перемоги, а щоб вшанувати пам'ять свого побратима.

На турнірі була присутня його мама Лідія. Каже, ростила свого хлопчика не для війни, а вийшло, що війна забрала в неї найрідніше, що було – сина. Для багатьох спортсменів та тренера, які провели сотні занять на татамі, стало несподіванкою, що Дмитро опинився на Майдані...

Останній бій прославив його, і невимовно боляче, що ціною стало власне життя.

*   *   *

11 липня трагічно пішов із життя ще один спортсмен, майстер спорту України з пауерліфтингу Ігор Борис. Український десантник потрапив під обстріл терористів у Зеленопіллі на Луганщині. Його було сильно понівечено – і тільки 17 липня, після впізнання, тіло Ігоря було доправлене до рідного Дрогобича на Львівщині. А 18 липня зі спортсменом попрощалися назавжди...

Ігор Борис, майстер спорту України з пауерліфтингу, загинув у Зеленопіллі

Товариш Ігоря Юрій Логуш розповів, що місто такого ще не бачило: "Тисячі людей прийшли провести Героя в останню путь – близькі та рідні, друзі, спортсмени, бойові товариші, сусіди і всі городяни, які хотіли особисто сказати Ігореві "Дякую" та побажати спочивати з миром..."

У зоні проведення АТО Ігор Борис перебував два місяці. На фронті зустрів свій 32-й рік життя. Повертатися додому не планував – збирався битися за свою Батьківщину до остаточної перемоги. Уже тобі думав побачити дружину та дітей – 11-річного сина й лялечку-доньку, якій нині лише 8 місяців.

Ігор Борис (у центрі)

Але доля розпорядилася інакше. Родина навіки залишилися без тата й чоловіка, захисника Вітчизни Ігоря Бориса.

*   *   *

16 липня на території Луганської області, захищаючи територіальну цілісність та незалежність України від посягань агресора, потрапивши під мінометний обстріл терористів, трагічно загинув ще один справжній Герой України, майстер спорту з панкратіону Максим Бендеров.

Максим Бендеров, майстер спорту з панкратіону, чемпіон України, загинув під Луганськом

Костянтин Лищенко, тренер, друг та наставник, розповів, що Максим з 3 березня перебував у зоні бойових дій. Вони постійно були на зв'язку. І ось він мав уже повертатися додому – обіцяв, що до 1 серпня, адже його хрещеній доньці, Насті Лищенко, у цей день виповнюється два роки. Перші десять його бойових товаришів уже поїхали, а він не встиг...

Костянтин Лищенко зізнається, що ближчого за Максима в нього нікого немає, він знає його з 6 років, коли батьки привели його тренуватися в спортивний клуб Олександрії. Нині там усюди його фото та медалі.

А ще Костянтин згадує, що в березні місяці Максим прислав фото бетонного круга на дорозі й написав: "Це мій номер-люкс". Він ніколи не скаржився на харчування, навпаки, казав: "Мені корисно, я ж ганяю вагу".

16 липня, почувши трагічну й шокуючи звістку, в Олександрії зібралися всі його друзі, спортсмени, сотні людей – згадували, плакали... У нього залишився молодший брат Євген, який з усіх сил підтримує батьків.

Максим був зовсім молодим, народився 6 квітня 1990 року в місті Олександрія Кіровоградської області. З 1 класу займався єдиноборствами, з 2006 року був членом збірної Кіровоградської області з панкратіону. Мав чорний пояс (1 дан) з панкратіону, був неодноразовим чемпіоном України з панкратіону, чемпіоном України серед спецпризначенців, працював тренером в Олександрійському спортивному клубі.

Максим служив за контрактом старшим розвідником у Кіровоградському полку спецпризначення.

У пам'ять про видатного сина своєї Батьківщини було прийнято рішення щодо проведення щорічного турніру імені Максима Бендерова в його рідній Олександрії.

*   *   *

У зоні бойових дій знаходиться багато спортсменів – молодих хлопців зі спеціальною підготовкою, які вміють захищатися й нападати краще ніж більшість людей.

Одним із них був ще один боєць із панкратіону Андрій Рєзнік. Йому вдалося залишитися живим, але він зазнав важких травм. Його життя повисло на волосині, а швидше – на якійсь особливій внутрішній силі.

Андрій Рєзник, майстер спорту міжнародного класу, член національної збірної з панкратіону з 2007 року, багаторазовий чемпіон України, чемпіон Європи (2009) та світу (2010) з панкратіону, срібний призер Всесвітніх ігор з єдиноборств, важко поранений у боях під Слов'янськом, наразі досі триває боротьба за його життя

5 травня спецпідрозділ "Альфа" потрапив у засідку бойовиків під Слов'янськом. Тоді сепаратисти, попередньо закидаваши хлопців гранатами й мінами, в упор розстріляли елітний спецназ. Найбільше постраждали представники сумської "Альфи": командир підрозділу Олександр Онищенко помер, захищаючи поранених.

За їхнє життя боролися всі побратими, у тому числі й спортсмен, старший лейтенант Андрій Рєзнік. Він витягував свого друга з поля, коли в нього влучила трасуюча куля. Пройшовши крізь бронежилет під серцем Андрія, вона влучила в хребет, пошкодила спинний мозок.

Завдяки залізній витривалості йому вдалося залишитися живим. Його, блідого, просто на лінії вогню перенесли до бронетранспортеру. Тоді кожна хвилина вирішувала долю, Андрій не втрачав свідомості, мужньо боровся. Його привезли в госпіталь у місті Ізюм, за життя старлея довго боролися українські лікарі.

Після кількох надзвичайно складних операцій Андрія перевезли до Ізраїлю, до Тель-Авіва. Але для цього потрібно було зібрати гроші – у бійців спецпідрозділу СБУ "Альфа" немає навіть страховки. До пошуку коштів долучилися всі близькі, друзі, спортсмени, тренери. Усі вони знають Андрія, як порядну людину, чудового товариша та успішного спортсмена.

Він – майстер спорту міжнародного класу, член національної збірної з панкратіону з 2007 року, багаторазовий чемпіон України, чемпіон Європи (2009) та світу (2010) з панкратіону, срібний призер Всесвітніх ігор з єдиноборств. Виконуючи професійний обов'язок перед Батьківщиною, залишився інвалідом. Попереду ще тривале лікування, операції; фактично, ще й зараз лікарі продовжують боротися за його життя.

Мама Андрія Лідія Петрівна вражена, що на її горе відгукнулися тисячі людей по всій Україні, допомагали навіть громадяни Італії, Франції та США. Усім разом удалося спасти її сина, гідного сина своїх батьків та всієї нації – Андрія Рєзніка. "Про спортивну кар'єру, напевне, доведеться забути, – говорить Лідія Петрівна. – Та головне завдання – поставити його на ноги".

*   *   *

Історії із щасливим кінцем бувають не лише в кіно. Яскравий приклад тому – одужання 40-річного спортсмена-легкоатлета з Вінниці Миколи Рудика.

Микола Рудик, легкоатлет, майстер спорту міжнародного класу, чемпіон України з бігу на 5 та 10 кілометрів, з марафону та напівмарафону, захисник Майдану, важко поранений під час подій 18-20 лютого 2014 року

У криваві дні й ночі лютого, коли на Майдані Незалежності герої ціною власного життя захищали майбутнє України, Микола зазнав важких поранень. Просто під його ногами розірвалася граната, але чоловіка врятував бронежилет, придбаний за два дні до трагедії.

Однак осколки, а на додачу ще й дві металеві кулі, пробивши шолом, застрягли в його голові, третя пройшла навиліт.

З кулями в голові його наступного дня доправили до Варшави. Дружина ледь встигла привезти закордонний паспорт. А там найкращі лікарі країни зробили три операції. Три успішні операції. Він буде дякувати їм до останньої хвилини свого життя. Хоч у Києві йому сказали, що око вже не зможе бачити – у Польщі його вилікували.

Микола переконаний, що його врятував сам Бог, адже до мозку залишалися міліметри. Він не боявся за себе – переживав за дітей, які носили пиріжки й молоко на барикади й у найжахливіші хвилини бою також перебували там.

Микола каже: "Я простий українець, з перших днів на Майдані без зброї, із палицею та шинами в руках, ішов у наступ за правду, щоб наші діти могли співати пісні, казати все, що думають, на Майдані".

Найбільша мрія Миколи – повернутися у спорт. Якщо не зможе, то буде працювати тренером. Микола Рудик, майстер спорту міжнародного класу, чемпіон України з бігу на 5 та 10 кілометрів, з марафону та напівмарафону, перемагав у марафоні в Будапешті, був третім на ліонському. До подій на Майдані Микола Рудик працював масажистом-реабілітологом у реабілітаційному центрі для дітей із ДЦП.

Саме завдяки таким людям ми маємо повне право пишатися Батьківщиною. Віримо, що для багатьох хлопців, які зараз б'ються на смерть, захищаючи нас і нашу свободу, спортивні перемоги ще попереду.

Слава Україні! Героям Слава!

Роксана Касумова, УП.Життя

Прокоментувати:

Переконайтесь що ви заповнили усі поля, відмічені зірочкою (*). HTML код не допускається