Нещодавно вийшло інтерв'ю соратника Леха Валенси, прем'єр -міністра Польщі у  1991–1992 роках Яна Ольшевсього. Ян Ольшевський  - видатна особистість, людина, яка є свідком та учасником найбільш значущих подій історії 20 ст. - солдат "Сірих шеренг", адвокат у політичних процесах часів ПНР. В розмові з виданням "SuperExpress" прокоментував включення України у поправки до закону про ІНП.

Опубліковано в Власна думка

Перебуваючи тепер в Україні я закупив у відносно новій книгарні на Хрещатику книжку польського вченого Гжегожа Мотики українською мовою. Вчений з поважним політичним забарвленням, через свою діяльність у Польському Інституті Національноі Пам’яті.

Сама назва книжки досить тенденційна “Від Волинськоі різанини до Операціі “Вісла”, мабуть із суб’єктивною ціллю пропонувати, що акція “Вісла” була пов’язана певною мірою з попередньою різаниною. Фактично мало уваги присвячено останній темі, але автор намагається представити історію українсько-польських відносин, які не почалися від Волині, а бодай у ХХ століття почались від війни між українцями та поляками 1918-19 рр. Правда перші дві окупації поляками українських земель не згадані.Головна проблема – що автор і видавці, а у цьому випадку ними є видавництво “Дух і Літера” при поважній інституції Національного університету “Києво Могилянської Академії”, що здійснено за фінансової підтримки Посольства Республіки Польща в Україні, намагаються дати враження об’єктивности цитуючи та відкидаючи інколи більш екстремальні висновки інших авторів. Одначе цієї об’єктивности фактично бракує через промовчування фактів, котрі не вигідні автору.motykabook2Можна навести чимало випадків, де автор просто промовчує або легковажить дуже важливі факти, які, як я можу тільки припускати, йому відомі. Ось декілька з тих, які мають значне відношення до згаданих подій:Антипольські подіі на Волині, чи просто напрямні для цієї стратегії, не мають підтведження у будь-яких документах, від постанов ІІІ Конференції ОУН у лютому 1943 р., чи головної команди УкраїнськоЇ Повстанськоі Арміі, що вказували б, що ОУН чи УПА мали намір викорінити польське населення на Волині. До речі Мотика присвячує трішки уваги ІІІ Конференції, але сам нігде не знаходить жодного документу чи постанови про винищення поляків на Волині або деінде. У наступному розділі сам Мотика вказує під заголовком самого розділу, що анти-польська акція на Волині почалася в березні 1943 року, тобто постанови Конференції тут важливі.Натомість існує сьогодні розсекречений недвозначний таємний документ з квітня 1947 режиму Полської Людової про “остаточне розв’язання українськоі проблеми у Польщі”. Це останнє – пряма цитата з польського документу. Рідко вдається знайти такий доказовий документ про намір чинити геноцид.Мотика також применшує і легковажить участь поляків у німецькі поліції, що відбувалося в лютому-березні 1943р., при тому вказуючи незрозуміло і суперечливо своїй власні хронології, що польська поліція з’явилася щойно після початку антипольської акції яка фактично починалась у той час.Щодо злочинів поляків проти українців на Волині та пізніше на території сьогоднішньої Польщі, то Мотика просто нехтує їхнє значення. Наприклад, наводячи тяжкий злочин Польської Армії Крайової в українському селі Павлокома у березні 1945 року, Мотика вказує на те, що у січні 1945 були викрадені і вбиті дев’ять поляків з того села. Полсьське підпілля зажадало звільнення викрадених або принаймні видачі тіл. Ця вимога не була виконана і 5 березня 1945 року польський партизанський загін увірвався до селі та чоловіків розстріляли на цвинтарі, а частину дітей і жінок прогнали, а частину замордували. Мотика пише що тут ймовірно згинуло понад триста осіб. На могилі у Павлокомі є імена і прізвища загиблих з датами народження, що вказує на значну кількість літніх, жінок і дітей. Запрошую пана Мотику на Грекокатолицький цвинтар у Павлокомі, сьогодні майже чисто польське село. На могилі пам’ятнику стоять імена Катерин, Марій, Розалій, Юль, чимало народжених ще у ХІХ столітті і таких які родились у 1930-их роках.Після певного аналізу Мотика називає волинські події “геноцидом” поляків з рук ОУН-УПА, а акцію Вісла у найгіршому випадку “етноцидом” з рук Сталіна при допомозі місцевих комуністів.У міжнародних актах, як і інституціях, такого терміну як “етноцид” немає, натомість є “геноцид” у Конвенції Організацій Об’єднаних Націй з 1948р., про що Мотика і пише. Акція “Вісла” була задумом не Сталіна, а польського уряду (хоча й комуністичного, але фактично він продовжував політику асиміляції та пацифікації українського населення у Галиччині ще за ІІ Республіки) з участю навіть польського населення, хіба що південні границі Польщі були закриті радянськими та чехословацькими військами і прикордонниками за дорученням Сталіна. До речі Акція не завершилась зразу, але аж у 1949 році, коли формально конфіксковано українську власність. Є аргумент для того, щоби включити з тієї причини Акцію у рамці Конвенції. Це не було б вигідним ні Республіці Польща ні Мотиці.Украіномовне видання книжки речника польського уряду для кращої достовірності повинно було включити аналітичну передумову або заключення, яке пояснило б не тільки, що автор це науковець суб’єктивний, який є на польській державній службі з певним завданням, що на ці теми є також чимало наукового матеріалу по украінській стороні з дещо відмінним насвітленням. Післямови Ігоря Ілюшина далеко не вистарчає.Правда, Мотика як спробу доказу своєї об’єктивності у своїх писаннях часто користується арґументом засудження Акціі “Вісла” польським Сенатом з 1990р., який просто обвинуватив комуністичний режим, а не поляків за встановлення колективної відповільності, а не геноцид. Цей звернення до резолюції Сенату автор розміщує для власної користі, а не задля щирости.Мабуть добре, що українська наука і інституції є шукачами правди, розглядаючи та аналізуючи різні сторони історіографії. Другі народи напр поляки, євреі, тощо цього фактично роблять значно менше, але вони не повинні служити для нас прикладом. Одначе наша держава, і її посольства для прикладу повинні поширювати також нашу правду.У цьому випадку мабуть слід зрозуміти, що в політизованій історіографії рідко знаходиться одна безперечна правда.Мотика закінчує свою книжку словами, “…поляки мають право – навіть моральний обов’язок – вшанувати пам’ять жертв волинської та галицької різанини”. Правильно. Одне речення пізніше Мотика пише: “Однак, не треба забувати про всі ті лиха [українців], які стали уділом поляків.” А я б додав і не треба їх применшувати.

30 липня 2017р.

Аскольд Лозинський

Опубліковано в Власна думка

У липні 1943 року у містечку Кисилин, що на Волині, озброєний загін оточив польський костел разом зі всіма, хто прийшов на святкову месу. Тридцятьох прихожан розстріляли відразу за дзвіницею. Загалом ж, за даними польських дослідників, тоді вбили близько 90 осіб. 

Очевидиця тих подій українка Галина Ковтунюк досі пригадує, як під страхом смерті, її родина переховувала вцілілого у цьому місиві польського вчителя, який отримав важке поранення у ногу, - йдеться у сюжеті програми «Історична правда з Вахтангом Кіпіані» на телеканалі ZIK.

Остання очевидиця трагедії, яку пережило волинське містечко Кисилин улітку 1943, Галина Ковтунюк пригадує, як після радянської, а згодом німецької окупації, стосунки між українським та польським населенням краю лише погіршувались. Після того, як на польську поліцію містечка покладали обов’язки зібрати якомога більше продуктів для німецької армії, від грабунків почали страждати, насамперед українці. У тих ж районах, де поліція була українською, усе робилось із точністю до навпаки.

«Навіть німецькі документи про це свідчили. Наприклад, йдеться про примусову мобілізацію вивозу на роботи до Німеччини. Якщо староста був українцем, він посилав поляків. Якщо ж староста поляк, намагався вислати побільше українців», – розповідає історик Андрій Усач.

Цивільне населення залежало не лише від дій окупаційної влади. На теренах краю між собою боролися численні озброєні групи. Окрім УПА, у волинських лісах діяли загони Бульби-Боровця, окремі групи бандерівців та мельниківців, польська Армія Крайова та батальйони хлопські, а також червоні партизани і групи мародерів.

«Місцеве українське населення почало розуміти, що воно у небезпеці. Постало питання, хто їх захистить. Хлопці з лісу захистять? Та було не зрозуміло, на скільки їм можна довіряти», – наголошує кандидат історичних наук Оксана Сущук.

«Ми лише можемо уявити ту атмосферу загального страху, у якій людям довелось жити», – додає кандидат історичних наук Ігор Дерев‘яний.

Тож саме страх і став вирішальним чинником трагедії, яка відбулася у Кисилині 11 липня 1943 року. Тоді у містечку несподівано з‘явились люди зі зброєю.

«Ми якраз сиділи вдома, як повідомили, що у місті стріляють. Ніхто не знав, хто це і що роблять», – пригадує Галина Ковтунюк.

Як тільки польське населення Кисилина та довколишніх колоній зібралось у місцевому храмі на святкову месу, озброєний загін оточив церкву. Людям наказали вийти. Близько тридцяти осіб розстріляли відразу за дзвіницею. Решті ж вдалось зачинитися у костелі і впродовж довгих одинадцяти годин тримати оборону.

«За що їх було розстрілювати? Нехай би собі люди молилися. Якихось таких десь взяли нерозумних, от вони і це зробили», – обурюється пані Галина. 

Та дослідниця Оксана Сущук, родина якої також родом із Кисилина, зазначає, що не варто заперечувати і участь місцевого населення у цій акції.

«Я знаю, що хлопці із моєї родини – хай не мій дідусь – брали у цьому участь», – зізнається Оксана Сущук.

Польські дослідники стверджують: під час нападу на костел загинуло 90 осіб. Однак відомо, що близько двохсот людей тоді змогли врятуватись. Вони знайшли притулок у довколишніх селах, де більшість населення становили поляки..

«Є документ, який свідчить про проведення антипольської акції в Локачинському районі у липні 43-го року. А, Кисилин – це, власне, Локачинський район. Йшлося про те, що акцію провели погано, бо усі польські активісти – ті, хто виступав проти українців чи учасники підпілля – втекли. А хто ж тоді постраждав, якщо ті втекли? Виходить, що постраждали якраз прості люди», – зазначає історик Андрій Усач.

Серед тих, хто зміг врятуватися підчас облоги був і сільський вчитель Славек Дембський. Осколком гранати чоловікові поранило ногу. Від смерті його врятувала українська родина Галини Ковтунюк.

«Йому постелили у клуні, однак розуміли, що хтось із селян може нас видати. Тоді моя тітка із ще однією жінкою вночі вивезли його до Локачина і там поклали у лікарню», – розповідає Галина Ковтунюк.

Після одужання у рідне містечко Славек Дембський уже не повернувся – чоловік приєднався до польського підпілля. А українці із Кисилина ще довгий час мусили переховуватися від помсти поляків із сусідніх сіл.

«Забирали усе, що було: борошно, сало – і в світ!», – пригадує Галина Ковтунюк.

Містечко Кисилин так і не оговталось після війни. Тепер це маленьке усіма забуте село. Люди повертаються сюди лише заради одного – пам‘яті про полеглих у Волинській трагедії.

Опубліковано в Скарбниця спогадів

Проект пам'ятнику мав би нагадати полякам про жертв  Волинської трагедії, але його художнє втілення може викликати хвилю ненависті та не призведе до примирення та порозуміння з українцями. Від цього проекту вже відмовились у Ряшеві, натомість,  скоріше за все, пам'ятник буде встановлено у Єленій Ґурі.

Опубліковано в Світ