Черговий раз в Києві

Понеділок, 26 вересня 2016 05:22 Автор  МАРІЧКА ГАЛАБУРДА - ЧИГРИН
Оцініть матеріал!
(4 голосів)

Так, написала про перший i другий день побуту в Києві...

Приїхала я з Австралії до Бельгії 28.8.2016.

Як відомо, в мене дві рідні сестри Надя й Оля й племінник Назар живуть в Мюнхені. Коли буваю в Бельгії їду до їх на кілька тижнів й пишу про події, які там відбуваються в українській громаді.

Надя мене повідомила, що цього 2016 року Українська Греко Католицька Парафія в Мюнхені відзначає 40 ліття парафії - тобто будови Собору.

В рамках відзначень цієї дати була зорганізована коротка подорож до Києва, від 14.9 до 19.9. Зголосилося 16 осіб. Мені запропонували їхати з ними. Довго вагалася їхати чи не їхати. Але врешті рішила, що поїду, бо не була в Україні 25 років. Це подарунок в мої 65, які були минулого року. А ми їх не відзначали.

 

Я немогла друзям повідомити що поїду, бо не була певною, що відбуду ту подорож і домовлятися про якісь зустрічі з багатьма людьми було неможливо. Тим більше що не брала з собою ні телефона-мобілку, ні компютора. Здалася на організаторів, подавала тим небагатьом кого повідомила, що їду - їх телефони, де можна довідатися, де ми, де я.

ЯК ТЕБЕ НЕ ЛЮБИТИ КИЄВЕ МІЙ !

ПЕРШИЙ ДЕНЬ

СЕРЕДА:14.9.2016

На домовленому місці мюнхенського летовища сходилися учасники прогульку. Провідниками прощі була преподобна сестра Петра й отець парох Володимир Війтович. Роздали нам летинські квитки, програму побуту.

Біля реєстраційних місць для відлету і відбору баґажу Міжнародньої Авія (летунської) Лінії України - (MAY) лише двоє працівників) - довга черга. Спокійно чекаємо нашої черги.

Переходимо паспортну контролю.

З якимсь невияснено дивним почуттям увійшла я в літак. Стуардеси, вдягнені в гарних костюмах, (синьо - жовтих кольорах) вітали нас усмішкою й що головне - українською мовою. Призначені нам місця на переді літака.

Капітан по гучномовці заповів, що в з відлетом є дещо спізнення, через, якісь технічні там справи на летовищу. І врешті гострим лезом ножа розтяли тишу в салоні літака мотори, які заграли гучну мельодію. Шум моторів сильнішав, літак поволі сунувся по землі. Літак звільнив біг, та тільки на те, щоби набрати в сталеві свої груди ще більше розгону. Ще сильніше гаркнули його мотори й літак мчав до переду.

Відривався від німецької землі і немов би пер все вище й вище в гору. Ми вже в хмарнім тумані, замішались у гущу молочного моря. Врешті туман порідшав, закучерявилась прозолотність променів і понад усю суміш золота й молока прокрались шматочки свіжої блакиті, аж поки синє соняшнє небо засміялося всією своєю красою.

Під нами, куди не глянь безмежна біль, снігова пустиня, що снується і підскакує під обрій. Мотори вже не грають, не гримлять і не гаркочуть, а лиш дзижчать, неначе бджоли, неначе могутня пісня!

І там на висоті, в безмежних небесних просторах я полинула в спогади.

Ця моя поїздка до Києва 5 -та з черги, як все, хочеш того чи ні - овіяна романтикою спогадів, вони самі навіваються. 25 років тому я відвідала це місто вперше. Була 4 рази в Україні. Цей київський період став дуже важливим в моєму житті.

Перші демократичні вивори, побування в приміщенні Верховної Ради, Студентська Голодівка 1991 р., українізація Києва, ітд. Запізнала я прекрасних людей й тому ці побути для мене незабутні в мойому житті. Але...

25 років це шмат часу, виросло нове покоління. За останні роки відбулися драматичні події в Україні. І свідомість того, що на сході України проходить теперішня війна, з що дня жертвами, та повмирали багатьох моїх друзів - якось не радує.

Дві години лету скоро минули. Оголосили посадку. Глянула я у вікно. Сонце золотило небесну синь та сріблом обливало літака, тінь якого видною стежкою просувався по хмарному широченному шляху. На українських землях видніли поля, а вже блище Києва, - Дніпро розлило в різні менші русла свої води.

Божественна краса! Але ловлю себе на тому, що я непереживаю, не зворушена...Дивно! Незнаю як інші.

ЛЕТОВИЩЕ БОРИСПІЛЬ

Летовище абсолютно відріжняється від того, що я бачила колись. Модерне, гарне, приємне враження. Приємні, усміхні працівники.

Нас чекає з Патріяршого Паломницького Центру для мирян УГКЦ пані Надія Селещук й веде до автобуса, який нас завезе до Готелю Дніпро. І мчить по автостраді автобус. Оглядалася я на всі боки. Київ, його лівий беріг розбудувався так, що його не впізнати. Квартири, квартири, новобудови, бізнесові, автові фірми, багато заправок. Між квартирами виблискують золоті бані Патріярчого Собору УГКЦеркви...

Петро Олесневич просить мене заспівати пісню «Як тебе не любити, Києве мій» ! Як не співати? Почала і від перших слів менi стискає горлo, сльози появилися. Починаю співати вдруге і всі співають рефрен.
Чим блище до центру міста, все навкруги знайоме, але і тут багато новобудов, квартири...огогого які!

В КИЄВІ

І ми біля готелю «Дніпро» в якому я бувала дуже часто. Входимо й я здивовано реаґую на прекрасний вид теперішнього фоає і приймальну! Гарна мармурова підлога, контрольоване повітря, все приличне.

Наша кімната на 4 -му поверсі. Гарна. З неї вид на Европейську площу, Народний Дім і приміщення УНІАН (Українське Незалежне Інформаційне Агентство Новин. Думала, що я там повинна зайти.

Годинник показу, що вже година 17.30.

Телефонує до мене пані Валентина Шовкун, диригентка колись хору Видубицького Манастиря з яким була в Австралії й виступала в Сіднейській Опері та всіх містах, де живуть українці. Прийде на 18-ту. І до Наді зголошується її подруга по вишивках і мотанках Наталя Катриченко. Хай живе Фейс Бук! Разом наші подруги прийшли.

Пані Валентина з квітами. Я розчулилася. Скільки пережито за всі ці роки. Згадуємо попередні зустрічі.
Надя з Катериною говорять про вишивки, ляльки мотанки...

Ще дещо раніше домовилися з іншими учасниками подорожі, що підемо на вечерю.

Йдемо разом на площу Незалежності. По дорозі зустрічаємо преподобних сестер Петру і Кристофору. З ними київський бандурист Тарас Яницький.

Світла кафейок, ресторанчиків блимають різнокольоровими світлами. Прислухаємося до того, якими мовами прохожі говорять. Вражає і то сильно, - російська мова навкруги.

В Києві недавно перейменували частину вулиці Інститутської від Майдану Незалежності до вулиці Ольгинської на алею Героїв Небесної Сотні Це перше, що ми хотіли зробити, - вшанувати пам'ять жертв, вони «Небесна сотня».

Робимо кілька спільних знимок. Пані Валентина й Наталя прощаються з нами. Як буде час ще зустрінемося, - кажуть.

Підносиося повільно по Алеї, де знимки жертв недавнього Майдану. «НЕБЕСНА СОТНЯ».

Зупиняємося. Жах дивитися на знимки жертв, між ними зовсім молоді.

Я дивилася на всі події, які відбувалися на Майдні по телебаченні в Сіднеї, в Австралії. Батьки й сестри в Бельгії й Мюнхені І пішли ми вклонитися світлій пам'яті загинувших! Вічна Вам пам'ять, дорогі. Вам ще жити треба було !

Важко було стримати сльози, бо привиджувалися картини з подій, коли горів Київ, неслися чорні хмари в київських небесах...

Мені безмежно жаль, що там на площі, де голодували студенти в 1991 році і з ними 7 депутатів, між ними й ЯКІВ ЗАЙКО, письменик, народний депутат, який зі мною спілкувався, - закінчив своє життя саме на цій площі 25 років пізніше. Яка жорстока доля !

Кладемо біля його знимки квітку і біля головного пам'ятника...

Тарас повів нас по центрі «ГЛОБУС». Три поверхи люксусових крамниць. А ціни кусаються. Хто може собі в Києві позволити купляти так звані ексклюзиви, брендовий одяг й інше?

І врешті ми заходимо до ресторану «Пузата хата». Щож українські страви...а продавщиці говорять російською. В ресторані повно людей і всі говорили російською.

Добре, що вареники, зокрема ті з вишнями поправили настрій!

І так ми знов йдемо по Хрещатику... Лється вулицею крик російської попси з гучномовців. В куті між ларками старенький бандурист, якого гри i співу не чути. Це ж унікум в місті.

Якісь туристи його фотографують. А я починаю клясти.

НЕНАВИДЖУ те, що навкруги звучала російська мова, якась байдужість молоді, які кохаються в російську попсу і то не мельодійну. - І це після революції на граніті 25 років тому, - і недавніх Майданів і жертв, знимки їх кілька метрів від ревіння по московськи, бо співом його не назвеш. - А й ще і ще сьогодні гинуть хлопці, на фронті в війні на Східній Україні! Вони обороняють цілісність границь нашої Бaтьківщини !

Екстреми - мова окупанта, агресора панує в столиці України і навіть і ніхто не говорить про війну, незастановляється над тим, як колись на Першому Зїзді РУХ-у письменик Володимир Яворівський запитував, а я повторюю-

«А ЩО МИ ЗА НАРОД ТАКИЙ?"

З такими не зовсім радісними думками закінчується наше мандрування в перший день прибуття в Києві.

Більше знимок є на моїй сторінці на ФБ.

Прокоментувати:

Переконайтесь що ви заповнили усі поля, відмічені зірочкою (*). HTML код не допускається