Ще не вмерла Україна

Четвер, 16 січня 2014 07:58 Автор  Орест
Оцініть матеріал!
(2 голосів)

22 роки тому, 15 січня 1992 року, президія Верховної Ради України ухвалила Державний гімн України. Затверджено музичну редакцію, автором якої є М. Вербицький.

Забуті співавтори Гімну України

27 січня в Україні святкують День народження Павла Чубинського. Та шанують його не як великого вченого з Європейським ім’ям, а як автора слів “ Ще не вмерла Україна». Чубинському в тій пісні належить приспів та загальна правка. Насправді це колективний твір, написаний на замовлення керівника  Київської «Громади» Володимира Боніфатієвича Антоновича студентами-громадівцями.

Перший куплет написав Микола Вербицький-Антіох, дворянин з діда-прадіда, 19-річний студент Петербурзького університету, учасник Петербурзької, Київської та Чернігівської громад. Разом з ним пісню писав 21-річний студент Київського університету св. Володимира уроджений шляхтич Тадей Рильський, один з лідерів Київської громади. Обидва вони в 1861 році в пам'ять про Шевченка відмовились від дворянства і всіх пов'язаних з цим привілеїв. А 23-річний викладач Київського жіночого пансіону сестер Ленц, правнук запорозького козака Павло Чубинський керував ними, виправляв створене хлопцями так, щоб можна було співати без загрози потрапити за це в буцегарню, створив приспів.

Всі вони були  різних національностей, але стали першими творцями українського Гімну.

А відомою на всю Україну пісня стала завдяки імені Шевченка, оскільки вірш відкривав підбірку з чотирьох віршів Шевченка, опублікованих у Львівському часописі «Мета»:

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Великий шанувальник Шевченко,  композитор-священник Михайло  Вербицький, дав обітницю покласти на музику всі його доступні  вірші. Виконуючи ту обітницю він і поклав на музику вірші Тараса, опубліковані в «Меті». Найкращим виявилась музика до слів „Ще не вмерли України”. Вона була настільки вдалою, що „Ще не вмерла Україна” стала Гімном, спочатку на Львівщині, потім в Галичині, потім в ЗУНР, тепер в Україні.

Тепер слід докладніше розказати про авторів та історію цього славного тексту:

Про славетне життя Тадея Розеславовича Рильського чимало написано дослідниками поета Максима Рильського. Треба сказати, бідняком він ніколи не був. Його батько був одним з найбагатших шляхтичів на Житомирщині. Був шанувальником Шевченко і навіть передав на захід його рукописний «Кобзар» , зроблений Яковом де Бальменом та Башиловим. Молодший з братів - Йосип був чудовим поетом. Він був ровесником Миколи Вербицького, його побратимом. Але пізньої осені 1861 він сильно застудився і  помер від пропасниці ...

Микола Андрійович Вербицький-Антіох народився 13 лютого 1843 в далеко не бідній сім'ї старшого секретаря Чернігівської губернської управи Андрія Івановича Вербицького-Антіоха. Його хрещеною матір’ю була дальня родичка - княжна Софія Голіцина,  сестра майбутнього Чернігівського губернатора кн. Сергія Павловича Голіцина. Власне кажучі, прізвище у нього повинно було б бути Антіох, та наприкінці правління Катерини Великої, підполковник Матвій Антіох, пошлюбивши дочку свого бригадира кн.Бориса Голіцина, отримав з приданим  Ірини Голіциної  сільце Вербиці у Н-Сіверському повіті з півсотнею кріпаків. З того часу Антіохи стали, як і належить дворянам, Антіохами-Вербицькими.

 Батько, син героя визвольної війни з Наполеоном, мав войовничий і досить жорсткий характер. За словами Миколи Вербицького він "тщательно заботился о воспитании сына, при помощи ременной треххвостки внушая эму правила нравственности»…   

Переломним в житті Миколи став 1851 рік. З Орловського заслання до Чернігова приїхав Опанас Маркович. У Орлі він працював старшим секретарем губернської управи, тому першими, кому нанесли візит Марковичі, були Вербицькі. Вони стали друзями з тієї першої зустрічі. Дружина Андрія, Марія  стала хрещеною матір’ю їх первістка-дочки. А через декілька місяців вони брали участь в  похоронах маляти на Валу...

    Кожну вільну хвилину біг Коля в редакцію Чернігівських губернських відомостей, де священнодіяв  Маркович. Саме там, в редакції, читаючи рукописи, надіслані в газету, Микола зрозумів, що і сам може писати. Він став збирати народні пісні і оповідки,  почав писати  вірші. Але ті його перші твори опублікував вже не Опанас Маркович, а змінивший його  родич Вербицьких - Микола Білозерський.
    Відкрийте книжечку Дорошенко: « Покажчик нової української літератури Росії за 1797-1897 рік". На 3 сторінці під № 94(109): "Н. Вербицкий-Антіохов. Поезії. Чернігівські губернські відомості ":
1. 1853 р. №15 "Міщанин"
2. 1853 №27 "Могила"
3. 1853 № 27 "Пісня майданчиків"
4. 1853 №42 "Іванова пісня"
 А Миколі ж тоді було всього лише 10 років.

По знаннях Микола був першим в класі, за що його і призначили старшиною. Він отримав право носити мундир з погонами. В обов’язки водило дивитись за порядком в класі, заносити на дошку і в класний журнал прізвища порушників, тримати у себе той журнал і надавати по вимозі начальства. Краще зацитую спогади Івана Рашевського: „ Звания єтого он лишился во втором классе за то, что по дружбе к товарищу, переделал в классном журнале единицу на четвёрку. За это его пребольно высекли, соравали офицерские погоны и засадили на последнюю скамейку”. Тож батькові довелося перевести його до  Полтавської гімназії, де директором був їхній родич.

Тут Микола подружився з Михайлом Старицьким. Ось що пише в своїх спогадах знаменитий письменник: «У нас в гимназии учитель словесности Сосновский, излагая правила стихосложения, требовал от учеников и произведений в стихотворениях. И мы - писали. Среди учеников выпускных классов (5, 6, 7) лучше всех удавались стихотворения мне и Вербицкому, также пансионеру; начальство даже заказывало нам торжественные приветствия и оды в честь посещений нашего пансиона сановниками, а товарищи прозвали нас "поэтами", при одобрении надзирателей. Часто, бывало, при передаче пансиона переменному надзирателю, слышится вопрос: "А где же это наши поэты? " - на что почти постоянно был ответ - " В карцере"...

    Тут, у Полтаві, Микола познайомився і потоваришував на все життя і з братом Старицького - Миколою Лисенком. Та скоро їм довелось розлучитись. Після гімназії брати поступили в Харківський університет. Микола  - в Київський.

В Університеті разом з друзями - братами Рильськими, Житецьким і Стояновим та іншими він створює газету „Помийниця”, в якій нещадно висміює усіх підряд.

За цю «Помийницю” попросили Андрія Вербицького забрати чадо і перевести до Петербургу "для охолодження".  Відвіз в 1860 році старший Вербицький своє чадо до Петербургу. Поселив у приятеля тієї бунтівної юності –  архітектора Штакеншнейдера, який володів великим будинком якраз поряд з Академією Художеств, де тоді жив Шевченко. У квартирі, яку виділили Миколі у Штакеншнейдеров, вже жили студенти-земляки  Іван Рашевський і Павло Чубинський. А в кінці осені повернувся до Росії і поселився в тому ж будинку Опанас Маркович. Часто до Опанаса приходив на "чарку чаю" сам Тарас Шевченко. Не один вечір вони провели разом. Миколка, музичний талант якого відзначав сам Михайло Глінка, сідав за фортепіано, а Опанас Маркович заводив своїм прекрасним баритоном, йому завжди підспівував Тарас Григорович, хоча вже втратив голос. ...

 На  Різдвяні вакації хлопці поїхали до Борисполя, де був  величезний будинок Чубинських. Павло запросив до себе в гості і Миколиного приятеля - Миколу Лисенко. Хлопці допомагали йому збирати  народні пісні. Після тих канікул Микола Лисенко  випустив велику їх  збірку...

 А потім було повернення до Петербургу.
19 лютого 1861 р. Олександр II підписав «Маніфест» про скасування кріпосництва і "Положення про селян, звільнених від кріпосної залежності". Селяни-кріпаки, що доти були власністю поміщиків, отримували особисту свободу.

Святкування  Указу про відміну кріпосного права затьмарила смерть Шевченка. Зломлений тугою за Батьківщиною, до якої вже назавжди була закрита дорога, та зрадою коханої, він тяжко захворів серцем і невдовзі помер. Друзі-студенти брали участь і в похованні Шевченка, і в благочинних вечорах в його пам'ять.

Похорону Шевченка передувала в часі панахида в католицькому соборі, за п'ятьма загиблими, що були вбиті у Варшаві при придушенні маніфестації 13 лютого 1861... Тоді пролунали слова польського гімну, всі поляки в одну мить впали на коліна і зі сльозами на очах приєдналися до співу... Відразу услід за панахидою відбулися похорони Шевченка. Польська корпорація у повному складі проводила Шевченка на кладовище. Там Хорошевський від імені поляків сказав польською мовою добрі і розумні слова, що потім були надруковані в "Основі".

З приводу панахиди почалося слідство, яке передбачало притягнення до відповідальності польських студентів. Невдовзі цей конфлікт переріс у студентські заворушення, і всі вищі учбові заклади Петербурга та Москви були закриті. Організатори заворушень були або забриті в москалі, або переведені до Казанського університету. Миколу Вербицького, як і його земляків, відправили додому, до того ж в 111-му відділенні вже лежав донос про те, що він насмілився перекласти «Єщє польська не згінела» українською мовою...

Микола Вербицький повернувся в Київський університет вільним слухачем. Почав знову видавати  свою "Помийницю"..

На час навчання в Київському університеті племінника у третіх поселили сестри Голіцини. На вакації виїжджав до батьківського Чернігова. Про ті його регулярні відвідини Чернігова збереглися спогади відомого громадського діяча, члена Державної Думи, Іллі Людвіговича Шрага: «Найбільше вплив на мене під час гімназії мав Микола Андрійович Вербицький. Він у той час знаходився в Києві, де вчився в університеті св. Володимира, але дуже часто приїжджав в Чернігів до своїх батьків. Він розповідав нам про свої зустрічі з Шевченком в Санкт-Петербурзі, де він також вчився в університеті і жив недалеко від Шевченка. Розповідав про похорони Тараса і студентські заворушення, з-за яких був звільнений з Санкт-Петербурзького університету. Розповідав про Громаду, давав книги, читали ми його "Помийницю"; під його впливом склався гурток, який збирав і записував слова для "Словника", читали "Основу", "Записки о Южной Руси". У Вербицького в Чернігові я вперше побачив Павла Ігнатовича Житецького і Івана Петровича Новицького, які приїжджали гостювати до Чернігова... "

Але Микола Вербицький так і не створив в Чернігові Громади, заснував лише культурно-просвітницький гурток. А «Громаду» створив восени 1861 учасник Кримської війни і приятель самого Пірогова, лікар Степан Дмитрович Ніс, який отримав призначення до Чернігова. Чернігівська «Громада» називала себе «куренем». В цей курінь входили: Леонід Глебов і його дружина, Опанас Маркович і його побратим з Неміровських часів, вчитель гімназії  Ілля Дорошенко; завідувач повітової школи Карвасовський, історик Олександр Лазаревський, ст. вчитель гімназії Олександр Тищинський, студент університету Микола Вербицький, член земської управи Микола Костянтинович, брати Бєлозерські, гімназист Федір Вовк та інші...

    Незадоволені тим, що Петербурзька "Основа" не поспішає друкувати їх матеріали, Чернігівські громадівці в тому ж 1861 року вирішили видавати власну газету " Чернігівський листок". Спочатку за цю справу взявся Опанас Маркович. На жаль, дуже скандальним було ім'я його дружини. Відмовили йому у виданні. Тоді за справу узявся улюбленець губернаторських дітей, ст. викладач гімназії Леонід Глебов. Він і отримав дозвіл на видання "Чернігівського листка". З жовтня 1862 по серпень 1863 листок був єдиним україномовним друкованим періодичним органом у всій Російській імперії (В кінці 1862 року "Основа» припинила існування), якщо не рахувати сатиричної "Помойниці", яка з осені і до самого кінця 1863 друкувалася в друкарні університету св. Володимира.

 Величезний успіх в Чернігові мав гурток "шановці своєї народності", активними членами якого були  Микола Вербицький з сестрою Марією. Гурток поставив в Чернігові "Наталку Полтавку", лібретто і музику до якої написав Опанас Маркович. Він же разом з Іллею Дорошенко був режисером.

гурток "шановці своєї народності"

Лише через рік Миколу Вербицького викликали в Петербург, щоб вирішити питання про відновлення у студентах. З цього приводу й зібралась вечірка (було це у серпні 1862). Головне, що на ній були присутніми і Микола з побратимом Павлом, і їхні найближчі друзі Тадей Рильський (уже відомий як поет Максим Чорний) з приятелем Павлином Свєнціцьким (відомий як український поет Павло Свій), своїх приятелів-сербів привели Павло Житецький та Іван Навроцький.

Вечірка як вечірка. Їли, пили, співали, згадували. Згадав і Чубинський про похорони Шевченка, про ту панахиду, коли пролунав польський гімн. Були тут і сестри Голіцини, і дівчата з пансіону Ленц, вони попросили присутніх поляків проспівати гімн. За фортепіано сів Вербицький, а Рильський та Свєнціцький заспівали. Коли ж вони скінчили, Микола став тихо наспівувати свій переклад: «Мати Польща не загине, доки ми живемо». Тут Павло Чубинський замість похвали сказав Миколі, що чим перекладати чужу пісню, краще написати таку ж свою, он скільки вже часу Володимир Антонович просить громадівців створити пісню на кшталт «Марсельєзи».

Микола, який славився імпровізаціями, не став комизитись і тут же, під той же мотив, заспівав:

«Ще не вмерли України ні слава,

ні воля,

Ще нам, браття молодії,

усміхнеться доля.

Ще розвіє чорні хмари, і біля віконця

Ми в своїй вкраїнській хаті

діждемося сонця.

Спогадаймо ж тяжкий час, лихую

годину,

Й тих, що вміли боронить рідну

Україну — Наливайко і Павлюк, і Тарас Трясило

Із могили кличуть нас на святеє

діло...»

Тадею Рильському і Павлину Свєнціцькому, родичів яких від немовлят до старих вирізав Павло Бут (Павлюк), не сподобалась згадка про нього, і Тадей Рильський, що так і не відійшов від фортепіано, заспівав свій варіант:

«...Згинуть наші вороженьки, мов роса на сонці,

Запануєм і ми, браття, у своїй сторонці.

Наливайко, Залізняк і Тарас Трясило

Із могили нас зовуть на святеє діло.

Спогадаймо ж славну смерть лицарів козацтва,

Щоб не стратить марно нам свойого юнацтва.

Ой, Богдане-Зіновію, п'яний наш гетьмане,

Защо віддав Україну москалям поганим?

Щоб вернути її честь, ляжем головами,

Наречемось України вірними синами»...

Тут уже не витримав правник Чубинський, який відчув небезпеку виконання таких слів. Він відсторонив поляків від фортепіано і запропонував свій, помірний варіант:

Гей, Богдане-Зіновію, необачний сину,

Нащо віддав на поталу неньку-Україну?

Щоб вернути її честь, станем куренями,

Наречемось України вірними синами!»

Здається, пісню було закінчено. Щоправда, далеко їй було до «Марсельєзи», та зіркові хвилини такі ж, як і самі зірки...

Знову пішли спогади, виконали нові пісні Віктора Забіли та Леоніда Глібова. Та от сербські студенти заспівали свій гімн, де приспівом були слова: «Серце біє і крев ліє за нашу свободу»...

— «Та це ж саме те, чого нам не вистачало», — схопився Павлусь Чубинський і заспівав свої безсмертні рядки:

Душу й тіло ми положим за нашу свободу

І покажем, що ми, браття, козацького роду!

Гей-о-гей же, браття милі, нумо братися за діло,

Гей-о-гей, пора вставати, пора волю здобувати!»

От тепер пісня була закінчена. Всі записали собі її слова. Свій примірник Тадей Рильський віддав побратиму Володимиру Антоновичу. Коли через кілька тижнів повернувся до Києва з етнографічної експедиції по селах Микола Лисенко, Антонович доручив йому покласти на музику слова нової пісні. Вже через тиждень нова «українська марсельєза» полетіла по Лівобережжю. Полетіла, як гімн громади.

А от гімном України пісня стала на Правоберіжжі завдяки тому, що її приписували Шевченку. Сталось це так. Свій екземпляр Вербицький віддав Пантелеймону Кулішу. Той поклявся надрукувати пісню, проте «Основи» (не без вини Куліша) припинили існування. Куліш поїхав лікувати нерви до Італії. По дорозі зупинився у Львові. Старовинне місто, його люди так сподобались Кулішу, що він пообіцяв літератору Ксенофонту Климковичу ненадруковані вірші Шевченка з архіву «Основи». Переправив він вірші з уже знайомим нам Павлином Свєнціцьким, який після придушення польського повстання емігрував до Львова. Та чи Куліш, чи сам Свєнціцький зробили так, що разом із «Заповітом», «Мені однаково», «М.Костомарову» було передано й «Ще не вмерли України».

В журналі «Мета» №4 за 1863 рік усі ці вірші були надруковані. Відкривався журнал текстом «Ще не вмерли...», за яким йшли інші вірші Шевченка.

Це число журналу катехит Перемишльської семінарії о. Юстин Желехівський відвіз своєму побратимові, млинівському священику Михайлу Вербицькому.

Отець Вербицький фанатично любив Шевченка, мріяв покласти на музику всі його вірші. Отже, отримавши журнал, він через тиждень поклав на музику всі чотири вірші. Вже в грудні, на зібранні громади Перемишльської семінарії, пролунала вперше «Ще не вмерла Україна». Ректору так сподобалась пісня, що він рекомендував семінаристам поширювати її серед прочан, а о. Вербицького попрохав зробити з солоспіву хорал. І вже на свято Івана Хрестителя перед багатотисячним натовпом перемишльців пролунала ця мелодія у виконанні зведеного хору. Присутньому на святі єпископу Полянському, засновнику першого українського театру у Львові (тепер там «Народний дім», що з тих часів так і не ремонтувався), так сподобався хорал, що при відкритті українського театру у Львові 25 грудня 1864 року постановкою оперети Карла Гейнца «Запорожці» він звелів режисеру вставити в дію виконання цієї пісні. На другий день після вистави «Ще не вмерла Україна» співав увесь Львів. Вся Галичина вважала, що слова пісні написав Тарас Шевченко. Тому й стала ця пісня гімном спочатку Західної України, а потім УНР. А «Марсельєзу Громади», написану студентами, незабаром забули...

У 1861 році, після участі в перепохованні Шевченка, на пропасницю захворів молодший брат Тадея Рильського, побратим Миколи Вербицького. Невдовзі він помер... Через цю трагічну ранню смерть так і не перевели його брата Тадея до Казанського університету за заклики до бунту та читання при похованні Кобзаря в Каневі його «Заповіту»... Вислали в батьківський маєток. Тут Тадей організував школу для селян, запросив кращих учителів з Києва, сам викладав. Відомий він і як економіст-аграрій. Про все це писали і ще напишуть дослідники життя і творчості Максима Рильського, його нащадки...

Восени 1861 Микола Вербицький повернувся до Києва, щоб звідти, захопивши  всі потрібні документи, відновитися в петербурзькому університеті. Після тієї прощальної вечірки, коли було написано « Ще не вмерли Украіни» він виїхав до Петербургу і з’явився перед очі опікуна петербурзького учбового округу генерала Делянова. Делянов, пригадавши йому переклад „Єщє польська нє згінєла” передав высочайшее повеление: «Возвращаться туда, откуда приехал". Що ж, повернувся до Києва, зупинився у Голіциних і з їх допомогою отримав квиток на відвідування лекцій у університеті...

В 1863 на Миколу і на всю Чернігівську Громаду звалилося нещастя. У Чернігові був затриманий агент „Землі і Волі” землемір Андрущенко. Жандарми підсадили до нього в  камеру  18-річного семінариста Григорія Альфонського, з яким і передав Андрущенко прямо в руки жандармам лист до Глєбова. В листі Андрущенко молив  про арешт повідомити московських знайомих і передати їм секретний лист. Ці листи поставили під удар майже всіх землевольців з  московського гуртка. До того ж вони показали  Леоніда Глєбова в ролі співучасника. Негайно провели обшук  у Глєбова і у всіх учасників гуртка "Шанувальників своєї народності". Запізнилися. Глєбов і інші  давно спалили все компрометуюче.
    Провели обшук і у сестер Голіциних в Києві, де тоді жив Микола Вербицький. Хоч його і визнали невинним, але після того обшуку, тітки відмовили йому в помешканні. Довелося перебратися в напівпідвал в Назарьевськом провулку по сусідству. Батько відмовив в  грошовому утриманні. Жив тепер Микола виключно на гонорари, доводилося обмежуватися сніданками, обідами і вечерями  трикопійчаною булочкою-„жуликом" і напівкопійчаним стаканом молока...

Не дивлячись на ті важкі умови життя, а може саме через те, що хотілося забутися, знову став Микола друкувати свою "Помийницю" і вміщати в ній свої  вірші. Найсмішніше, що членом редколегії був син  найбільшого гонителя українофілів Михайла Юзефовича - Володимир. Ось склад  редакції 1863 року: Павло Житецький, Микола Вербицький-Антіох, Олександр Лоначевський-Петруняка, Іван Косенко, Петро Косач,  Семен Полетіка, Олександр Стоянов, Володимир Юзефович, Микола Костянтинович, Тадей Рильський, Іван Новицький, Іван Семиренко...

Миколі, з оглядкою на родича-губернатора, дозволили екстерно скласти всі необхідні іспити і розподілили викладачем в Полтавську гімназію, де його ще не забули, як постійного постояльця карцеру. Саме, завдяки цьому, він відразу ж завоював симпатії гімназистів. Він, за його словами: «Блаженствовал наподобие птицы, весело ходившей по тропинкам бедствий". Не довго тривало це блаженство. Незабаром він втрутився в конфлікт гімназисток з директрисою. Відбулося це так - гімназистка випускного класу запізнилася на урок, а директриса наказала швейцарові виштовхати її на вулицю і закрити двері. Подруги ображеної дівчинки  всі разом "подали у відставку". До них приєдналися всі гімназистки випускних класів під гаслом: «Коли нас багато, нас не подолати!» Питання винесли на педагогічну Раду, яка за пропозицією Миколи, ухвалила, щоб директриса вибачилася перед гімназисткою, а всіх дівчаток відновили в гімназії. А потім відбувся інший випадок. Ліквідовували пансіон при гімназії. Призначили ревізію  майна. При цьому виявили нестачу срібних ложок. У їх зникненні звинуватили переведеного з Варшави інспектора-поляка. Після  завершення ревізії, директор гімназії влаштував звану вечерю. От на тій вечері Микола і  виявив на поданих до столу срібних ложках штемпель ПБП, про що і заявив на повний голос. Наступного ж дня його звинуватили  в розкладаючому впливі на учнів. Губернське начальство порішило перевести його  додому  у Чернігів.Далеко за місто його  проводжала вся молодь Полтави...
    Чернігівський період був піком педагогічної діяльності Миколи Андрійовича. Саме тут, в Чернігові, він став Першим вчителем-наставником Машеньки Адасовської. Ось що пише в" Біографії Марії Заньковецкой" Н. Р. Лазурська:
"Заметив как-то одаренную девочку, Вербицкий уже не спускал с нее глаз никогда: дружба Мари с Николаем Андреевичем продолжалась и в старших классах... Н. А. Вербицкий за личным признанием Г. Заньковецкой, оказал решающее влияние на ее духовное развитие. Место Вербицкого в ее биографии тем более почетно, что этот учитель словесности не только верно почувствовал общую одаренность своей ученицы, ее любовь к поэзии, тягу к книге, но и чутко увидел ее настоящее призвание: сам актер-любитель, он указал своей ученицы ее настоящий путь - в искусство..."
      Педагогіка була основним покликанням Миколи Андрійовича, але вона не заважала його суспільної діяльності. Він був улюбленцем Чернігівських гімназистів, які і склали кістяк нової чернігівської Громади. Його учні і друзі Ілля Петрункевич і Ілля Шраг вивели Чернігівську Громаду на новий, всеросійський рівень.

У 1875 році в Мглинському та Сурозькому уїздах стався голод. Миколу Вербицького через звинувачення у підмові селян до бунту перевели на службу до російської Рязані. Та адміністративна висилка розтягнулася на цілих 25 років. (10 в Рязані і 15 в Орлі.

 Повернувся він до України в 1901. Більшість друзів відійшли в кращий  світ. Молодь забула і про нього, і про Громаду. Дружив з Михайлом Коцюбинським. Та навіть  Коцюбинський на похоронах Миколи Андрійовича в грудні 1909 пригадав його, як "видатного російського народного вчителя". Нічого не пригадав ні про „Ще не вмерли”, ні про його інші вірші, хоч і сам посилав їх  не в одну збірку. Він вважав, що головним в житті Миколи Андрійовича Вериіцького була його подвижницька педагогічна діяльність...

Ніколи не були надруковані ні збірки віршів Вербицького, ні його спогади про  дружбу з Шевченком, Забілою, Марковичем, Глєбовим. Обіцяв йому, вже напівсліпому, розібратися з паперами і опублікувати, що можна, його зять Микола Вороний. Але все відкладав і відкладав, поки не прийшли  чекісти і забрали зі всім, що було. Спочатку заслання в село Вороне, а потім розстріл і загальна могила. Де вона, ніхто не знає, як ніхто не знає, де його величезний архів з матеріалами Забіли, Кукольника, Марковича, Рашевського, Вербицького.

Павла Чубинського доля також не дуже балувала. 1862 року Чубинський організовує самочинну етнографічну експедицію по селах Київщини і Слобожанщини. Через цю експедицію в нього почалися неприємності. Спочатку полтавський губернатор пише київському:.. «Чубинський старався збудити уми селян оманливими напучуваннями щодо їхніх прав на землю та, не маючи в тому успіху, став доводити їм незаконність військового постою і неправильність виплати приварку для нижніх чинів...»

Перебуваючи на Чернігівщині, в Остерському повіті, Павло переконав вдову-поміщицю О. І. Ремерс подарувати своїм колишнім кріпакам по десятині на душу. (Якщо згадати, що сім'ї тоді на селі були по 12—18 чоловік, то отримали вони більше, ніж сьогодні має власної землі фермер). Після цього випадку Павлусь нажив собі могутнього ворога в особі майбутнього столичного градоначальника Трепова, який ініціював доноси на Павла сусідів-поміщиків. Вони донесли, що під час заворушень у Золотоніському повіті Павло розповсюджував відозву «Усім добрим людям», яку сам і склав. От за цю відозву й заарештували Чубинського. На щастя, головою слідчої комісії був родич Миколи Вербицького кн. Олексій Голіцин, який повідомив шефа жандармів кн. Долгорукого про вердикт щодо Чубинського: «...хотя фактически не доказано, чтобы Чубинский во время своих путешествий возбуждал крестьян к каким-либо противуправительственным стремлениям, но тем не менее дозволение продолжать подобные выходки, по мнению комиссии, может иметь вредное влияние на умы простолюдинов, посему имея в виду, что составление упомянутого выше воззвания приписывается Чубинскому, комиссия предлагает выслать его на жилье в один из уездных городов Архангельской губернии под надзор полиции...» 

Микола Вербицький друкує в останньому, грудневому числі "Основи" вірш-звернення до побратима:

НА СПОМИН ПАВЛУ ЧУБИНСЬКОМУ

Пригадай же милий брате на чужій чужині,
як ми жили, працювали на рідній Вкраїні
Як збиралася біднота до твоєї хати,
Щоб спочити після праці, пісню заспівати…
Що робити, вірний друже, будем правди ждати,
Поки знову завітає до нашої хати...
Сумно... Темно! Тільки ж гляне колись з неба сонце
В нашу хату убогую, в розбите віконце... "

Насправді князь Голіцин не карав, а рятував Павла від недоброзичливців. Ось уривок із статті А.Н.Попова «Чубинский на Севере» («Архан. губерн. вед-ти», №3 за 1914 рік): «...Прибыв в Архангельск 24 ноября 1862 г. он явился к тогдашнему архангельскому губернатору Николаю Константиновичу Арандаренко, своему крестному отцу, и вскоре подал прошение о предоставлении ему должности пинежского судебного следователя, заявляя, что он как окончивший юрфак со степенью кандидата может справиться с особенностями судебного следователя...»

Де це бачено, щоб політичний засланець ставав слідчим?
Та недовго Павло перебував у Пінезі. Через кілька місяців губернатор забрав його до себе порученцем з особливо важливих справ. Одночасно Павло завідує публічною бібліотекою, виконує обов'язки секретаря губернського статкомітету, редагує «Губернські відомості». Та йому й цього мало. Він розробляє проект поліпшення економічного становища в губернії. За дорученням Російського географічного товариства вивчає хлібне виробництво й льонарство, торгівлю на російській Півночі... Він пише в одному з листів: «Сім років трудився на Півночі для російської науки та уряду. Не буду перераховувати моїх праць, але вони показали, наскільки я цікавився населенням великоруських та фінських племен. Поза етнографією я торкнувся всіх галузей економічного становища народу, і мої нотатки з цих питань слугували поштовхом для багатьох нововведень губернаторів...»

Саме те заслання зробило його уславленим академіком. Та й закінчилось воно якось дивно. Ніхто заслання не відміняв, але весною 1869 року по рекомендації голови географічного товариства — Семенова-Тян-Шанського він очолює експедицію в Південно-Західний край, після якої залишається в Києві, створює предтечу нашої академії наук — Південно-Західне відділення Російського географічного товариства. Аби згадати все, що він зробив під час перебування на посту секретаря того відділку, не вистачить газетної шпальти.

Однак Чубинський знову він нажив у Києві могутніх ворогів — редактора газети «Киевлянин» професора та відомого по Кирило-Мефодіївському братству Михайла Юзефовича. Останній надіслав до Петербурга доповідну записку, в якій наголошував на тому, що розбійницькі зграї, які з'являються в краї, — «не что иное, как начало зарождающейся в умах гайдамаччины».

Юзефович наголошував на необхідності ліквідації Південно-Західного відділу РГТ, лякаючи тим, що доки Драгоманов та Чубинський будуть тут, ніякі заходи влади не зупинять руху, що виник і розвивається з їхньої ініціативи.

За цим доносом Юзефовича цар наказав у 1875 році створити спеціальну комісію на чолі з обер-прокурором Синоду графом Д. А. Толстим, яка повинна була виробити ефективні методи боротьби з українофільством. До цієї комісії включили й Юзефовича. Саме наслідком діяльності цієї комісії став знаменитий Емський указ від 18.05.1876 року.

Виконуючи цей указ, ліквідували Південно-Західний відділ РГТ, закрили газету «Громади» — «Киевский телеграф», звільнили з університету М. Драгоманова. Чубинський залишився без державної служби. Добре, хоч старий приятель, адмірал Посьєт забрав його до себе в Міністерство шляхів сполучень у Петербург і доручив зайнятись організацією залізничних училищ (до речі, це стало основою для сучасних ПТУ).

За свою працю Чубинський отримав спочатку звання колежського радника, а потім і Указом Сенату від 1878 року і звання статського радника (що за статусом дорівнювало генеральському чину). Однак у той же час Чубинський і мав величезні проблеми зі здоров'ям - його було напівпаралізовано.

На клопотання адмірала Посьєта Чубинському дали дозвіл проживати у всіх губерніях Малоросії, за винятком Києва. Згодом друзі Чубинського допомогли отримати дозвіл на проживання і в Києві.

Помер Павло Платонович на своєму хуторі під Борисполем 14.01.1885. Через місце його поховання в Борисполі в роки війни проклали протитанковий рів, тому сучасна могила символічна...

Не залишилось могили і в його побратима, автора рядків «Ще не вмерли України ні слава, ні воля» Миколи Вербицького. Поховали його поряд з могилою Опанаса Марковича на Болдіній горі. Ще через три роки, поряд поховали і його молодшого побратима Михайла Коцюбинського. У 1922 році більшовики розстріляли його сина, білого офіцера Миколу Миколайовича Вербицького, конфіскували усе майно. У тому ж 1922, виконуючи наказ Леніна про реквізицію церковних цінностей, розкрили у пошуках коштовностей  могилу Миколи Андрійовича. А не знайшовши, розрили все вщент, викинувши прах. З часом дощі розмили розриту могилу і проклали на її місці яр-доріжечку з Болдіной гори в урочище  «Святе».

Сьогодні в Україні щодня звучить пісня «Ще не вмерли України».
І продовжується в звуках Гімну життя Миколи Вербицького і Павла Чубинського, їхніх побратимів Рильского і Стоянова, Млинівського священика Михайла Вербицького, бентежного Пантелеймона Куліша і українсько-польського поета Пауліна Свєнціцького, катехита  Ксенофонта Клімковіча і Львівського єпископа Полянського.

Вони продовжили справу Шевченка і зробили Україну Україною.
Вічна їм пам'ять!

За матеріалами Володимира Сиротенка
(Вербицького)

storinka-m

 

Прокоментувати:

Переконайтесь що ви заповнили усі поля, відмічені зірочкою (*). HTML код не допускається