"Від Сяну до Дону!", - картографи 1920-х років підтримували це гасло, про що говорить раритетний атлас України 1928 року випуску. На 15 пожовклих аркушах - 33 карти із розташуванням, адміністративним поділом, природою, населенням та економікою.

Опубліковано в Цікаво

З 14 по 16 вересня у Тель-Авіві проходив семінар «Євреї та українці: спірні питання історичної пам'яті».

Інформує Посольство України в Державі Ізраїль.

Під час семінару обговорювалися гострі проблеми історичної пам'яті про трагедії Голокосту та Голодомору в Україні. Ці питання гостро стоять у відносинах між Україною та Ізраїлем і розібратися в них допомагали вчені-історики з України і Німеччини.

 

До учасників семінару з вітальною промовою звернулася секретар Посольства М.Панченко, яка озвучила позицію України щодо необхідності визнання Голодомору 1932-33 років в Україні геноцидом українського народу.

Ізраїльську сторону на семінарі представляла депутат Кнесету Держави Ізраїль Ксенія Свєтлова, яка наголосила на необхідності поширювати в Ізраїлі інформацію про трагедію українського народу – Голодомор 1932-33 років в Україні, а також пообіцяла докласти зусилля щодо визнання цієї трагедії геноцидом українського народу.

 

На семінарі були заслухані виступи на такі теми:

- «Творці пам'яті: українці і євреї в історичній політиці сучасної України», «Як (не) образити народ: сучасні дискусії про історичні етноніми (назви) євреїв і українців» (доповідач: Василь Расевич);

- «Повернення неназваних: інтеграція єврейської спадщини в суспільний простір сучасної України» (доповідач: Тарас Назарук);

- «Голокост в Бобровому Куті і в Золочеві: моделі пам'яті і безпам'ятства» (доповідач: Шимон Бріман);

- «Чому Сталін і його спадкоємці приховали інформацію про Голокост в СРСР?» (доповідач: Борис Мафцір);

- «Пам'ять про Голокост і Голодомор в історичному дискурсі СРСР і сучасної України» (доповідач: Ніколас Дрейер);

- «Робота з архівними даними по темі Голокосту» (доповідач: Анна Невзліна).

Учасники брали живу участь в дискусії, ставили питання, ділилися особистими історіями своїх близьких і знайомих. А в кінці, під час підбиття підсумків, учасники семінару пропонували теми для майбутніх таких зустрічей.

Організатором семінару виступила громадська організація «Ізраїльські друзі України», за підтримки «Ukrainian Jewish Encounter», а також за сприяння Посольства України в Державі Ізраїль та Центру міської історії Центрально-Східної Європи (Львів).

Опубліковано в Колонка подій

У Стародавньому Римі та Єгипті сережку вдягали тільки рабам, щоб відокремити їх від загальної маси населення. Зате пізніше ця прикраса стала головним атрибутом представників “суто чоловічих професій” – піратів, розбійників, моряків… і звісно козаків.

Доктор історичних наук, професор Леонтій Войтович припускає, що звичай носити сережку українські козаки запозичили в турків і татар. Але це не означає, що запорожців масово охопив “стадний інстинкт” прикрашати вуха пірсингом – цей привілей могли мати лише одиниці, оскільки сережка для них була наділена символічним змістом.

Існує опис князя Святослава його Візантійськими сучасниками:

“Широкоплечий мужній чоловік, трішки вищий за середнього візантійця. Шия була настільки широкою, що не помітно було переходу з головою. Мав довгі вуса і виголену голову з пасмом волосся. А в одному вусі була сережка з кристалами.”


На багатьох картинах дуже часто зустрічаються зображення козаків з сережками у вусі. Носили вони їх не для краси, і не кожен міг собі це дозволити. Найчастіше сережки робили у вигляді півмісяця, виготовлялися вони зі срібла.

Козачий звичай носити сережки пов’язаний виключно з військової стороною життя. Однак не всі козаки мали право носити їх. Сережка в лівому вусі у козака означала, що він один син у матері, сережка в правому – останній чоловік у роду. Якщо ж козак носив по сережці і в правому і лівому вусі це означало, що він одна дитина у батьків. У походах і боях таких по можливості берегли. Не можна сказати, що наявність сережок звільняла козаків від небезпек. Вони поряд з іншими билися в боях плечем до плеча і несли тяготи походів. Але решта по негласним правилам намагалися їх зберегти і, як могли, підстраховували.

Були й інші звичаї. Коли в мирний час помирав останній козак в роду, його шаблю ламали і клали з ним у домовину. За труною померлого козака до самого кладовища вели коня під сідлом.

Існує також і така турецька замітка: “Сережка у вусі є давнім атрибутом козаків і взагалі вільної людини. Якщо з плином часу сережку почали носити у вусі різні окремі соціальні групи, то в часи козацтва це був спосіб вилікувати Гепатит С, адже сережка була срібною, і проти вірусів срібло завжди допомагало. Якщо козаки набирали воду з незнайомої водойми, то на кілька хвилин опускали до ємкості сережку, яку більшість з них завжди носили у вусі.”

Що ж стосується кілець, то чоловіки їх не носили зовсім. Тільки жінки. Кільця на дівочих та жіночих руках мали своє значення.

Срібне колечко на лівій руці – дівчина на виданні, на правій – засватана. Кільце з бірюзою означало, що коханий дівчини служить. Бірюза – камінь туги. Золоте кільце на правій руці – заміжня, на лівій – розлучена. Два золотих кільця на лівій руці – вдова, так як друге кільце – це кільце померлого чоловіка.

Опубліковано в Цікаво

У цей день синьо-жовтий прапор вперше було піднято над будівлею Верховної Ради України

4 вересня 1991 року в Україні відбулася одна з важливих подій в становленні державності – над будівлею парламенту було піднято національний прапор.

День державного прапора в Україні відзначається 23 серпня. Свято присвячено іншій історичній події – в цей день в 1991 році національний прапор групою депутатів було вперше внесено до сесійної зали Верховної Ради.

Нагадаємо, що 23 серпня День національного прапора урочисто відзначали не тільки в Україні, але в українських посольствах по всьому світу.

 

 

Опубліковано в Цей день в історії

Деякі галузі російської економіки зруйнуються в разі від'їзду значної частини українських фахівців із країни.

Про це в ефірі "Обозреватель.LIVE" заявив історик, політичний аналітик Олександр Палій, інформує Обозреватель.

"У деяких районах є 60-70% українців. Особливо на сході і півночі. Вони там працюють на багатьох підприємствах. Якщо вони звідти поїдуть, ці підприємства закриються. У Росії не буде кваліфікованих кадрів, щоб заповнити ті ніші", - зазначив він.

За словами Палія, саме цим і обумовлюється відсутність заборонених заходів на роботу українців в РФ.

"Тому Росія і не впроваджує проти українців жодних заходів. Вони бояться обвального виїзду і зменшення кількості робочих рук. Всі ці гасла про те, що ми зробимо, що українці поїдуть - це для плебсу. Саме керівництво розуміє, що це пиляти гілку, на якій ще тримається російська економіка", - наголосив історик.

Крім того, він вважає, що етнічних українців значно більше, ніж дає офіційна статистика.

"Голос крові" дуже сильний. Я знаю велику кількість українців, які виїжджають за кордон, а потім все одно відчувають якийсь сентимент до своєї батьківщини. Українці - це ж не кочівники. Тому я впевнений, що у нас є можливість допомогти цим людям знайти себе, розповісти про це. Упевнений, що українців у Росії, які розуміють, що вони українці, значно більше, ніж 2 млн згідно з останнім переписом. Я думаю, що реальна цифра тих, хто пам'ятає, що вони українці вимірюється, напевно, більше 10 млн", - додав Палій.

Опубліковано в Колонка подій

10 (23) червня 1917 року Центральна Рада проголосила Перший Універсал, яким було заявлено автономію України у складі тоді ще Російської імперії.

Про цю доленосну подію Радіо Свобода розмовляло із директором Музею Української революції Олександром Кучеруком та співробітником Інституту історії України Віталієм Скальським.

( I ) Універсал Української Центральної Ради

До українського народу, на Україні й по-за Україною сущого

Народе Український! Народе селян, робітників, трудящого люду!

Волею своєю ти поставив нас, Українську Центральну Раду, на сторожі прав і вольностей Української Землі… Твої, народе, виборні люде заявили свою волю так:

Хай буде Україна вільною. Не одділяючись від всієї Росії, не розриваючи з державою Російською, хай народ український на свої землі має право сам порядкувати своїм життям. Хай порядок і лад на Вкраїні дають вибрані вселюдним, рівним, прямим і тайним голосуванням Всенародні Українські Збори (Сойм). Всі закони, що повинні дати той лад тут у нас, на Вкраїні, мають право видавати тільки наші Українські Збори.

Ті ж закони, що мають лад давати по всій російській державі, повинні видаватися у Всеросійськім Парламенті.

Ніхто краще нас не може знати, чого нам треба і які закони для нас луччі…

ПОВНИЙ ТЕКСТ ІНТЕРВ’Ю

– Що передувало ухваленню Першого Універсалу? Центральна Рада була створена у березні 1917 року, у квітні вона набула легітимності, коли Всеукраїнський національний конгрес затвердив її склад. А що було між квітнем і червнем?

Олександр Кучерук:

Первісне формування Центральної Ради відбувалося революційним способом – інших тоді не було. Як сказав один із депутатів під час засідання: «Революція і є закон». Тому, дійсно, революційна доцільність перемагала.

Які були закони, на підставі яких можна було створити Центральну Раду? Таких не було. А тому й способами це робилося тими, які дозволяла революція. А національний конгрес, про який Ви сказали, легітимізував Центральну Раду, обравши й затвердивши перше ядро, до якого мали приєднатися представники, вибрані на військовому, селянському та робітничому з’їздах.

– Одразу постало питання про те, щоб «не розриваючи з державою Російською, хай народ український на свої землі має право сам порядкувати своїм життям…»?

Питання про державну самостійність ставилося з самого початку. Просто, розуміючи, що не все можна одразу зробити, спершу говорили про культурну автономію, потім про територіальну

Олександр Кучерук:

Питання про державну самостійність ставилося з самого початку. Просто, розуміючи, що не все можна одразу зробити, спершу говорили про культурну автономію, потім про територіальну автономію, а потім вже про державну самостійність.

Різні групи по-різному підходили: самостійники, на кшталт групи Міхновського, наголошували лише на самостійності, інші вимагали йти більш еволюційним шляхом.

Розвиток всіх цих подій – державних, світових і місцевих – призвели до того, що і політикум, і діячі ставили перед собою все вищу планку. На тому етапі планкою була автономія.

АУДІОЗАПИС ІНТЕРВ'Ю

Опубліковано в Цікаво

Директор Центру Довженка Іван Козленко розповів про створені у 20-30-х українські кіношедеври, головних дійових осіб українського кіноавангарду та видатні картини, які вважалися втраченими і щойно в останні роки були віднайдені.

Українське німе кіно, що вироблялося в 1922-1930 рр. під маркою державної монополії ВУФКУ на кінофабриках Одеси, Ялти, а з 1928 року й Києва, в 1930-х роках було майже всуціль заборонене.

Звинувачені в різного роду "ухилах" — формалізмі, біологізмі й навіть "буржуазному націоналізмі" — шедеври українського кіноавангарду підпали під цензуру і на довго лягли на полички спецфондів.

Після того, як на початку 1930-х були заборонені найвизначніші фільми українського кіноавангарду — "Звенигора", "Арсенал", "Земля" Олександра Довженка, "Людина з кіноапаратом" Дзиґи Вертова, "Злива" та "Перекоп" Івана Кавалерідзе, — радянська цензура заборонила і зовсім безневинні "бойовики", як тоді називали масштабні історичні постановки та психологічні драми. 

Олександр Довженко на зйомках фільму, 1932

До 1938 були заборонені мало не всі українські німі фільми, які дошкуляли партійним функціонерам не тільки новаторською кіномовою, але також українськими написами, обов’язковими для українського кіно 1920-х.

Деякі з цих фільмів змогли повернутися із забуття по смерті своїх видатних авторів – в 1950-х та 1960-х, а частина залишилась під забороною до останніх років існування СРСР. Саме їм пощастило найменше: після краху Союзу про існування цих картин уже ніхто не пам’ятав.

Їхнє повернення до глядача стало можливим лише на початку 2010-х, коли Центр Довженка почав програму реставрації та популяризації забутого українського кіноавангарду.

Топ-5 найбільш видатних і найменш відомих шедеврів українського німого кіно

1. "Хліб" (1929) — либонь найбільше українське кінематографічне відкриття 2000-х. Створений хай і дещо епігонським, але навдивовижу оригінальним режисером Миколою Шпиковським у співавторстві з геніальним оператором Панкратьєвим, цей фільм присвячений першій спробі колективізації 1920-го року.

Картина насправді вражає рвучким, кліпоподібним монтажем та аскетичною кіномовою. Осяяні сонцем, прозорі й графічно витончені панорамні кадри цього фільму в художньому плані нагадують пасторальні кадри "Землі" Довженка.

Як і більшість авангардистських стрічок свого часу, які з формальної точки зору зазнали суттєвого впливу модерної української літератури, "Хліб" руйнує лінійний наратив, відмовляючись від класичної фабули та свідомо реконструює фігуру героя.

Слухачі "UPLectorium: Розстріляне відродження" матимуть можливість переконатись у цьому на лекції про становлення українського німого кіно уже 21 листопада.

2. Фільм "Навесні" (1929) був естетичною антитезою своєму ранньому передвіснику "Людина з кіноапаратом", яку режисер Михаїл Кауфман в якості оператора знімав з легендарним братом Дзиґою Вертовим в Одесі, Харкові, Києві та Москві.

На противагу підкреслено дегуманізованій "Людині з кіноапаратом", "Навесні", побудована на виразних портретних кадрах, сповідує характерний своєму часу ліричний революційний романтизм, пропонуючи кінематографічний аналог вітаїзму Миколи Хвильового.

Карколомний монтаж школи кіноків ("кіноки" — об’єднання режисерів-документалістів, створене 1919 року Д. Вертовим. — Ред.) тут розкривається як метод не дезорганізації зорового досвіду, а організації візуальної матерії "життя, схопленого зненацька".

3. Знімаючи найдошкульнішу українську кінокомедію 1920-х років "Шкурник" (1929), Микола Шпиковський навряд чи ставив собі на меті розвінчання ірраціональної природи радянської влади. Хоч там як, але фільм вийшов справжнім пасквілем на радянський суспільний лад.

У ньому з неймовірною сугестивною силою виражено пророче передчуття того, у що виродилась утопія "загірної комуни": саморепродуктивний саботаж, агресивний тоталітаризм, неорелігійний пролетарський пафос та невикорінний бюрократизм, що породжував чудернацький новояз, покликаний перекодувати світ на знеособлену карикатуру (не дивно, що головний герой фільму – верблюд!).

Стрічка вважалась втраченою до кінця 1970-х років, коли була віднайдена російським дослідником Наумом Клейманом й відтоді сором’язливо й похапцем зрідка демонструвалася студентам ВДІКу.

4. Українська анімація бере свій початок 1926 року, коли її піонер В’ячеслав Левандовський розпочав роботу над першими мальованими стрічками "Казка про солом’яного бичка" та "Українізація" (1927), які були заборонені за "куркульські ідеологічні тенденції" та "націоналістичний ухил".

Довгий час вважалося, що мультфільми 1920-х безслідно втрачено. Лише 2013 року в складі хронікальних кіножурналів ВУФКУ вдалося віднайти з десяток анімаційних мультфільмів (мультиплакатів або мільтиплікатів), здебільшого кіноанонсів та агітаційних кінофейлетонів, зібраних Центром Довженка в програму "Мультагітпроп".

Анімація широко використовувалась в освітніх та культурфільмах і подекуди в художніх стрічках, як от "Октябрюхов і Декабрюхов" за сценарієм Владіміра Маяковского та "Навесні" Михаїла Кауфмана. Найнеймовірніші її зразки належать великому винахіднику Володимиру Дев’ятніну.

5. "Вітер з порогів" (1929)- на перший погляд стандартний агітфільм про перемогу індустріалізації, де вражаючі панорами будівництва Дніпрогесу змонтовані в авангардній манері.

Однак стрічка має подвійне дно. Режисера Арнольда Кордюма цікавить не лише пропагандистський потенціал теми, але також антигуманістичні наслідки індустріальних перетворень.

Кадр із фільму “Вітер з порогів” Арнольда Кордюма, фото okino.ua

Як і Довженко, він сприймає смерть села болісно, надаючи оповіді ознак психологічної драми.

"Вітер з порогів" став для Кордюма своєрідним мемуаром: 1911 року саме на дніпрових порогах відбувся його акторський дебют у кіно – в першому українському повнометражному художньому фільмі "Запорізька Січ", в якому він грав в складі трупи Миколи Садовського, якого сам Кордюм залучив до виконання головної ролі у "Вітрі з порогів".

1929 року Кордюм стає свідком смерті порогів, яку переживає глибоко особисто, вплітаючи у фільм пронизливу ностальгійну емоцію.

Джерело: pravda.com.ua

Опубліковано в Цікаво

На столі паски, а на плечах зброя. Хочеться додому, але там уже влада "визволителів". Назад вертатися не можна, попереду тільки війна. 

Опубліковано в Скарбниця спогадів

До 70-х роковин примусової депортації етнічних українців з південно-східних регіонів Польщі (Лемківщина, Холмщина, Надсяння й Підляшшя) до північно-західних земель Польщі (операція «Вісла») у Львові та Києві відбудеться низка заходів з вшанування цих трагічних подій.

Так, вже 20 квітня, з 14.00 до 16.00 години, в Києві, за ініціативи Українського інституту національної пам’яті у приміщенні Укрінформу відбудеться круглий стіл «Акція «Вісла» – злочин польського комуністичного режиму», присвячений 70-м роковинам примусової депортації українців.

У рамках круглого столу учасники обговорять причини, перебіг, наслідки акції «Вісла», політику пам’яті в Україні та Польщі щодо цієї історичної події, а також нададуть правову оцінку діям комуністичного режиму.

До участі в круглому столі запрошено високопосадовців, науковців – істориків та юристів, а також представників громадськості. Серед запрошених: Надзвичайний і Повноважний Посол Республіки Польща в Україні Ян Пєкло, Голова Українського інституту національної пам’яті Володимир В’ятрович, народні депутати України Микола Княжицький, Оксана Юринець, Ганна Гопко, директор Інституту української археографії та джерелознавства ім. М. С. Грушевського НАНУ Георгій Папакін, директор ГДА СБУ Андрій Когут, директор Науково-дослідного інституту українознавства МОН Богдан Галайко, голова Світової федерації українських лемківських об'єднань Софія Федина, дослідники ‑ Володимир Сергійчук, Володимир Василенко, Ігор Ільюшин, Сергій Рябенко, Володимир Наконечний, Олександр Рубльов, журналісти ‑ Олександр Зінченко, Роман Кабачій, громадські діячі.

- 26 квітня. 10.00 - 26 квітня 2017 р. у Львівському історичному музеї (Львів, пл. Ринок, 6, конференц-зал) відбудеться круглий стіл на тему "70 років по тому...", приурочений вшануванню трагічних подій переселення українського населення в ході операції "Вісла". В ході даного заходу буде презентована фото- та документальна виставка, присвячена тим подіям.

27 квітня, 17.00 - Львів, Тюрма на Лонцького (Львів, вул. С.Бандери, 1), Перегляд фільму Романа Крика "Остання поїздка додому" та розмова про наслідки Акції Вісла та депортацій українців Закерзоння для сучасного українства. Вхід вільний

Акція “Вісла” (28 квітня – 12 серпня 1947 року) – військово-політична операція польської комуністичної влади, що стала інструментом етнічної чистки та полягала у депортації всього українського населення з південно-східних регіонів Польщі (Лемківщина, Холмщина, Надсяння й Підляшшя) до її північно-західних земель. За ці декілька місяців, поки тривала операція “Вісла”, було переміщено 137–150 тисяч українців і членів змішаних сімей. Ліквідовано 1509 повстанців, знищено 1178 бункерів і криївок, заарештовано майже 2800 осіб із цивільної мережі ОУН і УПА у Закерзонні.

Опубліковано в Україна

19 квітня, сто років тому, в Києві розпочав роботу Всеукраїнський національний конгрес – перший представницький форум українського руху. Конгрес став однією з переломних подій Української революції, оскільки підтримав гасла національно-територіальної автономії України та легітимізував Центральну Раду як всеукраїнський парламент.

Український інститут національної пам’яті спільно з Міністерством інформаційної політики, Київською міською державною адміністрацією й обласними держадміністраціями підготували соціальну рекламу до 100-річчя Всеукраїнського конгресу, яку незабаром оприлюднять у регіонах.

У центрі інформаційної кампанії – 11 видатних постатей Української революції 1917-21 років, які творили українську державність сто років тому: Володимир Винниченко, Михайло Грушевський, Софія Русова, Євген Коновалець, Микола Міхновський, Симон Петлюра та інші.

 

Ідея Українського національного з’їзду, як його в той час називали, вдало вписалася в тодішні політичні реалії: стрімке розгортання українського визвольного руху та необхідність заміни культурно-просвітницьких гасел гаслами державної автономії.

У спогадах Михайло Грушевський пояснював особливості моменту: «Тимчасовий уряд мав тенденцію відкладати усе до Установчих зборів і туди пакував українську справу в комплексі національного питання взагалі. Але справи Фінляндії, Польщі, Полудневого Кавказу він признавав настільки ясними самі собою, що уважав можливим негайно, своєю властю декретувати їм політичні права, не чекаючи Установчих зборів. Нам, значить, треба було продемонструвати загальнонародний імперативний характер українських домагань, можливо яскраво і недвозначно… показати що наші домагання – се домагання загальні, народні, і народ чекає їх сповнення нетерпеливо, бере до серця кожну проволоку, і жартувати таким відкладанням «до Установчих зборів», котрі невідомо коли відбудуться, се річ не зовсім безпечна».

У день відкриття конгресу Сергій Єфремов писав у передовиці для «Нової ради»: «Ще місяць тому трудно було навіть думкою здумати ті перспективи широкі, які розгортаються тепер перед українством. Не то партійно-політичні лозунги, а навіть найскромніші домагання культурні зустрівалися глумом, збувалися досадним одмахування. А тепер – з голосом українського народу мусять рахуватися, до його прислухаються, од його сподіваються відповіді на такі пекучі питання дня, як державний лад у Росії…».

Всеукраїнський національний конгрес мав пройти у великодні дні (четвер-субота). Попри побоювання організаторів, до Києва на пароплавах і конях, по залізниці і пішки прибули понад 1000 делегатів з різних куточків України, а також представники Галичини, Буковини, Холмщини, Кубані, Москви, Петрограда. Всього зареєструвалося близько 1500 учасників і гостей з’їзду, що представляли різноманітні політичні партії і течії, громадські організації та товариства. 900 із них мали право вирішального та дорадчого голосу. Прибули на форум відомі в той час Володимир Винниченко, Сергій Єфремов, Дмитро Дорошенко, Ілля Шраг, Петро Стебницький, Людмила Старицька-Черняхівська...

Засідання конгресу проходили в залі Купецького зібрання (нині Національна філармонія України). Першого дня виступили Дмитро Дорошенко, Олександр Шульгин, Федір Матушевський. Вечірнє засідання розпочалося о 20-й годині. Учасники виголошували промови щодо сказаного доповідачами удень. Виступи обмежили п’ятьма хвилинами, на трибуні побували 23 делегати, хоча бажаючих було куди більше. Від Селянської спілки в зал внесли прапор з портретом Тараса Шевченка. Як записано в матеріалах з’їзду: «Збори враз встали та проспівали “Як умру, то поховайте”».

Гучні оплески і шквал захоплення зірвала позачергова заява голови товариства імені Павла Полуботка Миколи Міхновського «про згоду п. Головнокомандуючого на заснування у Києві одної бригади українського війська, а п. військового міністра Гучкова – про згоду на заснування 2-х бригад, а при можності і більшої військової частини». Свій виступ Микола Міхновським завершив словами: «Це військо захистить свободу України і забезпечить її щастя в майбутньому».

Делегати конгресу рішуче підтримали гасло української автономії. У прийнятій наприкінці дня резолюції зазначалося: «Згідно з історичними традиціями і сучасними реальними потребами українського народу з’їзд вважає, що тільки широка національно-територіальна автономія України забезпечить потреби нашого народу і всіх інших народностей, котрі живуть на українській землі».

Розійшлися лише о першій годині ночі, аби продовжити наступного дня.

Підготував: Сергій Горобець

ДжерелоУкраїнський інститут національної пам’яті

Опубліковано в Цей день в історії
Сторінка 5 із 6