П'ятниця, 18 серпня 2017 09:17

А чи знаєте ви свій родовід?

Рано чи пізно, кожна людина приходить до усвідомлення необхідності дослідити свій родовід. Звичайно, краще це збагнути раніше, щоб було більше часу на пошуки. Адже дослідження родоводу – це хобі на все життя.

Опубліковано в Цікаво

17 серпня 1114 р. у Києві у Печерській лаврі помер живописець і золотар Алімпій, перший живописець Русі, чиє ім’я зберегла історія.

Опубліковано в Видатні українці

Відтепер усі бажаючі можуть ознайомитися з переліком населених пунктів Польщі, які відносилися до  колишнього Львівського воєводства та до сумнозвісних подій 1947 року були населені українцями.

Опубліковано в Історія

Юрій Рейт, Петро Тима, Роман Дроз, Олександр Колянчук

Опубліковано в Власна думка

Хмельницький залишиться без танку КВ-2. Адже на місці будівництва виявилася лише гармата. Де подівся сам танк встановлюють історики та краєзнавці. Нагадаємо, раніше про те, що під офісним центром буде знайдено лише гармату попереджав історик Ігор Западенко

Ще далі пішов його колега Яр Кордон. Він знайшов фото трофейного радянського танку, який любили фотографувати під час окупації Проскурова німецькі фотографи.

Я навіть знаю – від якого конкретно КВ-2 той хобот, знайдений біля залізничного вокзалу, бо в Проскурові був кинутий всього один такий танк, який тому і став  популярним серед німецьких фотографів.Ось два фото цього танка, зроблені різними камерами в різний час – пише Яр Кордон

Віднайшлися аерофото 1944 року майбутнього будівельного майданчика Luxury, де було знайдено гармату. Ними поділилися  Леонід Западенко і Яр Кордон

Фото території часів Другої світової. Віднайшов Леонід Западенко
Фото території. Віднайшов Яр Кордон

Вчора ввечері гармату вивезли з будівельного майданчика для огляду і приведення до нормального стану, після чого її ймовірно виставлять у музеї.

фото ігоря Западенко
фото ігоря Западенко
Гармату вивозять з будівельного об’єкту. Автор фото Олег Погорілець

.

 

Опубліковано в Цікаво
Четвер, 27 липня 2017 11:17

Цей день в історії: 27 липня

368 років тому (1649), зазнавши поразки під Староконстянтиновом і Меджибожем, польське військо, очолюване Яремою Вишневецьким, відступило до Збаржа (тепер Тернопільська обл.). Услід полякам під Збарж підійшли головні козацькі сили й татарський загін хана Іслам-Гірея ІІІ, який воював на боці Б. Хмельницького. 27 липня (за ст. стилем) 1649 року українські війська провели генеральний штурм м. Збаржа, внаслідок чого польське військо опинилося в безнадійному становищі. Були втрати і з українського боку: в ході боїв за місто загинув корсунський наказний полковник Морозенко, був тяжко поранений вінницький полковник Богун. На допомогу обложеним у фортеці полякам виступив з-під Любліна польський король Ян ІІ Казимир з 30-тисячним військом. Богдан Хмельницький, залишивши під Збаржем частину козацьких полків під командуванням генерального обозного Черняти, з головними силами рушив назустріч королівській армії під Зборів, де 5-6 серпня відбулась запекла битва, в якій польські війська зазнали великих втрат і підсумком якої став Зборівський мирний договір, укладений між гетьманом України Богданом Хмельницьким і польським королем Яном ІІ.

1834 - було відкрито Київський імператорський університет Святого Володимира (нині Київський національний університет імені Тараса Шевченка). Навчання у Київському університеті розпочали перші 62 студенти. Початково діяв лише один філософський факультет з двома відділеннями — історико-філологічним та фізико-математичним. 1835 року відкрився юридичний факультет, а 1847 року — медичний. Філософський згодом розділився на два самостійні факультети. З такою структурою університет працював до 1917 року.

131 рік від дня народження Павла Болеславовича Зенкевича (1886–1942), українського перекладача, театрального діяча, літературознавця. Закінчив Царськосельську класичну гімназію, навчався у Петербурзькому університеті, консерваторії, закінчив театральну школу. Працював актором у Вільно, Батумі, Москві, Одесі, Херсоні, писав музику для спектаклів, драматичні екранізації. Переклав твори українських письменників: Миколи Куліша (п’єси «97», «Маклена Граса», «Народний Малахій», «Отак загинув Гуска» та ін.), Івана Микитенка (п’єси «Справа честі», «Диктатура» «Соло на флейті», роман «Ранок»), Юрія Яновського (романи «Вершники», «Майстер корабля», «Чотири шаблі», оповідання), Остапа Вишні, Майка Йогансена, Григорія Косинки та інших. У 1936 році був безпідставно репресований, так само як і переважна більшість українських письменників, чиї твори він перекладав.

88 років від дня народження Івана Федоровича Гнатюка (1929–2005), українського поета. Автор збірок «Паговіння», «Калина», «Жага», «Дорога», «Чорнозем», «Благословенний світ» та ін. Іван Гнатюк відомий і як чудовий перекладач білоруських, польських та серболужицьких поетів. У 1998 році опублікував книгу споминів «Стежки-дороги», за яку удостоєний звання лауреата Національної премії ім. Т.Г. Шевченка (2000). За словами Леоніда Талалая, «Іван Гнатюк належить до тих небагатьох сучасних українських поетів, які не лише своєю творчістю, а й життям стверджували духовність нації і сприяли її піднесенню. Це той рідкісний випадок, коли Доля митця стає його Музою, а Муза Долею…» У 1949 році 20-річного Івана Гнатюка, молодого поета, учня Кременецького педагогічного училища було заарештовано органами КДБ як учасника визвольної боротьби УПА і засуджено на 25 років покарання, яке він відбував у спецтаборах на Колимі. Втім, ані Сибір, ані важка хвороба не зламали волю письменника і не знищили його любов до рідного слова. Після повернення у 1956 році на батьківщину він був під постійним наглядом КДБ, але продовжував писати.

1965 - президент США Ліндон Джонсон підписав законопроект, який вимагає від виробників сигарет друкувати на пачках попередження про шкоду куріння для здоров’я.

1994 - парламент Індії заборонив у країні тести з визначення статі майбутньої дитини у зв’язку з великою кількістю абортів у разі, коли тест визначав, що народиться дівчинка.

Цей день в історії: парламент Індії заборонив тести з визначення статі майбутньої дитини

 

Сьогодні 15 роковини Скнилівської трагедії – однієї з найбільших аварій в історії авіашоу.

2002 - сталася трагедія на авіаційному шоу у Львові, найбільша в історії світових авіашоу. На Скнилівському аеродромі впав Су-27, пілоти якого не впоралися з управлінням; загинуло 78 людей, понад сто — поранені. 

Так, суботнього дня 27 липня 2002 року на військовому летовищі «Скнилів» у Львові під час авіашоу, присвяченого 60-річчю 14-го авіаційного корпусу Військово-повітряних сил України, сталася одна з найжахливіших катастроф на авіашоу у Європі. Внаслідок падіння літака Су-27 загинуло 77 людей, в тому числі 28 дітей. Ще понад 500 людей були визнані судом постраждалими.

На аеродромі на момент катастрофи перебувало близько 10 тисяч осіб. Фігури вищого пілотажу виконували досвідчені пілоти першого класу полковник Володимир Топонар і другий пілот полковник Юрій Єгоров.

Обидва пілоти встигли катапультувалися й зазнали лише незначних травм. Розслідуванням авіакатастрофи займалася Генеральна прокуратура України і спеціальна комісія Міністерства Оборони України. До відповідальності за трагедію було безпосередньо притягнено 10 осіб, з яких 5 були виправдані.

Осіб, причетних до авіашоу, та льотчиків було визнано винними у скоєнні аварії через недбалість та невиконання плану польоту. Ніхто зі звинувачених власної вини в трагедії не визнав. Результатами розслідувань залишились незадоволеними постраждалі в трагедії, адже винуватці не були покарані належним чином, неналежною була й компенсація, крім того, не дочекались громадяни й вибачень від держави.

Скнилівська трагедія, яка стала фатальним поєднанням прикрого випадку з фактором людської безвідповідальності та недбалості, назавжди залишиться чорною датою в сучасній історії України.

Щороку 27 липня потерпілими та родичами загиблих у тій страшній авіакатастрофі проводяться меморіальні заходи: люди з квітами і лампадками збираються на місці падіння літака на Скнилівському військовому аеродромі, а потім на Голосківському цвинтарі, аби вшанувати всіх, хто загинув.

Опубліковано в Цей день в історії

Унікальна світлина 1991 року. Москва. Путч. Вулицею російської столиці поважно їде бойовий танк з великим синьо-жовтим прапором незалежної України, а москвичі радо вітають українських танкістів!

Цими днями, тільки 1991 року, розпочався розпад Радянського Союзу. Останній цвях у його домовину забила спроба путчу, котра розпочалася 19 серпня 1991 року.
 
СРСР прокинувся під звуки "Лебединого озера" Чайковського. У телевізійних новинах чинного президента країни оголосили хворим. Оточення Горбачова оголосило надзвичайний стан і взяло владу у свої руки. Їхня мета – зупинити розвал Радянського Союзу.
 
Тодішній лідер РСФСР Борис Єльцин видерся на танк і закликав чинити опір заколотникам. Москвичі кинулися на захист демократії. Поруч з ними були і українці. Політв'язень Григорій Куценко каже, що їх під Білим домом було кілька сотень. На світлині тих часів майорить жовно-синій стяг. Георгій Лук'янчук розповідає, що прапори пошили дружини. Купити тканину тоді була велика проблема. Жовту знайшли десь у Підмосков'ї, а синю везли з Азербайджану. "Всі такі дивляться на мітингах, ці демократи російські, і питають: а це чиї прапори? Нової Росії? Ні, нової України!", - кажуть українські учасники подій 25-річної давнини.
 
Організатором українських груп військових, під українськими прапорами на захист Білого Дому в 1991 році був Петро Перепуст -1989 року голова московського громадського об'єднання ОУН-РУХ, активний учасник опору путчу 1991р.
 
Ось як згадує Петра Перепуста учасник тих подій, кадровий військовий, політв’язень Григорій Куценко у своїй книзі «Дякую тюрмі»:
"Українською сотнею на захисті Будинку уряду Росії керував Петро Перепуст - голова однієї з українських громад у Москві, що дотримуються демократичної орієнтації. Кремезний, мужній, організований. Це його заслуга в тому, що одними з перших піднятих прапорів повстання проти заколотників були наші жовто-блакитні, це він повів українців будувати перші барикади і це його приклад додав людям сміливості у перші години опору путчистам. Він був справжній український головнокомандувач."
 
За три дні спротиву Горбачов назвав серпневий путч "злочинною авантюрою", військовий переворот у Москві захлинувся. Заколотників заарештували, а сам путч став поштовхом для проголошення незалежності радянських республік, зокрема і України.
 
На світлині:
Зліва направо: Петро Перепуст (Москва), Aндрій Васькович,
Марічка Галабурда-Чигрин (Австралія), Cтепан Хмара. (Другий з`їзд РУХу. Київ.Палац «Україна». 25.10.1990 р.)
 

Перепуст Петро Микитович (* 31 жовтня 1948 — † 20 квітня 2011) — український громадський, політичний і церковний діяч.

Петро Микитович Перепуст народився 31 жовтня 1948 року в робітничій родині в селі Іваниця Чернігівської області.

Після служби в армії працював на робітничих і керівних посадах у Москві, де навчався в Московському будівельному інституті, а потім на заочному відділенні Московського інституту технології бізнесу, який закінчив у 1997 році, здобувши фах економіста-міжнародника.

З 1989 року був одним із засновників багатьох українських організацій, що виборювали на початку 90-х років минулого століття незалежність нашої держави: Народного Руху України, Української Міжпартійної Асамблеї (пізніше Українська Національна Асамблея – УНА-УНСО).

Один з найбільш молодих активістів Української Громади в Москві. Засновник громадського об’єднання Організації Українського Народного Руху (ОУН-РУХу) в м. Москва. Очолював Правління Московського територіального об’єднання руху (МТО Руху) в м. Москва.

За ініціативи Петра Перепуста у Москві була створена перша в Російській Федерації парафія святих апостолів Петра і Павла Української Автокефальної Церкви, яка згодом була зареєстрована в лоні УПЦ Київського Патріархату.

Активний учасник опору путчу ГКЧП у серпні 1991р. В складі Української сотні брав участь в охороні Білого Дому у Москві, де першим було піднято синьо-жовтий прапор (саме цей прапор було внесено 24 серпня 1991 року до Верховної Ради під час проголошення Акту про незалежність України).

Ось як згадує Петра Перепуста учасник тих подій, кадровий військовий, політв’язень Григорій Куценко у своїй книзі «Дякую тюрмі»:

Українською сотнею на захисті Будинку уряду Росії керував Петро Перепуст – голова однієї з українських громад у Москві, що дотримуються демократичної орієнтації. Кремезний, мужній, організований. Це його заслуга в тому, що одними з перших піднятих прапорів повстання проти заколотників були наші жовто-блакитні, це він повів українців будувати перші барикади і це його приклад додав людям сміливості у перші години опору путчистам. Він був справжній український головнокомандувач.

Українська сотня, що діяла на протидію ГКЧП у Москві, за словами Петра Перепуста, була одна із зародків Української Народної Самооборони (УНСО), що зароджувалася у ті дні для захисту українських національних інтересів як в Україні, так і за її межами.

У 1992 році Петро Перепуст був головою комісії на референдумі в Республіці Татарстан РФ, відстоюючи позицію незалежності Татарстану.

Після приїзду до Києва у 1992 році пан Петро активно працює в Українській громаді, сприяючи створенню нових політичних та громадських об’єднань, а також парафій Української Православної Церкви Київського Патріархату.

З 1995 року голова Ради парафії Святої Марії Магдалини УПЦ КП у Києві. Того ж року 18 липня стає учасником сумнозвісних подій під час поховання Патріарха Володимира (Романюка).

У 1998 році обраний депутатом Радянської районної ради у місті Києві.

У 2004 році Петро Перепуст переїжджає до Сум, де допомагає новопоставленому Єпископу Сумському і Охтирському Мефодію розбудовувати Сумську єпархію УПЦ КП. Працював секретарем Сумської єпархії УПЦ КП. 

Був активним учасником Помаранчевої революції.

Для реалізації своїх поглядів та ідей знайшов себе в Українській Національній Асамблеї (УНА-УНСО). Був обраний секретарем та членом обкому Сумської обласної організації УНА, з травня 2010 року призначений на посаду голови оргвідділу при Виконкомі УНА у Києві.

20 квітня 2011 року, через хворобу, серце вірного сина України Петра Перепуста навіки завмерло.

Похований в селищі Вільшана що на Харківщині, де знайшли вічний спокій батьки Петра Перепуста, а також де мешкають його брати та рідні.

До останньої хвилини переймався долею України – бачив її великою і могутньої державою з єдиною Українською Православною Церквою і українськими патріотами при владі.

 
Опубліковано в Скарбниця спогадів

У липні 1943 року у містечку Кисилин, що на Волині, озброєний загін оточив польський костел разом зі всіма, хто прийшов на святкову месу. Тридцятьох прихожан розстріляли відразу за дзвіницею. Загалом ж, за даними польських дослідників, тоді вбили близько 90 осіб. 

Очевидиця тих подій українка Галина Ковтунюк досі пригадує, як під страхом смерті, її родина переховувала вцілілого у цьому місиві польського вчителя, який отримав важке поранення у ногу, - йдеться у сюжеті програми «Історична правда з Вахтангом Кіпіані» на телеканалі ZIK.

Остання очевидиця трагедії, яку пережило волинське містечко Кисилин улітку 1943, Галина Ковтунюк пригадує, як після радянської, а згодом німецької окупації, стосунки між українським та польським населенням краю лише погіршувались. Після того, як на польську поліцію містечка покладали обов’язки зібрати якомога більше продуктів для німецької армії, від грабунків почали страждати, насамперед українці. У тих ж районах, де поліція була українською, усе робилось із точністю до навпаки.

«Навіть німецькі документи про це свідчили. Наприклад, йдеться про примусову мобілізацію вивозу на роботи до Німеччини. Якщо староста був українцем, він посилав поляків. Якщо ж староста поляк, намагався вислати побільше українців», – розповідає історик Андрій Усач.

Цивільне населення залежало не лише від дій окупаційної влади. На теренах краю між собою боролися численні озброєні групи. Окрім УПА, у волинських лісах діяли загони Бульби-Боровця, окремі групи бандерівців та мельниківців, польська Армія Крайова та батальйони хлопські, а також червоні партизани і групи мародерів.

«Місцеве українське населення почало розуміти, що воно у небезпеці. Постало питання, хто їх захистить. Хлопці з лісу захистять? Та було не зрозуміло, на скільки їм можна довіряти», – наголошує кандидат історичних наук Оксана Сущук.

«Ми лише можемо уявити ту атмосферу загального страху, у якій людям довелось жити», – додає кандидат історичних наук Ігор Дерев‘яний.

Тож саме страх і став вирішальним чинником трагедії, яка відбулася у Кисилині 11 липня 1943 року. Тоді у містечку несподівано з‘явились люди зі зброєю.

«Ми якраз сиділи вдома, як повідомили, що у місті стріляють. Ніхто не знав, хто це і що роблять», – пригадує Галина Ковтунюк.

Як тільки польське населення Кисилина та довколишніх колоній зібралось у місцевому храмі на святкову месу, озброєний загін оточив церкву. Людям наказали вийти. Близько тридцяти осіб розстріляли відразу за дзвіницею. Решті ж вдалось зачинитися у костелі і впродовж довгих одинадцяти годин тримати оборону.

«За що їх було розстрілювати? Нехай би собі люди молилися. Якихось таких десь взяли нерозумних, от вони і це зробили», – обурюється пані Галина. 

Та дослідниця Оксана Сущук, родина якої також родом із Кисилина, зазначає, що не варто заперечувати і участь місцевого населення у цій акції.

«Я знаю, що хлопці із моєї родини – хай не мій дідусь – брали у цьому участь», – зізнається Оксана Сущук.

Польські дослідники стверджують: під час нападу на костел загинуло 90 осіб. Однак відомо, що близько двохсот людей тоді змогли врятуватись. Вони знайшли притулок у довколишніх селах, де більшість населення становили поляки..

«Є документ, який свідчить про проведення антипольської акції в Локачинському районі у липні 43-го року. А, Кисилин – це, власне, Локачинський район. Йшлося про те, що акцію провели погано, бо усі польські активісти – ті, хто виступав проти українців чи учасники підпілля – втекли. А хто ж тоді постраждав, якщо ті втекли? Виходить, що постраждали якраз прості люди», – зазначає історик Андрій Усач.

Серед тих, хто зміг врятуватися підчас облоги був і сільський вчитель Славек Дембський. Осколком гранати чоловікові поранило ногу. Від смерті його врятувала українська родина Галини Ковтунюк.

«Йому постелили у клуні, однак розуміли, що хтось із селян може нас видати. Тоді моя тітка із ще однією жінкою вночі вивезли його до Локачина і там поклали у лікарню», – розповідає Галина Ковтунюк.

Після одужання у рідне містечко Славек Дембський уже не повернувся – чоловік приєднався до польського підпілля. А українці із Кисилина ще довгий час мусили переховуватися від помсти поляків із сусідніх сіл.

«Забирали усе, що було: борошно, сало – і в світ!», – пригадує Галина Ковтунюк.

Містечко Кисилин так і не оговталось після війни. Тепер це маленьке усіма забуте село. Люди повертаються сюди лише заради одного – пам‘яті про полеглих у Волинській трагедії.

Опубліковано в Скарбниця спогадів

"Виконати свій обов’язок супроти Канади й Бритійської імперії та звеличити українське ім’я" — саме таким було одне із завдань численної української громади в Канаді, висловлене в перші дні після офіційного вступу країни у Другу світову війну у вересні 1939 року.

На шпальтах українських газет, що виходили в Канаді, одне за одним прозвучали звернення громадських організацій, зокрема Української стрілецької громади та Українського національного об’єднання Канади, до уряду з ініціативою створення окремого Українського легіону в британській армії.

На поклик канадського уряду значна кількість українських поселенців "вступали до армії та зо зброєю в руках охороняли демократичний світ від диктаторів та грабіжників". Професор Вотсон Кіркконелл ще в 1940 році відзначив, що звіт за перше півріччя мобілізації в Канаді демонструє значну кількість добровольців саме серед укранців.

Наприклад, у провінції Саскачеван вступ українських добровольців, у порівнянні до загальної кількості населення, був удвічі більший, ніж число вступу інших громадян.

Як словом, так і ділом канадці українського походження продемонстрували "свою непримушену готовність стати в обороні цього краю, його конституції та інституцій проти зовнішньої загрози".

Книга Вотсона Кіркконнелла "Війна — та українські канадійці", Торонто, 1940 рік.

Усі документи з фондів Центрального державного архіву зарубіжної україніки 

Мабуть, у цьому є суттєва різниця між українцями, що проживали в "країні кленового листка", які відчули усю перевагу життя у вільній демократичній державі, та їх свіввітчизниками з "Совіцької України", які не мали можливості стати в обороні конституції своєї держави, бо як такої її не було… ні конституції, ні державності.

Проте чому ж канадські українці, які нерідко були емігрантами в другому, а то й у третьому поколінні, але ідентифікували себе як представників української нації, з таким завзяттям йшли на війну? Які цілі вони переслідували? Чого прагнули досягти по закінченні війни?

Архівні документи дають дві відповіді на ці запитання, що однозначно є взаємопов’язаними. Перша — українці сприймали перемогу Канади та Великої Британії як перемогу демократії над тоталітаризмом. Друга — саме за умови збереження в Європі демократичного ладу українці змогли б відновити власну незалежну державу.

Вотсон Кіркконелл з цього приводу вдало підсумував: "Хоч і дуже глибоко вони [українці — Л. В.] зацікавлені справою створення української держави в Східній Європі, то одночасно розуміють вони вже добре, що Адольф Гітлер не має наміру створити вільну й незалежку українську державу, і що можна сподіватися створення української держави тільки тоді, коли б Аліянти перемогли".

"Мусимо тямити, що від нас, канадських українців, в дуже великій мірі залежить успіх воєнної справи Канади"

Хоча в британській армії не було створено спеціального Українського легіону, проте українці все ж знайшли спосіб національного самовираження. Нерідко вояки нашивали собі на військову форму напис "Ukraine". Все ж більш значущим було створення у січні 1943 році в Лондоні Союзу українських канадійських вояків (СУКВ).

Ця ініціатива українських воїнів "за морем" одержала значні результати. СУКВ створив цінний для українців комунікативний простір, де вони могли спілкуватися рідною мовою, співати пісні, читати книги українською мовою.

Також Союз мав тісні стосунки з українськими організаціями в Канаді, що розгорнули активну волонтерську діяльність та підтримували вояків необхідними речами.

Учасники з’їзду Союзу українських канадійських вояків у Лондоні, 8—9 січня 1944 року. "Український Голос", ч. 20, 12 травня 1944 року.

Самі ж солдати нерідко писали, що їх військові побратими у британській армії інших національностей висловлювали щирий подив підтримці вояків українською спільнотою Канади.

Українська діаспора доклала чимало зусиль, можливо й сама цього не розуміючи, для увічнення пам'яті героїв.

У роки Другої світової війни українські газети в Канаді поповнилися спеціальними рубриками, а то й цілими сторінками, присвяченими виключно українським воїнам.

Завдяки ним сьогодні ми володіємо цінною інформацією про значну кількість українців, які воювали в арміях союзників, про географію їх перебування, успіхи, втрати тощо.

Рубрика "На сторожі" газети "Новий шлях" (Вінніпег), присвячена українцям, що воювали у складі канадської армії 

"Нашим обов’язком є докласти всіх сил, щоби цим разом не торгувались українськими землями і народом, як по минулій війні"

Які мотиви були у пересічного українця, що воював у лавах канадського війська, які думки його переповнювали, якими ж були його духовні потреби, розповідають листи, надіслані з фронту:

"Дорогі приятелі! […] Жалую дуже, що не пишу по-українськи, хоч умію говорити й писати трохи, але моя граматика не дуже добра. Та я Вас прошу писати до мене в рідній мові, а я стараюся тут дістати українську граматику та як тільки трохи підучусь, то Вам відпишу по-українськи. Я вповні оцінюю Вашу працю, радію, що українці сходяться разом та про нас не забувають. […]

М. Паладійчук", 1943 р., Велика Британія

***

"Дорогі родичі! Цим листом повідомляємо Вас, що ми, Ваші сини, канадійські вояки, знов зійшлися тут в Англії, щоб – голодні рідного слова, накормитись ним, і – спрагнені української пісні – напитись її.

 Канадські вояки українського походження, члени Української стрілецької громади Антін Бенчарський та Дмитро Дрозд, 1940 рік.

На цей раз ми зійшлись у Лондоні й побули разом два дні – в суботу, 31 липня, і в неділю, 1 серпня. Першого дня ми провели час у домівці Клубу Канадійського Легіону, а другого дня, у неділеньку святую, в дев’ятій годині рано пішли помолитися до грецької церкви; там вислухали службу Божу, а потім Панахиду по тих наших товаришах, що їм уже "ні болізні, ні печалі, а жизнь безконечная". По відправі перейшли ми до залу, де мали перекуску, а відтак потішали себе рідним словом і рідною піснею: співали всі разом, які лише знали пісні. […]

Володимир Г. Купченко,

лейтенант Канадського Панцирного Корпусу", 1943 р., Велика Британія

 Канадські вояки українського походження. "Новий шлях", ч. 37, 8 травня 1943 рік.

"З Бельгії, 23 вересня 1944.

[…] Я є в Бельгії і цей край мені подобався, бо люде культурні й товариські. Канадійців дуже радо вітали і приймали. Коли я бачу, як народ тішиться освободженням, то зараз приходить на думку бідна Україна. Вона також хоче волі…

Слава Україні!

А. Семчій"

***

"Шпиталь, дня 15 грудня 1944.

[…] Повірте, що багато з нас, які тут боремось, вірить, що ще повстане Вільна Незалежна Україна та що всім поневоленим народам усміхнеться доля.

Я вірю, що лях не посягне рукою на наші українські землі. Нашим обов’язком є докласти всіх сил, щоби цим разом не торгувались українськими землями і народом, як по минулій війні. Якщо світ бореться за правду, то ця правда мусить рішити, щоби українські землі злялись в одну Українську Незалежну Державу.

Бажаю Вам веселих свят і щасливого Нового Року! Слава Україні! Слава Канаді!

І. Якимів", Велика Британія

 Повідомлення про братів із української родини Кіндрат на службі в канадській армії. "Український голос", ч. 11, 15 березня 1944 рік.

"Як війна ще довго потриває, то ще одинадцятий син піде до війська"

Історії про те, що до лав канадської армії українці вступали цілими сім’ями не є унікальними, а швидше навпаки. Так, десять синів переселенця пана Микулика, теслі з Буковини, перебували в армії: "п’ять його синів є сержантами канадської армії за морем, два в повітряній флоті, два при маринарці [військово-морському флоті — ІП], а один при артилерії".

Більше того сам Микулик говорив, що якщо війна триватиме й далі, то і його одинадцятий сімнадцятирічний син піде до війська.

Слід відзначити, що українські воїни служили як у сухопутних військах (снайперами, гарматниками, автомеханіками, телеграфістами, мотоциклістами та ін.), так і в повітряних та військово-морських силах, і вирізнялися високим професіоналізмом.

При тому значна їх кількість воювала саме у повітряному флоті: вони були кваліфікованими пілотами, протилітаковими артилеристами, бомбардирами, аеромеханіками, радіомеханіками, авіаційними радіо-операторами, а також нерідко інструкторами повітряних навігаторів, що без сумніву вимагало спеціального навчання та підготовки, які забезпечив їм канадський уряд.

Повідомлення про братів із української родини Спачинських на службі в канадській армії. "Український голос", ч. 39, 27 вересня 1944 рік. 

"Я знаю, що я був, є і буду українцем і вмру як українець"

Говорячи про вагомий внесок українців, які в роки Другої світової війни воювали у складі армій союзників, не можна оминути й болючого питання кількості жертв серед наших воїнів українського походження.

Завдяки громаді українців у Канаді сьогодні ми можемо ознайомлюватися з окремими рубриками в тогочасній пресі – "Серед військових утрат", "Українські імена на канадійських лістах страт", "Жертви війни", що, на превеликий жаль, були регулярними.

Поряд з іменами українських героїв читаємо сумні приписи — "умер від ран", "загинув без вісті по повітряних операціях за морем", "зістав забитий на активній службі", "пропав (під час операцій у Франції)", "убитий ворожою кулею в Англії", "погиб на полі битви в Італії від бомби"…

Не можуть залишати байдужими й історії про долі окремих воїнів. Двадцятирічний доброволець канадського військово-морського флоту, активний член українських молодіжних та спортивних організацій Антон Леськів у вересні 1940 р. написав листа до редакції "Нового шляху":

"Хочу повідомити вас, що від’їжджаю… Все мріяв поїхати на "другий бік", а тепер день прийшов. Також хотів бути каноніром, а тепер перейшов іспит і сьогодні став каноніром. Жалую, що не міг ще раз бути з Вами всіма, але  як Бог дасть, вернуся та й знов буду з Вами. Не думайте, що я боюся згинути. Я знаю, що я був, є і буду українцем і вмру як українець. […] Поздоровляю усіх: у редакції, в канцелярії і в залі (Українськім Національнім Домі)… Лиш одну думку маю: Україна повстане! Слава Україні!".

Це був останній лист молодого українського матроса, який менше ніж через місяць з часу написання цих слів і відбуття з Канади "згинув у бойовій акції" в Атлантиці.

 Нагородження військовою медаллю рядового канадської армії, українця Н. Ковальчука. "Український голос", ч. 15, 12 квітня 1944 рік.

Подвиги українських героїв не залишилися неоціненими. Архівні документи інформують, що канадські воїни українського походження за їх численні бойові досягнення нагороджувалися медаллю та хрестом "За видатні льотні заслуги", "Медаллю Британської імперії", "Воєнною медаллю" за хоробрість на полі бою, а також військовою нагородою США "Срібна зірка" за відвагу та ін.

Внесок українців у перемогу над нацизмом був визнаний демократичним світом Америки та Європи. Проте багато десятків років залишався абсолютно проігнорованим у "Совіцькій Україні" та, на жаль, недостатньо відомим у незалежній Україні, за державність і суверенність якої вони свідомо боролися і віддавали свої життя.

Автор: Людмила Ващук
провідний науковий співробітник відділу використання інформації документів Центрального державного архіву зарубіжної україніки
Джерело: istpravda.com.ua

Опубліковано в Цікаво
Субота, 08 липня 2017 11:24

Чернівецький художній музей

Одним з кращих музейних закладів Буковини на сьогодні є Чернівецький художній музей. Відвідавши його, ви зможете детально ознайомитися з художнім та народним мистецтвом краю, відкрити для себе нові імена та народні стилі.

Приємним плюсом до відвідин стане історична будівля з чудово збереженими інтер'єрами початку 20 ст., в якій знаходиться музей, – пам'ятка архітектури національного значення, виконана в стилі віденської сецесії.

Колекція художнього музею

Всього зібрання музею складає понад 12 тисяч експонатів. Більшість з них представляють мистецтво Буковини 17–20 століть. До постійно діючої експозиції художнього музею в Чернівцях входять такі зібрання:

Колекція буковинського іконопису 17– 20 століть. Це хатні образи, ікони з церков та монастирів, зразки народного іконопису, ікони, виконані на склі.

Художнє мистецтво Буковини 20 століття. Експонуються роботи Є. Ліпецького, О. Киселиці, П. Яковенка, О. Криворучка, О. Плаксія, В. Санжарова та інших.

Творчість українських митців 20 століття: М. Глущенка, А. Коцки, М. Дерегуса та інших.

Орнаментальне мистецтво Буковини, де представлені художні зразки традиційного буковинського мистецтва.

Роботи буковинської діаспори: Петра Могики, Миколи Бідняка та інших.

Колекція буковинських килимів – гордість музею. Подібна колекція також є в музеї килимарства у селі Нагоряни.

Зібрання писанок, що налічує понад 3000 експонатів, які в основному представлені буковинськими та гуцульськими зразками.

Загалом зібрання Чернівецького художнього музею вдало репрезентує народне та образотворче мистецтво Буковини останніх 300 років.

Історія художнього музею

Спочатку музей існував як відділ обласного краєзнавчого музею і вони разом ділили одне приміщення. Аж 1988 року музей був відкритий як самостійна одиниця. Спочатку він розміщувався в нефункціонуючому на той час Святодухівському соборі. Однак невдовзі його віддали громаді, а музей поступово перебрався у свою теперішню будівлю поряд із міською ратушею. Сама по собі будівля є чудовим витвором мистецтва, а мозаїка зверху на фасаді помітна всім довкола. Побудоване приміщення було в 1900–1901 роках для Ощадного банку.

Сьогодні колекція художнього музею поповнюється в основному за рахунок меценатів та місцевих колекціонерів. На базі музею проводяться численні виставки, культурні події міста, майстер-класи.

Опубліковано в Музеї
Сторінка 10 із 12