Нескорена українська душа

Понеділок, 05 вересня 2016 11:28 Автор  Ганна Черкаська
Оцініть матеріал!
(1 Голосувати)

4 вересня ми згадуємо події, що відбувалися 31 рік тому. Темної ночі, на 4 вересня 1985 року у Пермському краї Сибіру перестало битися серце Василя Стуса.

Василь Стус. Юність.

Розтали роки. Час розстав. Лишилося
Дитинство, як розколотий горіх.
А з нього випурхнула юність, перше кохання:
Закосичила, заспівала,
Мов засіяла піснею шлях…
І лебідкою в небі плавала,
поки впала в моїх полях.
Шістнадцятирічний Василь закінчив школу із срібною медаллю і поїхав до Києва здавати документи на факультет журналістики, але не тут-то було… «Занадто юний ви ще,» – пролунала відмова. Довелося здавати документи у Донецьку на історико-філологічний. Медаліста зарахували без іспитів, то пішов підпрацювати: ремонтував залізничні колії. Студентом Стус віддавався науці: вивчив латину, німецьку: Брехта, Ґете, Рільке читав без словника; зачитувався філософськими творами, кохався у світовій літературі. Уклав збірочку поезій. Багато палив цигарок. Із червоним дипломом завершив навчання, упродовж першої чверті працював учителем на Кіровоградщині.
Та українця чекала чужина: Урал – радісна покара солдата; той Урал, де пізніше Стус відбуватиме ув’язнення.
Промайнули верби похилені
І сховалися за горбами.
Сплять солдати, накрившись бушлатами,
перед досвітом сном знеможені,
снять обідами і дівчатами
і обличчям матері, може.
Україно, тебе вже не видно –
Ні тополь твоїх, ні дубів.
За Михайлівським хутором, рідна,
Я надовго тебе загубив.
Уже в армії Василь отримав газету «Літературна Україна», де були його вірші та передмова Андрія Малишка.
У короткий час між «пізнім реабілітансом» і «охрущенієм непокірної» Стус повернувся в Україну. Можна було читати, сперечатися з друзями, збиратися у Світличних, у кімнаті №13 Жовтневого палацу. Василь успішно склав екзамени до аспірантури Інституту літератури АН, почав писати дисертацію «Феномен доби» – про творчість раннього П. Тичини. Але:
Сьогодні – неділя,
і раз на тиждень
можна признатися собі,
що набридли дисертаційні розділи,
що набридли однаково добрі книги,
набрид розфасований на одеській фабриці цейлонський чай.
Раз на тиждень приємно піти до лісу, віддатися ідилії. Ви тільки уявіть собі!
Шишки горять, як кремові цукерки!
Лопух зморився і розліг з досади,
Згорнувши руки, збувшися бажань,
Крильми лелека ляснув – й навзаводи
Понісся літеплений гомін жаб…
Або ось така сильветка:
Ящірки, мов коні, шиї витягли
Із шпар – у простір. З темені – в весну
І топчуть не підбитими копитами
Малу і недолугу сарану.
Раз на тиждень приємно побути поруч дівчини яку ти любиш по-особливому:
Заклинаю, немов клинок!
Тільки скажи «люблю».
Одне-єдине, кругле, вологе соковите,
як плід біля вишневої кісточки,
червоне слово.
І панна Валя сказала те єдине слово,
stus_1
і от уже – Дмитрик луками мчить, наче кров горлом біжить.

Прокоментувати:

Переконайтесь що ви заповнили усі поля, відмічені зірочкою (*). HTML код не допускається