Чарівний голос України, який підкорив тиранів

Вівторок, 02 серпня 2016 02:54 Автор  Ганна Черкаська
Оцініть матеріал!
(2 голосів)

Чи можна собі уявити голос, який підкорив і Гітлера, і Сталіна? Голос, незвичайний тембр якого став оберегом його власника серед лещат тоталітарних машин нацистів та комуністів. Це - оксамитовий бас Бориса Гмирі і розповідь про його надзвичайне життя. 

«Твій день народження, мій рідний… Між нами немає смерті. Ти мій найкращий, найдорожчий… Ти мій назавжди,» – Віра Августівна написала останнє 5 серпня 1973 року. Вона заповіла поховати себе у ногах коханого.

Неперевершений бас рідкісного оксамитового забарвлення, якого не було ніколи і ні в кого ані до, ані після Борис Романович Гмиря народився 1903 року в Лебедині на Сумщині. Каменяр Роман Костянтинович і швачка Ганна Федорівна були багатими тільки на дітей, у сім’ї навіть хліб ділили ниткою на тоненькі пелюстки. 11-річним Борис закінчив початкову школу і пішов у найми: не до жиру…, працював кур’єром у суді, кочегаром, матросом, вантажником.

Тільки у 27 років на робітфаці Борис Гмиря здобув середню освіту, продовжив навчання у Харківському інженерно-будівельному інституті. Під час голоду 1933-го померли тато і сестра, маму Борис врятував літром молока. І при такому житті він ще й співав!

На четвертому курсі прямо на студентському концерті Бориса запросили до консерваторії. Висновок комісії був таким: «Враховуючи виняткової краси голос, видатні сценічні дані, високу загальну культуру, рекомендувати Бориса Гмирю на навчання в консерваторії, в клас проф. Голубєва». Як Ви розумієте, багато часу було втрачено: пізно було опановувати класичний вокал, тому Гмиря не володів італійською школою бельканто, як деякі його колеги-італійці. За особистим розпорядженням наркома освіти Миколи Скрипника він одержав право навчатися у двох вищих навчальних закладах одночасно. І знову унікальна ситуація: третьокурсника консерваторії Харківський оперний театр запросив студента на роботу. У 1939 р. Гмиря закінчив консерваторію, одержав запрошення до Києва і став лауреатом Всесоюзного конкурсу вокалістів, удостоївся другої премії (першу нікому не присудили). Большой театр, Ленінградський і Мінський оперний одночасно запросили Гмирю на нечувано вигідних умовах, але Київ він не покинув.

21 червня 1941 року Борис Гмиря поїхав відпочивати до Криму. Друзі з Києва повідомляли, що столицю евакуюють і радили не повертатися до міста. Артист поїхав до Харкова, та невдовзі мусив утікати й звідти. Поспішаючи на потяг, ривком схопив важкі валізи й зірвав спину. «Швидка» відвезла Гмирю до інституту рентгенології, де його застала німецька окупація.

Його голос звучав у Харкові, Полтаві, Кам’янці – Подільському, ходили легенди про виступ перед Гітлером. Справа в тім, що Гмиря розучив арію із опери Вагнера, яку ще ніхто в світі не виконував, очікували, що на виставу до Києва прилетить фюрер. І от Гмиря бере високу ноту – і купол театру тріщить навпіл. Виявилося, це Каганович дав наказ кинути тонну бомбу на оперу: і Гітлера не було, і бомба не вибухнула. Відступаючи, німці надали Борису Гмирі спеціальний літак, але він відмовився виїздити.

Від цього часу доноси добродіїв-круків дзьобали орла. Рятувала дружина Віра Августівна, яку Борис називав «травушка-муравушка». Перша дружина Бориса Гмирі Анна Іванівна Грецька важко хворіла і померла у 1950 р. Високий, стрункий співак-удівець мав у Цхалтубо щасливий курортний роман із продовженням. Він зустрів Віру Августівну Нові, фізіолога за фахом; їй було 36, її чоловік на війні пропав без вісти. Вони разом відпочивали, потім жили не розписуючись 5 років, щоб при розлученні не мати мороки. Гмиря майже не пив, курити кинув ще замолоду, щоранку робив зарядку, брався за гантелі. По 10 год. на день грав на роялі. Борису Романовичу подобалося, як готувала Віра Августівна (особливо любив її полуничне варення), їв усе підряд, але перед концертом з’їдав тарілку манної каші.

Нарешті розписалися. Віра писала докторську дисертацію. Коли вона працювала, Борис ходив навшпиньках.

Майже одразу після закінчення війни Сталіну на стіл лягли сигнали, що Гмиря співав для Гітлера. Вождь запитав у Хрущова, у Берії про співака. Хрущов похвалив талант виконавця, а Берія засудив: «Докотився, Гітлеру співав!» Сталін підсумував: «Бачите, кого Гітлер запрошував? Шаляпіна, Михайла Чехова, Гмирю. А ми що – гірші від Гітлера? Нехай і нам співає, а ми послухаємо.» У 1951 році, коли летіли на Декаду українського мистецтва до Москви, було заготовлено два накази: один на присвоєння звання заслуженого України, другий – на арешт.

Під час виконання партії Максима Кривоноса Великий театр зірвався і влаштував овації, зааплодував із своєї ложі Сталін, чого раніше ніколи не робив, і на коліні підписав наказ, замінивши звання на народний СРСР. Одразу після спектаклю провідних акторів запросили до Кунцево. Довгі чорні «ЗІС-110» привезли співаків на дачу, завели до зали з накритими столами. Довгий час Сталіна не було. Нарешті він з’явився, мугикаючи пісню: «Закувала та сива зозуля». Пісня була старовинною, але забороненою як націоналістична, тому усі чекали, що буде. Тільки один Гмиря узявся підспівувати. Враз Сталін зупинився, пильно вдивився в обличчя Борису Романовичу і запитав:
– Кажуть, ви для Гітлера співали?
– Довелося, товаришу Сталін, – знітився Гмиря.
– Під Вінницею? У вервольфі? – продовжувалися питання.
– Не знаю, я співав у міському театрі. Був там Гітлер, генерали, тисячі слухачів. Мене схопили прямо на квартирі, посадили в авто, привезли з Києва до Вінниці. Я співав слухачам, а не Гітлеру.

Але пояснення співака не цікавили Сталіна, він пішов далі, довго розмовляв із Гришком про напої. Той пив багато і часто, тому сміливо відповідав. Коли мова зайшла за нагороди, Гришко не побоявся сказати, що рідкісний талант Гмирі не оцінений званням народного артиста, тільки – заслуженого України. Вранці Гришко примчався до Гмирі з газетою. На першій сторінці «Правди» було поміщено фото Бориса Романовича та наказ про нагородження його орденом Леніна і званням народного артиста СРСР, наступного року – Сталінська премія. Крім того, після цих нагород співаку надали розкішну квартиру в Пасажі, поруч із Хрещатиком.

Він мав право виступати тільки в соціалістичному таборі: так, під час його гастролей у Болгарії злетілися імпресаріо з Ла Скала – і турне різко обірвали. 5 програм приготував Гмиря для гастролей у США, але так туди й не поїхав. У Канаді зал скандував: «Гмиря! Гмиря!», звернувся до акомпаніатора Льови Остріна: «Чому Гмиря весь час хворіє, коли треба їхати до нас на гастролі?» Віра працювала в інституті, тому не мала змоги їздити за ним на гастролях і вони листувалися.

Басо-абсолюто, ідеальний за своєю звуковою місією і до сьогодні неперевершений ніким у світі був Борис Гмиря. Але у 1957–му році його вигнали з Київського театру за неправильний спів і «розгульне трактування образу князя Галицького, що сприяло розтлінню молоді», дирекція визнала, що Гмиря «пел спектакль неприлично» .

У театрі йому часто давали не басові партії, що дуже шкодило голосові, він написав заяву з проханням давати тільки басові партії, тому на зборах оперного його виключили зі складу й 3 роки без роботи. Директор відмовив Гмирі в переводі на пенсію попри 21 рік оперного стажу і 42 роки загального трудового. Цей конфлікт продовжувався три роки. Весь цей час Б. Гмиря не отримував заробітної платні.

А потім Рада Міністрів СРСР винесла рішення від 25 березня 1961 року про призначення пенсії союзного значення без будь-якого обмеження заробітку. Скільки ж ця боротьба забрала у Гмирі здоров’я! Гордість театру і всього світу, при потуранні влади, був перетворений на звичайного гастролера, бо виступати в оперному театрі, як того хотіла безліч його прихильників, він міг лише як гастролер!

У 58 років Гмирю «пішли» на пенсію, а наступного, 1962 року, його ім’я було внесено до Міжнародної енциклопедії «Who is who?»

Бориса Гмирю запрошували театри Варшави, Будапешта, Братислави, Софії, Вільнюса, Москви, але не України. У 1968 році Гмирю запросили на Всесвітню виставку в Монреалі, але співаку про це навіть не повідомили. Того ж року 65-літній маестро останній раз у Київській опері співав у «Фаусті» Гуно. 30 травня 1969 року в Ленінграді відбувся останній концерт співака.

За три місяці до кончини Гмиря вивчив і виконав романс Олександра Олеся «Сміються, плачуть солов’ї». Дивно, що Олесь і Гмиря присвятили романс своїм дружинам, з ім’ям Віра.

«Останній промінь згас», – так називався твір вивчений, але не проспіваний Борисом Романовичем.

Спекотного літа 1969 року, 1 серпня о 13 годині 30 хвилині серце Бориса Гмирі зупинилося. За своє життя Гмиря проспівав 1 047 концертів, із них 96 благодійних: ніколи, виступаючи перед молоддю, Гмиря не брав грошей. Його слава – 300 українських пісень і романсів, 300 творів західних класиків, оперних партій (як басові, баритонові, так і тенорові, наприклад, у «Тарасі Бульбі» виконував партію Тараса (бас) і партію Андрія (тенор), фільм «Наймичка» за Шевченком.
Це єдиний співак України, який мав сольний концерт із творів на слова Шевченка. Його Шевченкову програму сьогодні за кордоном співає Шуляк.

Борис Гмиря першим проспівав суворо заборонений твір братів Лепких «Чуєш, брате мій!» Він завжди наполягав на оголошенні імен авторів, і, якщо конферансьє «забував», оголошував сам. Після смерті його три роки не згадували.

Жодного звання від України Гмиря не мав, тільки 1992 року його включили до ста найславетніших українців.

Віра Августівна Гмиря – доктор наук, мала свою школу, учнів, але кинула все та заходилася упорядковувати твори чоловіка. Вона продала дачу, машину, гараж – і все вклала в збереження архіву та оплату пам’ятника, який держава не спромоглася оплатити. Кожного місяця 20-го числа Віра Августівна влаштовувала вечори «Слухаємо Гмирю» на вулиці Хрещатик, 15, їх було 250. Вона видала 5 компакт-дисків, є ще матеріал на 45.

Прокоментувати:

Переконайтесь що ви заповнили усі поля, відмічені зірочкою (*). HTML код не допускається