Українська Кармен. Розповідь про гордість українського балету.

Субота, 13 лютого 2016 08:21 Автор 
Оцініть матеріал!
(1 Голосувати)

Українська балерина Валентина Калиновська мала успіх у світі не менший, ніж Майя Плісецька. Її запрошували танцювати в Большой театр, спокушали американською мрією в Нью-Йорку, однак вона була вірною Києву і його оперному театру.

Сучасні балерини відверто зізнаються, що захоплюються творчістю Валентини Федорівни, адже її висот досі так ніхто й не досягнув. Тож дивно, що зірку української сцени 50–70-х років тепер вже мало знає широка публіка. Для всіх нас залишається еталоном у балеті Плісецька, хоча була своя – Калиновська. І саме їй єдиній Майя Михайлівна дозволила танцювати Кармен-сюїту, поставлену на неї Алонсо, ще й зізнавалася, що українська версія балету краща, ніж її власна.

Valentyna Kalynovska003 216x300

Валентина Калиновська стала єдиною українською балериною, що здобула звання народної артистки СРСР, а ще – єдиною народною артисткою СРСР серед балерин, які народили двох дітей. І це попри всі заборони керівництва театру. Тож навіть у цьому вона виконала наказ свого батька, який був проти того, щоб донька обрала непевну професію танцівниці: «Якщо вже пішла на цей шлях, то маєш бути лише першою».

– Валентино Федорівно, чому при всіх можливостях та регаліях народної артистки СРСР ви обрали своїм домом Київський оперний театр, а не Большой чи Кіровський (нині Маріїнський театр)?

– Справді, я могла виступати в Большому театрі або переїхати в Ленінград, однак у Києві я народилася і тільки тут хотіла завжди жити. До того ж не могла покинути своїх батьків та брата, яких я дуже любила.

До Київського оперного театру мене запросили одразу після закінчення хореографічного училища 1957 року. Ініціатором при цьому був мій педагог Роберт Альбертович Клявін. І всього через два місяці я станцювала головну партію в балеті «Шурале». Це історія про дівчину, яку злий чаклун перетворив на птаху. Та вона закохалася в прекрасного хлопця Батира, котрий врятував її і знищив чаклуна. Партію Батира танцював Клявін.

– Здається, саме ця роль була для вас знаковою, адже ви й злетіли прекрасною птахою на українській сцені.

– Ніколи про це не думала, але, схоже, ви маєте рацію (усміхається. – Авт.). Я починала, як і годиться, в кордебалеті, однак балетмейстер мене одразу помітив і довірив головну партію. Це велика рідкість. І в тому ж сезоні я станцювала ще одну головну партію – Медори в «Корсарі». Моїм партнером був знову-таки Клявін.

Valentyna Kalynovska002– Схоже, він був у вас закоханий!

– Роберт Альбертович відкрив мене як актрису. Він сам був чудовим артистом, знімався в кіно, і в партнерстві з ним я відчувала, що маю емоційно йому відповідати. В «Шурале» він посилав мені такі почуття, які навчили мене не лише техніці, а й драматичному відтворенню образу. Раніше я соромилася так поводитися на сцені, але завдяки Клявіну розкрилася й показала цей бік своєї натури. І потім – скільки б не танцювала на сцені – кожний спектакль був для мене наче коштовність.

А через два роки балетмейстер Вахтанг Вронський поставив для мене «Бахчисарайський фонтан», де я станцювала Зарему. Клявін був Гереєм, а Євгенія Єршова – Марією. І там трапився прикрий випадок: у сцені, де я приходжу до Марії і закликаю її поїхати з міста, бо я, а не вона, маю бути з Гереєм, я так сильно вдарила суперницю кинджалом, що в Єршової потекла кров. Ось так увійшла в образ!

Єршова була надзвичайно талановитою балериною, і дуже правдиво створила характер героїні. От я й не втрималася. Після цього мені металевий кинджал замінили на дерев’яний.

– Про ті часи розповідають, наче в театрі було жахливе суперництво та протистояння між провідними балеринами…

– Так, тепер теревенять різні нісенітниці, наче й скло в пуанти сипали одна одній, і голки в пачки заколювали. Неправда все це! Я протанцювала стільки років у театрі, мала головні партії. Поряд працювали Потапова, Єршова, Гавриленко, Руденко, талановита молодь. Але ніколи ні в мене, ні в них не було якихось справжніх конфліктів. Конкуренції ми не відчували.Valentyna Kalynovska005

Коли я прийшла в театр, Потапова вже була заслуженою артисткою. Пам’ятаю, 1959 року ми поїхали на гастролі до США, так вона сама мене просила виходити в якихось партіях замість неї, бо хотіла трохи відпочити. Адже концерти йшли щоденно, а вона солістка. Але я їй відмовила: сказала, що мені добре і в загальній масі (сміється. – Авт.).

– Як це вас випустили у США, адже тоді вже стояла залізна завіса між нашими країнами?

– Ми з театром збиралися на гастролі в Австралію. Вронський поставив сцену Солохи, створив концертну програму. А в цей час у Москві хор П’ятницького з танцювальними колективами і три солісти були запрошені в США. Це мав бути російський фестиваль, на який їхали 200 артистів. Від України планували послати кілька осіб з ансамблю Вірського – з номером «Піки».

Однак Вірський вперся: або поїде весь наш колектив, або ніхто. Він був ображений, що Большой театр та трупа Мойсеєва можуть їздити за кордон, а українці – ні. Адже наш театр був тоді третім за значенням в СРСР. Вірський був надзвичайно сміливим! Керівництво не знало, що робити, бо всі візи були отримані, квитки куплені, валізи спаковані. Тоді вирішили, що ті, хто мав їхати в Австралію, змінять маршрут на Америку. Наші артисти балету разом з ансамблем Вірського повинні були танцювати гопак і українське гранд-па.Valentyna Kalynovska015

Отак ми потрапили в США. Спочатку приїхали в Москву, де в нас був спільний збір з російськими артистами, репетиції. А потім сіли на літак…

– Які у вас були враження від США?

– Надзвичайні, адже то був 1959 рік. Мені тоді здалося, наче я потрапила на іншу планету. Так там було все вичищене, викохане, прикрашене. І це після нашого радянського зубожіння! В Нью-Йорку ми жили в готелі на 27 поверсі. Тож ранком, відкривши вікно, перелякалися – навкруги стояли стоповерхові будинки. Ми такого ніколи не бачили! Вразили нас також охайні, добре одягнені люди. На вулицях скрізь вогні, яскравий Бродвей. Ми жилі в готелі з басейном, і я щодня ходила плавати, стрибала з вишки.

– Співвітчизників зустрічали?

Valentyna Kalynovska004– Так. Там були колишні артисти з хору імені Верьовки. Вони переїхали в Америку після війни, бо боялися після полонів чи концтаборів повертатися в СРСР, адже одразу потрапили б у Сибір. Емігранти нас зустрічали як найрідніших людей. По півгодини аплодували стоячи.

А в Лос-Анджелесі театр стояв на майданчику прямісінько в гірській долині. Після концерту в темряві публіка запалювала сірники та запальнички. Це була неймовірна краса! Американці ставилися до нас із великою повагою – запрошували в гості, робили презенти. Ті два місяці, що я провела у США, згадую, мов казку.

– Всі тоді повернулися додому?

– Так, хоча мене вмовляли залишитися в США. Один мільйонер запропонував мені ангажемент і пообіцяв написати на афіші «балерина-спортсменка», бо бачив мої стрибки у воду (усміхається. – Авт.).

Valentyna Kalynovska011– Після США, напевне, в театрі було сумно?

– Ні, в мене почався новий інтенсивний період. На мене поставили балет «Блакитний Дунай». Потім була «Золота дама» Рахманінова. Нам її поставила танцівниця Олена Тангієва-Бірзнієк із Риги. Вона була в нас на гастролях із «Блакитним Дунаєм», і наш театр зробив їй цю пропозицію. На прем’єрі я станцювала партію Карли.

А згодом партійне керівництво наказало Вахтангу Вронському поставити балет «Поема про Марію» на тему війни 1941–1945 років. Я отримала головну партію Марії-партизанки.

– Який це мало вигляд?

– Органічний. За роллю я була танцівницею кабаре і мовою танцю передавала важливі зашифровані послання. Але фашисти мою героїню впіймали, мучили і врешті стратили. Це все було розказано мовою балету. Я щаслива, що змогла його станцювати.

А коли після Вронського нашим балетмейстером став Анатолій Шекера, він поставив у нас «Легенду про кохання». Мені він доручив підготувати партію Мехмене Бану, і я закохалася в цей балет. Танцювати було дуже зручно, бо Анатолій Федорович ставив партію на мою техніку. Оскільки обличчя моєї героїні було закрите маскою, то потрібно було все висловити очима і жестами.Valentyna Kalynovska014

Та після успіху цього спектаклю партійне керівництво доручило Шекері створити балет «Поема про матір» – знову на тему війни. Я втілила на сцені образ матері п’ятьох синів, які загинули на фронті. Тож героїня пафосно виступала за мир, проти насилля. Ну, де іще я змогла б станцювати такі образи? Ні в Ленінграді, ні в Москві нічого подібного не ставили. А от у Києві наказували. Однак я задоволена, що цей досвід був у моїй творчості. Це творчо надзвичайно цікаво.

– Публіка ходила на такі балети?

– Ходила. На прем’єрі були навіть аншлаги. Хоча, безумовно, перевагу глядачі віддавали «Лебединому озеру».

– А про яку героїню ви тоді мріяли?

– Кармен. Я дізналася, що Алонсо на Кубі поставив Кармен-сюїту для Майї Плісецької. Робота була оплачена Міністерством культури СРСР, і Плісецька нікому не дозволяла танцювати цей балет.

У цей час художнім керівником балету в нашому театрі була Галина Кирилова. Вона приїхала з Ленінграда, знала усіх високопосадовців у Москві. І після прем’єри «Раймонди» запитала в мене, що б я ще хотіла станцювати. Я їй зізналася, що мрія всього мого життя – це Кармен. Однак нездійсненна через ексклюзивні права Плісецької. Кирилова мені тоді пообіцяла: я отримаю Кармен. Через тиждень у Київ приїхали обидва брати Плісецької разом із художником-постановником, і почалися репетиції. З’ясувалося, що Кирилова поговорила з Майєю Михайлівною, яка мене добре знала, і отримала від неї дозвіл.Valentyna Kalynovska008

– Ви повністю перейняли малюнок танцю Плісецької?

– Ні. Брати Плісецькі привезли мені зйомки двох варіантів Кармен-сюїти. Першу Алонсо поставив для своєї дружини Алісії, а другу – для Майї. Вони трохи різнилися, тож я створила для себе третій варіант, вибираючи з кожного танцю найкраще. Брати зі мною погодилися, і я станцювала прем’єру. Безперечно, я дуже хвилювалася. Перед виступом взагалі не спала. Однак щойно почула перші звуки музики, як ноги самі почали танцювати. То був тріумф на сцені, а для мене – найвище блаженство.

Я любила всі свої спектаклі, однак цей повністю відповідав моєму характеру, ідеально лягав на мою особистість.

– Що сказала з приводу вашої Кармен Майя Плісецька?

– Не знаю. Однак Алонсо оцінив дуже високо – саме такою бачив він Кармен.

– Після такого визнання стосунки з Плісецькою не зіпсувалися?

Valentyna Kalynovska010– Ні. Вона була набагато старша за мене, тому це сприймалося як передача естафети між поколіннями. Ми всі були особисто знайомі, адже я з трупою Большого театру танцювала балет «Дон Кіхот». Це теж було справжнє свято.

Галина Уланова навіть запропонувала мені перейти в Большой театр. Причому двічі просила! Але я їй говорила, що не можу покинути батьків, а сама думала: «Коли я приїжджаю в Москву – це свято і для трупи, і для глядача. А якщо буду там постійно, то дирекція просуватиме своїх, а не мене». І справді, мені єдиній із Києва дали звання народної артистки СРСР.

– Хто вас подавав на звання?

– Я цього досі не знаю. Це був 1968 рік. Мене нагороджували званнями у високосні роки – званням заслуженої артистки України у 1960-му, народної артистки України – у 1964-му. Отак збіглося (усміхається. – Авт.). Але я мала дуже великий репертуар, багато працювала на сцені.

– 2016 рік теж високосний – значить він ваш!

– Дай Боже!

Valentyna Kalynovska013– Розкажіть про ваше знайомство з Фіделем Кастро.

– Так і знала, що запитаєте! Фідель Кастро на початку шістдесятих приїздив до нас в Україну. Тоді наш театр очолював Віктор Гонтар – зять Микити Хрущова, який керував СРСР. Тож Гонтар міг собі дозволити більше, ніж інші директори. До нас тоді запрошували на роботу перших оперних солістів з усього Радянського Союзу. Наша опера вважалася найкращою в СРСР, і балет не відставав. Зрозуміло, що коли приїхав Фідель, його привели в наш театр.

Згодом Кастро запросив Гонтаря привезти артистів на кубинські гастролі. Директор зібрав 25 виконавців, серед яких була і я, і ми полетіли через океан. Розпочали турне з Гавани. Нас поселили в гарний готель і годували в номерах. Бо Куба після виходу американців стала дуже бідною, а нам приносили на тацях самі делікатеси. Коли це побачив Гонтар, то запанікував, що ми всі погладшаємо. І наказав їсти в загальній їдальні з усіма. Однак це нас не засмучувало.

Пам’ятаю, як у курортному містечку Варадеро ми зі співачкою Валентиною Рекою відкрили зранку віконниці в номері й обімліли: яка там природа! Лазурний океан, білий пісок, зелені пальми й руде сонце! Це була картина, якої я в житті ще не бачила.Valentyna Kalynovska006

Після сніданку ми всі побігли купатися. Разом з нами був посол СРСР на Кубі Олександр Олександров. Він помітив, як удалині хтось купається, а на березі ходить охоронець з автоматом. Олександров здогадався, що там плаває Фідель Кастро, і запропонував нам із ним познайомитися.

Олександров нам переклав слова Кастро, що той хоче, аби ми більше побачили Кубу, а концертів давали менше – берегли себе. Куба – це рай. Там чудово відпочивати, і саме це хотів нам показати глава держави.

– Це тоді Фідель звернув на вас увагу?

– Так. Олександров йому запропонував удвох зробити руками замóк, щоб я на нього стала й пірнула звідти в воду. Я стала на руки Фіделя, потримала їх з Олександровим за голови і стрибнула, зробивши сальто. Ми всі тоді сміялися, плавали, стрибали.

А ввечері Фідель прийшов на концерт. Йому дуже все сподобалося, і він запросив нас поїхати на екскурсію в гори С’єрра-Маестра, звідки почалася кубинська революція. Все вийшло, як хотів Кастро – ми багато їздили Кубою, мало виступали. Справді, побували на курорті. Потім мені з Куби передавали в Київ вітання.

– Ви були зіркою радянського балету, який вважався найкращим у світі. Нині працюєте педагогом-репетитором у Національній опері. Що змінилося в мистецтві танцю за цей час?

Valentyna Kalynovska009– Репертуар став іншим, з’явилося багато сучасних балетів. Втім, не танець змінився, а виконавці. У нас була трупа із 70 артистів. І всі мріяли вийти на сцену. Гримувалися як годиться – наклеювали вії, накладали тон, робили шикарний макіяж. Коли виходили на сцену – публіка завмирала: які красені. А тепер балерини роблять побутовий, невиразний на сцені макіяж, бо рампа дуже сильна, «з’їдає» колір. Тому я вчу дівчат, як накладати грим, щоб зберегти виразність облич.

А от професійний рівень солістів, техніка виконання дуже зросли. Зараз артисти виконують величезні кроки, високі стрибки. Але мені б хотілося бачити більше акторської майстерності. Хоч і не скромно, але скажу про свого сина Максима Моткова. Він чудовий танцівник – мабуть, проявилися наші з його батьком гени. А коли на сцені справжній артист, то забувається все на світі. Залишається лише історія, яку він танцює.

Серед балерин мені дуже подобається Олена Філіп’єва. Вона великий майстер. Наташа Мацак і Тетяна Льозова – теж чудові балерини. Вони тримають рівень того балету, яким свого часу пишалися ми. Інші артисти технічно теж хороші. Однак не вистачає драматичного поєднання почуттів із технікою. А глядач хоче бачити саме історію та живі почуття на сцені, а не лише приголомшливе технічне виконання.Valentyna Kalynovska012

Ліліана ФЕСЕНКО
Фото з сімейного архіву Валентини Калиновської

Прокоментувати:

Переконайтесь що ви заповнили усі поля, відмічені зірочкою (*). HTML код не допускається