«Київське диво» - Леонід Кисельов

Понеділок, 21 вересня 2015 12:42 Автор 
Оцініть матеріал!
(2 голосів)

«Київське диво», «київська легенда» - поет Леонід Кисельов прийшов у світ 21 вересня 1946 року.

Його батько, Володимир Кисельов, киянин, син учителів, у 21 рік командував мінометною батареєю на Сталінградському фронті. Там його важко поранило, контузило; він став інвалідом другої групи з осколком у грудях. Батько – росіянин із українською свідомістю прищепив синові любов до Т. Шевченка, заохочував писати українською. Мати Леоніда – єврейка. Батьки свого первістка виховували справжнім киянином: Льоня знав вулички, старі й нові назви, хто в якому будинку жив, легенди й бувальщини.
Юрій Щербак згадував письменника Володимира Кисельова: «Винятково порядна людина й антисовєтчик ще той». У їхній квартирі на вул. Червоноармійській збиралися письменники, журналісти й дисиденти. Михайло Слабошпицький, обзивав оселю «літературно-кулінарним салоном», бо господар мав пристрасть — куховарити та гнати геніальні самогони. Ви могли критикувати його роман «Любов і картопля» чи «Дівчинка і птахоліт», він це прощав, але якщо казали, що його страва не до смаку, — виганяв. Типове застілля в Кисельових, обряд споживання самогону та настоянок Гелій Снєгірьов описав у романі «Портрет, 66». А за столом про що тільки не говорили!? Про літературу: Володимир Кисельов добре знав східних класиків і західноєвропейських романістів; про дисидентів, про владу.
Це був час «охрущення непокірної», про що відверто гомоніли гості: Віктор Некрасов (друг батька), Анатолій Шевченко, Віталій Коротич, Микола Вінграновський. Вихований у такому оточенні хлопець відчував себе самодостатнім, гордим, столичним. Підлітком Льоня Кисельов розпочав не з проби пера, а як сильний поет.
Деревья не платят за платья.
Деревья платьями платят
Ветру, чтоб дул потише,
Ливням, дворникам, крышам.
Це були не наївні юнацькі акварелі, а вiдверто-смiливi й знаковi поезії з потужним зарядом украïнськостi («Монолог Галілея», «Царі», «Вірші про Тараса Шевченка», «Я забуду»)).
Уже тоді рядки Леоніда розбирали на цитати:
Проклятый век. Поэты в нем ютятся,
Как моль в пронафталиненном шкафу.
но умирают в юности поэты
и в очень древнем возрасте цари.
И остается песня недопетой,
и корчатся на плахе бунтари.
Уже тоді юний Кисельов захворів на невиліковну недугу - лейкемію. Родина, друзі й лікарі-спеціалісти докладали всіх зусиль, польські пілоти привозили ліки з Парижа, щоб рятувати, як тоді говорили, майбутнього Лермонтова, Пушкіна або й Шевченка. А він оспівував осінь:
Така золота, що нема зупину.
Така буйна — нема вороття.
В останніх коників, що завтра загинуть.
Вчуся ставленню до життя.
У березні 1963 р. журнал «Новый мир», головним редактором якого був Олександр Твардовський, опублікував добірку з приміткою: «Леонид Киселев, ученик 10 класса школы 37, г. Киев». Вірш «Царі», в якому десятикласник зневажав особу царя Петра I, ще й посилаючись на Шевченка, викликав у Москві серед російської інтелігенції й академічних кіл обурення та протести.
Еще мальчишкой удивлялся дико:
Раз все цари плохие, почему
Царя Петра зовут Петром Великим
И в Ленинграде памятник ему?

Зачем он нам, державный этот конник?
Взорвать бы, чтоб копыта в небеса!
Шевченко, говорят, односторонне
Отнесся… Нет, он правильно писал:

Це то первий, що розпинав
Нашу Україну…

Не Петр, а те голодные, босые
В болоте основали Петроград.
За долгую историю России —
Ни одного хорошего царя.
Після «Царів» молодого поета перестали друкувати в російській радянській періодиці.
Юнак знав стародавнє мистецтво, мозаїки й фрески Київської Софії, цікавився примітивним мистецтвом Никифора Дровняка, любив поезію Шевченка, раннього Тичини, Драча, Вінграновського, Блока, Пастернака, Гумільова, Данте, Шекспіра, Рільке й Лорки, американський джаз, українську та парагвайську пісню, романси на слова Ахматової. Учився на факультеті іноземних мов Київського університету на перекладацькому відділенні. Був захоплений талановитою журналісткою з енциклопедичними знаннями Майєю Брусиловською (Каганською), його «girl friend».
Ю.Щербак так описує Леоніда Кисельова: «Обличчя нерухомо-смагляве, і це робило його схожим на молодого венеціанця, проте темпераментом Льоня надто відрізнявся од італійців: був малорухомий і повільний (звичайно, не на футбольному полі), слова вимовляв тихо і наче мляво...»
У період «безбережних надій», коли русифікація набула нахабної відвертості, коли вчителі агітували батьків написати заяву з проханням звільнити дитину від вивчення української мови; коли навіть учителі сільських шкіл соромилися свого українства, Леонід Кисельов перейшов на українську. У книжці Володимира Кисельова «Веселий роман» прототип Леоніда - молодий київський поет Леон на прохання друзів прочитати свої вірші, проказав схвильовано:
...все на свете - только песня
На украинском языке.
На питання «А чому українською мовою?» Леонід відповів: «А ось цього я не вмію пояснити. Я так відчуваю. Та якщо вважати поезію одним із засобів самовизначення, то доведеться примиритися з тим, що я саме так самовизначаюсь»...
Я позабуду все обиды,
И вдруг напомнят песню мне
На милом и полузабытом
На украинском языке.
И в комнате, где, как батоны,
Чужие лица без конца,
Взорвутся чорные бутоны –
Окаменевшие сердца.
Я постою у края бездны
И вдруг пойму, сломясь в тоске,
Что все на свете только песня
На украинском языке.
Прочитавши цей вірш Леоніда Кисельова, дочка Президента УНР Наталія Лівицька-Холодна відповіла з США:
ТИМ, ЩО ТАМ, З НЕЮ
Чом не винесла її очима,
так, як він, у безвість крадькома,
щоб була зо мною, хоч незрима,
а не ця, що тут, чужа й німа.
Щоб казала мені вдень і ніччю,
що ростуть іще такі, як він,
із очима, що, як зорі, вічні,
із любов’ю, що як гнів і чин.
Ти, мій сину, моя горда дійсність,
ствердження, і доказ, і любов:
справді – все на світі тільки пісня
в українській, у найкращій з мов.
12 квітня 1968 р., за кілька місяців до смерті Кисельова, з'явилася в «Літературній Україні» добірка його українських поезій «Перші акорди»... За півроку до смерті Леонід заговорив українською — блискучою, дуже чистою. Перехід з російської мови на українську був для Кисельова природнім, оскільки у 17 років він зробив вражаюче відкриття:
Тільки двічі живемо.
Раз — у світі білім-білім.
Тож сумуємо і квилим,
Як до іншого йдемо.
А тоді ще в другий раз,
В світі чорнім — аж червонім.
Чорнозем ламає скроні,
І трава росте крізь нас.
Тільки двічі живемо.
Дай нам, Боже, щоб любили
І щоб люди не раділи,
Як у чорний світ йдемо.
***
Рано ще, рано.

Ще і мати не вставали
І до мене не гукали:
Вставай, сину!
Ще і батько не вставали
І до мене не гукали:
Ходім, хлопче!

Рано ще, рано.

Ще Марія не вставала
І до мене не гукала:
Вставай, Йванку!
Старшина ще не вставав
І до мене не гукав:
Кроком руш!

Рано ще, рано.

Ще і донька не вставала
І до мене не гукала:
Вставай, тату!
Ще й онук мій не вставав
І до мене не гукав:
Ходім, діду!

Рано ще, ой, рано.
Рано, ой як рано пішов талановитий хлопчик, який дружини не знав, батьком-дідом не став...

Автор: Ганна Черкаська

Прокоментувати:

Переконайтесь що ви заповнили усі поля, відмічені зірочкою (*). HTML код не допускається