Його фотографії здобували нагороди на престижних міжнародних конкурсах та прикрашали одну із головних артгалерей Лос-Анджелеса. А зараз він планує велику фотосерію у Тихому океані. Це все про українця, Алекса Шера, який підкорює Каліфорнію підводною фотографією.

Опубліковано в Українці в світі

19 квітня у Вінниці відкрилася персональна виставка картин 3-річної Анастасії Барчишеної.

Опубліковано в Дозвілля

Кочубей Микола Савович - відомий український художник, графік, автор ескізів українських пам'ятних і ювілейних монет, дизайнер українських поштових марокЗаслужений художник України. Голова секції художників графічного мистецтва Київської організації Національної Спілки Художників України

Опубліковано в Творчість

В неділю, 24-го вересня 2017 року, в Українському Осередку Вінніпеґу – Центрі української культури й науки – відбулася надзвичайно важлива подія. Тут була організована виставка з нагоди 60-річного ювілею з часу заснування Української Спілки Образотворчих Мистців Канади (УСОМ)  (збережено оригінальну назву,  ред.). Це – єдина в Канаді громадська установа, яка об’єднує українських митців кількох поколінь і різних напрямків (понад 110 осіб). Спілка влаштовує виставки та імпрези, видає каталоги, плакати і популяризує українське мистецтво в діаспорі.

Про це повідомляє сайт ukrainianpeople.

На урочисте відкриття прибув голова Української Спілки Образотворчих Мистців Канади Олег Лесюк, член Спілки скульпторів Канади, член Мистецької ради при Конгресі Українців Канади, член Національної спілки художників України. Ім’я цього талановитого майстра, який емігрував до Канади в 1992 році, відоме в багатьох країнах світу: на його знамениті монументи і паркові скульптури, пам’ятні знаки і меморіальні таблиці можна натрапити в США, Великобританії, Франції та Італії. Олег Лесюк пригадав історію Спілки та її важливу діяльність, яка бере свій початок з далекого 1956 року.

1 41DSC_6796

Ювілейна виставка складалася з 36 картин та експонатів, творцями яких стали члени Української Спілки Образотворчих Мистців Канади. Гостей зустрічала інсталяція Олега Лесюка “ПРОТИСТОЯННЯ” та різьба по дереву Зої Василійчук “ОСТАННЯ ВЕЧЕРЯ”; загальну увагу привертали чудові картини:  Богдана Головацького “КОРОЛЬ ДАНИЛО”, Галини Кошарич “РОЖІ”, Івана Лазірка “ЛУНИ ТРИПІЛЛЯ”, Павла Лопати “ВІТАЄМО”, Стефана Мельниченка “ПІД КАНАДСЬКИЙ НЕБОМ”, Ігора Поліщука “САД УКРАЇНИ”, Віри Юрчук “ПРЕДКИ”, Олега Савитського “КИЇВСЬКА ПЕЧЕРСЬКА ЛАВРА”,  Лариси Сушко “ЗАХІД СОНЦЯ” та багато інших.

Воістину, як підкреслював безсмертний Пабло Пікасссо, “Мистецтво змиває пил повсякденності з душі”.

 1 39DSC_6724

Після Другої світової війни друга хвиля політичної еміграції (понад 250 тисяч) розселилася по різних континентах і країнах. Значно збільшилися українські громади в Австралії, Венесуелі, Бразилії, Великобританії, США та Канаді. З розселенням української еміграції з Німеччини і Австрії по той бік океану, пожвавилося культурне життя української діаспори в Північній Америці.

В  1952 році в Канаді був створений Літературно-мистецький клуб у Торонто. Після успішної “Першої Зустрічі Українських Мистців Канади й Америки з Громадянством” в 1954 році в Торонто, творчі діаспоряни вирішили створити окрему організацію під назвою “Спілка Українських Образотворчих Мистців” (УСОМ). Задум постав наприкінці 1955 року, а вже 1956 року УСОМ розпочала свою діяльність.

Основоположниками Української Спілки Образотворчих Мистців в Канаді були Михайло Дмитренко, Богдан Стебельський та Іван Кейван. Першим головою УСОМ обрали Михайла Дмитренка. Метою Спілки було поширювати діяльність та об’єднати всіх українських професійних митців у Канаді, дбати про розвиток українського мистецтва в цій країні, організувати збірні та індивідуальні виставки, влаштовувати імпрези на мистецькі теми і публікувати праці з мистецтвознавства.

Перша Виставка УСОМ відбулася 14-27 грудня 1957 року в залі Українського Дому в Торонто. У ній взяло участь 18 митців-українців із Торонто, Ст. Кетеринс, Монреалю, Вінніпегу та Едмонтону. У склад спілки входили такі мистці як Леонід Молодожанин (Лео Мол), Василь Курилик, Мирон Левицький та багато інших.

Від свого заснування УСОМ гуртувала майстрів із різних ділянок образотворчого мистецтва та різних поколінь. Членами Спілки та учасниками виставок були такі відомі в українській громаді митці, як Катерина Антонович (Вінніпеґ), Іван Кейван та Юліян Буцманюк (Едмонтон), Михайло Дмитренко (Торонто – Віндзор), Наталя Ґеркен Русова (Монтреаль), Мирон Левицький і Василь Курилик (Торонто). Пізніше приєднувались молодші таланти, такі як Андрій Бабич, Микола Бідняк, Дарія Кравців-Ємець, Галина Новаківська, Ірена Носик, Ліда Палій, Петро Сидоренко, Омелян Теліжин та Ірена Шумська-Мороз із Торонта і Роман Коваль із Вінніпеґу.

 1 40DSC_6906

За останні роки Спілка успішно провела цікаві виставки, такі як “Відлуння Трипілля”; виставки присвячені пам’яті Голодомору; 120-літтю поселення українців в Канаді; 200-літтю з дня народження Тараса Шевченка. Щороку відбуваються  ”Осінні виставки“, де виставляються найновіші твори мистецтва. Виставки проходили в Ґалереї КУМФ, Інституті Св. Володимира (Торонто), Посольстві України в Канаді (Оттава), Українському Музеї ім. Кардинала Й. Сліпого (Монтреаль), Українському Осередку культури і освіти (Вінніпег), King George College (Едмонтон), Українському Національному Музеї (Чікаго), Українському Музеї (Нью-Йорк), Ґалереї “Бєгас” (Детройт) та Українському Осередку в Вінніпезі.

Окрім виставок, Українська Спілка Образотворчих Мистців Канади організовує мистецькі вечори, виїзди на етюди, гуморини разом з Канадсько-Українською Мистецькою Фундацією та Андріївські вечори. В останні роки, у зв’язку з подіями в Україні, Спілка веде активну доброчинну діяльність. За останній час її члени організували шість спеціалізованих аукціонів картин, дохід з яких пішов на допомогу воїнам і сім’ям загиблих (фонди “Ангели Хоронителі України” і “Захист України”). Крім того, з допомогою УСОМ, були зібрані кошти на допомогу реабілітаційного центру “Джерело” у Львові, фонду “Діти Чорнобиля”, на перевидання книги “Коріння Шевченкового роду”, на підтримку Канадсько-Української Мистецької Фундації та на розвиток українського шкільництва в Канаді.

Спілка відіграла вагому роль у створенні і збереженні українського мистецького середовища в Канаді, особливо в Торонто. Свою наступну виставку УСОМ планує у Місті Вітрів – Чикаго.

“На світі лише дві речі виправдовують людське існування – кохання і мистецтво”, – нагадував нам Вільям Сомерсет Моем.

Я з ним погоджуюсь.

Автор: Норберт К. Іван

Фото автора

Опубліковано в Українці в світі

З 13 по 17 вересня в Берліні проходила одна з найважливіших міських і, з повною мірою можна сказати, міжнародних культурних подій - Berlin Art Week 2017. Вже вшосте в берлінському тижні мистецтва взяли участь сотні галерей і художників з багатьох країн світу, яких гостино приймали в своїх залах низка давно зарекомендованих виставок-ярмарків. Інсталяції і перформанси, дискусії та концерти, ретроспективи і вручення премій, демонстрації приватних колекцій, відкриття галерей і навіть музею сучасного мистецтва Urban Nation, приурочене саме до цієї дати ... Побачити все і насолодитися просто божевільною різноманітністю сучасного мистецтва навіть при великому бажанні було просто не реально. Про це йдеться на сторінках berlin-visual.com

Ми встигли побувати лише на трьох виставках. Дві з них ми вибрали виключно тому, що в них брали участь українські художники і галеристи.

Спочатку ми відвідали виставку Berliner Liste, де представили свої роботи одразу кілька українських майстрів.

Київські художниці Таня Василенко та Олеся Дворак-Галік порадували відвідувачів виставки своїми роботами в стилі абстракціонізму та новаторською контемп-керамікою. Таня і Олеся розповіли, що у кожної з них є свої проекти, і в Україні вони підтримують молодих художників. Перебуваючи в Берліні, українки усвідомлюють, що вони є частиною культурної дипломатії.

Харків'янка Олена Бандурка показала, що таке ekological art, - це коли дуже цікаві роботи створюються з використаних матеріалів, які повинні були відправитися на звалище.

Керівників львівської галереї ST-H Зіновій Стащишин і Катерина Гай розповіли, що їх проект дуже молодий, але вони представляють роботи вже добре відомого за межами України художника Сергія Гая.

Також на цій виставці ми зустріли українську художницю, яка нині проживає в Німеччині, в місті Рамштайн-Мізенбах. Аліна Іванова пише дуже яскраві і добрі картини і як член Національної спілки художників України відчуває нерозривний зв'язок з Батьківщиною.

У престижній виставці Positions Berlin брала участь київсько-вільнюська галерея «Цех». Її директор Олександр Щелущенко розповів, що в Берлін вони привезли роботи харків'янина Миколи Білоуса і представника одеської школи Євгенія Петрова.

Ми рекомендуємо вам не пропустити наше відео і послухати всі інтерв'ю українських учасників Berlin Art Week 2017 повністю, - зазначив автор тексту та фото Ігор Магрилов.

Опубліковано в Творчість

Виставку петриківського розпису та українського вишитого одягу в університеті Північної Кароліни відкрили Олена та Леся Зінчуки за співпраці з Асоціацією українців у Північній Кароліні і Центром славістики в університеті. Про це йдеться у сюжеті «Голосу Америки».

Повідомляється, що мисткині зібрали та підготували до показу національні костюми та вишивку зі всіх регіонів України. Також на виставці експонуються картини Олени Зінчук, яка народилася та виросла в Петриківці, а тепер живе у США.

Експозиція розміщується на кількох поверхах університету.

До процесу організації виставки приєдналися і викладачі.

Крім того, цього року, у рамках проекту «Фокус на Україні», в університеті вперше розпочали викладати історію України.

 

 

Опубліковано в Творчість

З 15 по 17 вересня 2017 року у Берліні відбуватиметься цікава мистецька подія - Berlin Art Week 2017. У рамках даного фестивалю пройде 14-тий арт-ярмарок сучасного мистецтва Berliner Liste, в якому візьмуть участь дві представниці України – живописець Таня Василенко та художник-кераміст Олеся Дворак-Галік.

Опубліковано в Творчість

У столичному Будинку вчителя, у рамках проекту “Інклюзія через мистецтво”, проходить персональна виставка 14-річного художника Володимира Бевза «Світ навколо мене».

 

Талановитий хлопчик розпочав свою мистецьку діяльність із 6 років. 

У своєму ще досить юному віці він уже встиг проілюструвати декілька дитячих книжок, зокрема видання київського освітнього фестивалю «Арсенал ідей». 

Хлопчик цікавиться портретним жанром, анімацією, китайською і японською міфологією.


Тож запрошуємо киян та гостей столиці, завітати до Будинку вчителя на персональну виставку талановитого юнака.

imgonline com ua Resize FqB6fqqmW2xR

imgonline com ua Resize YsIct7ONJLa62GG

 

1-2-562x800

21-562x800

9-539x800

Опубліковано в Відкрий Україну

З 16 по 22 травня, в медіа-зоні Абу-Дабі twofour54 в рамках проекту "Art, Music & Poetry" пройде велика мистецька виставка, де будуть представлені роботи кращих художників. А серед них - наша українка Anastasiya Bundur! Про це повідомляє активіст місцевої української громади Євген Семенов.

За його словами, на гостей відкриття виставки також чекає виступ Kenda Rae - американської співачки, яка зараз проживає в Абу-Дабі.

Долучайтесь підтримати своїх та отримати заряд насолоди від культурної феєрії столиці Еміратів, - закликає Семенов.

Опубліковано в Колонка подій

Талановита художниця Катерина Білокур залишалася самотньою – світове визнання прийшло до неї у 54 роки.

Пабло Пікассо, побачивши її картини на виставці у Парижі, вигукнув: «Якби у нас була така художниця – ми б змусили заговорити про неї весь світ!» Натомість вдома таланту дівчини не просто не визнали – у батьківській хаті її вважали ганьбою для сім’ї, бо жоден чоловік у рідному селі не захотів зв’язати своєї долі з «мазилкою». Тоді вона на могилі Кобзаря, якого вважала духовним батьком, дала клятву: хоч на схилі літ, хоч на день чи на годину, але її назвуть таким омріяним словом Художник!

У селі Богданівці, неподалік Яготина, і нині стоїть біленька чепурна хатина з оповитим квітами тином. Вона гостинно відчиняє двері і, ніби сама господиня, ласкаво запрошує гостей до скромної оселі, адже за життя у неї було не так багато відвідувачів. Тепер ця домівка стала мало не місцем паломництва для любителів художнього мистецтва з усього світу. Саме тут народилась і прожила все життя визнана більше у світі, аніж вдома, народна українська художниця Катерина Білокур.

Її життєвий шлях почався у стінах батьківської хати 7 грудня 1900 року, на свято Великомучениці Катерини. Мабуть, сам день народження визначив долю майбутньої художниці. «Я все життя невимовно страждала», – згадує у своїх листах, що тепер стали видатною епістолярною спадщиною, насиченою великою мудрістю і силою тендітної жінки.

Катря була здібною дівчинкою. Коли їй було вісім, батько привіз з Яготина Буквар, і Катря самотужки вивчила його за тиждень. Тоді дівчинці подарували трохи більшу книжку і вирішили не відправляти у школу. Їй залишилось з захопленням спостерігати, як молодші брати Григорій і Павло щось виводять у зошитах і роблять уроки. Дівчинка нишком проводжала їх до школи, де сама не була жодного дня, хоч так мріяла посидіти за партою.

У родини Білокурів була велика господарка. Батько Катерини Василь отримав землю біля обійстя діда Йосипа, на якому згодом хазяйнував старший син Омелько. На двох з братом батько Катерини мав пару коней і величезну клуню в кінці саду. Сам же володів 2,5 десятинами землі. Ні вдома, ні у полі нікому не бракувало роботи. І як же втішилась мама Катрі Якилина, коли побачила, що дочка сама грамоти навчилась і до школи їй йти не треба: буде кому допомагати по господарству. Дівчина виявляла здібності до шиття і вишивки – могла не зайву копійчину до хати надбати. Коли їй виповнилось двадцять, батько швейну машинку подарував. Та душа дівчини лежала до іншого.

Згодом у листах до друзів Катерина згадає, що як була малою, то мати несла її на руках, а вона дуже плакала. Так плакала, що навіть обличчя неньки не пам’ятала. Зате запам’ятала, як мати зупинилась в саду якоїсь дівчини і серед зеленої трави та дівчина зірвала зелених листочків, а серед них була маленька синя квіточка. Коли ту квіточку подали дитині, то все єство її ніби затріпотіло від радощів, і вона перестала плакати. Так почалась любов Катерини до квітів. Малюючи, не зривала жодної рослини, бо вважала, що так втрачається природна краса. Катерина казала: «Зірвана квітка, що зламана жіноча доля». Про це вона знала як ніхто інший.

З дитинства Катрю тягнуло до пензля і фарб. Якось вирвала листок з братового зошита, намалювала на ньому коника, і таким гарним той вийшов, що дівчинка вирішила причепити його на печі. Але батьки побачили, розсердились, спалили малюнки і заборонили їй братись за це діло. Якби її побачили за таким дивним заняттям односельці, то назвали б «мазилкою», і жоден парубок не захотів би сватати «ненормальну». Та Катерину було не зупинити. Не могла контролювати того потягу до пензля і фарб, до природи і краси. Часто й сама була тому не рада, бо багато діставалось їй від батьків і криків, і образ, і побоїв. Але Катря крала у тата шматки фанери, у мами полотно, до гілочки верби або вишні прив’язувала кілька волосинок шерсті котика чи молодого лошати та малювала нишком. Поки її ровесниці ходили на вечорниці, створювали сім’ї, Катерина ставала все більш відлюдькуватою. Одягалась у темне, ніби хотіла, щоб її не помічали, ховалась у клуні і нишком малювала. Дівчину тричі сватали найзавидніші парубки, бо була гарна та працьовита. У кожного питала: «Чи дозволите мені малювати, коли стану вашою дружиною?» У всіх це питання викликало лють. Так залишилась самотньою до кінця життя. Усю жіночу ніжність вкладала у свої роботи, пестила їх, захищала ще не завершені від чужого ока і «споряджала в люди». Картини стали її дітьми.

За спинами батьків односельчани уже лиховісно перемовлялися. Пізніше, коли прийде колективізація, батько відмовиться вступати у колгосп і у сім’ї відберуть коней. «Впрягай свою дочку-мазилку, хай тобі оре», – сміятиметься голова.

Коли Катрі було двадцять чотири, у Богданівку приїхало подружжя молодих вчителів – Іван і Ніна Калити. Вони зацікавились долею самотньої дівчини із Загреблі (район села, де жила родина Білокурів). Саме у них Катря вперше побачила книги, справжні картини справжніх художників – у книжці репродукцій Третьяковської галереї. Калити як могли допомагали відкритись таланту Катерини: подарували їй олійні фарби і дозволили приходити до них малювати (бо ж «вдома батько вб’ють»). Вони відкрили у селі народний театр, куди Катерина не тільки готувала всі декорації, а й часто брала участь у постановках, бо знала усі ролі з усіх п’єс назубок. Ніна Василівна ознайомила Катерину Білокур з творчістю Тараса Шевченка і подарувала їй «Кобзаря». Він і зараз стоїть у домі-музеї художниці – у кутку під іконою Божої Матері. Шевченко став їй духовним батьком, порадником. Зверталась до нього як до живого: і плакала, і просила поради, і вірила, що якби їм випало жити в один час, то він би обов’язково допоміг. «Ніщо не вдіяло такого враження, як «Кобзар». Як взяла його в руки, наче хто дання дав: засіло на все життя те велике слово – Художник». І коли настав найважчий момент у житті, після відмови ще одному залицяльнику, який сказав, що не потерпить ганьби – дружини, яка малює, – Катря прийняла рішення: поїхати на могилу до Кобзаря і висповідатись йому у своєму горі. Сім кілометрів біжить вона вночі по грудневому морозу до найближчої залізничної станції, ночує у незнайомих людей у Києві і аж над ранок третього дня добирається до Шевченкової могили, де виливає йому весь свій біль і розпач.

Додому повертається повна сил. Переступивши поріг рідної хати, рішуче заявляє батькові, що буде малювати. Той, розуміючи, що нічого не вдіє, – дає свій дозвіл. Але не благословення. Одну з кімнат у домі відвели Катрі під майстерню, куди нікого не пускала. Малюючи у полі, платила місцевим дітлахам солодощами, щоб ті стерегли роботу від чужих очей. Нарешті має омріяне право – малювати. Але може це робити лише в неділю, бо у будні багато справ. Та мати і далі незадоволена заняттям дочки. Вона і того єдиного дня в тижні проклинає Катерину, каже, що краще б та була калікою, аніж такою. І дівчина знову не витримує: вибігає з хати, у безтямі спускається городом до невеликої, але глибокої річки Чумгак і повільно заходить у воду. Катерина сподівалась, що мати вийде з хати, покличе її назад. Цього не сталось. Коли ж молодший брат Павло побачив, що сестра у воді, хоч вона насправді і не збиралась топитися, то здійняв крик, на який прийшла Якилина. Вона довго стояла на березі, чекаючи, поки дочка повністю не зануриться у воду, поки її голова не зникне під крижаною поверхнею – тоді окликнула Катерину і благословила на малювання. Цей випадок назавжди залишив слід у долі художниці – з одного боку, він відкрив їй дорогу до мрії, а з іншого — зробив інвалідом: Катерина важко простудила ноги.

Отримавши аж у тридцять чотири роки від батьків право малювати, дівчина страшенно хотіла, щоб її роботи хтось побачив, оцінив, сказав, чого варті. Як це зробити? На прохання прислати фахівців з району їй не відповідають, у художньо-керамічний технікум у Миргороді, куди пробувала вступати ще десять років тому, – не прийняли, бо не мала атестата про середню освіту. Знову залишається сам на сам зі своїми проблемами. Коли у сусіднє село приїхала двоюрідна сестра з чоловіком, який був директором школи, Катря побігла до них за порадою. Ще з порога почула по радіо, яке було чи не єдине у селі, пісню «Ой чи я в лузі не калина була» у виконанні Оксани Петрусенко, що здалась наче списаною з її ж долі. Катерина пише листа до співачки, адресуючи його: «Київ. Академічний театр. Оксані Петрусенко». До листа вкладає намальований кошик з крапками, комами та іншими розділовими знаками і просить пробачення, що не знає, куди їх ставити, – жодного знака не було у жодному її посланні. Додає полотно з намальованою гілкою калини. Цей лист настільки розчулює оперну виконавицю, що вона, порадившись з Павлом Тичиною, звертається у центр народної творчості, а звідти в область, де збирають делегацію, щоб познайомитись з художницею. Життя Катерини Білокур кардинально змінюється.

У 1940 році у Полтаві відкривається перша персональна виставка і здійснюється мрія всього життя – Катерину Білокур називають Художницею! Одинадцять полотен, які на той час були готові для показу, вражають публіку своєю натуральністю. Квіти на них химерно переплетені чи то пензлем майстра, чи то самою природою. Згодом до цих робіт стоятимуть черги – щоб на власні очі побачити неймовірні картини. На п’ятдесят четвертому році життя і боротьби за право творити роботи Катерини Білокур відправляють на міжнародну виставку у Париж, де ними захоплюється сам Пікассо. Звідти, на жаль, вони не повертаються, і досі про подальшу долю картин «Цар-колос», «Берізка» та «Колгоспне поле» ніхто нічого не знає. Вона намагається відтворити «Царя-колоса» знову, але хіба можливі дві однакові картини з натури, якщо сама матінка природа ніколи не повторюється у своїх творіннях?! Катерина благає організаторів прислати їй хоча б фото, але не отримує навіть відповіді.

Як не отримали відповіді і прохання її друзів до влади покращити Катерині житлові умови. Після війни художниця живе зі старою матір’ю у холодній хаті, де тече дах, нема дров і мерзнуть ноги. Але не скаржиться. Усі зароблені гроші віддає братові і його дітям, залишаючи лише на фарби і самостійно виготовляючи собі пензлі.

У червні 1961 року Катерину Білокур з саркомою шлунка забирають у Яготинську районну лікарню. Тоді приміщенням лікарні служив колишній маєток князів Рєпніних, де свого часу так любив гостювати Тарас Шевченко. 9 червня її душа переходить у кращий світ. Катерина Білокур лише на п’ять днів пережила власну матір, яку до кінця життя доглядала та берегла, хоч та так і не змирилась з життєвим вибором дочки.

Слова, знайдені на клаптику паперу посеред книг уже після смерті художниці, написані її рукою: «Доля випробовує тих, хто надумав дійти якої великої мети, але сміливих не злякає ніщо. Вони зі стиснутими вустами сміливо, уперто і гордо ідуть до наміченої мети, крок за кроком все вперед і вперед. І тоді доля нагороджує їх сторицею і відкриває перед ними всі таємниці дійсно прекрасного і ніким не перевершеного мистецтва».

Білокур Катерина Василівна «Автопортрет» (1950)

«Колгоспне поле» (1948—1949)

Пам'ятник у Богданівці

Джерело: Високий замок online

Опубліковано в Цікаво