Гучні та довготривалі оплески, вигуки «Молодці!», «Браво!» лунали під склепіннями ошатного концертного залу майже після кожного номера. Таким чином чисельна публіка реагувала на виступи українських артистів – представників культурно-освітнього центру «Дивосвіт», що в містечку Алькоркон поряд з Мадридом. Зауважте, що серед глядачів було чимало іспанців…

Те, що так довго задумувалося, очікувалося та реалізовувалося, - нарешті відбулося! Не дарма ж бо кажуть: хто стукає, тому відчиняють двері. Концертну програму під назвою «Перлина Україна», підготовлену силами дивосвітівців у неділю, 21 січня, достойно оцінили глядачі пристоличного містечка Боаділья-дель-Монте.

Опубліковано в Українці в світі

Чеська благодійна організація «Карітас» та низка недержавних організацій оголосили збір коштів на підтримку родини українського робітника, який загинув під час роботи на заводі на заході Чехії в грудні минулого року. Поліція Чехії веде слідство у цій справі.

Опубліковано в Світ

Яка жінка не мріяла отримати великий букет троянд? Це гарно, це романтично, це просто неймовірно. Однак мало хто замислюється над тим, як ті квіти вирощують, збирають та формують з них красиві букети. 

Опубліковано в Власна думка

В Україні з 1 січня 2019 запровадять обмеження на безподаткову пересилку товарів з-за кордону.

Опубліковано в Україна

7 грудня 2017 р. президент Польщі Анджей Дуда підписав ухвалений 24 листопада закон про внесення змін до законів про репатріацію, Карту поляка та іноземців.

Опубліковано в Колонка подій

Польща підтвердила офіційне право українців, їхати в Польщу на роботу без візи.

Опубліковано в Колонка подій

Експерт-міжнародник оцінив міграційну політику різних країн світу щодо українських заробітчан

Опубліковано в Колонка подій

Якщо права вільно обирати собі місце проживання немає - це залізна завіса

 

Нещодавно в Києві у рамках канадсько-укрїнського проекту «Емігрантки» пройшла презентація одноіменної фотовиставки. Авторами проекту «Емігрантки» є Устина Стефанчук, Оксана Шишина-Ковалик, фотограф Назар Цюрпіта. Жінки на фото — з Канади та США. Але історії, які є частиною виставки долинули з різних країн, тобто героїнями виставки стали жінки з дуже різними досвідами: не лише вкрай позитивними чи негативними.

630 360 1506646685 2816 11

Про це на своїх сторінках повідомляє сайт womo.ua.

Однією з місій проекту є змінити ставлення до еміграції та емігранток в Україні, де уявлення пересічних громадян про це є дуже далекими від реальності, обвішані стереотипами і міфами. Отож, хто такі українські емігрантки? Чому жінки виїжджають з країни і що вони знаходять на чужині? Про це розповідає одна з авторів проекту Устина Стефанчук.

Досвід буває різним

Мабуть, основною тезою цього проекту є те, що жінки-емігрантки — це дуже широкий спектр проблем, досвідів, переживань, це дуже різні соціальні ролі і не варто їх зводити до шаблонних, стереотипізованих образів: маргіналізованих працівниць сфери послуг для чоловіків-іноземців чи, навпаки, успішних втілювачок американської/канадської/італійської чи ще якоїсь мірії. Є безліч історій, які не вражають своєю неймовірністю, але з огляду на щоденний дуже різний досвід, повинні бути почутими.

Серед жінок, чиї історії ми записали, є студентки, і у них, наприклад, лейтмовтивом є ідея про те, що якщо ти емігрантка це не означає, що ти готова на все і твої мрії не обмежуються будинком з лабрадором і чоловіком з пмж. Запропоновані на виставці історії показують, наскільки явище жіночої еміграції не пласке, наскільки багато сенсів, тобто причин, умов виїзду за кордон. На презентації одна жінка вийшла із вигуком, що хай ті всі жінки повертаються в Україну, нема чого покоївками там працювати… Це досить обмежений погляд на те, чому жінки виїжджають і що вони шукають у новій країні.

22217953 1816272761734554 1512741555 o e1506938894351 11

Суспільна думка в Україні

Презентація була цікавою з тої точки зору, що були не підготовлені люди, деякі навіть скептично налаштовані, і це прекрасно! Адже з фахівцями чи дослідниками, чи просто людьми, які в темі, куди простіше говорити. Але з аудиторією присутньою на заході — куди більш важливо. Людей, безперечно, найбільше цікавили досвіди конкретних жінок, тобто реальні історії. І це правильно, бо можна безкінечно теоретизувати — важливо показати життя за кордоном в реальності. Це те, що ми ставили собі за мету. Для мене було несподіванкою те, що тут є люди, які не можуть повірити, що хтось може виїхати з власного бажання, не під тиском обставин. Насправді дійсність така, що не всі їдуть «від», багато жінок їдуть «до». І якщо ми говоримо про демократичну країну, відкритість кордонів, то це неминуче і це право кожного. Хіба не про це була Революція гідності? В іншому випадку, якщо права обирати собі місце проживання немає, — це залізна завіса. Навіть якщо дуже патріотична.

22199020 1816273121734518 1416716569 o 1 1024x683 11

Емігранти — це не ресурс, а люди

circle 38 150x150 11

До участі у с презентації по скайпу були запрошені також і громадські лідери українських організацій в Греції та Іспанії, які розповідали про ситуацію з жіночою міграцією у їхніх країнах. Однією з експерток на презентації проекту «Емігрантки» стала Світлана Одинець — антрополог, кандидатка історичних наук, молодша наукова співробітниця Інституту народознавства Укарїни, дослідниця сучасної жіночої міграції з України в Італії:

«На жаль, у нас зовсім мало антропологічних досліджень про міграцію, тобто таких студій, де основна увага зосереджена на мікрорівні — досвідах самих людей, їхньому повсякденні в країні перебування, зміні ідентичностей, уявлень, розвитку їхніх транснаціональних стосунків з тими, хто залишився в Україні. З України емігрують дуже різні жінки – старші і молоді, з дітьми і без дітей, з села, і з міста, вони мають різні цінності, освіту, різний соціальний досвід і горизонти очікування. Проте в масовому дискурсі у нас найпоширеніший образ – нещасної, натрудженої матері-емігрантки, яка годує своїх, уже часто 35-40-літніх дітей, пересилаючи їм гроші з-за кордону. Найчастіше ми бачимо саме таку репрезентацію жіночої міграції (у 1990х – це була жертва сексуального насильства), і інколи у мене таке враження, що цей образ – як пастка, він не змінюється роками, з нього ніяк не можуть вийти ні в парламенті, ні в регіональних (а часом і столичних) медіях. І водночас жінка часто звинувачується у тому, що вона покинула своїх дітей, яких називають соціальними сиротами. Мені от завжди хочеться запитати: а де батько? Де батько цих дітей і де партнер цієї жінки?

У тих випадках, коли український уряд (різних каденцій) «не оплакує» матерів або не звинувачує їх у тому, що вони погано доглядають дітей, – він рахує гроші мігрантів. Тобто інший основний контекст, в якому ми чуємо про міграцію – це кількість коштів, які українські трудові мігранти перераховують з-за кордону в Україну (перекази, до речі, вищі, ніж всі іноземні бізнес-інвестиції в країну – уже кілька років поспіль). Ще один вимір – «а давайте заборонимо їм всім виїжджати, і таким чином зупинимо міграцію». У 2013 році був прийнятий перший закон про зовнішню трудову міграцію, а цього року з’явилася чергова концепція міграційної політики до 2025 року. В цих двох документах нема чоловіків і жінок, нема батьків і матерів, нема дітей. Є лише «мігранти», без будь-якого розрізнення, а стиль міграційної концепції дуже нагадує поліцейський устав. І знову ті самі формулювання, ті самі підходи, те саме бачення не людей, а носіїв ресурсу. При цьому уряд досі не вирішив ключових проблем соціального і правового захисту українців в країнах перебування. А, йдеться, нагадаю, про мільйони людей.

Хто міг би бути тут агентом змін? По-перше, соціологи та антропологи: увага до макрорівня, здійснення якісних досліджень в темі міграції дасть нові результати, а відтак нові теми для дискусії. По-друге, журналісти, які готові до нових ракурсів у темі, а не лише переливання пустого в порожнє. По-третє, світлі голови в українському економічному, освітньому і культурному неурядовових секторах. По-четверте, самі мігрантки і мігранти, чоловіки і жінки, які будуть активніше протестувати проти наявних медійних репрезентацій і того сприйняття міграції, яке нав’язується їм урядом.

Українська міграція є частиною глобальних процесів, ми не можемо її зупинити, навіть якби хотіли. Зараз, після 2014-го року, триває нова хвиля еміграції, і це переважно люди, які їдуть в ЄС і США за освітою та новими можливостями. Минулого року, ЄС видав найбільше перших дозволів на працю саме українцям – майже 500 тис. дозволів. Якщо ми хочемо, щоб люди перестали їхати, варто дбати про економіку, якість освіти, але це уже настільки очевидно, що навіть не хочеться уже повторювати».

emigrantky 11

 

Вистака мандруватиме містами України: незабаром вона буде у Львові, Луцьку та Новограді-Волинському, організатори отримали запрошення й з Запоріжжя, Дніпра та Харкова.

Вела бесіду Тетяна Гордієнко

Опубліковано в Україна

Чим живе «заробітчанське» село на Львівщині та чому трудові мігранти не поспішають повертатися додому розповідає Громадське...

Село Новосілки Гостинні, що в Самбірському районі, розташоване на півдорозі від Львова до кордону із Польщею. Поїдеш на північний схід — потрапиш у столицю Галичини, на південний захід — на контрольно-пропускний пункт Смільниця. У кожен бік — на авто трохи більше години.

Проте жителів села районні центри та навіть головне місто регіону цікавлять менше, аніж близьке і далеке закордоння. Ще на початку двотисячних кожен десятий селянин виїхав на заробітки в Західну Європу. Переважно в Італію. Громадське поїхало подивитися, чим живе «заробітчанське» село нині.

Робота є, людей немає

Півтори години автобусом зі Львова і ще 30 хвилин пішки від дороговказу до самого села. Чи не кожен стовп уздовж дороги обліплений оголошеннями, що свідчить — працевлаштуватися можна й тут:

«Робота на птахофабриці 250 грн/день» (9,5 доларів), «Запрошуємо на роботу адміністратора, продавця-касира в продуктовий супермаркет у селі Рудки».

Однак у самому селі картина трохи інакша. На вулицях зустрічаємо переважно людей пенсійного віку або школярів. Молодь, за словами місцевих, виїжджає на навчання і роботу до найближчих райцентрів — Самбора чи Стрия. Або ж до Львова. У центрі села, недалеко від церкви, — «Закусочна».

У будній день на лавочці біля неї відпочивають пенсіонери Григорій та Михайло.

— Наші жінки повиїжджали, а ми сидимо під крамницею і думаємо де б ото випити, — каже Михайло Павлович і, киваючи в бік Григорія, додає: 

— А його жінка на заробітках і померла.

— Померла, — підтверджує Григорій.

— Дев’ять днів чекав, щоби доставили сюди, у Новосілку, щоби поховати. У мене в Італії і донька залишилася. І зять. Двох дітей до себе забрали. Старший нині десь на комп’ютерах в Австрії працює, інший живе з батьками. Лише наймолодший не схотів їхати. Каже, тут лишуся.

— Ви не думайте, що там легка робота. Скільки хворих звідти поприїжджало, а скільки лікується там, — втручається Михайло.

— У нас є такі жінки, що по 20 років на тих заробітках, — веде далі Григорій, — Так, вони піднялися трохи, добрі хати зробили, але що з того: приїдуть на два тижні — місяць, відпочинуть і назад в Італію. Бо тут нема чого сидіти, на тисячу триста гривень пенсії (50 доларів) багато не проживуть.

«Отримала першу пенсію і померла»

Ті, хто виїхав, вертатися в село відпочивати на старості літ не збираються. Спершу хотіли трохи господарство підтягнути, пояснюють вони, потім — дітей навчити. Тепер онуки грошей потребують, а дехто вже й на правнуків працює.

«Наші жінки там виходять на пенсію в 70 (середній вік виходу на пенсію жінок в Італії 66 років і 3 місяці — ред.), — розповідає Михайло. — Он була в нас Славка. Вернулася з Італії, оформила собі італійську доплату, узяла першу пенсію та й померла».

Рівень доходів заробітчан видно по фасадах будинків. У Новосілках вони або нові — із великими супутниковими антенами ззовні, — або старенькі. Головна дорога — у численних ямах.

Пана Михайла зустрічаємо дорогою до сільради. Одягнений у робочий синьо-помаранчевий жилет, за кермом на таких само помаранчевих «Жигулів» — він працює у фірмі «Автодорсервіс». На життя не скаржиться, але каже, роботи мало:

«Кусочок отого асфальту положили і кінець. Ніби є сільрада, і крамниці, і маршрутки, і електрички, але село вимирає. Хотіли би тут затриматися, але немає за що зачепитися, — Пояснює він. — Хотів би спитати тих наших гашиків (можновладців — ред.), навіщо обіцяти? Спочатку зробіть те, що потрібно людям, а потім обіцяйте».

Фото: Громадське

За бюджетні кошти

У селі є чотири продуктові крамниці, працює філія зерноочисного підприємства, зводять елеватор, фермери орендують та обробляють землю. Розпитати, як іще заробляють селяни, вирушаємо до сільської ради, за 2 кілометри від самих Новосілок.

На вході — свіжий плакат-інфографіка про переваги безвізового режиму з ЄС. Усередині — радянський ремонт і темні порожні коридори. Голова сільради, Михайло Антонюк, керує тут уже третій рік. Розповідає, що річний бюджет села — 1 мільйон 200 тисяч гривень (46 тисяч доларів). Власне, бюджет і забезпечує основні робочі місця.

«У нас до сільради входить три села — Новосілки, Долобів і Хлопчиці. Разом 3600 мешканців. Є робота в бюджетній сфері: дві середні школи, в яких навчається близько 500 учнів. У Долобові є початкова школа — 30 учнів. Два народні доми, дві бібліотеки, три фельдшерсько-акушерських пункти. Проте зарплата у дві з половиною тисячі — це не те, що може втримати людину від виїзду за кордон», — каже сільський голова.

У сусідній Польщі або Чехії можна заробляти до 500 доларів на місяць. І люди їдуть.

Усе в родину

Але зароблені там гроші не йдуть в економіку села. Їх вкладають у нерухомість, роблять ремонти, навчають дітей та утримують тих, хто залишився вдома.

Михайло Антонюк розповідає, що завдання влади — зробити так, аби гроші, зароблені за кордоном, українці не боялися вкладати у власну справу. Як, наприклад, поляки, які зароблені у Великобританії фунти вкладали в бізнес. А відтак знову їхати на заробітки необхідності не було...

Більше тут

Опубліковано в Власна думка

За перше півріччя 2017 року у Польщі на підставі запрошень від роботодавців українцям було видано майже 95 тисяч національних віз.

Про це свідчать дані дослідження, яке польський центробанк разом із Варшавським університетом підготували про українських заробітчан.

Його висновки були презентовані на економічному форумі у Криниці-Здруй.

Зважаючи на кількість отриманих "карт побиту" та національних віз, кількість громадян України, задіяних у польській економіці станом на 2016 рік, можна оцінити на рівні 770 тисяч осіб. А це означає, що протягом трьох останніх років кількість таких працівників зросла майже у чотири рази.

Є всі підстави говорити, що така динаміка збережеться й цього року. Зокрема, якщо минулого року на підставі запрошень від роботодавців було видано 127 тисяч національних віз, то лише за перше півріччя 2017 року – 94,8 тисяч.

Характерно, що ще у 2013 році більше половини (56%) українських робітників працювали у Мазовецькому воєводстві (включає Варшаву). За результатами ж 2016 року частка столичного регіону впала до 28%. Натомість українці частіше працюють в інших воєводствах.

Наразі більшість (58,7%) українських заробітчан у Польщі – це досвідчені працівники, що в середньому вже 9 разів виїжджали на заробітки, відвідуючи Польщу по 2-3 рази на рік. 

Особливістю ж останніх трьох років стала поява нових мігрантів. 41,3% приїхали до Польщі вперше у 2014 році або пізніше. Більше того, дослідження показують зростання відсотка людей, що вперше приїздять на роботу в цю країну.

Новації останніх років – зростання кількості молодих працівників із вищою освітою. Зокрема, у Люблінському воєводстві середній вік українських робітників складає 21,8 (серед них багато студентів, які навчаються у Любліні), у Мазовецькому – 38,7 років. 32,4% працівників мають вищу освіту, ще 37,2% – середню спеціальну освіту. 

Ще одна зміна – у 2013 року 93,7% українських працівників прибули із Західної та Центральної України.

Відповідно, зросла кількість тих, хто пояснює свій переїзд політичною ситуацією – з 3% до 13%. Втім, переважна більшість (50% у 2013 році та 60% у 2016 році) пояснюють такий крок більшим рівнем оплати праці у Польщі.

Більшість українців – 38% – працюють у домогосподарствах. За невеликим винятком це жіноча робота – співвідношення жінок та чоловіків у цій сфері складає 37 до 1.

24% українців працюють на будівництві (співвідношення 23 чоловіки на 1 жінку). Ще 13% українських чоловіків та 7% жінок працюють у сільському господарстві.

Найбільший рівень оплати праці – у будівництві (2729 злотих на місяць). Найменший – у домогосподарствах (1826 злотих). Натомість у домогосподарствах та у сфері послуг працюють найдовше. Українці, що задіяні у цих секторах, у середньому працюють 58 годин на тиждень, тоді як загалом цей показник дорівнює 54 години на тиждень.

Окрім зарплати, 26% робітників додатково отримують безкоштовне житло та харчування.

Сумарно обсяг зарплат українських працівників у 2016 році склав 12,6 млрд злотих. Для порівняння, у 2013 році цей показник дорівнював лише 3,6 млрд злотих.

Із цих коштів українці витрачають у Польщі "на життя" в середньому 34,2% своїх доходів, а решту відправляють додому.

Нацбанк фіксує стрімке зростання таких переказів. Зокрема, за результатами 2016 року ця цифра склала 8,1 млрд злотих. Це не лише у 2,5 рази більше, ніж у 2013 році. Це рівно половина від переказів усіх мігрантів, що працюють у Польщі.

Плани остаточно повернутися в Україну озвучують лише 2,4% студентів, що навчаються у Польщі. Натомість 36,6% респондентів хочуть залишитися у Польщі назавжди, а 32,5% – їздити туди підзаробити. Ще 22% студентів хочуть змінити Польщу на інші країни. 

Опубліковано в Колонка подій
Сторінка 1 із 3