Цього року Україна відзначає одразу дві знаменні дати, які змінили український та світовий науковий простір: 145-річчя заснування першої української академії наук - Наукового товариства ім.Т.Г.Шевченка (НТШ) та 150-ліття від народження одного з її керівників - видатного тернополянина Кирила Студинського, який зумів долучити українську науку до світової та став фундатором нобелівського руху в Україні. З нагоди ювілею його народження, його земляки з ініціативи голови Тернопільського осередку НТШ академіка Михайла Андрейчина в обласному краєзнавчому музеї вшанували пам’ять видатного вченого погашенням пам’ятної марки і конверта.

Опубліковано в Видатні українці

Космос – далекий і близький – завжди вабив людей, ми про нього й досі знаємо дуже мало. Щедра українська земля, зокрема Галичина, подарували людству плеяду геніальних та видатних постатей. У цьому переліку чільне місце займають американські дослідники космосу з українським корінням, фахівці світового рівня з космічних технологій Карл Едвард Саган (англ. Carl Edward Sagan, 09.11.1934-20.12.1996) та Михайло Яримович (англ. Michael Yarymovych, уродж. 13.10.1933).

13 жовтня 2018 року відзначатиме 85-ліття з дня уродин Михайло Яримович, уродженець українського Підляшшя (Білосток, тепер Польща). Ще юнаком Михайло з родичами, у складний період військових дій та окупації західноукраїнських земель, потрапляє до США. З юнацького періоду допитливість й прагнення до знань, усього нового супроводжуватимуть Михайла Яримовича на усіх етапах його життєдіяльності.

Опубліковано в Видатні українці

З нагоди відзначення 130-річчя від дня народження Шмуеля Йосефа Агнона (17.07.1888-17.02.1970), видатного уродженця України й Галичини, класика єврейської літератури, уродженця м. Бучач (Тернопільщина)

Агнон, Шмуель Йосеф Галеві (автонім: Чачкес, Шмуель Йосеф Галеві) – ізраїльський івритомовний письменник, лауреат Нобелівської премії 1966 року (спільно з Неллі Закс).

Народився майбутній письменник у невеликому провінційному містечку Бучачі, що в Західній Україні, яка входила у той час до складу Австро-Угорської імперії («… я народився дев’ятого ава, опісля завершення трьох скорботних тижнів, і відтоді щороку мені здається, що світ оновлюється у цей день» («Гість на одну ніч»). У Нобелівській лекції, виголошеній у Стокгольмі, Агнон згодом зауважить: «Внаслідок історичної катастрофи, через те, що Тіт, імператор римський, зруйнував Єрусалим і прогнав народ Ізраїлю зі своєї країни, народився я в одному із міст Вигнання… З коліна Левієвого я походжу. І я, і батьки мої - зі співців, що співали у Храмі святому. За сімейною легендою, родовід наш ведеться від пророка Шмуеля, й ім’ям його мене нарекли».

Опубліковано в Видатні українці

Третьокурсник Інституту будівництва та інженерії довкілля НУ «Львівська політехніка» Назар Держило став одним із дванадцяти переможців всеукраїнського конкурсу «Видатні українці Канади», учасниками якого були півтисячі старшокласників і студентів. Про це пише тижневик «Аудиторія».

У час найгарячіших подій Революції Гідності хлопець (йому тоді не було й 16 років) 6 лютого 2014 року отримав важке поранення внаслідок вибуху в Будинку профспілок.

– Переданий невідомим пакет із надписом «Ліки», що вибухнув у руках мого побратима, назавжди змінив моє життя. Я втратив одне око, отримав термічні опіки другого ока, відкриту черепно-мозкову травму, численні переломи кісток черепа й обличчя. На щастя, з Божої ласки та завдячуючи допомозі небайдужих людей, я одужав. Майстерні реконструкції та пластики, які провів канадський хірург Олег Антонишин, повернули мені обличчя, що вселило твердий намір міцно стати на ноги та досягти успіху, не зважаючи на травми, – розповів Назар Держило.

Зараз хлопець, як й інші переможці, перебуває в Канаді, де вивчає англійську мову, знайомиться з канадським суспільством і представниками української діаспори.

– Мене дуже запалила конкурсна тематика і я твердо вирішив узяти участь. Ба більше – з деякими канадцями я вже був знайомий від 2014 року. Зокрема з Олегом Антонишиним, про якого підготував історію для конкурсу. Ще тоді я казав, що ми ще зустрінемося в Канаді. Так і сталося. У загальному це досить непоганий досвід. Я був націлений на перемогу, бо якщо чимось займаєшся, то треба працювати лише для перемоги, – наголосив хлопець.

Назар Держило ще й воював на східних теренах у складі добровольчого батальйону.

– Мені казали, що з одним оком мене не візьмуть воювати, крім цього, я шульга і прицілювався лівим оком, яке втратив, а тому мусив перевчитися на праворукого. Спершу я волонтерив в одній із організацій, ми допомагали бійцям, які повернулися з війни, розв’язувати різні юридичні проблеми. А згодом пішов воювати добровольцем, – зауважив співрозмовник.

Після завершення навчання Назар хотів би продовжити здобувати освіту за кордоном – освоювати інноваційну технологію видобутку сланцевого газу, бо переконаний, що це добра перспектива для нашої країни.

Читайте також: "В Україні є талановиті молоді люди, просто багато їх не вірять у себе…"

Довідка

Конкурс «Видатні українці Канади», започаткований канадсько-українською освітньою громадською організацією Open World Learning. У ньому взяли участь понад 500 українських старшокласників та студентів зі всіх куточків країни. Для участі в конкурсі, який було присвячено 125-річчю перших українських поселень в Канаді та 150-річчю Незалежності Канади, учасникам необхідно було представити власний відеосюжет про долю одного з видатних українців, який зробив вагомий внесок у життя та розвиток країни кленового листа.

Олег Антонишин - канадський пластичний хірург українського походження, професор Університету Торонто..Очолив десятиденну місію допомоги, яку організувала канадсько-українська фундація, щоб допомогти українським військовим та звичайним людям, які стали жертвами війни. З моменту першого візиту доктора Антонишина та його команди і до сьогодні було організовано чотири таких місії. Кожного разу вони оглядали близько сотні постраждалих та оперували більше половини з них.

Опубліковано в Колонка подій

Видавець Валентина Кирилова присвятила 8 років життя проекту, що розповідає про дітей землі української: Бандера, Брежнєв, Параджанов, Довженко, Єжи Лєц, Ворхол, Чайковський… Нобелівські лауреати, володарі «Оскара» та «Греммі», кавалери французького Ордена почесного легіону. Їх всіх поєднує те, що вони «проросли на українському ґрунті».  Вона зібрала в одній книзі 160 історій життя вихідців з України зі світовим ім’ям у проекті «Nomina» (в перекладі з латини «імена») .

Опубліковано в Видатні українці

19 квітня, сто років тому, в Києві розпочав роботу Всеукраїнський національний конгрес – перший представницький форум українського руху. Конгрес став однією з переломних подій Української революції, оскільки підтримав гасла національно-територіальної автономії України та легітимізував Центральну Раду як всеукраїнський парламент.

Український інститут національної пам’яті спільно з Міністерством інформаційної політики, Київською міською державною адміністрацією й обласними держадміністраціями підготували соціальну рекламу до 100-річчя Всеукраїнського конгресу, яку незабаром оприлюднять у регіонах.

У центрі інформаційної кампанії – 11 видатних постатей Української революції 1917-21 років, які творили українську державність сто років тому: Володимир Винниченко, Михайло Грушевський, Софія Русова, Євген Коновалець, Микола Міхновський, Симон Петлюра та інші.

 

Ідея Українського національного з’їзду, як його в той час називали, вдало вписалася в тодішні політичні реалії: стрімке розгортання українського визвольного руху та необхідність заміни культурно-просвітницьких гасел гаслами державної автономії.

У спогадах Михайло Грушевський пояснював особливості моменту: «Тимчасовий уряд мав тенденцію відкладати усе до Установчих зборів і туди пакував українську справу в комплексі національного питання взагалі. Але справи Фінляндії, Польщі, Полудневого Кавказу він признавав настільки ясними самі собою, що уважав можливим негайно, своєю властю декретувати їм політичні права, не чекаючи Установчих зборів. Нам, значить, треба було продемонструвати загальнонародний імперативний характер українських домагань, можливо яскраво і недвозначно… показати що наші домагання – се домагання загальні, народні, і народ чекає їх сповнення нетерпеливо, бере до серця кожну проволоку, і жартувати таким відкладанням «до Установчих зборів», котрі невідомо коли відбудуться, се річ не зовсім безпечна».

У день відкриття конгресу Сергій Єфремов писав у передовиці для «Нової ради»: «Ще місяць тому трудно було навіть думкою здумати ті перспективи широкі, які розгортаються тепер перед українством. Не то партійно-політичні лозунги, а навіть найскромніші домагання культурні зустрівалися глумом, збувалися досадним одмахування. А тепер – з голосом українського народу мусять рахуватися, до його прислухаються, од його сподіваються відповіді на такі пекучі питання дня, як державний лад у Росії…».

Всеукраїнський національний конгрес мав пройти у великодні дні (четвер-субота). Попри побоювання організаторів, до Києва на пароплавах і конях, по залізниці і пішки прибули понад 1000 делегатів з різних куточків України, а також представники Галичини, Буковини, Холмщини, Кубані, Москви, Петрограда. Всього зареєструвалося близько 1500 учасників і гостей з’їзду, що представляли різноманітні політичні партії і течії, громадські організації та товариства. 900 із них мали право вирішального та дорадчого голосу. Прибули на форум відомі в той час Володимир Винниченко, Сергій Єфремов, Дмитро Дорошенко, Ілля Шраг, Петро Стебницький, Людмила Старицька-Черняхівська...

Засідання конгресу проходили в залі Купецького зібрання (нині Національна філармонія України). Першого дня виступили Дмитро Дорошенко, Олександр Шульгин, Федір Матушевський. Вечірнє засідання розпочалося о 20-й годині. Учасники виголошували промови щодо сказаного доповідачами удень. Виступи обмежили п’ятьма хвилинами, на трибуні побували 23 делегати, хоча бажаючих було куди більше. Від Селянської спілки в зал внесли прапор з портретом Тараса Шевченка. Як записано в матеріалах з’їзду: «Збори враз встали та проспівали “Як умру, то поховайте”».

Гучні оплески і шквал захоплення зірвала позачергова заява голови товариства імені Павла Полуботка Миколи Міхновського «про згоду п. Головнокомандуючого на заснування у Києві одної бригади українського війська, а п. військового міністра Гучкова – про згоду на заснування 2-х бригад, а при можності і більшої військової частини». Свій виступ Микола Міхновським завершив словами: «Це військо захистить свободу України і забезпечить її щастя в майбутньому».

Делегати конгресу рішуче підтримали гасло української автономії. У прийнятій наприкінці дня резолюції зазначалося: «Згідно з історичними традиціями і сучасними реальними потребами українського народу з’їзд вважає, що тільки широка національно-територіальна автономія України забезпечить потреби нашого народу і всіх інших народностей, котрі живуть на українській землі».

Розійшлися лише о першій годині ночі, аби продовжити наступного дня.

Підготував: Сергій Горобець

ДжерелоУкраїнський інститут національної пам’яті

Опубліковано в Цей день в історії
П'ятниця, 07 квітня 2017 08:25

Киянка стала кращою актрисою Литви

Українка Євгенія Гладій визнана найкращою театральною актрисою Литви 2016 року. Її нагороджено орденом "Золотого сценічного хреста" у номінації "Драматична актриса" до Міжнародного дня театру. Це найпрестижніша премія серед працівників мистецтва в Литві.

"Це загальнонаціональна премія, нагородження раз на рік. Увесь рік критики ходять, дивляться вистави і відбирають. Кожен театр пропонує якісь свої кандидатури, які вони потім відсіюють, і залишається по три номінанти в номінації. Другий рік поспіль я потрапляю в номінацію за головну жіночу роль. Минулого року мене послав Національний театр. Номінував за виконання головної жіночої ролі у виставі "Велике зло" за п'єсою Маріуса Івашкявічуса. Але в тому році я не виграла, а в цьому виграла. Приємно дуже", - розповіла Євгенія Гладій в інтерв'ю Радіо Свобода.

Українка три роки офіційно працює у театрі міста Вільнюс, неофіційно - з 2012 року.

"Приїзд до Литви довго відкладався з різних причин. І от потім, коли я вже приїхала, це стало ковтком свіжого повітря. З тієї пори – одна по одній – пару вистав у рік виходить зі мною. Я на хорошому тут рахунку і мені це подобається", - каже Євгенія.

Євгенія Гладій донька всесвітньо-відомого актора Григорія Гладія і актриси київського театру "Колесо" Олени Кривди. До цього два роки грала в київському Театрі на Подолі. Закінчила Університет імені Карпенка-Карого. Зараз виховує 8-місячну доньку.

 

 

Я виросла у двомовній родині. Тато говорив українською, мама – російською. ­Закінчила російський курс театрального мистецтва, щоб позбутися акценту.

Дуже любила дідуся Федора, маминого тата. Він мене виховав. З ним обійшли Володимирську гірку, Гідропарк, Шевченківський парк, Андріївський узвіз. Багато розповідав про Київ. Разом співали "Їхав козак на війноньку", "Місяць на небі", "Чуєш, брате мій". Коли не стало дідуся, мені було 8 років. Жили в Канаді. Пам'ятаю, була в подруги. Подзвонила мама і плакала.

Мріяла бути священиком. Це так красиво, велично.

Я якась трохи не дівчинка. З дитинства росла пацанкою. До п'ятого класу була страшною буянкою. Запросто могла по голові дати. Мала конфлікти з учителями. Моя мама теж пацанка – завжди була на моєму боці.

Ми з мамою мало жили з батьком. Недавно приїхав до мене в Литву на три місяці. Це був перший досвід спільного життя з ним у дорослому віці. Мала відчуття, що йому дискомфортно. Добре, коли приїжджає на два тижні. Є новизна й не починається побут.

Завжди захоплювалася батьком. Він привабливий і неймовірно талановитий. У нього закохуються дівчата. Як актор – абсолютно не такий, як усі. Навіть коли виходить на сцену й жене якусь пургу, люди не можуть відірватися від нього.

Мати й батько останнім часом почали більше спілкуватися. Донедавна – зрідка телефоном.

Коли вступила до театрального, люди говорили: "Женя, ты, конечно, не достигнешь таких высот, как твой отец или мать, но тебя никто не выгонит". Це злило. А злість стимулює.

Про вступ до театрального батько дізнався, коли я вже склала частину іспитів. Він зітхнув: "У будь-чому треба працювати до кривавого поту. Добре, якщо це приноситиме задоволення".

На першому курсі в університеті Шевченка втекла з дому на три місяці. Рідні шукали з міліцією. А я зі своїм хлопцем жила на Троєщині в якихось людей.

Іноді шкодую, що народилася дівчиною. В акторстві чоловічих ролей більше, вони цікавіші.

Перший великий заробіток – 1500 доларів. Це був гонорар за роль у фільмі "Евіленко" 2003 року. Купила камеру, плеєр. Йшла Хрещатиком і здавалося, що можу придбати пів-Києва.

Якось різала вени. Не серйозно, але причини мала вагомі. Це була моя таємниця, про яку ніхто не знав.

Пережила страшну депресію, коли звільнилася з Театру на Подолі. Під час кризи 2008-го отримувала таку ­смішну зарплату, що рятували лише зйомки в кіно.

Серіали – не лише заробіток. Я до будь-яких зйомок ставлюся серйозно.

Коли питають, що подивитися з моєї фільмографії, не знаю відповіді. Бо не подобається майже все, у чому грала.

Зніматися в Україні запрошують рідко. Одна з відмазок – не­українська зовнішність.

Коли батько жив і працював в Україні – його травили й виганяли. Як виїхав за кордон, почали говорити як про легенду.

Як роблять американське кіно? Йому дали 5 тисяч. Він вклав усі 5, щоб за два роки отримати 50. А в нас перша людина покладе в кишеню 4 тисячі. Потім той, кому доручено зняти, переполовинить суму, що залишилася. Врешті-решт знімуть гівно й дивуватимуться, чому так вийшло.

Мені здається, я – трагічна героїня. Жорстких людей грати простіше. Та в житті не дуже жорстка.

Іноді розмовляю з собою. Не сплю ночами.

Якщо вистава чи фільм сподобалися глядачеві – це ще нічого не означає. Глядач буває різний.

Цікаво було б зіграти ножа. Багато драматургії. Від буденного – намастити масло, до нещасних випадків: наприклад, убивства.

На першому місці – власна реалізація. Намагаюся постійно відчувати робочий процес. Коли його нема, наступає паніка.

Моє життя – не скандальне й навіть нецікаве. Я не з тусівки. Багато людей в одному місці лякають.

Литва – одна з найтеатральніших країн в Європі. Нереальна кількість хороших режисерів на квадратний метр.

Я трохи пам'ятаю Совєцький Союз. На Грінченка в Києві був магазин "Український хліб". Дідусь приходив уранці, стояв до обіду в черзі й повертався з батоном, гнилим усередині.

До подій на Майдані Найбільше антиукраїнських розмов чула від колишніх українців.

Тато завжди привозив музику. Записував на касети й диски. Від нього дізналася про Мар'яну Садовську та пісню "Пливе кача по Тисині". Коли почула її на Майдані з вуст "Піккардійської терції" – по тілу побігли мурашки.

Люблю гуляти, особливо вночі. Дивитися на підсвічені будинки. Куди б не їздила, півночі блукаю містом.

Любов – це коли дихаєш верхньою частиною грудей. Це наповненість, комфорт – психологічний та фізичний.

Перше, на що звертаю увагу при знайомстві з чоловіком – гармонійність. Але буває й дисгармонія, що притягує.

Добре з тією людиною, з якою добре прокидатися.

Чоловік, в якого вперше закохалася, мав запах нової шкіряної куртки.

Один із найяскравіших запахів дитинства – запах батька, коли він приїздив додому. Коли його вже не було, брала подушечку, на якій спав, – там зберігався його запах. І так засинала.

Можу не курити два місяці. Не маю залежності. Та іноді нікуди подіти руки. Це приємний процес, хоч дим мені не подобається.

Я – трудоголік. Але це автоматично робить лінивою в чомусь іншому. Наприклад, мені ліньки кудись піти чи прибрати у квартирі.

Розмовляю всім тілом, особливо – руками. Іноді вони говорять за мене краще, ніж я.

Не можу сказати, що подобаюся собі. Все життя страждала через комплекс, що я – повна.

Боюся грому, тому що він об'ємний та всепроникаючий. Люблю теплий вітер: він дає відчуття неспокою, руху, свободи.

До церкви тягне тоді, коли хочу побути наодинці.

У мене немає культу дітей, можливо, материнський інстинкт не дуже розвинутий. Кота довгий час не могла завести, що вже казати про дітей.

 

Опубліковано в Творчість

Організація українських жінок імені Лесі Українки у Ковентрі (Велика Британія) провела у стінах Спілки українців Великої Британії щорічне свято українських жінок-героїнь.

На святі згадали про українську поетесу та публіциста Олену Телігу, яка присвятила все своє життя становленню української свідомості, за що й була розстріляна гітлерівцями 1942 року. Були прочитані її відомі вірші — «Життя» та заповіт «Сучасникам». Цікавою виявилася і презентація «Жінки-героїні — від минулого до сьогодення». Члени культосвітнього комітету розповіли про роль та функції жінок, які поруч із чоловіками протягом багатьох років боротьби за незалежність захищали Батьківщину. У виступі також розповіли про внесок жінок у формування УПА та їхню діяльність у підпіллі ОУН.

Зокрема, була згадана трагічна доля розвідниці й письменниці Людмили Фої, яка, незважаючи на тортури НКВС, залишилася вірною українському народові, - повідомляє Ірина КІНГ, секретар Організації українських жінок у Ковентрі.

Від розповідей про відомих жінок минулого перейшли до сучасних героїнь, які працюють або проходять військову службу в зоні АТО. А саме, розповіли про Наталю Хоружу, яка намагалася вивезти пораненого бійця з поля бою на Світлодарській дузі, але загинула у віці 45 років у лютому 2017-го під вогнем терористів.

Опубліковано в Українці в світі