Пролісок - Легенди та казки про проліски для дітей

Середа, 04 квітня 2018 05:49 Автор  Ніна Петриківська
Оцініть матеріал!
(1 Голосувати)

Проліски є справжньою окрасою весняного лісу. Їх ніжно-голубі квіти встеляють землю голубим килимом. В народі ці квіти ще називають “очі неба” за їх чистий синьо-блакитний колір. І звичайно в кожному краї, де ростуть ці квіти є свої оповіді та легенди про те, звідки з’явились ці красиві рослинки.

Легенда про походження проліски. існує одна старовинна легенда з Подніпров’я (Наддніпрянщини)

Синьоока проліска

Давно то було. Тікала з турецької неволі українська дівчина Катерина. Блукала вона не один день, не два. Непомітно довго тягнувся час самотнього голодного блукання серед чужих людей, голодних степів, холодних вітрів, пекучого від холоду каміння. Тікала вона і знала, що в разі невдачі чекає її жахлива розправа за вбитого слугу, за отруєну відваром болиголову сторожу. Щастя коли султан затримається подовше в поході.

Та невдовзі султан повернувся з походу і, коли дізнався про все, просто оскаженів. Викликав загін яничар і звелів живою чи мертвою повернути втікачку. Скільки днів тривала погоня, одному лише світлочолому місяцю відомо, який темними ночами освітлював дівчині дорогу.

Ось і степи залишились позаду, із загону яничар залишились одиниці, а втікачки все не здоженуть. Яничари і самі давно вже повернули б назад, та пам’ятаючи суворий наказ, продовжували погоню.

Незабаром виснажена дівчина дісталася рідних країв і в знемозі опустилася на землю під вітами лісу. На дворі стояли погожі дні весни. В повітрі плили терпкі запахи живиці та набубнявілих бруньок, на всі лади висвистували шпаки, зустрічаючи весну, радіючи теплу. Лежачи на купі сухого теплого листя, Катря плакала від щастя.

Та раптом до неї долинули крики переслідувачів. Здавалося, що вони вже десь поряд, за сусідніми кущами. В дівчини від жаху холоне кров, туманиться в очах, серце ледь не вискочить із грудей. Розкинута в розпачі Катруся руки обняла купини сухої вицвілої торішньої трави і в відчаї почала благати:

— Ненько моя, земле! Не дай загинути! Не дозволь песиголовцям вернути в неволю! Краще розступись, земле, і навічно прийми мене в свої обійми!

Миліша смерть на рідній батьківщині, ніж підневільне життя на чужині.

Почула матінка-земля те благання, враз голі кущі покрилися зеленим листям, зашепотіли в швидкому рості шовкові трави, а з небесної блакиті опустилися на галявину голубі сутінки і заховали втікачку.

З тих пір там, де опустився на землю блакитний туман, заясніли на лісових галявинах весняні, кольору вечірнього неба квіточки, нагадуючи нащадкам про хоробру українську дівчину Катерину, її незгасне прагнення до волі.

За свою красу синьоока проліска поплатилася, рослина стала на Поділлі рідкісною і занесена до списку зникаючих.

Українська народна казка

Був собі малесенький пролісок. Узимку він спав у мерзлій землі. Йому було холодно. Снилась проліскові весна.

Одного разу припекло сонечко. Земля відтанула. Пролісок відчув тепло і поліз крізь товщу торішнього листя, крізь сніг і льодову кору. Потім він потягнувся, розправив зелені ручки і подумав: «Це вже мабуть, весна прийшла!»

Він зовсім виліз на поверхню і розкрив свої блакитні очі. Усміхнувся і сказав:

— Добридень, Веснонько!

Йому відповів легенький вітерець:

— Привіт, привіт, Проліску!

Злегка гойднув квіточку і полетів далі. На ніжну голівку з кущика злетіла крапля прохолодної свіжої води.

— Ой, що це? — скрикнув пролісок і радісно засміявся. Ніби у відповідь залунала дзвінка, весела пісенька синички Зіньки, яка сиділа над ним на кущику.

— То весна, проліску, весна!

Синьоока проліска – українська дівчина

Давно то було. Тікала з турецької неволі українська дівчина Катерина. Блукала не один день, не два… Непомірно довго тягнувся час самотнього голодного блукання серед чужих людей, голих степів, холодних вітрів, пекучого від холоду каміння.

Та невдовзі султан повернувся з походу і, дізнавшись про все, просто оскаженів. Викликав загін яничар і звелів живою чи мертвою повернути втікачку. Скільки днів тривала погоня, одному лише світлочолому місяцю відомо, який темними ночами освітлював дівчині дорогу.

Ось і степи залишились позаду. Із загону яничар залишились одиниці, а втікачки все не доженуть. Яничари і самі давно вже повернули б назад, але, пам´ятаючи суворий наказ, продовжували погоню.

Незабаром виснажена дівчина дісталася рідних країв і в знемозі опустилася на землю під вітами лісу. Надворі стояли перші дні весни. В повітрі пливли терпкі запахи живиці та набубнявілих липких бруньок. На всі лади висвистували шпаки, зустрічаючи весну і радіючи теплу. Лежачи на купі сухого теплого листя, Катря плакала від щастя. Та раптом до неї долинули крики переслідувачів. Здавалось, що вони вже десь поряд, за сусідніми кущами.

Розкинула Катруся в розпачі руки, обняла купку сухої вицвілої торішньої трави і у відчаї почала благати:

— Ненько моя, земле! Не дай загинути! Не дозволь вернути в неволю! Краще розступися, земле, і навічно прийми мене в обійми! Миліша смерть на рідній батьківщині, ніж підневільне життя на чужині!

Почула матінка – земля те благання, враз голі кущі покрилися зеленим листям, зашепотіли в швидкому рості трави, а з небесної блакиті опустилися на галявину голубі сутінки й заховали втікачку.

З тих пір, там, де опустився на землю блакитний туман, заясніли на лісових галявинах, весняні квіти кольору вечірнього неба, нагадуючи нащадкам про хоробру українську дівчину Катерину, її незгасне прагнення до волі. І, назвали їх синооьокими пролісками.

Казка про пролісок

Ця історія сталася зимою. Жила собі дуже красива пані на ім’я Сніжинка і була в неї дочка – Квітка. Мати дуже її любила.

Та мати з дочкою ніколи не зустрічалися, бо Сніжинка одразу ж після зими летіла на Північ, додому, а її донька там могла замерзнути. Тому донечка цвіла весною і красувалася влітку. І не могли вони жити разом, бо мати б розтанула від сонячного тепла.

Вони досі не бачилися. Навесні та влітку всі втішали маленьку Квіточку – і звірі, і інші квітки. У Сніжинки було не менше горе, її теж втішали інші сніжинки. Так і спливав час: сумували і Сніжинка, і Квіточка.

Якось до землі, де жила Квіточка, прилетіла добра Чарівниця. Побачила вона Квіточку і запитала, чому та сумує. Квіточка розповіла своє горе. Чарівниця подумала і каже:

— Он воно як! Але я можу зменшити твоє горе. Ти станеш квіткою-проліском і цвісти будеш тільки – но прийде весна. Тоді буде зима уходити і твоя мати також. Я точно знаю, що вона буде тут. Ви будете зустрічатися раз на рік, – посміхнулася Чарівниця.

Так з’явилася квітка Пролісок.

Легенда про дівчину та лихого пана

Було це в сиву давнину, жив у наших краях пан – великий багач та дуже лихий. В селі, де він жив, була дівчина чарівної вроди. ЇЇ вродою були довгі – довгі коси та блакитні очі. Час ішов, дівчинка зростала і ще більш красивішою ставала.

Прийшов час вилітати птиці з рідної домівки – виходити заміж. Віддала серце красеню, який служив у пана пастухом. Зібралося весілля, грала музика, веселились.

Раптом у село забарився пан. Зупинив бричку коло весілля. Як глянув на дівчину і тут же оторопів од її краси. Не гаючи часу, молодого закував в ланцюги і кинув у в’язницю, а дівчину повезли до панського палацу.

Задумав пан зробити дівчину своєю коханкою та не скорилась йому красуня. Сині оченята непокірно і зневажливо дивились на пана. Не зміг він з дівчинкою впоратись і витримати її погляду. Тоді звелів відвести її у ліс. Залишив пан дівчину, як тут лакей запропонував вибрати очі у непокірноі красуні. Так і зробив пан та ще й затоптати їх хотів. Тут же земля сама заступилась і отії сині очі сховала. Тоді пан вихопив пістоль і вистрелив у дівоче серце.

І сталося диво. Від пострілу загорівся панській маєток, звільнили закованого молодого хлопця, а пан з лакеєм перетворилися у пеньок з гадюкою. Прибігли люди до лісу, вже дівчини не застали, лиш чудові квіти серед галявини з голубими оченятами.

Польська легенда про походження проліска

На дворі стояла сувора зима.

У хатинці, що стояла в горах, жила сім’я. Батько сімейства пішов по світу у пошуках роботи, а дружина і двоє дітей залишилися його чекати. Під кінець січня раптом занедужав хлопчик і знахарка визначила хворобу, але для її лікування потрібні були свіжі квіти і листя.

Відправилася тоді його сестра у пошуках рослин і побачила, що усе навкруги скуто льодом і покрито снігом. Кинулася вона на землю і стала гірко плакати. Ці гарячі і сердечні сльози дівчини пробили сніговий покрив, дісталися до землі і розбудили ніжні квіти – проліски.

Вони почали пробивати собі дорогу через товстий шар снігу і, нарешті, виповзли на поверхню. І усюди, де плакала дівчинка, піднімалися із землі ці квіти. Юна красуня нарвала їх, принесла додому, і братик був врятований.

Румунська легенда про проліски

Одного разу Сонце спустилося в одному селі у вигляді молодої людини, щоб трохи повеселитися. Злий Змій довго вартував його, а потім викрав серед людей і закрив у своєму палаці. Світ засумував, птахи перестали співати, джерела перестали текти і дзвеніти, а діти забули, що таке веселощі і сміх. Світ занурився в морок, печаль і смуток. І ніхто з жителів не посмів боротися із страшним Змієм. Але знайшовся один сміливий юнак, який викликався врятувати Сонце.

Багато людей споряджали його в дорогу і давали йому свою силу, щоб він міг побороти Змія і звільнити Сонце. Подорож тривала усе літо, усю осінь і усю зиму. Знайшов хлопець палац Змія, і зав’язався бій. Юнак переміг Змія і звільнив Сонце і воно піднялося на небо.

Ожила природа, люди зраділи, але відважний юнак не встиг побачити весну, оскільки був смертельно поранений. Його тепла кров стікала з рани і текла на сніг. Там, де сніг танув, зростали сині квіточки – проліски, вісники весни. Остання крапля крові впала на білий сніг.

Помер мужній юнак. З тієї пори на честь визволителя світу від пітьми і смутку кожної весни з під снігу пробиваються проліски й нагадують людям про любов, благородність та мужність.

Прокоментувати:

Переконайтесь що ви заповнили усі поля, відмічені зірочкою (*). HTML код не допускається