15 листопада в Національному університеті «Львівська політехніка» в рамках проекту Ірини Фаріон «Від книги до мети» відбулася зустріч з українським вченим, журналістом, публіцистом, літературним критиком, видавцем, доктором філологічних наук, професором, завідувачем кафедри видавничої справи та редагування Інституту журналістики КНУ імені Тараса Шевченка, голови Фундації імені митрополита Іларіона (Огієнка) – Миколою Тимошиком.

Зала, заповнена по вінця, з вдячністю сприймала розповідь вченого про Село і про митрополита Іларіона (Огієнка).

Нині, з огляду на розмір газетної площі, подаємо тільки першу частину презентованого Миколою Тимошиком – слово про Село.

Опубліковано в Література

За 12 кілометрів від Сокаля (ред. Львівська область) серед пагорбів та старовинного лісу сховалося мальовниче село Гута, яке складається з двох частин. Північна, до 1951 р. Мошків, за кількістю дворів була більшою від південної частини, яка мала назву Шмитків. Літні селяни й досі вживають старі найменування. Про ці села згадував у XVII ст. німецький дослідник Сакхен. Перша згадка про Мошків у історичних матеріалах, зібраних краєзнавцем Ярославом Книшем, належить до 1449 року, а село Шмитків  ще древніше, перша згадка про нього датується 1423 роком. Про це можна прочитати у книзі Теофіла Коструби "Белз і Белзька земля". Згідно з переказами, село Мошків так називалось тому, що першим поселенцем був селянин Мошко, а за іншою легендою  тут була болотиста місцевість, де водилося багато мошкари. 

Проте нині від минулого залишилися лише два присілки  Шмитків та хутор Домики. Місцеві жителі називають цю місцевість маленьким Парижем, бо вона розкидана на горбочках, звідки відкривається красивий краєвид. А внизу, між Шмитковом і Савчином, є ланцюжок ставків. Над ними велично височіють старовинні розлогі дерева цінних порід та двоповерховий старий млин. Його побудував у XIX столітті граф Зіберг Плятер із Литви. Минуло відтоді чимало часу. Та колишні будівельники були завбачливі й залишили на споруді дату завершення. Її можна побачити над вікном 2-го поверху з боку ставу. Від дороги на стіні великими літерами прочитаєте: "PAULINA. MLYN GOSPODARCZY w Szmitkowie". Цю будівлю (на знімку внизу) розпаювали, як майно колишнього колгоспу, і нині у ньому мешкає родина. Вікна замінили на пластикові, частину замурували. Територію перед входом загородили. Вже й мало що нагадує старовинний млин… 

З архівних джерел, які збирала колишній директор школи Ольга Стасевич дізнаємося, що 1649 року селяни напали на маєток пана Поляновського, вимагаючи збільшення заробітної плати і належних умов праці. На жаль, про ті давні часи залишилося дуже мало документів. У 1748 р. пані Роза, з Ліпських, організувала побудову церкви у батьківському маєтку в Шмиткові. 

1882 року шмитківська церква (на знімку вгорі) була відреставрована, і займалися цією реставрацією майстри Василь Топорівський (поляк), Войціх Міллер (німець), Семен Олійник, Семен Ваврук і Семен Чаус (українці). Тоді дяком був Йосиф Гурак. Особливістю церкви у Шмиткові було те, що її високий восьмерик нави вінчала шоломова баня з ліхтарем і манівкою. В 1901-ому церкву було оновлено і заново перекрито за кошти священика Мосієвича, панів Станіслава і Зіновії Поляновських, жителів села Федора Кохальського, Романа Олійника, Степана Ваврука та Панаса Водоноса. Тоді церкві належало 28 моргів поля. Село Мошків мало 595 моргів поля, 70 моргів лук і городів, 36 моргів пасовищ. 

У 1897 р. у Шмиткові була організована "Просвіта", при ній діяли товариство "Сільський господар", каса "пожиткова" (каса допомоги), в якій було 1670 злотих. Пізніше осередки "Просвіти" були засновані у Савчині та Мошкові. В останньому функціонувало товариство "Луг". Це були національносвідомі села. 

Історія цих населених пунктів тісно переплетена з життям родини графа Полянського. На горбочку над ставками стоїть сторожівка колишнього панського палацу, як єдиний свідок з позаминулого століття. Про ті часи збереглися спомини старожилів, які записала і люб’язно поділилася ними завідувач народного дому с. Гута Галина Гофрик. Зокрема, пані Галині старожилка Катерина Дячишин (нині вже покійна) розповідала: "Ще до радянської влади, біля кладовища був родинний склеп. Перед цвинтарем стояв хрест, який спорудив за власні кошти пан Герус, він був на той час у селі війтом. Біля хреста священик завжди на Зелені свята перед обходом полів відправляв Службу Божу". Хрест відновили лише через 50 років. Біля ставка збереглася старовинна криниця, де тричі на рік відправляли Службу Божу: на Зелені свята, на Йордан, і ще раз влітку. На останню збиралося дуже багато людей, у вишитих сорочках, співали українських пісень. На це свято після відправи біля криниці всі йшли до фігури Матері Божої, де також священик відправляв Службу Божу.

Біля ставка стояла ще одна фігура, яку поставив котрийсь з володарів Гути і назвав Яном. Не так давно місцеві жителі її відновили. 

За словами пані Катерини, Мошків та Шмитків належали панові Поляновському. Якось він тяжко занедужав. А в цей час при сільській захоронці у Мошкові працювала бідна дівчина. Пан Поляновський вподобав її і сказав, що коли вона його виходить, то ожениться з нею. Пан одужав і забрав дівчину в покої. Невдовзі маєток дістався панові графу: селяни називали його граб'є.

Граф мав трьох братів і сестру. Один мешкав у маєтку в Савчині, другий  в Острові. Сестра пана жила біля нього, бо була незаміжня. Коли пан з панею померли, то їх поховали у тому ж склепі, де й панів Поляновських. Господарем фільварку став син пана  Ян, або, як його у селі називали, Ясьо. Ясьо мав четверо дітей  двоє синів і дві доньки. Він був дуже добрий і побожний. Коли поляки проводили акцію проти українського населення, пан Ясьо не впустив їх у село. Сказав, що в його селі люди всі чесні, роботящі, і не дозволив над ними знущатися. За згодою пана селяни проводили так звані чайні вечори, де після тяжкої праці, збиралися молоді і старі, щоб поспівати українських пісень, потанцювати, просто побалакати. Пан також приходив на ці вечори, бо хоч і був поляком, дуже любив українську пісню й музику.

Пан Ясьо був добрим і його дружина, яку він привіз з Росії, також. Катерина Дячишин пригадала випадок: коли її батько посварився з паном, то пан Ясьо сам прийшов до них додому, щоб перепросити його. Ось такий був пан. Старожилка пригадала, що коли помер старий пан граф, батько Яся, то все село ходило на парастас. А потім їздили на Службу Божу до Сокаля в кляштор, де гарно грав орган. 

Жителька села Ганна Кохальська (нині вже покійна), згадуючи про минуле, розповідала, що там, де зараз кузня, була капличка. Сюди селяни ходили на відправи. Пан дав матеріал на будівництво хорів, де мали виступати співаки.

Ще, як говорила старожилка, в Гуті колись була захоронка (щось на зразок сучасного медпункту). Там працювали сестриці, які лікували (тільки травами) хворих зі всього села. Захоронка існувала панським коштом. Сестрицям ще допомагав кляштор, де тоді при ньому була лікарня. Ця лікарня була центром, а по селах його відділення функціонували захоронки. У селі Шмитків працювало два млини: Семенів і Попівський. Старенька також розповіла, що за Польщі в будинку, де зараз живе сім'я Пастернаків, була поліція, тоді казали поліційний постерунок. Її обов'язком було охороняти пана, вивідувати, чи ніхто не замислює нічого проти нього та влади. У цьому будинку ще й досі збереглися підвали, де мордували людей, які в чомусь провинилися. Особливо часто туди потрапляла молодь.

Жителька села Стефанія Олійник (нині вже покійна), розповідала, що колись за Гутою був невеликий хутір. Називався він Семени. Було там дві чи три хати і добротний панський водяний млин. "Моя бабця прожила дев'яносто вісім років і розповідала, що пан хотів, аби з кожної хати селянин працював у нього три дні на тиждень. Пан добре платив, але тих, хто не хотів працювати, карав. Панщина для селян була не такою вже й легкою. Одного разу люди зрізали дуба, посадили верхівкою в землю, а вгорі на корені зробили хрест і сказали, як той дуб прийметься, то панщина пропаде. Так воно і сталося. Дуб прийнявся, а через деякий час панщину скасували",  оповідала старенька Галині Гофрик. 

У Шмиткові та Мошкові встановили хрести з нагоди скасування панщини 3 травня 1848 року (за старим стилем). Про що свідчать написи на них. 

Стефанія Олійник пам'ятала й пана Полянського, який збудував у селі капличкугробницю. Люди не дуже хотіли тої каплиці, бо пан був поляком. Вони боялися, що він схоче будувати костел. 

Панські палати стояли там, де зараз тік. Ріс чудовий сад, обгороджений парканом, а навколо нього  зелений живопліт. Біля палацу були теплиці, де цілий рік цвіли квіти. Десь в 1916 році, коли Австрія воювала з Росією, в село прийшли москалі, які зруйнували всі панські маєтки. В 1917 році знову повернулися поляки, і пани почали відбудовувати свій будинок.
Пан Плятер, який володів тоді селом, сім років відновлював зруйнований маєток. Тією дорогою, що веде до крамниці, колись їздив лише пан. Там була велика красива брама, а по обидва боки шляху росли троянди. Місцеві жителі працювали на пана, який платив добре: жінки одержували на місяць корець (центнер) зерна і гроші, а чоловіки на рік мали 12 корців зерна, 6 возів дров і 360 злотих. На той час у Шмиткові було 375 грекокатоликів, 71 римокатолик і 14 євреїв. Із третього тому "Надбужанщини" дізнаємося, що наприкінці ХVІІІ століття в Шмиткові налічувалося 100 дворів, у Мошкові  110, у Савчині  81, Савчинська церква мала 33 морги поля.

Старожили кажуть, що у Шмиткові в 1935-1936 рр. була пошта, яка стояла за млином. До цього вона функціонувала у Мошкові. Під лісом розташувалася двокласна школа, яку побудували в 1817 році. У ній навчалася 221 дитина з Мошкова і Шмиткова. Навчання проводилося українською мовою. Пізніше відкрили однокласні школи у Савчині та Мошкові. У першій викладали українською мовою, а в другій  польською. 

За споминами Софії Олійник, граф Ян Плятер був добрим чоловіком. Вона пригадала, що коли він приїхав у село з молодою дружиною, то майстри, які відбудовували палац, і дівчата заспівали їм "Многая літа". Тож пан запросив усіх на гучний бенкет. Кожного року після жнив пан Ян організував толоку. Дівчата плели вінки з жита, вінчували ними пана і пані. А він пригощав селян пивом та горілкою. Грала музика, були пісні й танці. Весело і добре жилося їм тоді за пана Яна. Бувало, дівчата, прополюючи буряки, цілими днями співали на полі. В Шмиткові була материнська грекокатолицька церква. Тут, у плебанії, жив священик декан Іван Худик. До шмитківської церкви на Службу Божу приїжджали люди з навколишніх сіл: Савчина, Бояничів, Гатович. Селяни були дуже побожні, коли задзвонив дзвін, вони лишали роботу і поспішали до церкви. Тут були такі дзвони, що коли вони дзвонили, то чули аж в Сокалі. Та коли в селі стояли німці, ті кудись пропали. 

Місцеві жителі пишаються своїм селом, охоче розповідають про його історію та показують старовинні пам'ятки архітектури. Зокрема, дерев'яну церкву Покрови Пресвятої Богородиці. Це була тризрубна одноверха церква, збудована у 1755 р. коштом дідича Томи Поляновського з дерева. У 1950 році її закрито, розвалилася у 1987 р. А у 1992 році була заново відбудована. Поруч на високому постаменті поставили фігуру Богородиці, поблизу якої збереглася мурована триаркова дзвіниця. На захід від церкви, на краю стрімкого схилу, стоїть мурована надгробна каплиця в неоготичному стилі, яку видно зусібіч. Пан Полянський вибрав для неї специфічне місце, для цього частково під основу каплиці зробив насип. З боку церкви біля каплиці проходить цегляний мур.

Від заходу є цегляна підпірна стінка насипу. Каплиця висока, накрита ще старою бляхою, орієнтована вівтарем з півночі на південь. У неї нема дверей, над входом  велике вікно-розетка, над яким напис: "CIENIOM RODZINY" (тобто, "Тіням родини") (на знімку в центрі). В інтер`єрі вівтарна частина трохи вища, її стіни "розписані" руками сільських хлопчаків. Ззовні, з півдня, є відкритий вхід під вівтарну частину, де колись були поховані Станіслав ПлатерЗіберг та його дружина Марія з Чарторийських. Жителі села розповіли, що нещодавно сюди навідувалися нащадки графа, які живуть за кордоном. Це підтвердив і Савчинський сільський голова Василь Калька: "Він приїхав з Франції. Походив, подивився навколо і попросив видати йому довідку, що у нашому селі дійсно колись проживала родина Зіберга Плятера і мала маєток. Сільська рада не може цього засвідчити, тож ми скерували його в архів до Львова. Пізніше отримав від нього листа, в якому він дякував за те, що зміг отримати від Польської республіки відшкодування за маєток прадіда",  розповів сільський голова. 

…Мошків та Шмитків перебували за колишньою лінією Керзона і, як в десятках інших сіл цих теренів, їх населення підлягало переселенню. Як це відбувалося, поділилася споминами жителька Савчина Софія Лук'янівна Чавс, якій у цьому році виповнилося 100 років: "Вивозили нас на Великодні свята. Всі жителі села тоді були в церкві, коли вийшли, то побачили, що горять хати. У полум'ї була й наша. Людей, у чому вони були, посадили на підводи й автомашини і відвезли на залізничну станцію. Там запхали у поїзд, який їхав у невідомому напрямку. Пасажирів висадили просто неба у лісі напризволяще. Невдовзі над'їхав військовий поїзд. Селяни перекрили йому рух і він зупинився. Вийшов начальник потягу у військовому, розпитав хто вони, що тут роблять. Переселенці все йому розповіли. Невдовзі нас забрали і завезли у Тернопільську область, Збаразький район, де ми жили по двітри родини в одній хаті. Чоловік незадовго знайшов порожню польську хату в с. Розворяни Глинянського району, куди ми переїхали". 

Через 8 років родина Чавсів повернулася у рідне село, то застали жахливу картину: воно було спалене, а на місці сільських хат стояли тимчасові “домики”. Місцевих мешканців було мало, сюди населили людей з гірських районів. Дехто з них не зміг тут прижитися і за нагоди повернувся у рідні краї. Нині в Гуті проживають також нащадки тих людей, які були переселені з Самбірщини. В 1951 році село Мошків було об'єднане зі Шмитковом і перейменоване на Гуту. Церква, яка вціліла після війни (перша згадка про неї в 1578 р.), була закрита у 1950 р. і у 1987 році розвалилася. У 1992 році в Гуті розпочали будувати нову хрещату одноверху церкву за проектом С. Крупчука. Перший камінь був закладений 18 липня 1992 року. Збудували її в 1995 році. А посвятили 28 липня 1996 року. На будівництво церкви кошти збирала вся громада. Перший парох правив 5 років. Із 2001 року та по цей час місцевим парохом є Іван Макар. В 2007 р. було куплено і посвячено новий дзвін церкви в Гуті. Кошти на нього дав Михайло Друк. Дзвін було названо "Денис" на честь онука М. Друка. Згодом з ініціативи церковного комітету і сільських активістів від церкви Покрови Пресвятої Богородиці збудували Хресну дорогу, яку відправляють у веснянолітні місяці кожної першої неділі. Одна зі стацій  на місці музею-криївки вояків УПА, яка відкрита 14 жовтня 2007 року, та біля меморіального хреста пам'яті героїв УПА. Тут стояли на смерть одинадцять українських повстанців на чолі з ройовим "Дібровою". Серед них жителі Шмиткова, Савчина й Мошкова. Двоє з повстанців вижили… 

Без минулого нема майбутнього.

На долю жителів Шмиткова, Мошкова і Савчина випало багато випробувань, але вони вистояли, повернулися, відбудували свої села. Попри всі поневіряння, біль втрат, зберегли віру, українські звичаї і традиції, намагаються дітям та онукам розповідати про історію сіл Гута і Савчин, прищеплювати їм любов до рідного краю. 

Веселим було колись наше село, співочим,  каже завідувач Народного дому села Гута Галина Гофрик.  Поки не було читальні, люди збиралися в котрійсь хаті, співали українських пісень, танцювали, жартували… Перед Великодніми святами усі гуртом прибирали сільські вулиці, а на Йордан вбирали криницю, де святили воду. Та найгарніше було навесні, коли зацвітали сади і село, ніби купалося у білому пахучому морі.

Чимало цікавих задумів, як села Савчин та Гута зробити привабливими для туристів, мають Савчинський сільський голова Василь Калька та землевпорядник сільської ради Василь Панченко. Зокрема, вони хочуть викласти деякі сільські дороги бруківкою з цегли, як це було за пана. Однак громаді для реалізації планів та ідей потрібні меценати.

Багата і цікава історія наших сіл і міст. І прикро, коли, живучи в одному місті чи селі від народження, ми не маємо жодного уявлення про те, що діялось тут якихось 100 років тому, не говорячи вже про давніші часи. Адже без минулого, як казали мудреці, нема майбутнього. Тож які ми патріоти краю, коли не знаємо історії свого села?

Любов ПУЗИЧ.

Фото автора.
Джерело: golossokal.com.ua

Опубліковано в Скарбниця спогадів

Кабінет міністрів спростив процедуру переведення дачного будинку в категорію житлового. Незважаючи на те, що тепер необхідність в ряді документів відпала, це не дуже полегшує завдання, оскільки невідомо, скільки піде часу на розгляд заявки. Але є і позитивні сторони в цій справі: новий варіант проведення техогляду будинку (це необхідно для переоформлення) істотно знизить корупційні ризики.

Юристи розповіли, що переведення дачного будинку в житловий повинні проводити органи самоврядування населеного пункту на безкоштовній основі. Тут ви отримуєте висновок про те, що споруда відповідає держбудівельним нормам: його складає компетентний виконавець, який спеціалізується на техогляди.

В яких випадках будинок пройде перевірку:

-немає руйнівних деформацій

-висота не менше 2,5 метрів

-є опалення

(Детальніше дивитися ДБН щодо житлових будинків)

Якщо це пункт успішно пройдено, власник може переходити до наступного етапу, якщо щось не відповідає нормі, саме виконавець дає необхідні рекомендації.

Зараз система збоїв давати не повинна, хоча ще в травні це було не що інше, як корупційна павутина. Тобто, якщо принциповий власник будинку, зібравши всі документи і підтвердивши відповідність будинку всім нормам, відправляв все це добро на розгляд, але не підкріплював гонораром, то міг майже стовідсотково отримати неаргументовану відмову. Її, звичайно, можна було оскаржити в суді, але найчастіше це не приводило взагалі ні до чого.

Після того, як виконавчий комітет дав добро на переоформлення об'єкта в інший статус, власник може звертатися до нотаріуса або державного реєстратора, щоб внести зміни до реєстру речових прав на нерухоме майно.

Немає опалення - не переоформиш. У порівнянні з попередньою редакцією, нова процедура дуже спростилася: тепер, замість детального огляду, замірів елементів будинку (перегородки, перекриття, підлога, вікна, сходи) потрібно лише вказати їхній тип. Окрім виключення деталізації, тепер не потрібно вказувати клас будинку в залежності від якості житла та інженерного обладнання. До речі, саме цей пункт був одним з найбільш "хлібних" для корупціонерів.

Пункт другий - висота приміщення, яка повинна відповідати вимогам ДБН. Раніше цей критерій містив масу нюансів, наприклад, освітлення і багато інших, тепер же достатньо, аби висота будинку не була менше 2,5 метрів.

Третє правило залишається незмінним. У будинку не повинно бути будівельних деформацій, які в подальшому можуть сприяти його руйнуванню. Іншими словами, повинна бути задокументована надійність будівлі.

Пункт №4: в будинку можна жити цілий рік, а значить, обов'язково має бути опалення. Тут як раз-таки норми стали більш жорсткими: якщо раніше достатньо було показати наявність системи опалення, то тепер потрібно довести, що вона може функціонувати, а не запрацює колись у майбутньому. Що це означає? Виконавець має право попросити вимкнути або, навпаки, ввімкнути опалення, щоб переконатися в його функціонуванні.

Вимога п'ята: необхідно виконати протипожежні вимоги. У будинку повинні бути протипожежні розриви і громовідводи, хоча останнє вже не обов'язково. Виходить, що ряд вимог дійсно прибрали. Тепер важлива надійність споруди, а не матеріали, з яких вона зроблена.

Але все ж корупційний ризик залишається: звернення до виконкому місцевої ради. Скільки будуть розглядати саме вашу заявку, залишається за кадром, цього нова система чомусь не передбачає, але є чіткий перелік, за яким вам мають повне право відмовити:

- будинок не відповідає критеріям, необхідним для переоформлення

- подано не повний пакет документів

- в документах вказана недостовірна інформація

Юристи підкреслюють, що незважаючи на побоювання, влада населених пунктів не повинна опиратися появі нових мешканців: в першу чергу тому, що в збільшенні податкових надходжень зацікавлені всі: чим більше будинків, тим більше зборів.

Опубліковано в Цікаво

Це село має дуже мальовничий вид, так як воно розташоване на виступах скелі. Крім того, тут покояться чудодійні мощі християнського пустельника св. Амадура.

Село Рокамадур було назване в честь святого відлюдника Амадура, який тут народився і прожив усе життя, так як був закоханий у місцеві гори. У 1166 році в цьому місці були знайдені мощі пустельника. Відразу після цього почалися чудеса і на честь відлюдника місце назвали Рокамадур, що означає «любитель скель».

До мощей святого з’їжджалися паломники з усього світу, серед них були королі, єпископи, вельможі. Незабаром у скелі збудували каплицю Нотр-Дам, в якій зберігалася Чорна Мадонна. За переказами, щоразу після скоєння мощами чуда, в замку чути дзвони.

Є й інша версія походження назви села. Деякі історики дотримуються думки, що Рокамадур (Rocamadour) є середньовічною формою вихідної назви Rocamajor. «Roca» означало укриття по типу скляного навісу, а слово «major» підкреслювало великі розміри цього укриття.

На вершині скелі знаходиться замок Рокамадур, а до нього ведуть великі сходи, що петляють між 14 проміжними майданчиками. Вони символізують 14 зупинок, які робив Христос, коли йшов на розп’яття, і відзначені невеликими капличками. На цих сходах піднімаючись до вершини на колінах і зупиняючись на кожній зупинці, моляться паломники. Їхній шлях веде до Голгофського хреста, який встановлений на вершині сходів.

Крім того, зі схилу гори відкривається чудовий вид на селище і долину річки Алзу. Але найзахопливіший краєвид відкривається із замку, по стінах якого можна навіть пройтися, оглядаючи все навколо.

Дуже мальовничі стародавні споруди, притиснуті до скелі – гробниця св. Амадура, капела Сен-Мішель (фрески XII ст.), Капела Сен-Блез (XIII), капела Нотр-Дам (чудотворна фігура Чорної Мадонни), грот Чудес, наскельні малюнки, сталактити), базиліка Сен-Совер (одну зі стін заміняє скеля) і капела Сен-Жан-Батист (готичний портал).

Цікавий і сам замок, адже в ньому зберігається знаменитий чарівний меч короля Артура Дюрандаль. Для туристів в місцевих сувенірних крамницях продаються зменшені копії меча.

А для гурманів село буде цікава тим, що тут виробляють прекрасний сир, названий Рокамадур, також як і село. Сир Рокамадур відомий ще з XV століття, у всякому разі, документально засвідчено, що у 1451 році Рокамадур вже готувався з місцевого козячого молока.

Опубліковано в Цікаво

Чи можна собі уявити, щоб священник керував будинком культури, організовував та очолював сільські свята? Але такий отець існує. Задяки креативності та безмежному ентузіазму отця Олексія Філюка із Шушківець Лановецького району, невеличке село перетворилося на активний культурний осередок, який об’єднує всю Лановеччину.

Опубліковано в Україна
П'ятниця, 09 червня 2017 10:46

Сваловичі: місце, де зупинився час

У Любешівському районі на Волині між лісів та боліт заховалося унікальне село Сваловичі - cпить собі тихенько між дрімучих лісів, огорнувшись Прип’яттю. 2 години на моторному катері від Люб’язя чи 8 кілометрів бездоріжжям від «доброї дороги» - і ви в Сваловичах.

Цей крихітний населений пункт язик навіть не повертається назвати селом – Сваловичам скоріше хочеться присвоїти титул якоїсь оcобливої республіки, яка живе за власним ритмом та тільки своїми, особливими правилами, непідвладними ні людям, ні часу. Саме цьому, найневідступнішому та найвпертішому супернику, зараз опираються Сваловичі, - розказало про нього ВолиньПост.

Село розкинулося в надзвичайно мальовничому куточку Волині. Завітавши сюди, ніби занурюєшся в минуле: старі дерев’яні хатки, криті очеретом, які своїми блакитними віконницями дивляться на небо. Крокуючи порожніми вулицями, наче переносишся на кілька століть назад чи в етнографічний музей – довкола тини, старі повітки та вишиті рушники навіть у вікнах.

Село просто губиться у зелені незвичної ікебани - кленів, сосен та бузку. У цьому особливому місці й живуть 16 «могікан» – останні мешканці Сваловичів.

У часи Другої світової село спалили німці, запідозривши, що тут переховуються партизани. Згодом його відбудували на цілих 70 дворів, але чи не з кожним роком тут ставало щораз менше мешканців. Навіть не всі місцеві з упевненістю скажуть вам, скільки сусідів тут можна зустріти.

«Та 20-ти й не назбирається»,- підтверджує здогадки баба Олена, яка самотньо гріється на лавці. Бабуся зав’язна у хустку, одягнена в світлу сорочку та картату спідницю. Але найясніші в цьому образі очі - на тлі білої неслухняної прядки, яка вибивається з-під хустини, сяють небесно-блакитні очі. На вигляд баба стара, як сам білий світ, хоча зізнається – їй всього лише 87. У баби Олени із сусідів тільки кіт, який розважає стареньку, але «як піде, то тіки й через два дня й вертаєцця». А ще біля хати зеленіють акуратно виполені грядки - полуниця, часник та лілії, які жінка доглядає сама. Не проти вона й поговорити з заїжджими, адже навіть таких тут зустрінеш не так уже й часто.

«Приїжджають, буває», - констатує старенька. За сотню метрів від її дому працівники Національного природного парку «Прип’ять-Стохід» облаштували орнітологічний стаціонар, де іноді зупиняються любителі спостерігати за живою природою. Та не всі доходять до хати баби Олени, аби перекинутися кількома словами.

У старому дерев’яному домі – дві кімнати, фарбовані в той таки небесно-блакитний колір. У просторій кухні - пара газет, велика піч та миска щавлю, який баба буде квасити на зиму.У великій кімнаті найперше впадають в очі вишиті рушники та старі фотографії - зі стіни весело посміхається дівчина років 20-ти.

«Не я то, сестра моя», - вловлює баба Олена зацікавлені погляди. Із цього батьківського дому вийшли семеро сестер та братів, які роз’їхалися по всій Україні. Баба Олена тремтливо перебирає фотографії.

«Брат мій. В Донецьку загинув, на роботі», - змахує сльозу старенька, вказуючи на фото. Від рідних братів-сестер лишилися хіба внуки, які часом приїжджають допомогти бабусі по господарству. Сама ж вона все життя прожила без чоловіка та дітей. Але є у баби Олени своя радість – телефон, який подарували внуки сестри. Це її єдиний канал зв’язку зі світом, аби між фраз «говори голосніше» вслуховуватися, коли ж вони приїдуть помагати рубати дрова на зиму.

Трохи показавши своє обійстя, баба Олена йде надвір – далі грітися в привітних променях теплого весняного сонця.

Ми теж вирушаємо далі. Біля доброї половини хат навіть не протоптані стежки, хіба снопи, як сторожі, виглядають з-за повіток. Щоправда, зараз більшість жител занепадають.

Магазин у Сваловичах закрили вже давно. Кожної середи тут діє щось на кшталт міні-ярмарку – торговець привозить необхідні продукти, а місцеві йдуть, аби скупитися щонайменше на тиждень.

Трохи далі, поблизу вулиці Центральної, яку так одразу й за вулицю не сприймеш, сапає город 85-річна баба Катя. Ця надзвичайно приємна щира поліська жінка не звертається до дівчат інакше, як «хорошуха».

«Не знимкуй мене, хорошухо, не знимкуй, я вже стара», - каже баба Катя, яка ще хвилину тому поралася на городі жвавіше 20-річної. Діти баби Каті виїхали в Любешів, як і багато людей після війни. Вона ж лишилася на господарстві і вже 30 років після смерті чоловіка мешкає сама.

Баба Катя розказує, як воно тут живеться: будинок її - біля річки, а сюди вона приходить доглядати городину. На питання, як справляється з чималим шматком, тільки сміється – «та скільки ж того городу?»
А потім, за кілька тижнів, отримала від знімальної групи подарунок.

«Ті дітки совісливі приїзжали, да обіцяли листа написати. Да не забули мене, бабу старую, да подарунки передали», - тішиться баба Катя. Вона багато сміється та все відсилає нас шукати цікавішого співрозмовника.

«Ідіть, оно, хорошухи, на другий кінець. Там у нас парубок живе», - каже бабуся. На питання, скільки парубкові років, уточнює – десь за 50, але «пенсію вже получає».

З уст надзвичайно усміхненої бабусі навіть скарги на життя здаються якимись пустощами: «оно кілька днів тому світло відмикали, то порозмерзалося усе в тому холодильнику», «оно автобус раніше ходив, а то вже років два чи може й три не ходить»; «оно до Хоцуня - рукою подати, 8 кілометрів». «Медички», або ж фельдшера, у селі теж давим-давно немає. Старенькі, які захворіли, приречені на самотність.

«Та що ж, як захворюєш? То лягаєш та й ждеш, поки не вмреш», - не зраджує своїй традиції жартувати баба Катя.

Бабу Катю діти не раз кликали перебратися до райцентру, але вона відмовляється. Тут і город, і хатинка своя, і все таке рідне.

В Сваловичах навіть час, здається, тече зовсім по-іншому – неспішно і розважливо, як сині хвилі Прип’яті поруч. Тут давно вже не чути дитячого сміху чи бадьорих кроків молоді – хіба вряди-годи постукування паличок бабусь, які прямують на городи. Сусідів, та й односельчан можна порахувати на пальцях, а візити чужих людей - чи не єдина радість. А сваловицьким бабусям хочеться говорити, аби почути, що там, у «великому світі».

Сваловичани, як древні волинські дуби у лісі поруч, вросли корінням на цій землі. А тим часом сосновий ліс все далі насувається на городи, а комиші захоплюють береги. Маленьке і давнє село ніби опинилося у полоні волинської зелені, але старі стріхи та почорнілі дідухи під клунями досі опираються, заявляючи всьому світу - хай такі маленькі і загублені, Сваловичі таки є на карті волинського світу.

Туристи, гості, приїжджі тут – як перелітні птахи: «залітають» іноді, аби тільки розмовами розтривожити душу та здійнятися далі. Тим часом на сусідньому від баби Каті шматку поля вже сапає її майже однолітка баба Олена – поки туристи і журналісти розглядають красоти волинської природи та зітхають над часом, що спинився тут, Сваловичам треба жити далі.

Василина БОРУЦЬКА
Опубліковано в Туризм
Ой куплю я дачу, бо тут вільно дихать,
Ой куплю я дачу, де природа тиха,
Ой куплю я дачу, щоб здоров'я мати,
Ой куплю я дачу, щоб відпочивати.

Приспів:
Хочеш мати мозолі -
Купи дачу у селі,
Купи дачу у селі -
Будеш мати мозолі.

Ой купив я дачу, тай для насолоди,
Ой купив я дачу — руки як колоди,
Ой купив я дачу — ніколи присісти
Тільки й спочиваю, як сідаю їсти.

Приспів:

Ой купив я дачу, яблука з базару
Ой купив я дачу — тай собі на кару.
Дача, моя дача — золотая дниво,
Як тебе продам я — заживу щасливо.

Приспів:


Опубліковано в Гумор